середа, 2 грудня 2009 р.

З чого починається музей


Несвяткові роздуми у ювілей

Театр, кажуть, починається з вішалки. Власне, через гардероб потрапляють до виставкових залів відвідувачі й більшості провідних музеїв. А от Радомишльський історико-краєзнавчий музей, що святкує перші півстоліття свого родоводу, зустрічає гостей експонатами, бо саме експонати й відвідувачі є основою діяльності будь-якого музейного закладу. Мабуть, з цього приводу й виникли напередодні відзначення ювілею певні суперечності, що вважати точкою відліку літопису радомишльського музею. Бо є дата його заснування, тобто день ухвали виконкомом міськради відповідного рішення (5 березня 1959 р.), а є день, коли музей відкрився і представив перші зібрані експонати своїм першим відвідувачам (5 листопада 1959 р.). Як на мене, то саме відчинені двері й зали для огляду є головним у функціонуванні будь-якої музейної установи, бо без цього вона просто існуватиме на папері, а не для людей.
Між тим саме перші експонати спонукали громадськість ініціювати створення музею. Такими стали передані археологами знахідки з розкопок відкритої 1956 року Радомишльської палеолітичної стоянки. Вони якраз безпосередньо й зустрічають екскурсантів у фойє, де оформлено діораму стоянки первісних людей.
Музейні експонати, на жаль, потребують не лише поповнення, а й оновлення. Бо свого часу, готуючи краєзнавче дослідження про декабриста І.Повало-Швейковського, з прикрістю дізнався, що невідомо де подівся його живописний портрет, який я свого часу на власні очі бачив у музеї. Тож нині з нагоди ювілею передаю до відповідної експозиції фоторепродукцію малюнка. Хоч це, як кажуть гострослови, дві великі різниці, але хай буде хоч щось для ілюстрації розповіді екскурсантам.


Серед музейних пропаж – ще один експонат, пов’язаний з власними краєзнавчими пошуками. Йдеться про орден святого Станіслава, що ним був нагороджений учасник франко-російської війни 1812 року радомишлянин Д.Дорошенко. Нині про нього нагадує лише лаконічний запис в інвентарній книзі «Украдено» з відміткою про відповідне повідомлення про крадіжку до міліції.
Проте нині часом доводиться захищати нашу історичну спадщину не лише від класичних, так би мовити, крадіїв, бо деякі «доброзичливці» нерідко замахуються не тільки на експонати. Приміром, новоявлені «радомишляни» в особі різного роду підприємницьких структур, що прийшли вести власний бізнес на наших теренах, без докору сумління почали на власний розсуд писати й переписувати історію краю, не забуваючи й про своє належне місце в ній. Наразі з їх подання радомишльський пивзавод став з доброго дива старшим на двадцять років, а колишній папірнянський млин, побудований у 1903 році, взагалі перетворився на середньовічну споруду.
Напевне музей як офіційна установа, що оберігає історико-культурну спадщину, повинен ставати на заваді й подібним спробам фальсифікувати чи переписувати минувшину на власний лад, щоби не залежала така історія ані від політичних вітрів, ані від грошовитих мішків.
Та доводиться констатувати, що Радомишльський краєзнавчий і сам перебуває в такому собі невизначеному й підвішеному стані, адже довелося йому значно скоротити виставкові площі, пустивши до себе «у прийми» районну бібліотеку. Нібито тимчасово. Щоправда, загальновідомо, що тимчасові заходи часто-густо виявляються найтривалішими. Врешті потерпає від такого сусідства на лише музей, а й сама бібліотека, для котрої вже стільки літ ніяк не знайдуть власного приміщення.
Втім подібне ставлення держави до музеїв, як врешті й до всієї нашої історико-культурної спадщини, ми побачили на прикладі колишнього музею історії Києва. Починався він свого часу у прекрасному Кловському Палаці, що якнайкраще підходив якраз для музейної споруди. Проте заклад почав занепадати з відомої причини: бракувало бюджетних коштів для його ремонту і подальшого належного утримання. Відтак музей виселили невідомо куди, а його численні експонати прилаштували, де тільки можна було. Споруду ж тим часом передали міністерству юстиції і почали ремонтувати … державним бюджетним коштом(!). І треба було бачити, як помпезно у телерепортажах висвітлювали відкриття Палацу правосуддя, що розташувався в колишньому музеї, на всі боки розхвалюючи, скільки пішло мармуру, золота, іншого добра на відновлення прикрас палацу. То, виходить, на споруду судової адміністрації держава кошти знайшла, а на розташований раніше в тій же будівлі музей - чомусь ні. Коментарі, як мовиться, зайві.
І коли подібне ставлення до музейних закладів, до культури загалом бачимо на державному рівні, то про глибинку годі й говорити. Отож, якщо такі сумні тенденції триватимуть і далі, то наступного свого ювілею наш музей може й не дочекатися…


З виступу на зібранні, присвяченому 50-річчю Радомишльського
історико-краєзнавчого музею. 2 грудня 2009 р.

До 50-річчя Радомишльського історико-краєзнавчого музею було підготовлено пам’ятний буклет.


















З матеріалами буклету також можна ознайомитися на ресурсі «Радомишль – наш дім»: