середу, 21 вересня 2005 р.

Про минуле заради майбутнього


Наш мальовничий край завжди приваблював до себе найрізноманітніших людей та й сам дав світові чимало видатних особистостей. Написано безліч поетичних і прозових творів, художніх полотен, створено кінофільмів про його неповторну природну красу, відомих і простих поліщуків, про багату і цікаву історію. Але час швидкоплинний, і непомітно стають історією, здавалося б, ще зовсім свіжі у пам’яті події останніх днів, місяців, років, десятиліть. А тому потрібно, щоб і вони залишалися в якомусь зібраному й узагальненому вигляді для нащадків.
Особливо це важливо для окремих регіонів, таких, скажімо, як наша Радомишльщина. Адже, знаючи більш-менш загальну історію своєї або інших країн, наші співгромадяни майже не обізнані з тим, що відбувалося у той чи інший історичний проміжок у рідному місті, селі. І оця «мала» наша історія не менш цікава, бо пов¢язана, наприклад, із вулицею, якою ходиш щодня, з будинком, де мешкаєш, з людьми, з котрими безпосередньо або з їхніми нащадками повсякчас спілкуєшся чи добре знайомий.
Саме таку спробу відобразити історичний розвиток Житомирщини за останні півстоліття зробив у своїй новій книзі «Життя моє – історії краплинка. Люди, події, факти Житомирщини» наш земляк Петро Михайленко. На чотирьох сотнях її сторінок він не просто мемуарно описує те, що відбувалося на наших теренах у другій половині ХХ і на самому початку ХХІ століття, а змальовує на тлі своєї епохи багатьох трудівників, розповідає про тих, з ким працював і зустрічався на своєму життєвому шляху – про друзів, колег, старших товаришів і наставників, насичуючи ці розповіді багатьма цікавими й неординарними епізодами. Примітно, що в книзі подано фотографії більшості з тих, про кого оповідається, наводяться конкретні дати тих чи інших подій, офіційні статистичні дані. І це теж є вагомим документом епохи і памяті про неї.


Я невипадково назвав Петра Платоновича Михайленка земляком. У Радомишлі промайнув чималий етап його біографії, що почався 1954 року з навчання у радомишльській школі колгоспних бухгалтерів. Потому він працював у райкомі комсомолу – інструктором, другим і першим секретарем, інструктором райкому партії, головним економістом місцевого колгоспу, директором бухгалтерської школи. І ці сторінки його життя досить докладно висвітлені в книзі.
«Я зріднився зі старовинним містом Радомишль, – пише Петро Михайленко, – яке полюбив і яке стало для мене близьким і рідним… Тут пройшла моя зріла юність, відбулося трудове загартування, тут я знайшов чимало друзів і своє щастя – створив сімю, тут народилась моя донька... Мене зачарувала своєю красою дорога до Радомишля, яка змійкою розрізала лісовий масив, і саме місто, яке величаво красується на пагорбі над річкою Тетерів...  Я вважаю, що кращого райцентру не бачив!»
Відтак радомишльський гарт прислужився авторові і в подальші роки, коли він працював на керівних посадах в Андрушівці, Житомирі.
Період, про який розповідається в книзі, П.Михайленко поділяє на дві частини: радянські часи і сучасні, тобто незалежної України, застосовуючи при цьому різні оцінки, кольори і відтінки. Як, власне, і в характеристиках перших осіб області, району, під керівництвом яких доводилося йому працювати. Втім це, звісно, роздуми і особиста точка зору автора, з якою можна погоджуватися чи ні.
Врешті не все з нашого нещодавнього ще минулого витримало випробування часом, не все однаково сприймається й нині. Та як би хто не оцінював попередні роки, їх не викреслити. Вони – частинка історії, яку потрібно вивчати, щоб краще розуміти, знати і осмислювати заради майбутнього.


Тож, безумовно, книга Петра Михайленка «Життя моє – історії краплинка. Люди, події, факти Житомирщини», яка, до речі, має чудове поліграфічне виконання, прислужиться працівникам органів державної влади і місцевого самоврядування, історикам і краєзнавцям, просто читачам, які цікавляться минувшиною рідного краю.

Газета «Зоря Полісся», 21 вересня 2005 р.

середу, 7 вересня 2005 р.

Битва за Борщів, про яку в підручниках не йдеться


   В історії села Борщів, що на Радомишльщині, серед його власників у різні періоди існування згадуються і поміщики Богдановичі. Антонію Богдановичу, котрий свого часу служив секретарем у польського короля, внаслідок якогось судового вироку з розподілу маєтків дістався в кінці 18 століття ряд маєтностей на Київщині і Волині. Серед них були зокрема села Радомисльського повіту – Гуменники (нині Коростишівського району), Чоповичі (частково), входив до володінь Богдановичів і Борщів.
 Цей вирок, проте, відмовилися визнавати поміщики Яцківські, яким належала частина цих землеволодінь, а також їх покровитель, знаний коростишівський магнат граф Олізар, власник села Студениці, що межувало з Гуменниками. І тоді за звичаєм, усталеним у Королівстві Польському, було влаштовано так званий заїзд.
  Нинішні словники точного тлумачення цього слова не дають. У ті ж часи це означало битву, тобто збройну сутичку між двома озброєними загонами. Переможець бою, як тоді велося, діставав і право володіння.
  Як зазначає краєзнавець Лаврентій Похилевич, заїзд відбувся біля Студениці. З одного боку були студеницькі селяни, які тримали бік Олізара, з протилежного – гуменничани і ті, хто підтримував Богдановича (він, до речі, мав значну підтримку, бо очолював повітове дворянське зібрання). Це був справжній бій, у якому застосовувалась вся існуюча на ту пору зброя – і вогнепальна, і холодна (вила, списи, палиці), за винятком хіба що гармат. Були і вбиті, і поранені з обох ворогуючих боків. А сильнішими виявилися прихильники Богдановича, котрі вщент розбили супротивника. Відтак маєтності, навколо яких зчинилась ота колотнеча, дісталися Богдановичам.
  Але відбувався зазначений заїзд уже за російського правління,тобто в часи, коли Польщу після її третього поділу (1795 р.) загарбала Росія. А тому, враховуючи, що мали місце численні жертви, було призначено слідчу комісію. Згодом на підставі її висновків відбувся суд, який звинуватив і переможців, і переможених.
  Подальша доля двох проводирів виявилась трагічною: Антоній Богданович помер в ув’язненні, а Олізар наклав на себе руки. Однак винесений судовий вирок не заперечив права Богдановичів на маєтності, а навпаки підтвердив їх. І вони перейшли у спадок до Антонієвого сина – Генріха (у 1852-54 рр. він, як і батько, був предводителем повітового дворянства).
  У 1857 році, як свідчать документи, до його Борщівського маєтку належало 2130 десятин землі. Втім невдовзі Генріх Богданович помер. Його борщівські землі розподілили між різними власниками. Причому половина наділів дісталась… Я.Олізару, нащадкові загиблого магната.
  Таким ось несподіваним фіналом завершилась півстоліття по тому битва за Борщів.


Газета «Зоря Полісся», 16 серпня 1995 р.