понеділок, 26 лютого 2018 р.

Струн гітарних передзвони…


У той лютневий вечір 1972 року радомишльська молодь поспішала до Будинку культури. З нагоди Дня Радянської Армії там мала відбутися зустріч команд КВК («Клубу веселих і кмітливих»), що завдяки телебаченню саме набував усебічного поширення й популярності. У цю дотепну й цікаву гру грали повсюдно - у навчальних закладах, у виробничих колективах, у місті й на селі. Того дня на сцені БК зійшлися змагатися в дотепності та винахідливості молоді трудівники машинобудівного заводу й меблевої фабрики. Звісно, що гаряче підтримували учасників представники цих підприємств, друзі. Одначе потрапити до залу змогли далеко не всі (вхід був тільки по запрошеннях). Втім підвищений інтерес до дійства був додатково викликаний ще однією інтригуючою обставиною: під час змагання мав відбутися дебютний виступ новоутвореного вокально-інструментального ансамблю мебльовиків (за узвичаєним тоді регламентом проведення турнірів КВК команди представляли номери художньої самодіяльності від свого колективу). У Радомишлі такий молодіжний музичний гурт було утворено вперше.

Попри «залізну завісу», котра щільно оберігала радянську молодь від проникнення «чужих для неї» зразків так званої «масової культури», бітломанія охопила  усі неосяжні простори СРСР. Послідовники легендарної ліверпульської четвірки брали до рук гітари у виробничих, сільських, армійських, шкільних, училищних чи інститутських клубах, «червоних куточках», аудиторіях.
Саме електрогітари стали головною ознакою нового жанру. Їх зазвичай було три: ритм, соло і бас. Проте на додачу до класичного «бітлівського» складу (гітари та ударні інструменти) вітчизняні гурти додавали до них електроорган – «іоніку», як її називали. Наявність іоніки, власне, й засвідчувала статус та рівень колективу. Бо якщо електрогітари, барабанну установку й звукові підсилювачі цілком успішно клепали самодіяльні умільці (приміром, до звичайної акустичної гітари лаштували самопальні звукознімачі – їх здебільшого виготовляли із електромагнітних котушок телефонних чи їм подібних навушників, дехто просто кріпив на гітарну деку поширений тоді плаский магнітофонний мікрофон), то іоніка кустарям була не під силу. Цей синтезатор потрібно було купувати, проте коштував він немало, тому й утворювалися більш-менш успішні ВІА там, де підприємство чи установа не скупилися з придбанням інструментів.
Пригадую, як уперше вживу почув спів під гітару популярних віашних пісень у виконанні ровесника-киянина Дмитра, який влітку на канікулах традиційно гостював у Радомишлі у свого дідуся Хруленка, що жив по сусідству. Столичний юнак натхненно виспівував бітлівську «Girl», а ще – «Альошкіну любов», Івасюкові «Червону руту» та «Я піду в далекі гори».
Ці пісні полонили серце, коли лунали по радіо (на телебачення ВІА потрапляли вряди годи), з грамплатівок. Їх повсюдно копіювали, переспівували всі, хто мав музичний хист та інструменти.
З товаришем Русланом Осипою, батьки якого саме придбали магніторадіолу «Романтика», ми навіть спробували зробити власну «обробку» ще одного хіта «Beatls» – «Yesterday». Цей пристрій дозволяв одночасно здійснювати магнітофонний запис з платівки і під’єднаного мікрофона – такий собі варіант поширеного нині «карооке». Відтак під платівку з інструментальною версією твору я наспівав англійський та російський тексти, що були опубліковані в популярному тогочасному молодіжному журналі «Ровесник». А потім ще й давали слухати свій витвір іншим. Жаль, звичайно, що не зберігся той наївний і, мабуть, дещо примітивний запис…


Магніторадіола «Романтика» ще подекуди використовується любителями не тільки ретро-музики, а й її первинних носіїв та відтворювачів.

Втім електронна музика прийшла до Радомишля раніше. У 1960-х духовий оркестр на танцювальному майданчику в міському парку змінив естрадний інструментальний ансамбль, у складі якого поруч з духовою, але вже джазовою групою (труба, тромбон, саксофон чи кларнет), зявились електрогітара, ударна установка. У його супроводі популярні пісні виконували солісти – Борис Шуневич, Валентина Глухівська, Валентина Спіцина та інші. Цей колектив Будинку культури як напівпрофесійний був уже представлений і в офіційних концертах, оглядах та фестивалях самодіяльної народної творчості.


Танцмайданчик у міському парку Радомишля. 1960-ті роки.


Естрадний ансамбль Радомишльського Будинку культури (1976 р.): Юрій Амєлін, Анатолій Домбровський, Аркадій Бойко, Володимир Бакуємський, Йосип Зузанський, Анатолій Ратушний, Григорій Власенко, Борис Лінгович.

Хоча юним, які поміж-себе називали танцмузикантів (не в образу їм) «старцями»,  уже хотілося іншого – того, що лунало під гітару на лавах у парку чи біля власних воріт, під’їздів, на березі річки, лісовій галявині тощо.
Тож меблева фабрика стала першим підприємством міста, де ініціатива молоді утворити власний ВІА, дістала підтримку. Гітари взяли до рук Сергій Коломієць, Віктор Черніков і Василь Старжинський, ударну установку «осідлав» Володя Тьоса. На іоніці спочатку пробував себе ватажок фабричної молоді Геннадій Копилевич, але опісля поступився юному музичному таланту Сашкові Павленку, який ще навчався у школі. Першим солістом  колективу був Віктор Сергієнко.


Соліст ВІА мебльової фабрики Віктор Сергієнко.

Одначе попервах цей ансамбль, що мав сучасне електронне звучання, не в повній мірі відповідав, так би мовити, узвичаєним «законам жанру», за якими музиканти повинні були самі співати чи бодай підспівувати. Осучаснення відбулося з приходом до колективу нового керівника – Юрія Ніколаєва, який змінив С.Коломійця. Додалися до складу гурту й дівочі голоси учениць школи №6 – Наталі Лукашенко та Галини Уварової. Наталка змінила на іоніці Павленка, що виїхав на навчання, а Галя тимчасом долучала скрипкові переливи до музичної палітри колективу, котрий до того ж перестав бути безіменним і обрав собі назву «Время».



ВІА мебльової фабрики «Время» (зліва направо): Василь Старжинський, Наталя Лукашенко, Юрій Ніколаєв, Галина Уварова, Віктор Черніков. 1974 р.

Можливо, величезна глядацька підтримка, яку дістали мебльовики зі струнами, пришвидшила з’яву вокально-інструментального ансамблю і на машзаводі. Утворений там ВІА «Красные закаты» організував самобутній митець Микола Сичевський, що був пристрасним фотографом, цікавим поетом. Трагічний випадок, який стався на полюванні у грудні 1994-го, перервав його життєву стежину й недоспівану творчу пісню.
У 1973-му ВІА організувався у «Сільгосптехніці». Спочатку його очолив музикант-баяніст Володимир Бабенко. Якраз тоді житомирська музична фабрика почала виробляти електробаян «Естрадін» – синтезатор, що мав широкий спектр звукових імітаторів, наслідуючи зокрема й іоніку. Тож його залюбки опанували самодіяльні музичні гурти, у тому числі й цей. Але по справжньому колектив СГТ «зазвучав» коли дещо інертного Бабенка змінив чудовий музикант Георгій Краснопольський (він теж грав на «Естрадіні»). До складу ансамблю, що виступав з концертами не тільки на рідному підприємстві, а й у його філіях, сільських підрозділах тощо, входили Анатолій Вдовенко, Борис Галінський, Валерій Молодико, Сергій Коломієць (прийшов з ВІА меблевої фабрики), Михайло Шинков. Приєднувався до репетицій та виступів цього гурту і автор цих рядків.


ВІА «Сільгосптехніки» на «Новорічному вогнику» 29 грудня 1974 р.

З’явилися вокально-інструментальні ансамблі у сільських клубах – в Осичках, Білій Криниці, Потіївці.
Зрештою вокально-інструментальний жанр здобув не лише промовисту популярність, а й офіційне владне визнання. Приміром, у 1974 році на районному огляді художньої самодіяльності було відзначено змістовні виступи ВІА машинобудівного заводу і меблевої фабрики (керівники Микола Сичевський та Юрій Ніколаєв), їх солістів – Н.Войтенко, Н.Лукашенко та Г.Уварової. Хоча неодмінною умовою для участі в таких фестивалях чи офіційних концертах була виконання ансамблем так званих «пісень громадянського звучання». Недарма у звітах про подібні заходи всякчас зазначалося, що «у репертуарах самодіяльних колективів переважали твори про Комуністичну партію, Радянську Батьківщину, дружбу народів СРСР, Ленінський комсомол».  Мебльовики зокрема на концертах у БК виконували відомі твори воєнної тематики – «Журавли», «Шли солдаты».
Створено було ВІА і у районному Будинку культури. Відтак саме він уже супроводжував танцювальні вечори, що влітку проходили на танцмайданчику в міському парку, а взимку – у залі БК. У 1980-х роках їх провідним голосом став соліст ансамблю Володимир Нагорний.


Поступово вокально-інструментальні колективи охопили не лише сценічні, а й весільні майданчики, без проблем опанувавши відповідний обрядовий репертуар. Весілля «під естраду» ставали своєрідною ознакою престижності гуляння. Притому з часом обслуговували шлюбні дійства й заїжджі колективи. Зокрема про свої «весільні гастролі» на Радомишльщині якось згадував народний артист України Анатолій Говорадло (ВІА «Світязь»).
Позаяк радомишльська сцена приймала багато професійних і навіть знаних колективів, що працювали у вокально-інструментальному жанрі. Тут, приміром, виступали «Товтри» з Хмельницького, «Квадро» з Донецька, «Беркут» з Івано-Франківська, «Орбіта» з Сум, «Збруч» та «Альбом» з Тернополя, той же луцький «Світязь», київські «Кобза», «Нюанс», «Київ», «Зелений вогник» з Черкас, місцеві житомирські «Мріяни» та «Древляни», навіть «закордонні» - «Вогні Баку», «Гарун» з Вірменії, ленінградські ансамблі під керуванням О.Сумарокова та Ю.Мосеічева.
Сягнули музичних висот у цьому жанрі й деякі радомишляни. Потіївчанин Георгій Мілієнко, що робив свої перші музичні спроби на Потіївській сільській сцені, згодом став відомим музикантом, працював у популярних в СРСР віашних колективах «Добры молодцы», «Ватра».


Гастрольні шляхи Георгія Мілієнка перетиналися з багатьма знаними колективами й виконавцями, як от з керівником та лідером легендарних «Піснярів» Володимиром Мулявіним.

Олександр Безпаленко з Чудина, який брав участь у шкільній художній самодільності, під час служби в армії співав у складі звісного хору ім. Александрова, а потому став учасником культового вокально-інструментального ансамблю «Лейся, песня», удостоївся звання Заслуженого артиста Росії. Вихованка радомишльської музичної школи Людмила Рудь виступала у складі відомого грузинського ВІА «Іверія». Наталія Ковальова-Герасимчук, що була солісткою ВІА районного будинку культури, на професійному рівні як співачка перемагала у престижних пісенних фестивалях та конкурсах. Професійною співачкою стала згадана вище Галина Уварова, щоправда, виступаючи у складі славетного житомирського хорового колективу «Орея», віддала перевагу традиційній музичній класиці.
«Велику» сцену підкорили колишні учасники вокально-інструментального ансамблю «Акван», що був створений у школі №3, Анатолій Биков та Костянтин Яновський. Биков працював солістом Тульської філармонії. Яновський став композитором та режисером, свого часу був музичним керівником відомих українських ВІА «Водограй», «Беркут». Костя, на жаль, після тяжкої хвороби пішов з життя на злеті життя і творчості у 46-річному віці.
Цікаво, що в ансамблі «Водограй» помічений ще один радомишльський слід. У 1970-х роках солісткою цього колективу була Олена Радомишельська, пращури якої напевне походили з Радомишля.


А з Миньківки веде родинне коріння звісного музиканта-флейтиста Георгія Гарбара, учасника відомих українських ВІА «Кобза» та «Мальви».
Серед знаних ентузіастів вокально-інструментальної творчості місцевого рівня слід також назвати Анатолія Домбровського, Аркадія Протасеню, Леоніда Комара, Юрія Ковальова, Володимира Гаранжу, Миколу Ляпунова.
Одначе: нові часи – нові звичаї, як нові ритми й нові музичні стилі. Наразі на зміну ВІА прийшли гурти, проте сутність ансамблевого співу й музики від нового означення не змінилась, попри те, що сповідували вони різні музичні напрями – диско, джаз-рок, рок, фольк тощо. А ще – синтезатори нового покоління давали змогу одному музикантові імітувати звучання цілого оркестру та, до всього, самотужки робити різноманітні аранжування. Затим технологія карооке узаконила так звану «фанеру», тобто спів під фонограму, використовуючи яку співаки взагалі обходяться без «живого» музичного супроводу.
Та на цьому синтетичному компютерному тлі не втратили своєї притягальної сили й колишні класичні ВІА, що на межі тисячоліть почали набувати ностальгійної популярності з традиційним для них стилем і репертуаром. Деякі з них, переспівуючи переважно розкручені й добре пізнавані пісні минулих років,  відновили не лише свою діяльність, а бодай частково й попередній склад.
У 2014 році в Радомишльському будинку культури  утворився ВІА «Терен». До його складу увійшли Анатолій Домбровський, Володимир Нагорний,  Анатолій Боренко, Юрій Сидоренко, Сергій Катерленко, Сергій Мазуркевич, беруть участь у виступах колективу Юрій Ніколаєв, Юрій Ковальов, Віталій Домбровський.



ВІА «Терен»: 2014 і 2018 рр.

А гітарні акорди й перебори тимчасом полонили наступні покоління радомишльських музик. У грудні 2017-го місцеві прихильники й шанувальники гітари влаштували в місті святковий концерт до Дня гітариста та гітарної музики. Серед його головних дійових осіб поруч з метрами були талановиті музиканти «нової хвилі» – Андрій Гаранжа, Давид Огородник, Анастасія Ткаченко.
І знову, як колись, лунають на сценічних майданчиках пісні й мелодії під неповторні та колоритні струн гітарних передзвони…



пʼятниця, 16 лютого 2018 р.

Лютеранська кірха в Радомишлі


У жовтні 2017 року світова християнська спільнота не оминула увагою 500-ліття Реформації, яка започаткувала протестантську гілку християнства. Один з нових релігійних рухів, пропагований Мартіном Лютером, дістав назву лютеранства. Особливого розповсюдження воно набуло в Німеччині, звідки й почало ширитися світом.
За відомостями Київської православної єпархії 1882 р., присутність лютеран та інших протестантських течій на її теренах відзначена лише у Києві. Водночас фіксувалося широке представництво штундистів, щоправда поки що лише у південних регіонах.
Кількість протестантів почала відчутно зростати в кінці ХІХ столітті з масовою колонізацією краю. Чимало німецьких колоній було засновано в Радомисльському повіті та довкола самого повітового міста.
І вже у статистичних зведеннях 1897 року у Радомисльському повіті обліковано 3447 лютеран. У 1900 р. у самому Радомислі їх налічувалося 11, 124 німецьких підданих проживали на околиці міста в колонії Папірня.
Тож 1901 року в Радомислі була заснована лютеранська парафія. Проте свого приміщення для служб вона попервах не мала, тому належала до київської Євангелічно-лютеранської кірхи.
Першим парафіяльним пастором став Еріх Гуткевич (1873-1956). Уроджений у Ліфляндії, він закінчив теологічний факультет Дерптського університету, який готував лютеранських пасторів і проповідників (у цьому закладі, до речі, навчалися всі радомишльські священнослужителі цієї релігійної громади; тепер Дерпт – Тарту, Естонія). Пасторську діяльність почав у Москві, а потому ніс службу в повітовому Радомислі.
Тут на Бульварній вулиці (тепер Шевченка) парафіяни збудували молитовний дім, який за узвичаєною традицією водночас слугував і житлом для священнослужителя.
  


Поруч в особняку на Петрівській (нині дитсадок №4) мешкала заможна родина Фон-Йорків, котрі були вихідцями з німецьких земель і ймовірно теж сприяли будівництву  в місті кірхи.


Колишній будинок Фон-Йорків.

Так само як і обраний у 1900 році очільником повітового дворянського зібрання Віктор Унгерн-Штернберг, нащадок давнього німецького баронського роду, генерал-майор російської армії, який після виходу у відставку оселився в Радомислі.
Слід зазначити, що пастирі-лютерани зазвичай багато мігрували, відтак часто змінювалися. У 1904 році лютеранська парафія в Радомислі стала самостійною, а на пасторську службу заступив Альфред Келлер (1867-1951). Народився він на Херсонщині у родині пастора. Проповідницьку діяльність починав у Ревелі (нині Таллінн), потім разом з батьком служив у Катериненштадті на Поволжі  (зараз це місто носить назву Маркс), затим – у Томську, Барнаулі.
Після Радомисля А.Келлер був пастором у Луганську, Новочеркаську. А у 1921 році виїхав з радянської Росії й осів у Франції в Ельзасі, де ніс службу у парафіях кількох міст. З початком Другої світової війни, коли в тому краї активізувались пронімецькі настрої, пастор Келлер був ув’язнений. Проте за німецької окупації вийшов на волю і продовжив служіння.
Тимчасом у Радомислі у 1908 році Келлера змінив Йоганнес Куфельд (1868-1919) – один з найвідоміших лютеранських місіонерів на теренах Російської імперії. Походив він із поволзьких німців, навчався у Саратовському початковому училищі і Казанській гімназії, яку закінчив зі срібною медаллю. На факультеті богослов’я  Дерптського університету здобув вищу освіту (його навчання тут було увінчане золотою медаллю).
Пасторську службу починав у Саратові. А потому як проповідник вирушив неосяжними імперськими просторами «від колонії до колонії». Притому цікавився він історією колонізаторського руху, яку згодом висвітлив у написаній книжці.
Врешті пристав місіонер до Радомисля з його численними навколишніми німецькими поселеннями.
Як зазначає дослідник лютеранства на українських землях К.Крамер, Йоганнес Куфельд дуже добре знав своїх колоністів. Для них він був не лише богословом, а щирим, чесним  і відкритим у спілкуванні порадником, батьком і братом. Парафіяни шанували його і за глибокі знання, і за привітне й добре мовлене до них слово. Бувало воно при потребі вимогливе або ж приперчене гумором. Він розумівся і на робітничій, і на селянській справі, і на родинних клопотах та турботах. Його будинок завжди був відкритим для вірян, котрі мали там прихисток і підтримку в тяжку хвилину. 
Ґрунтовна вища освіта дала йому змогу, крім того, викладати німецьку мову в чоловічій гімназії Радомисля, що була відкрита у 1909 році і містилась по сусідству з кірхою.
У спадкоємиці радомисльських колоністів Л.Штирмер зберігається копія з метричної книги 1911 року із записами про народження її пращурів. Засвідчені вони якраз Й.Куфельдом.


Саме до цього року він ніс служіння Господнє у повітовому Радомислі. Потому його запросили до Миколаєва, де пастор Йоганнес і спочив у Бозі. Серце священнослужителя зупинилося під час служби в тамтешній кірсі.
Наступним настоятелем радомишльської кірхи став Емануель Берг (1872-1944). Він був сином пастора, що служив у Москві. Здобувши теологічну світу, Емануель ніс службу в Харкові, в Юзівці (Донецьк).
Його дружина Стела походила із Унгерн-Штернбергів. Відтак маршалок радомисльського повітового дворянства імовірно й посприяв переїзду сюди своїх родичів – подружжя Бергів. До слова, у 1919 році колишнього предводителя, що у 75-річному віці нібито являв загрозу радянській владі, чекісти розстріляли в Радомислі. 
З початком Світової війни німці із прифронтових регіонів були виселені вглиб Росії. Не оминула така доля й багатьох радомисльських колоністів.
У 1915-17 рр. пастор Берг разом з парафіянами перебував на поселенні у Харківській губернії. До Радомисля він уже не повернувся і надалі проповідував Божі заповіді у Кременчуці та Полтаві, звідки у 1932 р. після закриття тамтешньої кірхи виїхав до Німеччини. Жив у Потсдамі, де й завершив свій земний шлях.
В Радомишльській кірсі служби відновились за Гетьманату, коли Українська держава підтримувалась головним чином німецькою збройною силою. Але свого пастора парафія тривалий час не мала. Лише 1927 року служити тут став Адольф Єнде (нар. 1881 р.), син кравця з сусіднього Коростишева. Ще 1829 року в цьому містечку Радомисльського повіту відкрилась  суконна фабрика, до роботи на якій попервах залучили німецьких  поселенців.
Адольф закінчив Немирівську гімназію, у Дерпті здобув богословську освіту. Певний час учителював в німецьких колоніях на Волині. Згодом ніс проповідницьку місію у Криму, звідки повернувся на рідну Радомишльщину.
Проте його служіння в Радомислі було нетривалим. У 1928 році за рішенням міськради лютеранську кірху було закрито. За деякими свідченнями пастор Єнде виїхав до Німеччини і жив у Берліні.
Можливо, це врятувало пастиря від репресій, яким було нещадно піддано служителів культу і німців у кривавих 1930-х. Останнім зазвичай фабрикували звинувачення у контрреволюційній діяльності та шпигунстві. За таких «підстав» репресували зокрема брата радомисльського пастора Вальдемара Карловича Єнде, який жив у Коростишеві і працював слюсарем у місцевому дитячому будинку. Його заарештували у 1937-му, щоправда, як іноземного підданого вислали за межі СРСР.
Натомість у Радомислі будівлю колишньої кірхи переобладнали під житловий будинок, що використовується у такому призначенні донині. Попри те, що будівля зусібіч обліплена верандочками, прибудовами, свої первісні обриси вона цілком зберегла.


За переписом 2001 року в Радомишльському районі мешкало лише 30 німців, поодинокі родини яких зареєстровані у різних населених пунктах. Наразі, зважаючи на сповідувані протестантами засади «домової церкви»,  потреби у відновленні лютеранської кірхи вочевидь немає.  Позаяк нині діють у місті та селах району кілька протестантських євангельських парафій різноманітних течій.

Газета «Зоря Полісся», 16 лютого 2017 р.