неділя, 28 вересня 2008 р.

Села, як жертви адміністративно-територіального свавілля


Здавна відоме в нашому краї село Юрівка, що підпорядковане Кичкирівській сільраді. Перші згадки про нього, і саме під такою назвою, в історичних джерелах зустрічаються ще у XVIII столітті. Називають так село краяни й донині. Хоча офіційна назва його тепер трохи інша - Нова Юрівка. А чому ж Нова, адже село як стояло, так і стоїть на тому ж місці, що і сто, і більше років тому.
З'явився ж оцей додаток в пору Хрущовських адміністративно-територіальних реформ. У 1962-му році Радомишльський район було ліквідовано і приєднано до Малинського. Несподіваними жертвами цього реформаторського заходу виявилися стародавні села Радомишльщини: Городище і Юрівка. Враховуючи те, що населені пункти з такими назвами існували і в Малинському районі, приєднанців, аби не було зайвої плутанини, перейменували відповідно на Мирне і Нову Юрівку.
Мабуть, якесь раціональне зерно у цьому було. Але історія наша подає, проте, чимало прикладів, коли і назви були схожими, і плутанини не було. Мається на увазі простий географічний або інший додаток до назви. Як, скажімо, маємо Перший і Другий Глухови, Забілоцьку і Потіївську Гути, Мінинську, Облітківську чи Радомишльську Рудні, Малу і Велику Рачу. Тож за аналогією цілком могли застосувати тимчасові або ж неофіційні додатки на зразок Юрівка Малинська і Юрівка Радомишльська, Городище Потіївське і Городище Пинязевицьке, чи за належністю до сільрад тощо.
Існують, врешті, у нас Стара і Нова Буди. Але утворювалися й існували вони впродовж століть окремо, хоча й по сусідству, на місцях старого і нового поташевого промислів. У випадку ж із Юрівкою зі «старого» села просто зробили «нове», та й годі.
Юрівці, щоправда, «пощастило» трохи більше. Бо першооснова у назві все ж лишилась. А от Городище, що свідчило про давність і зв'язок села із праслов'янською історією (городищами в давнину називалися укріплені поселення - фортеці), стало таким собі Мирним. За тлумаченнями радянської топоніміки це мало означати мирні устремління радянського народу.
І хоча тривало те об'єднання двох районів недовго, трохи більше двох років, після відновлення Радомишльського району повертати назад історичні назви не стали. Врешті, у ті часи подібне чинилося тишком-нишком і виключно «по многочисленным просьбам трудящихся». Тож, очевидно, «просьб» щодо повернення колишніх назв не надходило. Так і залишилися перейменовані наспіх села з новими назвами.


Газета «Зоря Полісся», 28 вересня 1996 року.




вівторок, 9 вересня 2008 р.

Таїни Свято-Миколаївського храму


Церкви традиційно будувалися на найкращому, найвищому місці. От і Радомишльський храм Святого Миколая видно звідусіль, з якого боку не під’їздив би до Радомишля. І міститься він у самісінькому, що не є, історичному центрі міста, на площі, яка і в давнину, і тепер носить назву Соборної.


Малюнок В.Корницького. 1992 р.

Наміри збудувати цю церкву у повітовому Радомислі виношувалися довго, не один десяток років. Практично ця ідея почала витати з часу ліквідації в місті уніатської митрополії, про перебування тут якої нагадував недобудований величний собор.
Попервах передбачалося будувати новий православний храм на підмурах унійного. Але та споруда, що містилась біля колишніх митрополичих будинків (нині це територія школи №5), була настільки монументальною, що коштів на її добудову або перебудову не знайшлося ні в державній, ні в церковній казні. «Сподіваючись добудовою собору засвідчити «неспроможність унії в краю», тогочасна влада виявила, одначе, лише власне безсилля», - коментував цей факт історик Л.Тимошенко.
Відтак ще через 70 літ після утвердження в місті православ’я 1864 року краєзнавець Л.Похилевич в одній із своїх праць, оповідаючи про Радомисль, звертає увагу на кучугури цегли і каміння, які лежали на міському майдані. Власне, десь після цього й було остаточно визначено із будівництвом храму. Цікаво, що пропонувалося навіть спорудити православну церкву і облаштувати Соборний майдан на іншому місці (йдеться про перехрестя вулиць Борщагівської та Малої Житомирської, що виглядало цілком логічно, зважаючи на розбудову Радомишля у західному напрямку і доцільністю певного віддалення нового храму від існуючої Троїцької церкви), але обрано під такий було врешті центральну площу міста.
Автором проекту Свято-Миколаївського храму був губернський архітектор М.Юргенс. Почалося будівництво 1870 року, а посвячено нову церкву, як свідчать архіви, 13 листопада 1883 р. Отже, будували Собор Святого Миколая у Радомислі майже 14 років.


Примітно, що споруджувався він одночасно з Володимирським Собором у Києві (роки його будівництва 1862-1882). Відтак і з'явилась версія, що розписували обидва храми одні й ті ж майстри. Внутрішній розпис подекуди майже тотожний. У Володимирському соборі його виконували у 1885-1896 рр. такі відомі російські художники, як М.В.Нестеров, В.М.Васнєцов, М.А.Врубель, українські - В.Д.Замирайло, С.П.Костенко, П.К.Пимоненко, польські - П.А.Сведомський, В.А.Катарбинський. Не виключено, що радомишльський храм був для них своєрідного творчою майстернею. Тобто тут попередньо робилися ескізи, планувалися композиції, які після цього втілювалися в остаточні варіанти вже в Києві.
Приміром, портрети княгині Ольги, Феодосія Печерського, княгині Євдокії (у Володимирському соборі роботи В.Васнєцова), композиції «Богородиця» (В.Васнєцов), «Бог-слово» (М.Нестеров) абсолютно тотожні.
Хоча з цього приводу побутує й інша, більш прозаїчна думка. Володимирський собор є настільки унікальним шедевром, що зроблене в ньому потім почали копіювати в інших храмах. Особливо в периферійних. І Радомисль тут не був винятком.
Посвячений Свято-Миколаївський храм набув статусу собору - тобто, головної церкви міста. Від нього згодом дістала свою назву й площа. Колишня соборна церква - Свято-Троїцька була вже приписаною до нового собору. Початок його діяльності спричинив і до певної церковної реформи в повіті. Тут утворено було благочинні округи.
Ще 22 квітня 1879 року біля недобудованого храму було поховано камер-юнкера двору його імператорської величності, надвірного радника В.В.Синельникова. Небіжчик був предводителем повітового дворянства і церковним старостою Свято-Троїцької церкви. Тож факт його поховання засвідчував уже переваги нового собору, хай і недобудованого, над парафіяльною церквою.
Настінний розпис, іконостас - то все лише рештки колишніх святинь собору. За переказами, тут колись зберігалося чимало цінних реліквій. Деякі з них перекочували сюди з церкви Святої Трійці. В пору громадянської війни багато унікальних речей безслідно зникло. А у роки «войовничого атеїзму» від повної руйнації й подальшого відкритого розкрадання Миколаївський храм, мабуть, врятувало лиш те, що збудований він був із каменю. Відтак «червоні атеїсти» спромоглися зруйнувати лише дзвіницю. Її, на жаль, так і не відновили в первісному вигляді, і нині вона помітно різниться від загального ансамблю і за будовою, і за стилем. Дерев'яні ж будівлі церков або «таємниче» палали під покровом ночі, або ж вилучалися під заклади культури.


1941 р. Прощання з покійником біля Свято-Миколаївської церкви.

Проте храм закрили, і у ньому деякий час містилися комора та навіть конюшня. Відновились службі у соборі після окупації Радомишля гітлерівцями.



1944 р. Малюнок А.Політа.

Друга світова, між тим, нагадала про себе вже в часи незалежної України, коли при виконанні ремонтних робіт у стіні дзвіниці знайшли нерозірваний снаряд, який втрапив туди в пору вигнання окупантів. Мабуть, сам Усевишній півстоліття оберігав храм та його прихожан від трагедії.


1992 р. Про небезпечну знахідку під час ремонту газетярам розповідає настоятель храму протоієрей Є.Васьковський. Справа – житомирські журналісти Лариса Бондарчук і  Раїса Стецюк .
Фото С.Глабчука.

З часів нацистської окупації береже церква ще одну таємницю. Поруч з нею загарбники ховали своїх загиблих солдатів. Хто бачив картину А.Політа «Штурм Радомишля», не міг не звернути увагу на безліч хрестів, намальованих на ній, поруч із церквою. І хоча християнські канони проповідують прощення навіть ворогові, слідів від тих поховань не залишилося. Втім на початку третього тисячоліття німецьким пошуковцям все ж дозволили вивезти частину виявлених тут ними поховань.
Що ж, час - річ невблаганна. Тож бачимо ми нині Свято-Миколаївський храм не таким, яким його намислили й будували зодчі. Псуються з часом і стародавні фрески. На жаль, справжні фахові реставраційні роботи по їх збереженню в церкві жодного разу не проводилися. У кращому випадку йшлося про накладання нового шару фарби. Нерідко вона різнилась від першооснови за кольорами, відтінками. Тому говорити сьогодні про те, що на розписах стін бачимо роботи тих чи інших видатних майстрів пензля, уже не доводиться.
Мовчазно і водночас велично стоїть у Радомишлі споруда собору, ретельно оберігаючи свої таємниці.

Газета «Зоря Полісся», 9 вересня 1992 року.


Радомишльську Свято-Миколаївську церкву у її первозданному вигляді можна побачити… у Чорнобилі, бо тамтешня Іллінська церква – її точнісінька копія. Більше століття Чорнобиль був волосним містечком Радомисльського повіту Київської губернії.


Акти радомисльської консисторії уніатської церкви, резиденція якої у 1746-1795 р.р. містилась в Радомислі, засвідчують, що в 1749 році було ухвалено рішення про будівництво в Чорнобилі Свято-Іллінської православної церкви на місці давнішої, яка згоріла. Відтак церкву побудовали в 1779 р., проте й вона не вціліла під час пожежі 1873 р.
Відновлену чорнобильську церкву в імя святого пророка Іллі змурували з цегли в 1878 р. за образом і подобою радомишльської.


понеділок, 18 серпня 2008 р.

Як руйнували віру


Станом на 1913 рік у тодішньому Радомисльському повіті Київської губернії (він охоплював сучасні Радомишльський, Малинський, Коростишівський, Брусилівський райони, окремі села Черняхівського і Володарськ-Волинського районів Житомирської області, а також Поліський, Чорнобильський, Іванківський райони Київщини), нараховувалося 135 православних церков і 18 часовень, 6 молитовних будинків розкольників, 10 костьолів і 1 католицька каплиця, 3 протестантські кірхи і 9 молитовних будинків, 12 єврейських синагог і 43 молитовних будинки.

Повсюдно культові споруди вважалися окрасою міст і сіл, будували їх зазвичай на найкращому і найвищому місці. І будували віками та на віки.
У Радомишлі до 1917 року діяли Свято-Миколаївський собор, Свято-Троїцька церква, церква на Діївому хуторі (Соснова Поляна) та цвинтарна каплиця в ім’я св. Миколая на Микгороді, часовня на міському православному кладовищі, Римо-католицький костьол, лютеранська кірха, єврейська синагога, 10 єврейських молитовних будинків.
Своєрідна адміністративно-територіальна градація існувала в сільських населених пунктах, виходячи з наявності в них культових споруд. Ті, де була церква, називалися селами, інші — присілками (по російському— «деревнями»). Отож, селами в Радомисльському повіті (в межах сучасного Радомишльського району) вважалися: Борщів (тут діяла Покровська церква), Веприн (Михайлівська, була в селі також православна каплиця), Верлок (Миколаївська), Вишевичі (Різдва Богородиці), Забілоччя (Михайлівська), Заболоть (Георгіївська), Заньки (Різдва Богородиці), Кичкирі (Покровська), Кочерів (Покровська), Макалевичі (Троїцька), Межирічка (Покровська), Мінини (Миколаївська), Моделів (Дмитрівська), Потіївка (Покровська), Ставки (Воскресіння Христового і при ній каплиця в ім’я мучеників Маккавеїв), Чайківка (Троїцька), Чудин (Миколаївська).
Втім і у присілках діяли церкви, що були приписані до сільських парафій. Серед них -  Велика Рача (Казанська церква), Мала Рача (Іоанна Богослова), Мірча (Казанська), Нова Буда (Вознесіння Христового), Облітки (Миколаївська), Пилиповичі та Краснобірка (Олександра Невського), Русанівка (Нерукотворного Спаса).
Православні каплиці й часовні діяли крім того в Березцях, Глиниці, Котівці, Юрівці, Ходорах, Хомівці, католицькі — у Кримку, Русанівці, Ставках. Римокатолицький костьол працював у Вишевичах.
В Новосельці існувала молільня старообрядців.
У багатьох храмах зберігались церковні святині, які глибоко шанувалися парафіянами. Приміром, Кочерівська церква примітна була іконою Божої матері, яка вважалась чудотворною. У церковних архівах зазначалося, що перше чудо тут явилося 1749 року. Звідусіль приїздили віруючі до Заньківської церкви, аби вклонитися іконі Богоматері, що стояла у вівтарі у великому кіоті. Ікона була надзвичайно старовинною. У церкву, збудовану у XVIII ст., її передав засновник і тодішній власник села магнат М.Потоцький.
Стародавніми іконами славились Ставецька, Верлоцька, Заболотська, Межиріцька,  Чудинська церкви.
Кримоцька каплиця була відома чудотворною іконою шанованого католицькою церквою Антонія Падуанського. До неї сходилося на поклоніння багато люду, особливо 13 (25 червня) у день святого Антонія.
В останні роки комуністичного режиму перед розпадом СРСР в Радомишльському районі офіційно діяли лише церкви в Радомишлі, Краснобірці, Облітках, Новій Буді, Заньках, Русанівці (як видно, лише у невеликих глибокопериферійних селах). Зареєстрована була також община євангельських християн-баптистів. Церковне начиння за роки Радянської влади було розграбоване і знищене.


Храм Святої Трійці у Радомислі (височів на розі сучасних вулиць Чкалова і Купальної) згадується ще в літописі С.Величка під 1693 роком. У документах XVIII століття ця церква описується при трьох верхах і куполах, покритих гонтою, з трьома золотими хрестами. Дзвіниця мала п’ять великих і малих дзвонів. Перелік церковного майна (одяг, посуд, книги) налічував до 300 найменувань. Поруч з храмом містились церковна школа і шпиталь, був невеликий погост, відгороджений плотом.

Зі спогадів колишнього співробітника «Зорі Полісся» Юхима Гончаренка.
— Свято-Троїцька церква була дуже гарна. Вона відразу кидалась у вічі всім, хто прибував до міста київським шляхом. Ошатний і величний, цей храм був утіленням славного минулого міста і краю. Біля церкви завжди було людно. Тут зупинялися подорожні, щоб попити води з джерела (так, з тої самої «каплички»), перепочити. А ще біля церкви був невеликий цвинтар, де були поховані сановні особи.
У 1927-му церкву розібрали «за ненадобностью». Мабуть, вирішили, що два храми для міста забагато. Тому й пустили цей оберіг Святої Трійці «на будматеріал». З церковного дерева потім побудували клуби по деяких селах, поробили комори на Заготльоні. Але збудували їх якось по-варварському. Дошки забивали різним боком назовні. Тож у багатьох місцях проглядалися залишки орнаменту, розпису. Якось моторошно було споглядати на зруйновані залишки якогось образа. І той погляд з понівеченої ікони був ніби німим докором усім нам за вандалізм і руйнацію віри. Цвинтар зрівняли з землею.
А на святому місці зруйнованого храму збудувався... голова міськради Лагутенко. Ще планувала комуністична влада влаштувати там танцмайданчик. Але це вже було, на щастя, коли починалась криза, то руки не дійшли. Бо було б кощунством танцювати на місці колишнього цвинтаря. Та це, певно, тодішніх керівників не хвилювало.

Згадує лауреат Державної премії, військовий топограф Віктор Василевський, уродженець с. Забілоччя.
— У моєму рідному селі  церква існувала з давніх часів. 1752 року на тому місці, де колись стояла невелика дерев’яна церква, було збудовано нову. Але згодом і вона виявилась замалою. Тож у 1852 р. на пожертви мирян був збудований і освячений новий храм — Архістратига Михайла зі дзвіницею, куполами. А стару церкву, як розповідали старожили, розібрали і віддали до Великої Рачі.
З настанням «нової доби» храми почали заважати комуністичній владі. Більшовицька ідеологія іменувала релігію не інакше, як «дурманом народу». Почалась повсюдна руйнація церков. Дійшла ця черга й до Забілоччя.
У 1936 році за вказівкою райпарткому із дзвіниці зняли дзвони, поскидали прямо на землю. При падінні вони якось натужно і жалісно востаннє загули. Один із дзвонів тріснув навпіл. Потім цей «металобрухт», як висловлювалися новітні атеїсти, повезли підводами до Радомишля.
Те, що лишилося від храму, за рішенням парторганізації переобладнали під клуб. Але селяни вперто до нього не йшли. Тому там влаштували колгоспну комору. Згодом розмістили сільську лікарню, трохи добудувавши її.

Зі спогадів лауреата Ленінської премії, геолога Єлизавети Матвієнко, уродженки Кичкирів.
— 3 дитячих святкових вражень найбільше мені запам’яталась Покрова (1 жовтня за старим стилем). У Кичкирях у цей день храмове свято. На нього сходилося все село, а ще приїздили священики з інших церков, гості із сусідніх сіл. Біля церкви після служби влаштовувався урочистий обід, пили мед. Мабуть, тому і звуться такі свята в народі «медом».
Церква стояла на горбочку. Була вона величною і гарною. Поруч з церквою стояв чепурний будиночок церковно-приходської школи, у якій і починалися мої перші «університети»...


Ймовірно, саме на Покрову зроблено й цей унікальний знімок Свято-Покровської церкви в Кичкирях (фоторепродукція О.Пирогова). У всякому разі привід для того, щоби біля храму зібралося стільки народу, мав бути вагомий. Згідно з архівними даними, ця церква була збудована у 1770 році (до цього в селі була давніша в іншому місці). Зруйнували храм у сумнозвісні тридцяті роки двадцятого століття, а на його місці, як і годилося тоді, звели Будинок культури.

З розповіді уродженця Глиниці Володимира Капранчука.
- Коли зруйнували Кичкирівську церкву, на її місці, як узвичаєно було в радянські часи, збудували клуб. У день його відкриття, звісно, влаштували свято, котре тоді в селі не обходилося без танців. Старожили згадували, що коли заграли музики, на перший танець ніхто не пішов. Нарешті одна молодичка таки зважилась і пішла у перепляс. Далі неквапом почали приєднуватися інші. Коли ж гуляння скінчились, і люди розходилися з нового клубу по домівках, ота «сміливиця» на сходах перечепилась і зламала ногу, залишившись калікою на все життя. Певно, то була кара Божа за наругу.

Згадує житель Вишевичів Василь Юрченко.
— Окрасою моїх рідних Вишевичів колись вважалась церква. Віками і на віки будували її наші предки. Але влітку тридцять шостого налетіла на цю велич нехристь, причепила до хрестів мотузки і поскидала на землю, а потім по-варварському зруйнувала все. А спромоглися ті руйнівники збудувати лише невеличку школу.
Заважав комуністичній владі обдурювати народ і костьол, що діяв у селі і був одним з небагатьох у наших краях. Як велично тут проходила відправа на котресь (не знаю яке) католицьке свято, що припадає на той день, коли православні вшановують Першу Пречисту. Звідусіль до села з’їжджалися гості, гуляв тут і ярмарок, з іграшками, морозивом, веселощами. А який трепіт був у душі, коли зачував у костьолі звуки органу. Та цьому храмові судилась така ж доля, як і церкві. Розібрали костьол, порозкидали органні труби. Натомість влаштували на тому місці кіно...


У 1994 році у Вишевичах звели новий храм Різдва Пресвятої Богородиці.
На жаль, через 18 років він згорів внаслідок необережного поводження з вогнем.

Зі спогадів Миколи Рогозюка, уродженця Ставків.
— У нашому селі завжди широко відзначалося свято Маковея, яке припадає на 14 серпня. До нього готувалися зарані, припасаючи все найсмачніше. Селяни впорядковували свої обійстя, котрі аж світилися свіжовибіленими стінами, вимитими до блиску шибками. Доріжки посипалися білим піском.
В кожній хаті до свята неодмінно пекли пироги з маком, коржі, котрі поливалися тертим маком з медом, робили й макові цукерки.
В центрі Ставків височіла Воскресенська церква. У ній правилось по неділях і у великі свята. Особливо заповнювалась вона людом на Маковея. А на околиці села була каплиця. Коли стояла посуха, селяни сходились сюди. Сипали у воду мак і розмішували хлібною лопатою — «приворожували дощ».
У свято Маковея проводився хресний хід від храму Воскресіння Христового до каплиці. Люди йшли селом з корогвами, співаючи псалми. Біля каплиці проводилось богослужіння і освячувалась вода. Її брали із собою, бо вважали за цілющу.
Пізніше войовничі червоні атеїсти церкву обладнали під клуб, каплицю ж підпалили і вона згоріла дотла. І вже у вільній Україні це пам’ятне місце знову ожило завдяки місцевому майстрові.


У ставецькому сільському музеї збереглось фото стародавньої  маккавеївської каплиці.


Сучасна церква у Ставках.

Згадує радомишлянин Віктор Петровець.
— У сімдесяті роки я був заступником секретаря комсомольського осередку. Тож не раз доводилося бувати на нарадах в райкомі комсомолу, де наказувалось вести «профілактичну роботу» по недопущенню молоді до церкви. Що малось на увазі. Ну, скажімо, одружуються молоді, то комсомольський секретар мав неодмінно переговорити з ними, щоб, не дай Боже, не надумали вінчатися, а коли дитина народиться, то ні якому разі не хрестили у церкві. Та нехрещених, певно, не бувало. Хрестили дітей таємно, на квартирах. По сусідству зі мною батюшка жив, так він розповідав, що до нього зверталися, щоб охрестити новонароджених, найвищі районні керівники, щоправда, не напряму, а через третіх осіб. Якщо ж хтось із молодих відкрито йшов до церкви, то це потім кінчалось комсомольськими зборами з «проработкой», доганами або й з виключенням з комсомолу. Хто як себе поведе. Цікаво, що дізнавалися в райкомі про факт хрещення відразу, бо якось доводился розбирати такий випадок, то інструктор райкому для підтвердження показував квитанційну книжку з церкви. Тобто, контролювали постійно.
Така ж система була і в партійних органах. Коли мене приймали кандидатом до КПРС, я щойно одружився. На парткомісії, як дізналися, що дружина з Краснобірки, спитали напряму; дітей хреститимеш у церкві? Мовляв, у Краснобірці всіх хрестять. Я трохи знітився, але виручив наш секретар парткому. Каже, це свідомий хлопець, не допустить такого. Але моя дитина була охрещена як і всі, тобто, на квартирі у батюшки, тож розголосу не було.
А ще на свято Пасхи треба було чергувати дружинником біля церкви, щоби відволікати звідти молодь. У школі, пригадую, за це свято теж діставалося. Як правило, на Великдень чомусь традиційно влаштовували недільник. Якось на другий день ще в молодших класах взяв із сидором кілька крашанок, то вчителька виставила мене на загальний осуд і все допитувалась: «Може ти і в церкву ходив? То тоді тобі серед піонерів не бути…»

Згадує протоієрей Євгеній Васьковський.
—У роки так званої «хрущовської відлиги» адміністративні гоніння проти Церкви стали не такими явними, але не припинилися. Адже сам Микита Сергійович проголосив, що у вісімдесятих роках в Радянському Союзі не залишиться жодного священика.
Цей орієнтир і став визначальним для компартійної влади. Відповідно з ним священнослужителі потрапляли до розряду неблагонадійних елементів. Така характеристика стосувалась членів їх сімей, дітей, рідних.
Я це сповна відчув на собі, бо зростав у сім’ї священика. У школі спізнав зневагу вчителів. Згодом, коли навчався у технікумі, через моє захоплення словом Божим був під загрозою відрахування. Врятувало лиш те, що якраз перед тиском на мене емігрував на захід один з викладачів. Керівництво закладу мало з цього приводу чималі неприємності. Тож я відверто натякнув директорові, що в разі відрахування він матиме черговий такий прецедент. Очевидно другого гучного випадку злякалися і мене на певний час облишили.
У технікумі. Але не в житті. Пізніше, під час служби в армії, у мене знайшли Євангеліє. «Виховну» роботу зі мною потім проводили вже «фахівці» з особливого відділу.
Проти церкви у 60-80-і роки діяв спеціальний підрозділ КДБ, бойового загону КПРС. Спідтиха скорочувалась кількість духовних семінарій. Віруючим чинились перепони у навчанні, роботі. їх не приймали у вищі навчальні заклади, на армійській службі не давали зброю, як неблагонадійним, тож проходити службу доводилося виключно в стройбаті.
Нинішні часи непрості: і для Церкви, і для держави. Але я молю Бога, щоби не було гірше. Бо знаю ті гірші часи, і не дай, Боже, щоби вони повернулися.


Таким був первісний вигляд Свято-Миколаївського храму в Радомишлі. У 1930-ті роки дзвіницю було зруйновано.

Газета «Зоря Полісся».


вівторок, 15 січня 2008 р.

«А в Марусі голівка злетіла…»


Це рядки зі старовинної поліської балади про Марусю, яка пролунала на вечорі пам’яті Олександри Соколовської, що відома широкому загалу українців, як отаманша Маруся. На честь 105-ї річниці від дня народження легендарну звитяжницю української революції 1917-1922 рр. у Київському Будинку вчителя вшанувала не лише громадськість столиці, а й з батьківщини легендарної провідниці українських повстанців – Радомишльщини. Бо родовим гніздом отаманів Соколовських було село Горбулів, яке лише в останню половину ХХ століття перестало адміністративно підпорядковуватись Радомишлю. Натхненниками та організаторами цього заходу були письменник, публіцист, журналіст, краєзнавець, президент історичного клубу «Холодний Яр» Роман Коваль та голова Радомишльської районної ради Олександр Ткачук.
Чи злетіла зрубана шаблею Марусина голівка, досі міркують дослідники. Зате достеменно відомо, де і як загинули від запроданських більшовицьких куль її старші брати - Олекса, Дмитро та Василь. А потому отаманську шаблю взяла до рук їхня молодша сестра Олександра, котрій на ту пору виповнилося лише 16.
«Зійшовши на Дівич-гору, що при в’їзді до Горбулева, ця дитина прийняла обітницю і стала на стежку війни, -  розповів Р.Коваль. - Бо ж коли козацтво гине, лицарями стають непорочні дівчата. Козаки їй підпорядкувались, може, й без вагань, бо ж була вона Соколовська, а до того і смілива до нестями. Ще й рушницею вправно володіла. І завжди живою виходила з небезпечних пригод... Прекрасне дитя сонця було світловолосе, з руденьким відливом. Під носиком на верхній губі світилась родимка. А обличчя дочки сонця було всіяне десятками сонечок-веснянок. Років це їй, звісно, ніяк не додавало... І ця дитина з гострим поглядом тримала під своєю слабенькою рукою тисячу козаків! 300 кінних і 700 піших».


Такою зобразив Сашу (Марусю) Соколовську невідомий художник.

Слава про юну отаманшу хутко промайнула Україною. І знайшлося у неї чимало послідовниць, що, як і Соколовська, теж назвалися Марусями та повели за собою чоловіків відстоювати українську вольницю. Тож недарма не вірив люд у смерть своєї захисниці, бо як тільки сповіщали про її загибель, десь знову лунала слава чергового Марусиного загону…
Ще один представник Радомишльщини відомий правозахисник Василь Овсієнко нагадав, що родом із стародавнього села Ставки, яке на його біль та ганьбу і в незалежній Україні носить назву Леніного. А між тим так само колись сповідувало проукраїнські вільнолюбні цінності. Пан Василь наголосив, що інакше й не могло бути, бо розташована його батьківщина якраз посередині між Горбулевим – столицею отаманів Соколовських, Брусиловом, що є батьківщиною всесвітньовідомого українця Івана Огієнка, та Забілоччям, звідки родом знаний провідник українських визвольних змагань Юліан Мордалевич (він, до речі, навчався свого часу саме у ставецькій школі).
Усі вони за радянських часів носили тавро «петлюрівців», «самостійників», «жовтоблакитників», «головорізів». Адже комунобільшовицька пропаганда оповідала про українських повстанців винятково як про бандитів, не жалкуючи епітетів на зразок «звірів», «кровожерливих хижаків» і т. ін. Але епізод, що його навів письменник і краєзнавець Михайло Прилуцький, змушує розставляти зовсім протилежні акценти щодо «вовчих порядків».
Коли в січні 1919 року загін Олекси Соколовського за дорученням Директорії прибув до Коростишева, щоб переконати пробільшовицькі сили, які взяли верх у містечку, виконувати урядові накази, місцевих верховодів було взято під арешт. Притому без жодного пострілу. Проте заарештованого очільника Коростишівського волревкому К.Гелевея Олекса відпустив на ніч додому, де у того, за його словами, була хвора матір, що потребувала догляду. Відпустив під чесне слово. Мовляв, хай іде, а назавтра обміркуємо, що і як.
Та слова Гелевей не дотримав. Натомість підняв своїх прихильників, які вже вдалися до зброї. Олексу Соколовського вони застрелили на мосту через Тетерів, де отаман сподівався провести з бунтівниками перемовини.
Потім більшовицькі проводирі у своїх мемуарах повсякчас вихвалялися, як їм спритно вдалося обдурити й перестріляти у Коростишеві наївних та довірливих українців. От і вся відповідь: де тут честь та шляхетність, а де – «звірячі повадки».
Отакою «хижацькою бандою» називали упродовж багатьох радянських десятиліть, а подекуди й досі називають українське повстанське військо отаманів Соколовських, що орудувало в Радомисльському та сусідніх повітах у 1918-19 роках. Бандиткою вважалась і 16-річна гімназистка Олександра, хоча немає свідчень про те, щоб особисто розстріляла вона когось із ворогів. Нагайкою сікла, а от куль не посилала.
 «Баладу про Марусю» виконала на вечорі самодіяльна співачка з Потіївки Наталя Бадюк. Колишня Потіївська волость – то теж регіон активних дій Соколовських та їхніх послідовників – Ю.Мордалевича, Лисиці, Матіяшка, І.Струка. Врешті потужний український національно-визвольний рух, який тут вирував у 1918-1922 рр., навіть змусив більшовиків перенести волосний центр звідси аж до Заболотя, підпорядкувавши йому лише кілька навколишніх сіл.
Старовинна балада, втім, не має прямого стосунку до отаманші Марусі, хоча й натякає на її трагічну долю, що теж, ймовірно, обірвалась від замаху шаблі кривавого убивці.
А от пісня «Про братів отаманів Соколовських та сестру їхню Марусю», яку проспівав кобзар Віктор Лісовол, відродилась через десятиліття. Лісоволу її наспівав у Горбулеві син отамана Василя Соколовського Євген.

Ромен жовтий, цвіт ружовський,
Десь поїхав Соколовський,
Десь поїхав, та й немає.
З козаками п’є-гуляє…

На прикладах українських визвольних змагань ХХ століття чомусь в українців народжувалися і досі живуть пісні саме про отих, як їх називали, «отаманів, бандитів чи бандерівців». Музикознавці у зв’язку з цим цілком доречно стверджують, що пісні про свою боротьбу складає лише той народ, що бореться за власну свободу.
Бо хіба ж присвячували би «бандитам» такі проникливі пісні, як «Ой і горе-горе, нещаслива доле, «Про отаманів Соколовських» чи «Про отамана Зеленого», що їх виконували Тарас і Неля Силенки, або ж «Розпрощався козак зі своєю ріднею», «Повіяв вітер степовий», які услід за славетним хором «Гомін» підхопив увесь зал. І чи берегтиметься в народі щемна пам’ять про «бандитів»? Бо горбулівські земляки й нащадки Соколовських онука Ліза Євгенівна, вчителі Петро і Надія Лісові розповіли про те, як це вдавалося робити упродовж багатьох років гонінь та заборон. Певно недарма писав Т.Шевченко, що «за святую правду-волю розбойник не стане».
А музичну палітру дійства доповнили співак Анатолій Кобзар, дует «Калина» з Потіївки, радомишльська бандуристка Наталія Григор’єва.
Ще одну пісню - найголовнішу для українців – з оптимізмом нагадав В.Овсієнко:
- Вважається, що народ, який втрачає два-три відсотки свого найактивнішого населення, - переможений. Україна у 20-30-40-х роках минулого століття втратила не менше третини, притому найкращих, найактивніших, найвідданіших, найздібніших, найрозумніших своїх людей. Отаких як Соколовські. Але ми все-таки непереможні, а все-таки ми є, а все-таки ми відроджуємося, і врешті настануть часи, що оці наші милі рядочки: «Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці!» - таки стануть реальністю!


Радомишльська делегація на вечорі памяті Олександри Соколовської.


З радіопередачі «Студії «Радомишль», 2008 р.