пʼятниця, 16 листопада 2012 р.

На добру пам’ять співцеві зелених струн

Радомишльщині безумовно пощастило, що свого часу нею промайнула життєва стежина Василя Скуратівського, відомого народознавця, етнографа, фольклориста, письменника, журналіста. Так, промайнула, бо провів він у Радомишлі лише два роки. У 1965-1966-му Василь Тимофійович працював у редакції Радомишльської районної газети «Зоря Полісся». Одначе - роки плідні, несамовиті, які гартували, зміцнювали, карбували його хист, його натхненне журналістське й письменницьке слово.


Василь Скуратівський, 1965 р.

І ось з нагоди чергової річниці уродин митця і дослідника біля редакційної будівлі зібрались громадськість і шанувальники таланту і рідні подвижника українського національного духу не лише з Радомишля і району, а й з сусідньої Малинщини, зі столиці, аби віддати данину його світлій пам’яті, встановивши на стіні поруч зі входом до редакції меморіальну дошку.




 А й справді пощастило нашому краю. Бо з одного боку багатовікова й різноманітна палітра народних традицій, звичаїв, творчих надбань Радомишльщини, які Василь Скуратівський бачив на власні очі та власноруч відкривав і досліджував, знайшла своє закономірне місце у багатющій творчій і науковій спадщині митця, пошуковця і дослідника.


Удова митця Надія Качалка і донька Ярина Скуратівська з редактором газети "Зоря Полісся" Наталією Данилюк в приміщенні редакції .

З іншого боку - запал та ентузіазм Скуратівського дав вагомий поштовх народознавчому й етнографічному рухові на самій Радомишльщині. Скажімо, на сторінках райгазети і на районному радіо він першим оспівав талановитий пісенний колектив з села Меделівка, який нині широко знаний не лише на українських теренах, а й у закордонні. Колектив цей, до речі, узяв собі означення  «фольклорно-етнографічний» за основними напрямками діяльності Скуратівського на ниві народознавства і назву «Берегиня», яку має й перша книга письменника-культуролога, що враз зробила його відомим. Оповідаючи свого часу про співочих меделян, Василь Скуратівський назвав їх переспіви піснями зелених струн, зважаючи на барви рідного йому поліського краю.  Втім, не одна сотня таких струн забриніла від доторку митця не тільки на Поліссі, а й повсюдно в Україні, де водили його мистецькі й наукові дороги.


За ініціативи і безпосередньої участі Василя Тимофійовича в нашому краї відродилось та ствердилось оновлене і повернене з праминувшини купальське свято, популярність та географія якого з роками тільки ширяться.





Оспіване Скуратівським Купальське свято у Великій Рачі, 1966 р.
На нижній світлині В.Скуратівський "виходить" з кадру.

Втім, Василем Тимофійовичем він став у більш зрілому віці, коли радомишльський період біографії був уже далеко позаду. А тоді, коли приїхав до Радомишля відроджувати райгазету, цей дещо сором’язливий і приязний юнак був просто Васею, як згадує метр радомишльської журналістики, просвітянин Анатолій Пилипенко, що ступав на журналістську стежину під впливом Скуратівського і поруч з ним:
- Не раз йому дорікали на райкомівському «килимку» за образну і барвисту мову, з якої сплітались його дописи до газети. Проте повчальники залишились такими собі «временщиками», а Василева творчість непідвладна будь-яким владним вітрам, бо стала справді народним надбанням.

Надія Качалка, Михайло Хай, Ярина Скуратівська, Анатолій Пилипенко, Микола Дмитренко.

А ще у своєму виступі на зібранні Анатолій Борисович підкреслив, що варто і потрібно показати світові Скуратівського як поета, навівши соковиті зразки його поетичної творчості.
Саме Василь утворив і плекав у Радомишлі започатковану при районці літературну студію «Світанок», з якої вийшли відомі на Радомишльщині і не тільки майстри поетичного слова, як той же Анатолій Пилипенко, Ніна Коминар, карбував тут свій поетичний хист Василь Овсієнко.
- Самобутній талант В.Скуратівського живився з народних джерел, - підкреслила старший науковий співробітник Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара» Галина Олійник. – Пригадую, як у наших спільних етнографічних експедиціях він наполягав: нічого не додавайте від себе, а пишіть слово в слово так, як баба скаже. І мав рацію: бо то і є наш народ та його справжня талановитість і геніальність, що оберігають невмирущі традиції звичаєвості.


Віктор Мішалов, Микола Дмитренко, Михайло Хай.

Саме ці багатющі традиції доносив народознавець сучасникам і нащадкам. Про творчу спадщину та самобутню мистецьку постать Василя Скуратівського вели мову голова Малинського районного осередку товариства «Просвіта» ім. Т.Шевченка Станіслав Гуменюк, доктор філологічних наук, головний редактор журналу «Народознавство» Микола Дмитренко, доктор мистецтвознавства Михайло Хай, поет, лауреат премії ім.І.Огієнка Василь Сташук, народний депутат України Євген Добряк, який взяв на себе витрати з виготовлення пам’ятки.
- Василь Тимофійович працював у різних місцях, але надзвичайно любив Полісся, - зауважила його донька  Ярина Скуратівська. - Цю любов він прищепив і мені, хоча я народилася й не тут. Тож хочу, щоб його земляки шанували і цінували те, що він робив, бо батько передусім прагнув, аби народні традиції, народна культура були не лише описані, а продовжувалися і розвивалися всіма наступними поколіннями.


Пані Ярина щиро подякувала всім причетним до встановлення меморіальної дошки і учасникам цієї культурно-мистецької події.


Співає дует "Колесо".

Доповнювали промовців своїм проникливим співом кобзар з далекої Канади Віктор Мішалов і дует співаної поезії «Колесо» з Малина.
Виготовив і встановив меморіальну дошку потіївський скульптор Петро Лантух, стараннями якого світлий образ Василя Скуратівського увічнений відтепер на будівлі редакції райгазети.



- Василь Тимофійович був надзвичайною людиною, талановитою, обдарованою. І найголовніше – патріотичною, - зазначив П.Лантух. - Саме таку особистість я й прагнув втілити у цій роботі, щоби радомишляни не лише пам’ятали свого видатного земляка, а й наслідували, брали за приклад.
Зображені скульптором біля портрета митця кетяги червоної калини якнайкраще символізують подвижницьку діяльність В.Скуратівського в ім’я України, її народу і його невмирущих одвічних традицій.


Саме таким невтомного митця і дослідника пам’ятатимуть та оберігатимуть для нащадків вдячні радомишляни.






Газета «Зоря Полісся», 16 листопада 2012 р.

пʼятниця, 2 листопада 2012 р.

Рік 1812-й і Радомишльщина

Війну 1812 року в радянській, а тепер і російській історіографії називають Вітчизняною. Офіційна історична наука незалежної української держави вже дає їй назву за європейськими стандартами – Франко-російська. Хоча в Україні ту далеку війну теж сприймають як частку своєї історії, бо дещо зачепила вона сучасні українські землі територіально, та, найголовніше, тисячі наших пращурів взяли у ній участь.

НАШ ВНЕСОК У ВІЙНУ

Дослідники зазначають, що у регулярній російській армії, яка воювала з Наполеоном (а під його владою на ту пору перебувала майже вся Західна Європа), українці становили значний відсоток. Серед рядового складу він сягав 50, а після Бородінської битви - 70 відсотків, серед молодшого офіцерського складу – 80, старшого офіцерського складу – 20.
Серед вищого командування російської армії корінних українців не було, проте багато хто з вищих чинів був пов’язаний з Україною. Більше того – безпосередньо з Радомишльщиною. Так, головнокомандувач Російського війська фельдмаршал М.Кутузов мав маєток у Горошках (нині - Володарськ-Волинський). І хоча адміністративно Горошки належали до Волинської губерніїї, села Шершні, Соболівка, Старики, Рудня Шершнівська, Зубівщина (нині - Коростенського району), що входили до цього маєтку, підпорядковувалися Радомисльському повіту Київської губернії. В історичних джерелах є свідчення, що знаний полководець ладнав у зв’язку з цим у Радомислі деякі майнові, земельні, орендні справи.



Один з улюбленців Кутузова генерал-лейтенант М.Милорадович, полки якого внесли вирішальний внесок у Бородінську, а також у Краснинську і Вязьминську битви, ще на початку війни був військовим губернатором Київщини, а тому багато його розпоряджень, наказів безпосередньо стосувалися повітового Радомисля.



Зокрема, 27 червня 1812 р., через три дні, як у ніч на 12 (24) червня 1812 р. без оголошення війни армія Наполеона Бонапарта перетнула західний кордон  Російської імперії і почала свій похід на Москву, до повітових міст Київщини було надіслано циркуляр, яким зобов’язано було повітову владу забезпечити формування козачих полків. Доводився й розрахунок: від 152 душ населення один козак мусив прибути на коні й озброєний, у власному «приличному одязі», включно із взуттям та запасною білизною, та від 1738 душ - один кінь зі збруєю та шкіряний мундир для унтерофіцерів і трубачів.
Відповідно з цією рознарядкою з Радомисльського повіту потрібно було забезпечити відправку 277 кінних козаків і ще 23 коней. На виконання цього припису 5 липня радомисльський бургомістр П.Слюсаренко закликав на нараду ратманів А.Киселівського та Л.Левківського, де було взято до уваги повідомлення городничого А.Шумакова зокрема про «відправлення з радомисльських міщан для українського козацького війська шести чоловік козаків на 15 число цього місяця». А вчинити розкладку з повіту за числом душ на поставку козаків зобов’язали міщанських старшин.
Рознарядку було виконано, і радомишльські новобранці разом з козаками Махнівського, Сквирського і Липовецького повітів увійшли до 1-го полку з Київської губернії, що був розквартирований у Махнівці.
Трохи пізніше у Радомислі було дислоковано один з піших полків Чернігівського ополчення, що  перебував у резерві, а відтак не лише формувався, а й утримувався місцевим коштом. А ще для забезпечення російської армії продовольством, фуражем, спорядженням в повітових містах створювалися так звані «магазини» — тилові бази.
Також у Кам'янці-Подільському, Київській і Волинській губерніях були створені загони «лісової варти», що формувалися із казенних лісових наглядачів та вартових для відправки до Другої армії. Серед цих добровольців були й радомишляни.
Проте про цілковиту добровільність призову говорити не доводиться. Бо вже 10 липня бригадний командир Українських полків І.Вітте рапортував губернатору М.Милорадовичу про потребу призначити з повітів Київської губернії для нагляду за особами, мобілізованими у козацькі полки, по 20 представників шляхти «для попередження втеч і нагляду за людьми,… в міру прибуття унтер-офіцерів, шляхтичів буде відпущено».
Хоча, щоби заохотити українців іти до війська, за «височайшим» царським рескриптом проголошувалося запровадження у полках українського козацького устрою зі збереженням у повоєнний час регулярного козацького війська, а також звільнення від кріпацтва козацьких родин. Та, забігаючи наперед, слід констатувати, що по війні царат свого слова не дотримав. Так само не повернула держава й обіцяні гроші, спрямовані громадами на козацькі та ополченські полки. Український народ пожертвував на військові потреби значні кошти, багато продовольства, фуражу, волів, коней, засобів транспортування, брав активну участь у будівництві оборонних споруд. На українське ополчення витрачено загалом 9 млн. рублів, 13,5 пудів срібла та кілька кілограмів золота.
Втім, українці свій бойовий запал довели передусім героїзмом і мужністю, виявлені ними у бойових сутичках з ворогом.




ЗВИТЯЖЦІ  З РАДОМИШЛЬСЬКИМ ГАРТОМ

В академічній багатотомній «Історії Української РСР» згадується звитяга солдата Івана Гальченка з Радомисльського повіту (таке прізвище поширене, зокрема, серед жителів Малої Рачі). Походив він із селянського роду, і з кріпаків 1810 року був рекрутований у військо до лейб-гвардії Семенівського полку. Мав гарну статуру – широкоплечий, високий, кремезний, та й на вроду гарний. Неабияку хоробрість і відвагу виявив вояк-радомислянин у Бородінській битві, відзначився також у боях під В’язьмою, при Кульмі, у походах в Європу. Героїзм Івана Гальченка було пошановано орденом  св. Анни та ще п’ятьма орденами і медалями.



Свого часу в радомишльському історико-краєзнавчому музеї експонувався орден Станіслава (срібний хрест), якого був удостоєний радомишлянин Д.Дорошенко, що виявив відвагу у битві під Малоярославцем. На жаль, згодом ця реліквія з фондів музею за нез’ясованих обставин зникла.
Серед героїв війни 1812 року є й ряд видатних постатей, чий життєпис пов’язаний з Радомишлем. Серед них -  генерал Карл Сіверс. Звання генерал-майора йому надали у 1803 році з призначенням шефом Новоросійського драгунського полку, для формування якого він був відряджений до Радомисля. Полк, зазначу, формувався з ескадронів Чернігівського, Тверського, Сіверського і Смоленського драгунських полків з додаванням місцевих рекрутів і складався з п’яти ескадронів. Шефський статус над Новоросійським полком генерал Сіверс обіймав до 1814 року, коли інститут «шефів» було скасовано.
У 1812 році К.Сіверс командував 4-м кавалерійським корпусом 2-ої Західної армії. Був у справах 24 і 25 червня при переправі через Німан біля Миколаєва, 9 липня - під Могильовом, де зупинив просування авангарду корпусу маршала Даву до Старого Бихова. Відзначився у битві під Смоленськом 5 серпня. Командував ар'єргардом 2-ої армії до прибуття до Бородіна, маючи постійні сутички з ворогом: 15 серпня під Лужками, 20 - біля Гжатська, 22 - під Поповим, 23 - біля Колоцького монастиря, 24 - у Єльні. У Бородінській битві корпус Сіверса брав участь у боях за Шевардинский редут, за Семенівські (Багратіонові) флеші та Семенівський яр.
У рапорті з представленням списку генералів, що відзначилися у Бородінській битві, фельдмаршал М.Кутузов так характеризував генерала Сіверса: "Командував корпусом з відмінною хоробрістю та розсудливістю 24 і 26 чисел серпня в нападах і атаках ворожих". В нагороду за мужність і героїзм, виявлені у битві проти французьких військ при Бородіні, він був удостоєний 20 жовтня 1812 ордену Святого Георгія 3-го ст. № 249. По тому брав участь у закордонних походах, був комендантом Кенігсберга, згодом став членом сенату, удостоєний титулу дійсного таємного радника. Нагороджений крім того орденами Олександра Невського, Св.Анни 1-го ст.,  Св.Володимира 2-го ст.; Червоного Орла 1-го ст. (Прусія) та ін.



Серед перших командирів Новоросійського драгунського полку, що декілька років квартирував у Радомислі, - полковник Лука Денисьєв. До призначення командиром він був штабним офіцером полку, а полком командував у 1803-1806 рр. На початку війни 1812 г. вже в чині генерал-майора був шефом Сіверського драгунського полку, перебуваючи у 2-му корпусі Дунайської армії. Відзначився у баталіях під Брестом і Борисовим. Брав участь у закордонних походах 1813-1814 гг. Воював під фортецею Торн, при Бауцені, Лейпцігу, Парижі. Нагороджений Орденом Св. Георгія 3-го ст. № 209.



Зі славою звитяжця війн з Наполеоном прибув до Радомисля 1819 року командир Алексопільського полку полковник Іван Повало-Швейковський, що через шість літ став одним з провідників декабристського повстання. На військовій службі він перебував з 1805 року, коли його, 14-літнього підлітка, батьки, що походили з дворян (батько і дід були потомственими військовими), віддали на службу до гвардії Московського гренадерського полку, де Іван пройшов шлях від прапорщика до полковника. У послужному списку І.Повало-Швейковського – участь у багатьох бойових діях 1812-1814 рр.
У показаннях по справі декабристів, оповідаючи про свій життєвий шлях, він зазначав, що «був же у вогні проти супротивника 32 чи 33 рази». У Бородінській битві відважний офіцер був поранений і нагороджений орденом св.Анни 2 ст. За взяття Бельвіля - орденом св. Георгія 4 ст. Двічі (рідкісний випадок у російській армії) нагороджений іменною золотою шпагою «за хоробрість»: у битві при Гейльсберзі і битві під Лейпцігом. Одним з перших Повало-Швейковський увійшов до Парижа.



Срібною медаллю “В пам’ять 1812 р.” за взяття Парижа був нагороджений підполковник кавалерії Олександр Рузі, який у 1853-1858 рр. обіймав посаду Радомисльського городничого.

*     *     *
Війну з Наполеоном було переможно завершено у 1814 році. Вісім українських козацьких полків брали участь у так званій «битві народів» восени 1813 р. під Лейпцігом, де коаліцією військ Росії, Англії, Австрії, Прусії, Саксонії, Швейцарії, Іспанії та Португалії було завдано вирішальної і нищівної поразки наполеонівській армії. У березні 1814 р. шість українських козацьких полків у складі російської армії тріумфально вступили до Парижа. Проте перемога у війні нічого в долях українців і самої України не змінила, залишивши їх під імперським гнітом ще майже на два століття.


Газета «Зоря Полісся», 2 листопада 2012 р.

пʼятниця, 12 жовтня 2012 р.

«Дякуємо за футбол!..»


«Не поспішайте так швидко їхати, поспілкуйтеся ще трохи з нами. Ми вас так чекали!...» - такі ось розпачливі вмовляння лунали з вуст радомишльських уболівальників на адресу футболістів-ветеранів київського «Динамо», які, втомлені виснажливим матчем з місцевою командою, від’їздили автобусом зі стадіону. Приїзд зірок уславленого клубу до Радомишля справді став непересічною подією у житті міста. Адже таке трапилося вперше. І коли ще випаде подібна нагода, сказати важко.


Тож любителі футболу, як кажуть, ловили момент і насолоджувалися невянучою майстерністю своїх колишніх кумирів. Оплесками вітали глядачі розсудливу гру легендарних Володимира Безсонова та Івана Яремчука, гострі випади Олега Саленка, Едуарда Цихмейструка і Юрія Грицини, потужні удари Сергія Закарлюки, Олександра Призетка і Віктора Хлуса… Доповнювали цю імениту компанію не менш відомі майстри шкіряного м’яча – С.Сирота, О.Венглинський, А.Оксимець, В.Самойлов.



Віктор Леоненко у якості тренера в перерві дає динамівцям дружні поради.

У другому таймі динамівську команду навіть «посилив» кандидат наук Б.Сагалаков, палкий шанувальник футболу, а ще – добрий приятель організатора цієї зустрічі, народного депутата України В.Журавського.
Радомишльські футболісти прагнули довести, що теж вміють як слід поводитися з мячем. І продемонстрували це доволі переконливо, забивши у кожному таймі по два голи. Особливо вправну гру у господарів показали В.Ящук, О.Макаренко, В.Мельник, С.Білоконь, А.Глистюк.


Щоправда, де в чому наші футболісти, здається, передали куті меду, бо проводили численні заміни, незважаючи на втому гостей. Адже динамівці прибули до Радомишля з Коростишева, де за дві години перед тим провели матч з тамтешньою командою Він, до слова, завершився унічию 3:3. Відтак поки що радомишляни є своєрідними лідерами у цьому своєрідному турне ветеранів київського «Динамо» райцентрами Житомирщини. У Черняхові і Володарськ-Волинському динамівці доводили свою перевагу над місцевими футболістами – 2:0 і 6:4.


Втім перемога у таких матчах – річ другорядна, адже головне тут – можливість побачити віртуозів шкіряного м’яча, поспілкуватися з ними, навіть сфотографуватися і взяти автограф на пам’ять. І це залюбки робили всі бажаючі.



Автограф від Володимира Безсонова.

Тож дякували уболівальники динамівцям за цей приїзд зі сподіваннями, що подібні зустрічі ще будуть.



Газета «Зоря Полісся», 12 жовтня 2012 р.

пʼятниця, 24 серпня 2012 р.

Лідер українського велоспорту


В активі знаного українського велогонщика, майстра спорту міжнародного класу, нашого земляка-радомишлянина Юрія Метлушенка три титули чемпіона світу серед професіоналів, перемоги на багатьох найпрестижніших велогонках. Приміром, у 2012-му Юрій поповнив свій доробок вісьмома вагомими перемогами.


Та, як не прикро, не вийшов він на старт головних змагань року, про які мріяв, і до яких прагнув. До української олімпійської збірної увійшли лише два велогонщики-шосейники. Метлушенка керівники українського велоспорту назвали третім. Тож він був першим резервістом, готовим будь-якої миті замінити у випадку якогось форс-мажору (травма, хвороба тощо) когось з основних.
На жаль, система відбору на олімпіаду була далеко не оптимальною. Бо як інакше пояснити той факт, що у  резерві виявився гонщик, який має найкращий показник у світовому рейтингу велоспорту серед українців. Відбір здійснювався за підсумками лише однієї гонки в рамках чемпіонату України, на якій Юрію фатально не поталанило.
Специфіка індивідуальних гонок у велоспорті така, що самотужки заїзд не виграти. Лідера завжди «ведуть» і підтримують партнери. І треба ж було такому статися, що саме на відбірковій гонці гонщики з групи підтримки Метлушенка зазнали травм і не змогли допомогти своєму лідерові, залишивши Юрія відтак поза омріяною Олімпіадою.
Певно, у його 36 для нього це був останній шанс, хоча спортсмен надій не втрачає і залишати великий спорт тим часом не збирається. Адже це – його життя, його стихія
Свій шлях до великих перемог Юрій починав у секції велоспорту Радомишльської дитячо-юнацької спортивної школи, що під орудою заслуженого тренера України Сергія Кострицького стала справжньою кузнею майстрів українського велоспорту. На початку 1990-х збірна області, складена з вихованців С.П.Кострицького Ю.Метлушенка, Р.Пархоменка, С.Первушина, Р.Максимчука здійснила справжній фурор на Всеукраїнських змаганнях, упродовж чотирьох днів вигравши чотири гонки.


Сергія Павловича Юрій називає другим батьком, завдячуючи першому тренерові за всі свої спортивні здобутки. Хоча Кострицький довів його лише до рівня майстра спорту, а по тому потрібно було вже дбати про значно вищі досягнення. Тож після закінчення 9-го класу Радомишльської школи №2 Юрій Метлушенко вступив до Броварського училища фізкультури Олімпійського резерву. Потім успішно закінчив Київський університет фізичної культури і спорту. Невдовзі Юрій впевнено увійшов до когорти провідних українських велогонщиків-любителів.
Проте  у 23 знову настав час робити свій вибір: або залишати великий спорт, або ставати професіоналом. І тут Юрію у працевлаштуванні допоміг ще один колишній тренер з Радомишльської ДЮСШ – Іван Дорошук. За його сприяння Метлушенко став захищати кольори клубу  «Велотекс», у якому показав високий клас, вигравши 14 гонок, а потім уже потрапив до відомого професійного клубу «Аморе Віта». Певний час Юрій був партнером відомого українського велогонщика Ярослава Поповича, від якого перейняв багато професійних секретів та навичок. Можна сказати, що саме Метлушенку Попович передав лідерство в українському велоспорті. 13 важливих гонок Юрій виграв під прапором збірної України.
З 2011 року Юрій Метлушенко виступає за турецький клуб «Конія Шекер», що на той час мав чи не найнижчий рейтинг. Та невдовзі  Юрію та його партнерам по збірній Україні Сергію Гречину і Віталію Білеті вдалося виграти ряд престижних велогонок у Турції, Ірані, Румунії, Китаї, і разом з клубом вийти на провідні позиції.


Незважаючи на постійну зайнятість, адже гонки йдуть одна за однією з невеличкими інтервалами на тренувальні збори, Метлушенко знаходить можливість раз-другий на рік завітати до рідного Радомишля, де на нього завжди радо чекають рідні. Тут живе його брат Ігор і три сестри – Валентина (у заміжжі – Шубан), Тетяна (Гальона), Ольга (Логозян). А ще він неодмінно навідується до рідної спортшколи, щоби поспілкуватися з тренерами, юними вихованцями. І ось у нетривале міжсезоння Юрій не проминув нагоди побувати у рідному краї.
Не можна не відзначити його надзвичайну комунікабельність і відкритість у спілкуванні. До того ж на відміну від багатьох українських спортсменів він чудово спілкується рідною мовою. І обурюється, коли його земляки, що з дитинства росли в українському середовищі, побувавши десь там у столицях чи на армійській службі, через рік-другий вже видають себе за «руськоязичних». При цьому Метлушенко може цілком вважатися поліглотом. Він пристойно володіє англійською (до речі, дякує тут гарній шкільній англомовній підготовці). Свого часу Юрій захищав кольори одного з бельгійських клубів, відтак опанував французьку. Дружина у нього – естонка (познайомилися вони під час змагань в Естонії), наразі й тут розвиває мовні навички. 
«І чужому навчайтесь, і свого не цурайтесь», - словами Шевченка прокоментував цей факт Метлушенко у нашій розмові.
Та навіть перебуваючи на батьківщині, Юрій тримає себе у формі. Відтак поза конкурсом взяв він участь в обласних змаганнях, що саме проходили в Радомишлі. Звісно, був поза конкуренцією, проте надав юним спортсменам неоціненної підтримки й допомоги своєю участю.


Під час зустрічі з Метлушенком у редакції газети «Зоря Полісся»  нашу розмову з ним раптом перервав телефонний дзвінок. Юрію зателефонував друг дитинства з Брусилівщини, з яким вони мали намір зустрітися. З’ясувавши, що приятель чекатиме на нього хвилин через сорок, Юрій повідомив: «Так, буду».  За кілька хвилин, подякувавши журналістам за зустріч і щиру розмову, спортсмен сів у сідло велосипеда і рушив на зустріч. 40-50 кілометрів – то не відстань, бо як пояснив Метлушенко, норма для нього – це накатані щоденно до півтори сотні кілометрів.


Адже попереду нові відповідальні старти, і відомий спортсмен, наш земляк, знову готовий прийняти виклик суперників, щоби на фініші переможно викинути угору руки.
  
Газета «Зоря Полісся», 24 серпня 2012 р.


неділя, 5 серпня 2012 р.

Радомишлянин – в когорті найсильніших атлетів світу


Одна година… І упродовж цієї години тільки ти і гиря. Вісімнадцятикілограмова важелезна сталева гиря, яку всі ці шістдесят хвилин треба не просто тримати в руках, а й піднімати вгору чи правою, чи лівою рукою, але ні в якому разі не опускати на землю... Цей своєрідний марафон, у якому виявляються і сила, і витривалість, і техніка, і розрахунок був одним з головних елементів ХІІ-го міжнародного фестивалю гирьового спорту, що проходив в останні дні червня 2012-го у Мінську.
На цих богатирських іграх радомишлянин Віктор Міхненко у такій вправі за годину вижав гирю 1187 разів. Неважко підрахувати, що сталевий снаряд злітав угору на його руках кожні три секунди!  Цей результат нашого земляка виявився кращим. Не було йому рівних і в дещо «легшій» п’ятихвилинній вправі. Але тут уже по гирі було в кожній руці, і атлетові вдалося зробити ними 83 поштовхи! Тож закономірне перше місце та звання переможця у віковій групі 55 – 59 років і ваговій категорії до 90 кілограмів.


На змагання до Мінська Віктор Міхненко потрапив завдяки тріумфові на  чемпіонаті України і Європи з гирьового спорту, що проходив перед тим у Керчі. Там наш земляк у своїх віковій і ваговій категоріях  переконливо з 220 очками виграв першість, що проводилась за класичними гирьовими правилами, показавши результат у поштовху двох гир  (24 кг) – 60 разів, у ривку однієї гирі – 160.



Керч-2012. Вітання чемпіонові від президента Федерації гирьового спорту України Ю.Щербини.

Так, Міхненко виступає серед ветеранів, проте перемагати на цьому рівні не легше, бо конкуренція теж неабияка. І за своїми результатами він відчув, що справді перебуває в еліті світового ветеранського гирьового спорту. Та й, як зізнається спортсмен, нині його власні результати набагато вищі, ніж ті, яких він досягав у молодечому віці.
Займатися гирьовим спортом Віктор почав, коли вже йому перевалило за тридцять. Спочатку це було в секції таких же захоплених у сталеву гру радомишлян. Потім вже самостійно. Маючи вищу фізкультурну освіту (свого часу В.Міхненко працював тренером у спортшколі, вчителем фізкультури), він розробив для себе власну методику тренувань і підготовки до змагань, бо хто ж краще за нього може знати й відчувати можливості та стан власного організму.
Втім на можливості організму цілком можуть впливати гени предків. Недарма якось розповідав Міхненко про свого прадіда-коростишівця, що був доладнім ковалем, та й удався нівроку - кремезним, міцним. Дивовижна життєва історія пращура, котрий заліз у борги до корчмаря, якому, щоб розрахуватися, віддав в оренду власну кузню і пішов … наймитувати на ній ковалем, увійшла між тим до офіційно опублікованої історії Коростишева, а потому у нас один з місцевих краєзнавців з доброго дива чомусь «притулив» її до Радомишля…
Попервах Віктор Міхненко змагався на місцевому рівні, затим - на обласному. З першими перемогами прийшов спортивний азарт, коли хотілося досягати більшого й більшого. Залюбки він захищав честь району у змаганнях гирьовиків, що проводилися товариством «Колос» чи за програмою спартакіади працівників охорони здоров’я. Це коли Віктор Васильович працював начальником виробництва товарів медичного призначення ПрАТ «Ексімед», тож був повноправним представником медичної галузі й на фізкультурному рівні.
Проаналізувавши одного разу показники провідних атлетів-гирьовиків України, Міхненко відчув, що зможе гідно виступати у їхній компанії. І його переможні виступи у Ялті та Мінську це переконливо підтвердили.
А згодом були перемоги на чемпіонатах світу в Мілані (2012 р.), Ліоні (2014 р.), де так само гордо піднімав він угору наш український прапор.


Коли і де знову вийде на помост, атлет зазвичай не загадує. Але на всяк випадок постійно тримає себе у формі і готується за вже перевіреним власним планом. Тим, який і вивів його на провідні позиції світового гирьового спорту.

«Газета «Зоря Полісся», 3 серпня 2012 р.


пʼятниця, 3 серпня 2012 р.

На велосипедах - до моря


Літаком, потягом, автобусом, автівкою – саме таким транспортом зазвичай дістаються до курортів чи їм подібних місць відпочинку наші співгромадяни, залежно від уподобань і можливостей. А от родина радомишлян Ляпунових вирушила на відпочинок до чорноморського узбережжя на велосипедах, подолавши в обидва кінці небагато-немало більше тисячі кілометрів…
  

Щоправда, сказати, що отак надумалися, сіли й поїхали, було б не зовсім вірно.
Як розповів глава родини Микола Ляпунов, якось на «бабусиних-дідусевих» горищах йому натрапили на очі старі поламані велосипеди ще колишнього радянського зразка. Невдовзі в умілих руках чоловіка з них вийшло дві цілком пристойні, проте достосту надійні та витривалі веломашини – чоловіча і жіноча. На чоловічу Микола приладнав ще й сідельце для сина Кирила, який став постійним супутником родинних велоподорожей.
- Знаєте, - розповідає Альона Ляпунова, - вже після перших поїздок на велосипедах по району ми відчули, що це набагато цікавіше, ніж пересуватися автомобілем, як це робили раніше. На великах можна проїхати найменшим і непрохідним для автівки путівцем, де бачиш стільки нового й цікавого, що іноді й не здогадувався, що довкола і зовсім поруч є стільки багато мальовничих місць…
Сподобалась і запам’яталась Ляпуновим, зокрема, поїздка до старовинного села Городське, що на сусідній Коростишівщині, цікавим був маршрут до Вишевичів, вдосталь поподорожували вони й іншими нашими місцевостями, вартими уваги.
А нинішнього літа наважилися на поїздку до Чорного моря. Кінцевим місцем їхнього маршруту став Миколаїв, де на веломандрівників чекали друзі. Особливих вантажів у дорогу не брали: тільки найнеобхідніше – намети, змінний одяг, оце власне і все. Навіть повного комплекту ремонтних інструментів не взяли, та, забігаючи наперед, скажу, що вони практично не знадобилися. Як розповів Микола, машини витримали маршрут чудово  Було кілька незначних поламок, які усували в пунктах автосервісу, що їх нині на шляхах вистачає.
Так само дорогою поповнювали час від часу запаси води, продовольства. З харчуванням взагалі жодних проблем не було.
- Особливо для Кирила, - зазначає Альона. - Коли десь у якомусь селі заходили до місцевої крамниці, селяни, дізнавшись, що ми за «птиці», завжди прагнули обов’язково чимось пригостити хлопчика. Тож чого-чого, а ласощів йому не бракувало.
Озброївшись мапою, Ляпунови віддавали перевагу невеликим сільським дорогам, де не такий інтенсивний рух, ніж на автострадах, до того ж сільські путівці нерідко бувають коротшими, ніж узаконений маршрут. Бо так мандрівникам випадала добра нагода оглянути гарні краєвиди, чи побувати у майже «диких» ярах та вибалках, якими доладу переорані простори нижнього Подніпров’я. А ще вразили туристів поля, всуціль оброблені і засіяні, не так, як у нас. Щоправда, склалося у них враження, що в Україні нині вирощують виключно сою, кукурудзу і соняшник, що повсякчас зустрічалися на шляху.
А от аналог наших лісосмуг уздовж південних доріг став для родини приємним відкриттям, бо придорожні посадки там засаджені абрикосами, вишнями, шовковицями, яблунями, що саме почали плодоносити, і ними може вільно ласувати будь-який подорожній.
- Наш Кирилко раніше неохоче смакував фруктами, - каже Микола, - а тут уже розпробував, особливо абрикоси, і наїдався досхочу.
Втім, подорож автобаном Київ-Одеса теж сподобалась, бо має ця магістраль широку і впорядковану узбічну смугу, що досить комфортна для велосипедистів.
За день велотуристи долали десь із сотню кілометрів. Така відстань, за їх словами, унормувалась сама по собі після першого дня подорожі. Хоча перші два дні для мандрівників були досить складними і найважчими, а по тому, коли організм адаптувався до навантажень, денна відстань долалась без особливих труднощів. Ночували у наметах поблизу доріг. А вранці попрокидалися – і далі у путь-дорогу. Лише тричі протягом подорожі потрапляли Ляпунови під дощ. Хоча у спекотну пору він був тільки приємним.
Відтак діставалися вони до кінцевого пункту своєї подорожі п’ять днів, стільки ж зайняв зворотній шлях. Ще п’ять днів відпочивали туристи на морському узбережжі. От тільки дістатися до моря на велосипедах у прямому розумінні їм таки не вдалося. Бо отаборилися вони з друзями на Кінбургській косі, до якої добиралися спочатку катером через лиман, а потім всюдиходами «Урал» вже до Чорноморського берега через саму косу, суціль піщану, мов пустеля.
Дорогою додому Ляпунови поїхали вже іншим маршрутом, щоби додати нових вражень від поїздки. Тож побували вони у Кіровограді, Каневі, Умані… А тепер охоче діляться враженнями від поїздки з друзями, знайомими, просто – радомишлянами. Адже не кожен наважиться подолати такий шлях на велосипедах. Найчастіше при цьому лунають побоювання стосовно участі у подорожі трирічного Кирилка. Проте батьки запевняють, що хлопчина подолав тисячу кілометрів, сидячи на батьковому велосипеді, залюбки. Хлопчик і сам тепер гордо розповідає про те, як треба правильно поводитися в сідлі на схилах і підйомах, на вибоїнах і поворотах. Врешті Кирил у свої три рочки вже досить титулований велосипедист. На теж змайстрованому татом велосипедові він став переможцем у своїй віковій групі нещодавніх радомишльських масових велоперегонів. Так що через кілька років хлопчак цілком зможе складати компанію батькам у їх велоподорожах.
- І що буде далі? – цікавлюся у подружжя їх планами на наступні поїздки.
- Стільки цікавих місць є повсюдно, яких ми ще не бачили! От зараз приєдналися до групи радомишлян, таких, як і ми любителей велоподорожей, і влаштовуємо такі собі велопокатушки… - навперейми ведуть мову Ляпунови. - А там, хто зна, чом би не майнути на велосипедах до Європи, адже у них є навіть спеціальні маршрути для велотуристів?... – Альона і Микола багатозначно переглянулися, напевне вже виношуючи нові ідеї та задуми, які подружжжя прагнутиме неодмінно втілити. Бо апетит, відомо, приходить під час їжі.

Газета «Зоря Полісся», 3 серпня 2012 р.