Портрет на стіні

 

Свого часу наша звісна краянка Єлизавета Матвієнко передала до Ставецької школи, в якій уславлена геологиня навчалась у 1906-1911 роках, кілька своїх дитячих шкільних фотокарток. Як розповідала Єлизавета Матвіївна, ті знімки зробила вчителька Євдокія Воронкова, що захоплювалась фотографією.

На одній зі світлин – шкільний клас, де на передньому плані, дещо потупивши погляд, сидить за партою десятирічна Ліза. А от на задній стіні висить портрет з ледь помітними обрисами, у яких, проте, вгадується силует Тараса Шевченка.

«То саме була пора першої російської революції, – згадувала Матвієнко. – Ставецька школа вважалась прогресивною як на той час. Її засновниця Ольга Вангенгейм сповідувала вільнолюбні й демократичні засади, підтримували свою очільницю й педагоги закладу. На хвилі революційного та національного піднесення і з’явився в класі портрет Кобзаря. Проте пробув він там недовго – до чергового візиту в школу міністерського інспектора, котрого таке пошанування українського поета й духовного провідника вкрай розгнівило. І вже наступного дня портрет Тараса Григоровича замінили на церковний образок…» 

Слід додати, що серед тодішніх ставецьких учителів була знана українська просвітниця й громадська діячка Олімпіада Пащенко (в пору Української революції 1917-1922 рр. вона обиралась до трьох скликань Центральної Ради Української Народної Республіки), яка вірогідно й почепила в класі портрет Кобзаря. Тимчасом Ставками тієї пори ширилися написані українською антиурядові прокламації й лістівки.  Восени 1907-го Ольгу Вангенгейм і Олімпіаду Пащенко заарештували жандарми, кілька місяців їх тримали в ув’язненні.

Втім український дух у Ставецькій школі панував упродовж чи не всіх її дореволюційних літ. Недарма з тогочасних шкільних стін вийшли майбутні провідники українського національно-визвольного руху Юліан Мордалевич і Антон Вернигора, брат Є.Матвієнко Оникій – мовознавець, що став жертвою комуністичних репресій проти української еліти.

Ще один відомий ставчанин і випускник сільської школи, але 1960-х років, правозахисник і багаторічний в’язень сумління, караний і переслідуваний вже радянським режимом Василь Овсієнко з цього приводу якось зауважив, що йому, мабуть, на роду було написано піти бунтарською українською стежиною. Бо ж розташувалися Ставки якраз посередині між двома знаковими для українства поселеннями: Горбулевом – батьківщиною отаманів Соколовських, провідників української козацької вольниці, та Брусиловом, де уроджений велет українського національного духу Іван Огієнко. І цей дух здавна присутній був у Ставках та його школі, що, до речі, донині міститься у давніх первісних стінах, освячених ще від своїх початків Великим Кобзарем.

 

Школа у Ставках. Світлина 1955 р.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 29 березня 2024 р.

 

З позивним «Аякс»

 

У травні 2023-го українські Сили оборони вели відчайдушні бої під Бахмутом. Російські війська, бойовий кулак яких становили «вагнерівці» та штурмовики, мали і кількісну, і якісну перевагу, проте їм мужньо протидіяла 3-тя штурмова бригада ЗСУ, що не тільки тримала оборону, а й завдавала відчутних контрударів.

8 травня українським бійцям вдалось змусити ворога тікати і посунути його на кілька кілометрів.

Командир тактичної групи «Азов» Андрій Білецький згодом розповів, що завдяки активним бойовим діям того дня азовці розгромили підрозділи ударної 72-ї бригади рф, майже повністю знищивши дві її роти. А ще українські воїни розбили бригадну розвідку росіян. Також зазнав великих втрат відбірний штурмовий загін ПВК «Вагнер».

Саме після цього удару її власник Пригожин істерично заволав, що російські війська тікають з-під Бахмуту. Втім втекти пощастило небагатьом, бо поле бою було щільно всіяне тілами непроханих загарбників.

В офіційних зведеннях повідомлялося, що наступальні дії велися у смузі завширшки 3 км та завглибшки 2,6 км. Усю цю територію було повністю звільнено від російських окупаційних сил.

Звісно, не обійшлося, на жаль, без втрат і в лавах українських сил. Серед загиблих у восьмий травневий день захисників Бахмуту був 25-річний боєць Максим Максименко – помічник гранатометника штурмового батальйону, що, як зазначено, у військовому зведенні, отримав множинні осколкові поранення, несумісні з життям.

Полеглий вояк мав позивний «Аякс». Так у давньогрецькій міфології звали мужнього воїна, що відзначився хоробрістю на Троянській війні. Проте нині назва «аякс» передусім уособлюється з усесвітньо відомим футбольним клубом, знаним своїми спортивними звитягами.

Максим Максименко захоплювався футболом, був затятим уболівальником київського «Динамо» та входив до його фанатського руху. До речі, на своєму бойовому екіпіруванні Максим носив нашивку з логотипом улюбленої команди.

Саме «ультрас» динамівського та інших українських футбольних клубів були вагомою рушійною силою Євромайдану та Революції Гідності, зокрема активно протидіяли так званим «тітушкам», а затим увійшли до складу добробатів, що за браком регулярних військових частин вирушили на захист української територіальної цілісності в зону АТО у 2014-му. Через вісім років з початком повномасштабного російського військового вторгнення «фанати» також були в авангарді добровольців.

Як розповідають рідні Максима, у перший день ворожого наступу він сказав їм: «Я не зможу жити з ганьбою у захопленому ворогом Києві, краще з гордістю загинути в боюб за Україну!» Відтак добровільно він став до лав столичної Тероборони. А вже у квітні воював навідником загону спеціального призначення у складі ОСУВ «Хортиця»…

Народився він 20 вересня 1997 року в Радомишлі у молодій родині Світлани та Вадима Максименків. Тут ходив до дитячого садочка №1. До школи хлопчина пішов у Києві, куди переїхали батьки, осівши на тамтешній Солом’янці. Проте канікули він зазвичай проводив у місті свого уродження, відпочиваючи у дідуся та бабусі – Миколи та Наталії Маляренків на тутешньому Кевличевому хуторі. Микола Миколайович розповідає, що онук був притому доброю підмогою, адже допомагав їм по господарству, випасав корівчину, підсобляв на сінокосі.

Малий косар – дідові підмога.

Звісно, товаришував та розважався з місцевими ровесниками, зокрема гасав з ними у футбол. Згодом хлопець не без гордощів розповідав київським друзям-уболівальникам та братам по зброї, як на радомишльському стадіоні у дитинстві ганяв м’яча з теж тоді ще юним Сашком Зінченком. Вправлявся Максим також із бойовими мистецтвами.

Вже перебуваючи в зоні бойових дій, у коротких телефонних перемовинах онук всякчас заспокоював діда з бабою: «Не хвилюйтеся, я непереможний, бо ж добре навчений, тренований і загартований…»

Під час короткотермінової відпустки він одружився зі свою обраницею Юлією. Проте подружнє життя у молодої пари виявилося надзвичайно коротким…

В останньому бою на Максима, що перебував на передових рубежах, поклали обов’язки командира бойової групи, який дістав поранення. І він героїчно тримав бійців та вів їх за собою.

«Хто ближче до неба, той ближче до Бога, із вільними поруч іде перемога! Нам доля – над іншими небо тримати – працюємо, брате», – написав про звитяжне подвижництво українських захисників поет Гліб Бабич, що поліг на Харківщині. І вони тримали й тримаються – до скону, і до загину. Та Небо таки забирає найкращих…

«Максим Максименко до кінця залишався вірним військовій присязі і загинув під час виконання бойового завдання, пов’язаного із захистом рідної землі», – зазначив очільник азовців Максим Жорін. 

 «Друг «Аякс» ще в перші дні війни долучився до нашого підрозділу та характеризувався надзвичайною хоробрістю і вмінням виконувати найдосконаліші завдання, – з сумом сприйняли його смерть у батальйоні. –  Він завжди мотивував побратимів, його весела вдача надихала інших до дій».

«Протягом багатьох років Максим відвідував як і домашні, так і виїзні матчі «біло-синіх». Він щиро і всім серцем любив наш клуб», – йдеться у співчутті рідним та близьким загиблого Героя на сайті ФК «Динамо» (Київ).

Трагічна звістка обпекла сумом і болем його земляків та краян. 

…Поховали полеглого захисника України на Алеї Слави столичного Міського кладовища, що по вул.Стеценка. Його портрет встановлено на меморіалі загиблих Героїв-земляків в Радомишлі.

Указом Президента України від 11 серпня 2023 року за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку солдат Максим Вадимович Максименко посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Вічна йому Слава, Пам’ять і Шана!

 

 

Газета «Зоря Полісся», 8 березня 2024 р.

 

Як дарунок до жіночого дня

 

Ті, хто жив у часи СРСР, напевне, пам’ятають, як комуністична влада широко пропагувала так звані «трудові дарунки» до тих або інших визначних дат. Поширеними були, для прикладу, ідеологічні гасла на кшталт «Річний план – до річниці Великого Жовтня», «100-річчю Лєніна – 100 ударних змін» та їм подібні.

Зазвичай до ювілеїв чи й «рядових» свят вводили в дію будівельні об’єкти. Ще донедавна, скажімо, в Радомишлі про таку практику нагадували пам’ятні дошки з написом: «Збудовано на честь 50-річчя Жовтня». Вони зокрема містилися на добудові колишньої школи №6 (нині – поліклініка), на універмазі (згодом «Дитячий світ»), на автостанції, що з’явилися в місті якраз 1967-го.

Втім пальму першості тут впевнено тримало Новоріччя, адже здебільшого саме у кінці року авральним порядком здавалися новобудови. Нерідко – на папері, бо по тому ще чимало часу латалися затулені сяк-так дірки, впорядковувалися території тощо. І тоді офіційне відкриття приурочувалося до чергової святкової дати, зокрема – 8 березня, і вже подавалося як дарунок жінкам.

З таких причин чи ні, але свого часу до Міжнародного жіночого березневого дня відкрилися дві важливих «культурних» споруди: в 1954 році – Будинок культури, а у 1962-му – кінотеатр ім.Шевченка. Щоправда, відкриття кінотеатру з огляду на його наймення вірогідно приурочували ще й до дня народження Кобзаря, хоча урочистості відбувалися таки 8 березня.

БК офіційно відкрився 18 лютого. Зробити це нібито теж планували до жіночого свята, але поквапили «культурні» чиновники з області. Вони повідомили про свій приїзд до Радомишля задля вручення грамоти Міністерства культури учасникам гуртка художньої самодіяльності села Юрівка, які увійшли до кола переможців республіканського огляду, і, крім того, мали оглянути й новозбудований заклад культури в райцентрі, про що нагору вже доповіли. Звісно, що нова будівля більше личила для прийому високих гостей, аніж периферійний та малопривабливий сільський клуб. Втім з нагоди святкового для жіноцтва дня у новому Будинку культури таки відбулися урочисті збори громадськості та концерт.

 

Радомишльський Будинок культури на фотолистівці 1964 року.  Світлина О.Сахневича. 

Тут ідеться, власне, про відкриття споруди, адже така установа як Будинок культури в Радомишлі існувала ще з 1930-х. Містилась вона на Присутственій вулиці в будівлі колишнього народного дому (по війні там розташувався Будинок піонерів). Видовищні заходи й урочистості влаштовувалися в сусідньому театрі-кінотеатрі, до якого вів вільний прохід через садочок.

Зводили новий БК методом так званої «народної будови», коли місцева влада доводила визначені й розподілені будівельні завдання підприємствам, установам, організаціям, колгоспам. Недарма у день відкриття споруди найкращих із «підрядників» було відзначено і вшановано. Тривали будівельні роботи два роки.

Втім про повноцінне будівництво усе ж не йшлося. Адже під Будинок пристосували колишній костел, закритий радвладою. У ньому, звісно, облаштували сцену, глядацьку залу на 400 місць з партером та балконом, прикрашену величезною люстрою, обладнали кімнати для гурткової роботи, костюмерну, гардероб, квиткову касу, прибудували величний портал з колонадою, а з «тилу» – таку собі убиральню для переодягання артистів. Про культову споруду хіба що нагадували аркові склепіння її цокольного приміщення, яке стало «підвалом», де розташували котельню.

Костел у повітовому Радомислі. Фотолистівка початку ХХ ст.

У нововідкритому Будинку вже знайшлося місце й для розташування адміністрації закладу. Попри підпорядкування районному, а з 2018 року – міському відділам культури, БК був окремою господарською одиницею, очолював яку директор. У різні роки цю посаду обіймали зокрема Л.Шинков, І.Завєрин, М.Євстифєєв, В.Скуратівський (удостоєний згодом звання заслуженого працівника культури України), М.Ревенко, М.Глущенко, В.Добровольський, К.Журавков, В.Нагорний, П.Кузьменко, А.Домбровський, В.Третяк, М.Лисак, В.Домбровський, Г.Мозговий, С.Писаренко, С.Катерленко, М.Дацюк (натепер).

Гумористично-сатиричний дует у складі двох директорів – Всеволода Скуратівського та Михайла Ревенка. 

Не всі з них успішно поєднували культурну й адміністративну складову. Хтось тяжів до першого, хтось – до другого. Скажімо, як розповідав Михайло Ревенко, мистецька роль одного з перших повоєнних керівників зводилась до виголошення з авансцени, а то й безпосередньо із залу, кількох віршованих рядочків зі славословіями «партії-Лєніну-Сталіну». Затим відкривалась завіса, де стояв хор, що зазвичай відкривав офіційні концерти місцевого ґатунку.

Будинок культури традиційно опікувався місцевою художньою самодіяльністю, мав мережу гуртків (вокальні, інструментальні, драматичні, танцювальні та їм подібні мистецькі, або ж «за інтересами» – були свого часу навіть крою та шиття, вишивки, шахів і шашок) з відповідними виконавцями, колективами, майстрами. Їх очолювали переважно методисти, що вели той чи інший напрямок роботи. У цій когорті культпрацівників – В.Якименко, В.Бакуємський, А.Клименко, Т.Павич, Г.Власенко, Л.Глухівська, О.Здебський, С.Воротінцева, А.Боренко, О.Лисак, Л.Григор’єва, Т.Гальченко, В.Нощенко, І.Сагайдак, Є.Бернацька, М.Палиш, А.Ткаченко. Керовані ними хори, ансамблі, танцюристи, драмгуртки, агіткультбригади (користувалась колись популярністю така організаційна мистецька форма) були добре знані на Радомишльщині та за її межами, отримували перемоги й відзнаки на багатьох оглядах, конкурсах, фестивалях, удостоювались почесних звань «народних колективів», а місцеві самодіяльні таланти мали змогу реалізувати свій творчий потенціал.

Виступ агіткультбригади. 

Готується танцювальний номер. Репетицію веде Григорій Власенко.

Не злічити, скільки відбулося тут різноманітних концертів, дійств, урочистих та офіційних заходів, як і не перерахувати всіх відомих виконавців, артистів та мистецькі колективи, що виступали на цій сцені. Серед них – Д.Гнатюк, В.Зінкевич, О.Таранець, Р.Кириченко, Д. і В.Матющенки, Н.Матвієнко, Л.Відаш, Л.Ротару, В.Білоножко, А.Кудлай, М.Мозговий, І.Демарин, О.Гаркавий, Я.Табачник, Т.Нєдельська, Г.Бєсєдіна, брати Н. та Д.Яремчуки, В.Шинкарук, І.Шинкарук, І.Ганзера, К.Артеменко, П.Кадочников, О.Попов, М.Невідничий, В.Сафонов, Р.Борисюк, Черкаський хор, Житомирські «Льонок», «Родослав» та «Орея», Буковинський та Гуцульський ансамблі пісні і танцю, Державний духовий оркестр України, естрадні гурти «Товтри», «Зелений вогник», «Два кольори», «Світязь», «Беркут», «Гарун», «Збруч», «Альбом», «Мріяни», «Древляни».

На сцені Радомишльського Будинку культури Алла Кудлай і Віталій Білоножко. Лютий 1989 р. Світлина М.Сичевського.

На згадку радомишлянам  - автограф В.Зінкевича.

Гастролювали в Радомишлі славнозвісний столичний академічний театр ім.І.Франка, театри Київського Будинку офіцерів, Театрального інституту, обласні – Київський ім.П.Саксаганського, Луганський, Чернівецький академічний ім.О.Кобилянської, Житомирські музично-драматичний та ляльок, театральні колективи з Дубнів, Умані, Новоград-Волинського, Рибінська, Могилева, Бреста, Гродного, Ставрополя, циркові трупи.

Сцена з вистави «Банкір» Академічного театру ім.І.Франка за участю корифеїв сцени Віктора Добровольського, Олександра Омельчука, Василя Дашенка. Радомишль, 1958 р.

Проводили тут творчі зустрічі з радомишлянами композитори О.Сандлер, О.Білаш, С.Сабадаш, Б.Буєвський, Я.Цегляр, В.Філіпенко, О.Злотник, майстри писемного слова П.Глазовий, О.Новицький, Ю.Рогоза.

У колі радомишльських культармійців Борис Буєвський, Павло Глазовий та Олександр Білаш.

А ще прохолодної осінньо-зимової пори БК слугував «танцмайданчиком», під який звільняли від стільців партер. Музики, ясна річ, грали зі сцени.

На початку ХХІ століття будівля почала відчутно руйнуватися, у ній прогнили підлога й вікна, протікав дах, місцями потріскалися, а то й зовсім завалилися стіни. Роботу БК довелося зупинити.

Спіткала така доля й кінотеатр. Відтак у Радомишлі виникла «культурна» криза, коли обидва заклади, придатні для проведення видовищних заходів, зачинилися для відвідувачів.

Зрештою спочатку у 2014-му тією ж «толокою» привели до ладу кінотеатр, що тимчасово на кілька років став Будинком культури, а затим дійшли руки й до його «рідної» будівлі, де вже бюджетним коштом завершили капітальний ремонт.

Ремонтні роботи тимчасом дозволили сучасникам побачити виразні обриси старовинної споруди, зведеної ще у XVIII столітті. Вони відкрилися під знятим шаром тиньки. На жаль, пропозиції краєзнавчої та мистецької громадськості щодо «законсервованого» збереження окремих історичних фрагментів прадавньої первісної цегляної кладки зосталися «непочутими».

А відкрили Будинок культури після ремонту у 2017 році. І, до речі, саме у переддень жіночого свята. За традицією. Позаяк традиції популяризувати й розвивати наші національні культурно-мистецькі надбання та різножанрові народні таланти були і залишаються тут незмінними.

 

Газета «Зоря Полісся», 1 березня 2024 р.