Не громадянська війна, а російська військова навала. Така ж, як і нині…

 

У радянській і теперішній російській історіографії події Української національно-визвольної революції та боротьби 1917-1922 років подаються як громадянська війна. Мовляв, українці чубилися між собою, а перемогли в тому «чубленні» українські більшовики, котрі захопили владу до своїх рук. У таких твердженнях їх творці та апологети вдаються, як завжди, до пропагандистських маніпуляцій.

Певні українські внутрішні, так би мовити, розборки, таки мали місце, скажімо, у 1918-му, коли після офіційного оголошення Леніним війни Україні, місцеві прихильники більшовистських ідей, вітаючи й підтримуючи російський наступ, спробували послабити й без того не надто міцну українську владу хвилею заколотів та повстань. А згодом уже виникло протистояння між прибічниками Центральної Ради та Гетьманату (хтозна, чи знову таки не без зовнішнього підбурювання). Проте наступного року незалежній українській державі довелося протистояти військовій агресії радянської більшовицької росії і так само білої гвардії Денікіна, що, на відміну від «червоних», не приховувала своєї великороської імперської належності та відповідних амбіцій.

Гору тоді взяли московистські більшовики, що насадили в Україні майже на сім десятиліть свій колоніальний комуністичний режим, прикриваючись начебто перемогою «українського червоного» війська. Втім, хто насправді воював у ньому, промовисто ілюструє ось такий документ, що його свого часу оприлюднив доброї пам’яті радомишлянин-краєзнавець Сергій Каленюк, котрий, на жаль, цьогоріч за трагічних обставин пішов з життя.

Наведено в ньому склад каральних «червоних» частин 1920 року, підвідомчих Київському губернському воєнкомату, з їхнім поділом на українців та «великоросів». Без євреїв, поляків, німців, котрих, можливо, ло каррот не долучали. Бо, для прикладу, щодо єврейства подібні «відбірні частини» часто-густо сповідували гасло «Бий жидів і комісарів».  Втім немає українського представництва і у Київських та Васильківському підрозділах.

У складі Радомисльської каральної роти 14 українців і 152 росіянина. Це списочно, а в наявності із 166 є 114. Шкода, що не вказано і тут національність. Може, фактично українців і не було? Розбіглися? Чи повбивали? Бо й загалом «на лицо» щось дуже мало, – зауважує дослідник. І зазначає, що в «Історії Радомишля» місцевого історика та краєзнавця Геннадія Цвіка з посиланням на працю К.Завальнюка та Г.Стецюк «Українська амазонка», присвяченій легендарному повстанському отаману Олександрі Соколовській (Марусі), він натрапив на такий момент:

«У придушенні повстанського руху надзвичайною жорстокістю відзначалися прибулі з Росії каральні частини. У вересні 1920 р. до Радомисльського повіту прибула одна з таких частин «Осназ» на чолі з Іваном Узоліним. Цей загін з особливого відділу 12-ї армії, перед тим як прийти в Радомисльський повіт, встиг повоювати з повстанцями отаманші Марусі, потім у Черкаському, Васильківському, Прилуцькому і Золотоніському повітах. У одній із таких каральних частин воювали 152 росіянина, 14 українців».

Тож ідеться саме про цих карателів. Виходить, що то були армійські особісти з росії, яких послали в Україну «наводити порядок». Напевно, тому й виділили українців, аби бачити, що їх небагато. А то ще перейдуть на бік повстанців – тобто тих, хто повстав проти російсько-більшовистської влади.

Тут доречно додати, що у бойових «червоних» частинах воювали, крім того, військові формування «воїнів-інтернаціоналістів», цілковито вкомплектовані угорцями, китайцями, латишами та ін. Теж такі собі повноправні учасники «внутрішнього протистояння».

А ще – національний склад «українських» червоних військ промовисто ілюструє список обраних у 1921 році депутатів Радомишльської міської ради від військкомату та частин дислокованого в місті гарнізону, представлений зокрема «типовими українськими прізвищами»: Козлов, Терехов, Овчинніков, Рибачок, Горохов, Антонов; Зонберг, Покус, Єршов, Золотаревський, Скляров, Купчик, Алєксєєв, Дахнов, Фрейберг, Гельман, Петров, Малоглазов, Лішневський, Єфремов, Жабриков, Люс, Кіслов (з книги В.Фісуна та Р.Майстренка «Радомисль 1919-1923: життя на межі смерті»). Відтак окупанти на виборах, що проводилися під їхнім контролем та наглядом, надали й собі можливість обирати та бути обраними в органи місцевої влади. Певно, як і під час теперішніх псевдореферендумів на загарбаних ними українських територіях.  

Подібні методи великодержавна комуністична влада сповідувала й застосовувала упродовж усіх років існування СРСР, коли перед військовою агресією в ту чи іншу країну провокувала «внутрішні громадянські конфлікти», підтримуючи вже власною військовою потугою своїх прихильників. Дарма що нечисленних – спираючись на радянську зброю та підтримку, вони ставали силою. Затим таку традицію продовжила й теперішня імперська росія.

І це сучасна незалежна Україна відчула вже на власному гіркому досвіді, коли після Революції Гідності почалися виступи на сході та півдні країни. Хто їх розбурхав, – загальновідомо. Тим паче згодом російські гіркіни та іже з ними відверто вихвалялися й зізнавалися, що саме вони за наказом своїх кремлівських та ефесбешних кураторів у 2014-му чинили на українському сході протидію українській владі й захоплювали адмінбудинки, населені пункти і території та, провокуючи «громадянське протистояння», видавали себе за місцевих патріотів, що нібито протидіють «київській хунті».

От вам і «громадянська» війна…

 

Газета «Зоря Полісся», 28 жовтня 2022 р.

 

Дика природа полюбляє тишу...

 

Якось одного нещодавнього погожого літнього надвечір’я, їдучи велосипедом Кочерівським шляхом, на лузі поміж Руднею та хутором побачив дещо незвичного птаха, котрий вочевидь видобував собі поживу у невеликій такій собі калабані, що тут зазвичай повняться повеневими та дощовими водами. Зовні пернатий був схожим на лелеку, проте його незвичність полягала в темному, місцями майже чорному кольорі пір’я.

Клацнув здаля його на фото, одначе хотілося роздивитися й зафіксувати цікавинку поближче. Але коли спробував наблизитися, чорнявий гість злетів угору. Відтак подумки покартав себе, що сполохав пташину. Та, схоже, до відльоту спричинила не тільки моя зацікавленість, бо у повітрі вона приєдналась до своєї такої ж масті пари, і разом, велично помахуючи крилами, птахи полетіли у бік лісу.

Ще раз кілька разів потому бачив а чи ту ж, чи подібну птицю у цій заплаві, та знову таки поява людини її відлякувала.

Чи це був лелека, чи чапля або журавель, напевне визначили б фахові орнітологи, та усіх цих чорних «родичів» єднає одна особливість: вони ведуть потайний спосіб життя, оселяючись переважно біля лісових боліт чи озер – на відміну від, скажімо, цілком звичного для нас бусла, тобто білого лелеки, що навпаки залюбки сусідує з людськими оселями, гніздуючись зазвичай якраз біля них.

Між тим, цих представників пташиного світу сповна можна вважати аборигенами нашого поліського краю, зокрема його лісів та заболочених місцевостей. Згадано їх, приміром, в описі Київської губернії 1848 р. І.Фундуклея (притому лелеками, оселеними на Поліссі, у цьому зібранні вказано лише чорнооперених особин), у дослідницькій праці зоолога Г.Бельке «Історія натуральна Радомисля» (1866 р.). Йдеться про них, щоправда, з означенням «зустрічаються зрідка», вже у майже сучасному природничо-географічному нарисі Радомишльського району, опублікованому в 1958 році вчителями-краєзнавцями С.Богуславським та М.Роговченком.

Що ж змусило чорних пернатих податися з віддалених та важкодоступних власних угідь ближче до людини? Можливо, – цьогорічна літня посуха, коли пересихали низинні болітця та водойми, змушуючи птахів летіти у пошуках звичної їжі навіть до залюднених місць.

Втім, приятель, котрий полюбляє відпочивати в одному з мальовничих лугових урочищ потетерів’я поблизу Ставків, розповів, що цьогоріч був украй подивований, раз по раз зустрічаючи в тамтешніх заплавних озеречках сірих журавлів, яких раніше тут зроду не бачив. Бо вони зазвичай теж осідають поодаль від цивілізації. Їхню ж цьогорічну появу в донедавна доволі людному місці співрозмовник пов’язав із війною та спричинену нею, як не парадоксально, тишею.

Адже в попередні роки чи не кожних вихідних на цьому лузі влаштовували своєрідні кросові авторалі на позашляховиках та їм подібним чотири-, три-, а то й двоколісних усюдиходах заїжджі крутелики. Тож довкола гучно ревіло й двиготіло. З огляду на військовий стан подібні забави припинились, і на це відразу й промовисто відреагувала, мабуть, не тільки літаюча фауна.

Дика природа полюбляє тишу…

 

 

Газета «Зоря Полісся», 21 жовтня 2022 р.

 

«Він загинув, захищаючи усіх нас…»

9 березня 2022 року в бою за село Количівка, що в Чернігівській області, загинув смертю Героя механік-водій танкового екіпажу 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського Збройних Сил України Олександр МУДРЕНКО.

Вже 24 лютого Чернігівщина однією з перших прийняла на себе удари російських загарбницьких військ. Чернігівський напрямок у наступі на Київ ворог відносив до найбільш пріоритетних. Проте мужній опір українських військових зламав ворожі плани. Наші сили оборони стримували рашистів, що тиснули на столицю уздовж автотраси Чернігів-Київ, і тих, які намагалися оточити та захопити й сам обласний центр.

Бої, що розгорнулися 7-11 березня під Количівкою, через яку проходять і автомагістральний, і залізничний шляхи на Київ, були запеклими й жорстокими.

«Це було суцільне жахіття, – зізнається місцева жителька Тетяна Шевченко. – У найстрашніший день 7 березня ми думали, що з льоху вже живими не вийдемо: уламки з порушеної хати падали на голову, все тряслося, а потім ще чотири дні такі наджорстокі бої були…».

У центрі Количівки біля магазину «Кошик» тримав оборону танковий екіпаж 58-ї окремої мотопіхотної. Тримав стійко та хоробро.

9 березня потужний бій за село розгорнувся по обіді й тривав до пізньої ночі, – згадує події того дня командир роти окремого стрілецького батальйону з позивним «Афганець».

«Танкісти обіймали позиції з боку Чернігова в населеному пункті, а ми зайшли з флангу і з тилу в кінці села. Я бачив, як вівся бій: хлопці зустріли їх в лобову та розстрілювали цю бронетехніку рашистів у лоб, ми їм допомагали з флангу добивати російські танки. З пекла, на жаль, не завжди повертаються живими. В той день не повернуся з нього й Сашко Мудренко. Ми захищали разом із ним напрямок на Чернігів, захищали село Количівку, і, хтозна, якби ми не втримали ці позиції, чим би усе закінчилось».

За словами представниці служби зв’язків з громадськістю ОК «Північ» Світлани Халімоненко, під час бою в танк Мудренка влучила російська міна:

«Коли ворожа міна потрапила в танк, Олександр був на бойовій машині. Від вибуху він упав і собою прикрив піхотинця, який стояв поруч. Тим самим мужній танкіст урятував життя своєму побратимові…»

4 квітня ЗСУ звільнили Количівку від окупантів. Потому Тетяна Шевченко виклала в соціальних мережах світлини з наслідками бойових дій за село, розповіла про подвиг 23-річного Олександра Мудренка, що, як встановили количівці, був уродженцем Радомишля. Дописувачка звернулась до матері загиблого Героя радомишлянки Ірини Мудренко:

«Пані Ірино, мені важко підібрати потрібні слова, усвідомлюючи горе матері, яка втратила дитину. Ваш син загинув, захищаючи усіх нас. Пробачте нас... Царство Небесне і вічна пам’ять Олександру. Російським нелюдам не може бути ніякого прощення!»

Прочитавши повідомлення, Ірина налагодила контакти з количівцями і у нещодавній День танкіста побувала на місці загибелі сина. Розповідаючи місцевим жителям про життєпис Олександра, вона ділилась спогадами про нього, як дуже спокійну і тиху дитину. Був випускником Радомишльської школі №3, закінчив місцевий професійний ліцей. Мав цілком цивільний і затребуваний фах – газозварювальника. Проте у вересні 2020-го зробив важливий і мужній вчинок: уклав контракт з 58-ю бригадою, дислокованою в Конотопі на Чернігівщині. Там його й застав російський наступ.

Рідні поховали героя на батьківщині, в Радомишлі.

А в Количівці на місці загибелі Олександра Мудренка біля зруйнованого продовольчого магазину, де ще донедавна про трагічний останній бій Героя-радомишлянина нагадував його поруйнований танк, місцеві жителі встановили хрест і підняли прапор України. В майбутньому тут планують облаштувати меморіальну дошку.

Указом Президента України від 5 квітня 2022 року Олександр Мудренко посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 14 жовтня 2022 р.

 

«Привезли фотографа на показуху…»

 

Коли ординська загарбницька навала уже з 24 лютого посунула на Київ й дійшла до Броварів, тамтешній мешканець-пенсіонер Леонід Маленєвський, не гаючи часу, нашвидкуруч зібрав валізку і з евакуаційною колоною залишив обстрілюване та майже обложене російськими зайдами пристоличне місто.

Потому доля привела його в Радомишль, де в місцевому готелі біженцю надали тимчасовий прихисток. До слова, наш край – знаний і рідний для Леоніда, адже сам він з Буглаків, де його пращури-селяни (в тамтешньому його родоводі присутні зокрема гілки Вишневських, Пількевичів) мали гарні земельні наділи. А одному із представників роду у самому місті, за його словами, належав в давнину прибутковий будинок, на місці якого в радянську пору збудували нову державну аптеку.

 

Оговтавшись потроху від пережитого жахіття і більш-менш освоївшись на новому місці, чоловік в один із днів завітав до Радомишльського краєзнавчого музею, де з цікавістю оглянув його експозиції. Захоплений побаченим та почутим, він ще й за рекомендацією музейних працівників з приємністю познайомився з радомишлянкою Людмилою Довгополовою – спадкоємицею та дослідницею родоводу Меленєвських. Вона не лише докладно розповіла про радомишльські й інші шляхи цього роду, а й переконливо довела Леонідові, що його родове прізвище також МЕленєвський, котре з якогось дива змінилось на МАленєвський.

І це підтвердилося, коли гість показав старі родинні світлини, що їх разом із речами першої потреби він взяв з дому із собою, як зазначає, з найдорожчого, що мав. На звороті однієї з них таки проглядається, хоча й не надто виразний, напис «Меленєвські».

Серед знімків привертає увагу й ось така фотокартка родини буглаківської бабусі Павлини. Промовистою тут є зроблена на ньому її рукою помітка: «Фото 1934 р. Пішли в колгосп. Хто пішов – зганяли. Привезли фотографа на показуху».

 

Послідовники та продовжувачі традицій отих «загоничів» і «показушників» нині прагнуть повернути свій колишній вплив на українських теренах, аби знову зробити з волелюбних українців покірних рабів «великого старшого брата». Російський окупант наразі прийшов до нас із вогнем та мечем. Але часи змінилися, і міцнішає з дня у день сила нашого духу та нашого опору.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 30 вересня 2022 р.