Коваль нашої спортивної слави

Днями, крокуючи Радомишлем, вкотре з приємністю і певною заздрістю звернув увагу, як по-молодечому хвацько він промайнув поруч на велосипеді. Велосипед для Сергія Павловича Кострицького – то не просто засіб пересування, то його доля, його життя. Втім зустрівся він з веломашиною запізно, як за теперішніми мірками. Вперше Сергій осідлав ровера, коли йому виповнилося 15 - у восьмому класі. Хоча, звичайно, марив «великом», як і більшість дітлахів. Та у багатодітній селянській родині (окрім нього зростало ще дев’ятеро «по лавках») у тяжку повоєнну пору про велосипед можна було тільки мріяти. Але ця мрія несподівано таки стала реальністю.

Мама працювала листоношею, і одного дня поштове відомство обдарувало її веломашиною. Звісно, дітворі занадто розгулюватися цим «виробничим транспортом» не дозволялося. Але тепер, допомагаючи неньці доставляти пошту, що діти зазвичай робили й допоки не було «коліс», випадала приємна нагода скористатися велосипедом, щоб швидше дістатися того чи іншого сусіднього села (між тим, рідної Кострицьким, проте «неперспективної» Іванівки на карті Баранівського району нині нема, бо занепала і поглинулася «соціально-економічним прогресом»).  Відтак скорим часом Сергій вже завзято гасав з поштовою сумкою сільськими вуличками та путівцями.

І коли через рік став студентом Житомирського сільськогосподарського технікуму й міркував, до якої спортивної секції долучитися, відразу обрав велоспорт. Тут йому пощастило й з першим тренером. Майстер спорту Марія Тиркут розгледіла в хлопця «іскру Божу» та дбайливо плекала і розвивала його талант. Хоча, власне, займалися не одним велосипедом. Взимку зазвичай велосипедисти пересідали на лижі, де теж показували пристойні результати (цю практику Кострицький потому й сам успішно застосовував, коли вже працював тренером у Радомишльській спортшколі). До речі, «лижна» вихованка М.Тиркут Валентина Цербе згодом подарувала Україні першу олімпійську нагороду в біатлоні. Лижні змагання у Тернополі звели Сергія і з майбутньою дружиною Тетяною – кандидатом у майстри спорту.

А ще ж була армійська служба, де теж запримітили здібного спортсмена. Служив він у спортроті, і під прапорами товариства «Динамо» успішно виступив у груповій гонці на 150 кілометрів на Всесоюзних змаганнях, виконавши норматив майстра спорту.

До Житомира Сергій Кострицький повернувся вже відомим і титулованим велосипедистом. Відтак увійшов до складу збірної області, неодноразово ставав переможцем та призером чемпіонатів республіки, входив до п’ятірки кращих гонщиків України з велокросу.

Сергій Кострицькій на кросовій дистанції. 1970 р.

Спорт врешті став для нього не лише захопленням, а й професією (здобув, до того ж, вищу фізкультурну освіту). Працював він старшим інструктором-методистом з виробничої гімнастики в Облбудуправлінні. І хоча був причетний до будівельної галузі, квартирні перспективи для молодої родини тим не менше вимальовувалися надто туманними. Тож, коли запропонували йому переїхати до Радомишля, де була можливість будувати власне житло, Кострицькі без особливих вагань у 1976-му погодились. Слід зауважити, що Радомишль так само став рідним і для Сергієвої сестри Віри, певний час тут працював його брат Петро – теж обдарований і відомий у нас спортсмен (у 1980-му він був одним з трьох наших носіїв олімпійського факела).

Відтоді – Сергій Павлович Кострицький незмінно працює у Радомишльській дитячо-юнацькій спортивній школі.  Спочатку як тренер, а з 1994-го – директор цього фізкультурного закладу, що вважається знаною кузнею чемпіонів, передусім – у велосипедному спорті. І тут внесок Кострицького справді неоціненний.

Під його керівництвом підготовлено п’ятьох майстрів спорту міжнародного класу (Володимир Барановський, Юрій Некращук, Ігор Люшенко, Юрій Метлушенко, Євген Андрійчук), 18 майстрів спорту.

В.Барановський у цьому переліку недарма посідає чільне місце, адже ставав переможцем і призером багатьох республіканських, всесоюзних і міжнародних змагань, зокрема Чемпіонатів СРСР, Спартакіади народів СРСР. Володя увійшов до складу збірної Союзу, що готувалась до Олімпійських ігор 1984 року. Проте проголошений Радянським Союзом бойкот Олімпіади в Лос-Анджелесі, можна сказати, позбавив Радомишль, втім як і Житомирщину загалом, мати свою першу олімпійську нагороду. Адже результати, що їх показував Барановський, були переконливими й обнадійливими.

А вже у незалежній Україні дещиці не вистачило стати олімпійцем одному з лідерів сучасного українського велоспорту – Ю.Метлушенку.

Сергій Павлович з гордістю називає інших, не менш знаних своїх вихованців, серед яких – Микола Кагатченко, Сергій і Володимир Люшенки, Тетяна Кириченко, Людмила Нечипорук, Оксана Капранчук, Ірина Кузьменко, Олександр Волинець, Олександр Корчовий, Микола Кириченко, Володимир Хоменко, Юрій Романов, Сергій Первушин, Дмитро Горобенко, Віктор Марков, Роман Максимчук, Сергій Зіневич, Роман Бухтяк, Сергій Осадчий… Зросли вже навіть цілі династії, бо услід за батьками «пташенятами» Кострицького стали і теж сягнули успіхів Дмитро Люшенко та Сергій Некращук.

Врешті пішли спортивною стежиною й сини Сергія Павловича Вадим і Артем. Напутні батьковим досвідом, хлопці успішно змагалися на всеукраїнському рівні, закінчили фізкультурний виш. 

Загалом же лік юнаків та дівчат, що у радомишльській ДЮСШ долучилися до велосипедного спорту, сягає кількох сотень. Тільки призерів всеукраїнських змагань у літописі школи нараховується до п’ятдесяти.

За підготовку спортсменів високого рівня 28 грудня 1989 року Сергію Павловичу Кострицькому було присвоєне почесне звання «Заслужений тренер України».

Тепер уже можна вести мову й про те, що Кострицький – це не тільки наставник спортсменів, а й тренер тренерів. Його школу пройшли зокрема викладачі Радомишльської дитячо-юнацької спортивної школи різних років – Юрій Некращук, Валерій Шатило, Віктор Марков, Геннадій Піонтковський, Іван Дорошук, Руслан Пархоменко, Володимир Міщенко.

Сьогодні сподівання тренерського колективу ДЮСШ, очолюваного С.Кострицьким, пов’язуються з успішними виступами на різноманітних гонках Анастасії Льовіної, Аліни Шипаєвої, Богдана Кухарівського, Віталія Кухаря. Зростає й інша перспективна юнь. Аби досягли вони високих результатів, формула успіху Сергія Павловича Кострицького одвічна й традиційна: щоб розвинулися й «запрацювали» природні складові таланту, потрібно працювати і ще раз працювати в поті чола.

Сергій Павлович Кострицький (справа) з сучасним поколінням своїх вихованців. Серед них - і його учні-тренери (зліва) Р.Пархоменко і В.Міщенко.

   На цьому всякчас наголошують юним радомишльським велосипедистам їхні титуловані земляки. Буваючи у рідному Радомишлі, не проминають вони нагоди навідатися до спортшколи, куди приходять не лише з добрими вдячними та напутніми словами, а й з матеріальною підтримкою. Залюбки стартують поруч з юнню у тренувальних заїздах, підбадьорюючи і водночас навчаючи майбутніх чемпіонів.

Безумовно перевідують зіркові вихованці нашої ДЮСШ й свого першого тренера. Тут Сергію Павловичу є чим і ким пишатися: посіяні ним зерна наснаги, вміння, майстерності дали рясні й добірні сходи!

Газета «Зоря Полісся», 19 серпня 2016 р.

«ЗадУми сповнені й бентеги величні міста обереги…»

Ось уже кілька десятиліть зустрічає гостей нашого древнього Радомишля–Радомисля–Мичеська символічна арка – скульптурна дерев’яна композиція, на якій увічнено стародавніх мичан, що немов зійшлися на раду і мислять про подальші долі свого поселення.

Світлина 1975 р.

Ця своєрідна візитівка міста водночас засвідчує його належність до древлянської землі, знаної з літописів своїми прадавніми слов’янськими племенами. Древляни, як деревні люди, жили серед дерев, живилися їхньою енергією та наснагою, щедро передавали свої традиції та надбання нащадкам.

Наразі недарма поширена на древлянських теренах саме дерев’яна скульптура, як одвіку звісні й шановані у наших краях майстри різьблення. Їх витвори прикрашають фасади будівель, двері й віконниці, ушули й брами, експонуються час від часу у районному краєзнавчому музеї.

А відтепер скульптурні зображення з дерева зустрічатимуть відвідувачів музею безпосередньо перед входом до закладу.

Під час проведення капітального дорожнього ремонту на цій вулиці вирішено було зрізати застарілі й доволі вже небезпечні для музейної споруди акації. Натомість, як розповів екскурсовод музею Сергій Галицький, виник задум залишити стовбури дерев, зробивши з них дерев’яні статуї.

Втілити задумане взялися молоді, але вже знані у нас скульптори – радомишлянин Олександр Степанченко і його столичний колега Олександр Волосенко. Обидва вони професійні художники, закінчили Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури, брали участь у багатьох художніх виставках. Радомишляни обізнані з їхньою творчістю за скульптурними композиціями, створеними для музейного комплексу «Замок Радомисль», участю в реконструкції та реставрації ставецького мистецького маєтку. Примітно й те, що, зацікавившись проектом, зголосилась спонсорувати роботу різьбярів наша землячка Світлана Гедбавна (Галицька), котра нині мешкає у Чехії.

Біля музею митці вирішили зобразити жіночі фігури на зразок відомих з античних часів каріатид чи міфічних сирен. Подібні фігурні ростри в давнину встановлювали на носовій частині вітрильних кораблів.

Сергій Галицький, Олександр Волосенко і Олександр Степанченко - від ідеї до втілення.

Отож і вимальовуються під вправними руками майстрів тендітні жіночі фігури й обличчя, прикрашені прадавньою символікою, міфологічними крилами тощо.

Як зватимуть створюваних ними персонажів, скульптори тим часом ще не вирішили.

- Можливо, радомишляни тут щось путнє підкажуть? – майже в один голос запропонували Олександри.

Відтак, зважаючи на згадані древлянські та слов’янські першовитоки, чомусь відразу спадають на думку прадавні язичницькі жіночі божества – Лада (богиня природної гармонії та любові, а ще – годувальниці Світу), її донька Леля (подеколи її називали й Даною). З праслов’янських часів прийшли до нас також милозвучні і символічні наймення Зоря, Купала, Берегиня… Можливо й приживуться у народі котрісь із них і вважатимуться ще однією гарною та оригінальною прикрасою Радомишля.

До речі, вже залюбовані створюваними біля музею фігурами містяни пропонують продовжити цю традицію і в інших місцях, де зрізатимуться аварійні дерева. Чом би, наприклад, й не на тій же Присутственій біля відділу культури?..

Врешті промовистий цей приклад також іншою не менш вагомою ознакою: якщо цікаві й оригінальні пропозиції з благоустрою міста не рубатимуться «під корінь», а втілюватимуться, таких ідей та задумів неодмінно більшатиме. І Радомишлю,  і рідному краю це буде тільки на користь.

Газета «Зоря Полісся», 5 серпня 2016 р.