понеділок, 18 серпня 2008 р.

Як руйнували віру


Станом на 1913 рік у тодішньому Радомисльському повіті Київської губернії (він охоплював сучасні Радомишльський, Малинський, Коростишівський, Брусилівський райони, окремі села Черняхівського і Володарськ-Волинського районів Житомирської області, а також Поліський, Чорнобильський, Іванківський райони Київщини), нараховувалося 135 православних церков і 18 часовень, 6 молитовних будинків розкольників, 10 костьолів і 1 католицька каплиця, 3 протестантські кірхи і 9 молитовних будинків, 12 єврейських синагог і 43 молитовних будинки.

Повсюдно культові споруди вважалися окрасою міст і сіл, будували їх зазвичай на найкращому і найвищому місці. І будували віками та на віки.
У Радомишлі до 1917 року діяли Свято-Миколаївський собор, Свято-Троїцька церква, церква на Діївому хуторі (Соснова Поляна) та цвинтарна каплиця в ім’я св. Миколая на Микгороді, часовня на міському православному кладовищі, Римо-католицький костьол, лютеранська кірха, єврейська синагога, 10 єврейських молитовних будинків.
Своєрідна адміністративно-територіальна градація існувала в сільських населених пунктах, виходячи з наявності в них культових споруд. Ті, де була церква, називалися селами, інші — присілками (по російському— «деревнями»). Отож, селами в Радомисльському повіті (в межах сучасного Радомишльського району) вважалися: Борщів (тут діяла Покровська церква), Веприн (Михайлівська, була в селі також православна каплиця), Верлок (Миколаївська), Вишевичі (Різдва Богородиці), Забілоччя (Михайлівська), Заболоть (Георгіївська), Заньки (Різдва Богородиці), Кичкирі (Покровська), Кочерів (Покровська), Макалевичі (Троїцька), Межирічка (Покровська), Мінини (Миколаївська), Моделів (Дмитрівська), Потіївка (Покровська), Ставки (Воскресіння Христового і при ній каплиця в ім’я мучеників Маккавеїв), Чайківка (Троїцька), Чудин (Миколаївська).
Втім і у присілках діяли церкви, що були приписані до сільських парафій. Серед них -  Велика Рача (Казанська церква), Мала Рача (Іоанна Богослова), Мірча (Казанська), Нова Буда (Вознесіння Христового), Облітки (Миколаївська), Пилиповичі та Краснобірка (Олександра Невського), Русанівка (Нерукотворного Спаса).
Православні каплиці й часовні діяли крім того в Березцях, Глиниці, Котівці, Юрівці, Ходорах, Хомівці, католицькі — у Кримку, Русанівці, Ставках. Римокатолицький костьол працював у Вишевичах.
В Новосельці існувала молільня старообрядців.
У багатьох храмах зберігались церковні святині, які глибоко шанувалися парафіянами. Приміром, Кочерівська церква примітна була іконою Божої матері, яка вважалась чудотворною. У церковних архівах зазначалося, що перше чудо тут явилося 1749 року. Звідусіль приїздили віруючі до Заньківської церкви, аби вклонитися іконі Богоматері, що стояла у вівтарі у великому кіоті. Ікона була надзвичайно старовинною. У церкву, збудовану у XVIII ст., її передав засновник і тодішній власник села магнат М.Потоцький.
Стародавніми іконами славились Ставецька, Верлоцька, Заболотська, Межиріцька,  Чудинська церкви.
Кримоцька каплиця була відома чудотворною іконою шанованого католицькою церквою Антонія Падуанського. До неї сходилося на поклоніння багато люду, особливо 13 (25 червня) у день святого Антонія.
В останні роки комуністичного режиму перед розпадом СРСР в Радомишльському районі офіційно діяли лише церкви в Радомишлі, Краснобірці, Облітках, Новій Буді, Заньках, Русанівці (як видно, лише у невеликих глибокопериферійних селах). Зареєстрована була також община євангельських християн-баптистів. Церковне начиння за роки Радянської влади було розграбоване і знищене.


Храм Святої Трійці у Радомислі (височів на розі сучасних вулиць Чкалова і Купальної) згадується ще в літописі С.Величка під 1693 роком. У документах XVIII століття ця церква описується при трьох верхах і куполах, покритих гонтою, з трьома золотими хрестами. Дзвіниця мала п’ять великих і малих дзвонів. Перелік церковного майна (одяг, посуд, книги) налічував до 300 найменувань. Поруч з храмом містились церковна школа і шпиталь, був невеликий погост, відгороджений плотом.

Зі спогадів колишнього співробітника «Зорі Полісся» Юхима Гончаренка.
— Свято-Троїцька церква була дуже гарна. Вона відразу кидалась у вічі всім, хто прибував до міста київським шляхом. Ошатний і величний, цей храм був утіленням славного минулого міста і краю. Біля церкви завжди було людно. Тут зупинялися подорожні, щоб попити води з джерела (так, з тої самої «каплички»), перепочити. А ще біля церкви був невеликий цвинтар, де були поховані сановні особи.
У 1927-му церкву розібрали «за ненадобностью». Мабуть, вирішили, що два храми для міста забагато. Тому й пустили цей оберіг Святої Трійці «на будматеріал». З церковного дерева потім побудували клуби по деяких селах, поробили комори на Заготльоні. Але збудували їх якось по-варварському. Дошки забивали різним боком назовні. Тож у багатьох місцях проглядалися залишки орнаменту, розпису. Якось моторошно було споглядати на зруйновані залишки якогось образа. І той погляд з понівеченої ікони був ніби німим докором усім нам за вандалізм і руйнацію віри. Цвинтар зрівняли з землею.
А на святому місці зруйнованого храму збудувався... голова міськради Лагутенко. Ще планувала комуністична влада влаштувати там танцмайданчик. Але це вже було, на щастя, коли починалась криза, то руки не дійшли. Бо було б кощунством танцювати на місці колишнього цвинтаря. Та це, певно, тодішніх керівників не хвилювало.

Згадує лауреат Державної премії, військовий топограф Віктор Василевський, уродженець с. Забілоччя.
— У моєму рідному селі  церква існувала з давніх часів. 1752 року на тому місці, де колись стояла невелика дерев’яна церква, було збудовано нову. Але згодом і вона виявилась замалою. Тож у 1852 р. на пожертви мирян був збудований і освячений новий храм — Архістратига Михайла зі дзвіницею, куполами. А стару церкву, як розповідали старожили, розібрали і віддали до Великої Рачі.
З настанням «нової доби» храми почали заважати комуністичній владі. Більшовицька ідеологія іменувала релігію не інакше, як «дурманом народу». Почалась повсюдна руйнація церков. Дійшла ця черга й до Забілоччя.
У 1936 році за вказівкою райпарткому із дзвіниці зняли дзвони, поскидали прямо на землю. При падінні вони якось натужно і жалісно востаннє загули. Один із дзвонів тріснув навпіл. Потім цей «металобрухт», як висловлювалися новітні атеїсти, повезли підводами до Радомишля.
Те, що лишилося від храму, за рішенням парторганізації переобладнали під клуб. Але селяни вперто до нього не йшли. Тому там влаштували колгоспну комору. Згодом розмістили сільську лікарню, трохи добудувавши її.

Зі спогадів лауреата Ленінської премії, геолога Єлизавети Матвієнко, уродженки Кичкирів.
— 3 дитячих святкових вражень найбільше мені запам’яталась Покрова (1 жовтня за старим стилем). У Кичкирях у цей день храмове свято. На нього сходилося все село, а ще приїздили священики з інших церков, гості із сусідніх сіл. Біля церкви після служби влаштовувався урочистий обід, пили мед. Мабуть, тому і звуться такі свята в народі «медом».
Церква стояла на горбочку. Була вона величною і гарною. Поруч з церквою стояв чепурний будиночок церковно-приходської школи, у якій і починалися мої перші «університети»...


Ймовірно, саме на Покрову зроблено й цей унікальний знімок Свято-Покровської церкви в Кичкирях (фоторепродукція О.Пирогова). У всякому разі привід для того, щоби біля храму зібралося стільки народу, мав бути вагомий. Згідно з архівними даними, ця церква була збудована у 1770 році (до цього в селі була давніша в іншому місці). Зруйнували храм у сумнозвісні тридцяті роки двадцятого століття, а на його місці, як і годилося тоді, звели Будинок культури.

З розповіді уродженця Глиниці Володимира Капранчука.
- Коли зруйнували Кичкирівську церкву, на її місці, як узвичаєно було в радянські часи, збудували клуб. У день його відкриття, звісно, влаштували свято, котре тоді в селі не обходилося без танців. Старожили згадували, що коли заграли музики, на перший танець ніхто не пішов. Нарешті одна молодичка таки зважилась і пішла у перепляс. Далі неквапом почали приєднуватися інші. Коли ж гуляння скінчились, і люди розходилися з нового клубу по домівках, ота «сміливиця» на сходах перечепилась і зламала ногу, залишившись калікою на все життя. Певно, то була кара Божа за наругу.

Згадує житель Вишевичів Василь Юрченко.
— Окрасою моїх рідних Вишевичів колись вважалась церква. Віками і на віки будували її наші предки. Але влітку тридцять шостого налетіла на цю велич нехристь, причепила до хрестів мотузки і поскидала на землю, а потім по-варварському зруйнувала все. А спромоглися ті руйнівники збудувати лише невеличку школу.
Заважав комуністичній владі обдурювати народ і костьол, що діяв у селі і був одним з небагатьох у наших краях. Як велично тут проходила відправа на котресь (не знаю яке) католицьке свято, що припадає на той день, коли православні вшановують Першу Пречисту. Звідусіль до села з’їжджалися гості, гуляв тут і ярмарок, з іграшками, морозивом, веселощами. А який трепіт був у душі, коли зачував у костьолі звуки органу. Та цьому храмові судилась така ж доля, як і церкві. Розібрали костьол, порозкидали органні труби. Натомість влаштували на тому місці кіно...


У 1994 році у Вишевичах звели новий храм Різдва Пресвятої Богородиці.
На жаль, через 18 років він згорів внаслідок необережного поводження з вогнем.

Зі спогадів Миколи Рогозюка, уродженця Ставків.
— У нашому селі завжди широко відзначалося свято Маковея, яке припадає на 14 серпня. До нього готувалися зарані, припасаючи все найсмачніше. Селяни впорядковували свої обійстя, котрі аж світилися свіжовибіленими стінами, вимитими до блиску шибками. Доріжки посипалися білим піском.
В кожній хаті до свята неодмінно пекли пироги з маком, коржі, котрі поливалися тертим маком з медом, робили й макові цукерки.
В центрі Ставків височіла Воскресенська церква. У ній правилось по неділях і у великі свята. Особливо заповнювалась вона людом на Маковея. А на околиці села була каплиця. Коли стояла посуха, селяни сходились сюди. Сипали у воду мак і розмішували хлібною лопатою — «приворожували дощ».
У свято Маковея проводився хресний хід від храму Воскресіння Христового до каплиці. Люди йшли селом з корогвами, співаючи псалми. Біля каплиці проводилось богослужіння і освячувалась вода. Її брали із собою, бо вважали за цілющу.
Пізніше войовничі червоні атеїсти церкву обладнали під клуб, каплицю ж підпалили і вона згоріла дотла. І вже у вільній Україні це пам’ятне місце знову ожило завдяки місцевому майстрові.


У ставецькому сільському музеї збереглось фото стародавньої  маккавеївської каплиці.


Сучасна церква у Ставках.

Згадує радомишлянин Віктор Петровець.
— У сімдесяті роки я був заступником секретаря комсомольського осередку. Тож не раз доводилося бувати на нарадах в райкомі комсомолу, де наказувалось вести «профілактичну роботу» по недопущенню молоді до церкви. Що малось на увазі. Ну, скажімо, одружуються молоді, то комсомольський секретар мав неодмінно переговорити з ними, щоб, не дай Боже, не надумали вінчатися, а коли дитина народиться, то ні якому разі не хрестили у церкві. Та нехрещених, певно, не бувало. Хрестили дітей таємно, на квартирах. По сусідству зі мною батюшка жив, так він розповідав, що до нього зверталися, щоб охрестити новонароджених, найвищі районні керівники, щоправда, не напряму, а через третіх осіб. Якщо ж хтось із молодих відкрито йшов до церкви, то це потім кінчалось комсомольськими зборами з «проработкой», доганами або й з виключенням з комсомолу. Хто як себе поведе. Цікаво, що дізнавалися в райкомі про факт хрещення відразу, бо якось доводился розбирати такий випадок, то інструктор райкому для підтвердження показував квитанційну книжку з церкви. Тобто, контролювали постійно.
Така ж система була і в партійних органах. Коли мене приймали кандидатом до КПРС, я щойно одружився. На парткомісії, як дізналися, що дружина з Краснобірки, спитали напряму; дітей хреститимеш у церкві? Мовляв, у Краснобірці всіх хрестять. Я трохи знітився, але виручив наш секретар парткому. Каже, це свідомий хлопець, не допустить такого. Але моя дитина була охрещена як і всі, тобто, на квартирі у батюшки, тож розголосу не було.
А ще на свято Пасхи треба було чергувати дружинником біля церкви, щоби відволікати звідти молодь. У школі, пригадую, за це свято теж діставалося. Як правило, на Великдень чомусь традиційно влаштовували недільник. Якось на другий день ще в молодших класах взяв із сидором кілька крашанок, то вчителька виставила мене на загальний осуд і все допитувалась: «Може ти і в церкву ходив? То тоді тобі серед піонерів не бути…»

Згадує протоієрей Євгеній Васьковський.
—У роки так званої «хрущовської відлиги» адміністративні гоніння проти Церкви стали не такими явними, але не припинилися. Адже сам Микита Сергійович проголосив, що у вісімдесятих роках в Радянському Союзі не залишиться жодного священика.
Цей орієнтир і став визначальним для компартійної влади. Відповідно з ним священнослужителі потрапляли до розряду неблагонадійних елементів. Така характеристика стосувалась членів їх сімей, дітей, рідних.
Я це сповна відчув на собі, бо зростав у сім’ї священика. У школі спізнав зневагу вчителів. Згодом, коли навчався у технікумі, через моє захоплення словом Божим був під загрозою відрахування. Врятувало лиш те, що якраз перед тиском на мене емігрував на захід один з викладачів. Керівництво закладу мало з цього приводу чималі неприємності. Тож я відверто натякнув директорові, що в разі відрахування він матиме черговий такий прецедент. Очевидно другого гучного випадку злякалися і мене на певний час облишили.
У технікумі. Але не в житті. Пізніше, під час служби в армії, у мене знайшли Євангеліє. «Виховну» роботу зі мною потім проводили вже «фахівці» з особливого відділу.
Проти церкви у 60-80-і роки діяв спеціальний підрозділ КДБ, бойового загону КПРС. Спідтиха скорочувалась кількість духовних семінарій. Віруючим чинились перепони у навчанні, роботі. їх не приймали у вищі навчальні заклади, на армійській службі не давали зброю, як неблагонадійним, тож проходити службу доводилося виключно в стройбаті.
Нинішні часи непрості: і для Церкви, і для держави. Але я молю Бога, щоби не було гірше. Бо знаю ті гірші часи, і не дай, Боже, щоби вони повернулися.


Таким був первісний вигляд Свято-Миколаївського храму в Радомишлі. У 1930-ті роки дзвіницю було зруйновано.

Газета «Зоря Полісся».