Ціною власного життя пілот відвів палаючий літак від села

 

Вечірньої пори першого березневого дня 2022-го жителі Раковичів та навколишніх сіл з тривогою вслухалися в гудіння літаків, що раз по раз прокочувалося небом.

Невдовзі угорі пролунав вибух, і одна машина спалахнула та, стрімко втрачаючи висоту, почала пікірувати просто на село. Проте в останні миті змінила траєкторію падіння і впала поодаль у полі…

Вже через якихось півгодини до Раковицького старости Олександра Марчука зателефонували військові і попросили організувати пошуки збитого українського літака. Сільський очільник зібрав активістів, тер-оборонців, мисливців. Прибули сюди й місцеві правоохоронці та рятувальники.

Місце падіння знайшли швидко. На невеличкому путівці в полі край села догоряли довкола рештки крилатої машини. Кілька днів по тому їх ретельно, до найменшого клаптика визбирували технічні служби авіаторів і вантажили на машину. На жаль, знайшлися й останки загиблого пілота. І надії на його можливий порятунок розтанули, мов слід літака у небі.

Ним був Олександр Петрович Бринжала – військовий льотчик першого класу 40-ї бригади тактичної авіації. Саме пілоти цього формування стали уособленням легендарного «Привиду Києва», наводячи жах на ворога у перші місяці його масштабного військового вторгнення в Україну. Майор Бринжала був одним із них.

 

Вперті бої за Київщину точилися не лише на землі, а й у небі. Там теж українська авіація поступалась російському агресорові і кількісно, і якісно, проте завадила окупантові владарювати в повітрі. Завдяки майстерності й відвазі наших пілотів та вправності бійців сил ППО ворог, зазнаючи величезних втрат літаків, змушений був обмежити свої дії в повітряному просторі України, завдаючи авіаційних ударів з території рф та білорусі, з-за меж досяжності нашої ППО. Або ж – цинічно кружляв над Чорнобильською АЕС, знаючи, що українські сили оборони його там не атакуватимуть…

Того першого березневого вечора з повітряною тривогою, що пролунала в Києві, піднялась у повітря пара українських винищувачів 40-ї бригади. Вона вилетіла на перехоплення ворожих літаків, які мали намір завдати ракетного удару по українській столиці. Попередньо наші пілоти мали інформацію про чотири «цілі». Насправді їх виявилося дванадцять, і атакували вони з кількох напрямків. Сили були явно нерівні. Проте українські пілоти, що зазвичай демонстрували свою перевагу над ворогом у ближньому бою, трьох російських винищувачів підбили. 

Два з них – на рахунку Олександра Бринжали. Керований ним  МіГ-29 продовжував повітряний бій, але був уражений ворожою ракетою.

Це якраз і сталося у небі над Раковичами. Пілот зумів відвести літака від села, а от катапультуватися не встиг…

– Він був надзвичайно сміливим і професійним. Справжній повітряний ас! – згадує свого загиблого товариша пілот Володимир, що був у парі з Олександром Петровичем у його останньому бою. – Маневри, які виконував Бринжала, його рішучість і влучність жодному окупанту не під силу! Після програних ближніх повітряних боїв ворог змінив тактику в повітрі й уже не наважується підлітати до нас. Випускає ракети «повітря-повітря» з максимальної дальності і… навтьоки!..

Закінчивши Харківський національний університет Повітряних сил імені Івана Кожедуба, уродженець Охтирки Сумської області пілот Олександр Бринжала ніс службу у 40-й бригаді, що базується у Василькові під Києвом. Набувши досвіду, передавав його молодим колегам, навчав курсантів. Обіймав посаду  начальника служби безпеки польотів. У Василькові його й поховали. Одна з вулиць міста відтепер носить ім’я загиблого авіатора.

Посмертно Олександрові Петровичу Бринжалі було присвоєно військове звання підполковника, нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, удостоєно звання Героя України.

– Я завжди знала, що тато – Герой! – з болем ділиться спогадами донька Олена. – Він віддав життя за нас, за Україну! Мама теж служить, і брат, і дідусь має бойовий досвід. Каже, що син – «обійшов» його… Ми із таким захопленням завжди дивились на швидкі винищувачі, затамувавши подих, слухали історії про війну… Нервово чекали вісточки із зони АТО/ООС, адже тато одним із перших вирушив захищати Україну. Усі разом раділи нашим перемогам. На обережне «Ну що там?», він завжди впевнено відповідав: «Все добре! Перемагаємо!»…

 

Олександр Бринжала біля свого літака. 

Шанують подвиг Героя і в Раковичах, де він полинув у Вічність, відвівши від села палаючу крилату машину. Про увічнення тут подвигу Героя жителі вели мову, ще коли дотлівала земля на місці його загибелі.

У річницю загибелі відважного пілота сюди прибули його брати по небу і по зброї на чолі з командиром авіабригади полковником Олексієм Манюшкіним, дружина та діти загиблого і встановили пам’ятний хрест.

 

Гості побували в сільському музеї, якому передали розпізнавальний шеврон бригади з написом «Привид Києва».

Олександр Марчук розповів, що пам’ять про Олександра Бринджалу та його звитягу буде увічнено на меморіалі в центрі села. Адже подвиг Героя є символом нашої стійкості, нашого опору і нашої жаданої Перемоги.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 17 березня 2023 р.

 

«Олень» на узліссі

 

Зараз це знане й примітне для радомишлян місце у спілкуванні позначають як «біля дідів». А от до спорудження скульптурної композиції-арки, що стала сучасною візитівкою Радомишля, його називали «біля оленя», маючи на увазі розташований там пам’ятник лісовому мешканцеві, достатньо поширеному в наших лісах. І не тільки в наших, позаяк такі типові символи «соцреалізму» встановлювалися у багатьох місцинах ­– на узбіччях доріг, що проходили через лісові масиви, у парках, зелених зонах і т.ін. Так само, як неодмінними й повсюдними атрибутами були у радянську пору «дівчата з веслом», «парубки зі списом» та іже з ними.

З’явилися «олені» десь у 1950-х. Принаймні згадка про появу пам’ятки на в’їзді до Радомишля припадає на 1957-й, що й зафіксувалося на світлині. Зараз наш олень «ховається» у лісовій гущавині. А тоді, зверніть увагу, був на видноті. Лісу у нас тут трохи побільшало, виходить…

А на іншому тогочасному фото – подібний символ на протилежному кінці автобусного маршруту «Радомишль – Київ» (можливо, саме ним курсує автобус, що втрапив у об’єктив): у Святошиному.

 

 

 

 

Жінка – і ніжно, й ласкаво

 

У популярному в радянські часи романі Б.Ізюмського «Червоні погони», в якому розповідалося про вихованців суворовського училища, в одного з його юних персонажів, грузина за національністю, вчитель поцікавився, чому той постійно пише слово «женщина» (російською) через м’який знак – «женьщина». «А так виходить ніжніше й ласкавіше», – пояснив хлопчина.

Зовсім протилежні почуття виникають, коли нині повсюдно лунає запозичений термін «гендер», яким означають соціальну рівність чоловіків та жінок. Звучить він якось навіть грубовато, мимоволі вказуючи на чоловічу зверхність, бо аж ніяк не асоціюється з «жіночністю».  Втім це далеко не єдиний, хоча доволі промовистий приклад бездумного запозичення тих чи інших сучасних термінів, що ними чомусь надто полюбляють хизуватися теперішні політики та чиновники різних рівнів. Як, скажімо, вже суто жіночий термін «фемінізм», що ним ілюструють боротьбу жінок за рівноправність.

Хоча, здавалося б, куди простіше просто говорити про «жіночий рух». Це, зрештою, й зрозуміліше та, якщо хочете, жіночніше, і певною мірою традиційніше. Адже його витоки сягають попередніх епох нашого суспільного розвитку. Приміром, перші повідомлення про громадські ініціативи  жіноцтва зустрічаються на наших теренах ще у ХІХ столітті.

Застосовувалися вони і в колишньому СРСР. В тодішній системі соціальних інституцій певне місце відводилося зокрема «жіночим радам», що створювалися у трудових колективах, територіальних утвореннях тощо. Хоча їхні функції були здебільшого декларативними та керованими. І про боротьбу за соціальну рівність, звісно, не йшлося, адже в Радянській країні її, як такої, не могло бути за визначенням. Принаймні офіційним та законодавчим.

Наприклад, існували й регулювалися згори норми представництва жінок у радах усіх рівнів, різного роду громадських органах, комітетах тощо. Проте, якщо проаналізувати керівний склад владних чи господарських структур, то побачити жінок на найвищих посадах все ж було рідкісним явищем.

А опікувалися жіночі ради передусім визначенням місця жінки у загальнодержавних справах, створенням пільгових режимів праці та побутових, оздоровчо-профілактичних умов для жінок на виробництві та за його межами, турбувалися про зміцнення сім’ї, про допомогу багатодітним та молодим родинам, а також літнім жінкам, сім’ям загиблих воїнів,  вихованкам дитячих будинків, а ще – звертали увагу на виховання підростаючого покоління у шанобі до старших, їхніх побутових народних традицій, зокрема щодо відповідального ставлення до шлюбу, до материнства і т. ін.

Відтак, жіночий рух таки існував і всіляко пропагувався. Свідчення цьому – фотокартки із особистого альбому радомишлянки, вчительки-пенсіонерки Євгенії Кравчук. На ньому – учасники районного зльоту жінок, що у 1970-80 роки традиційно і з широким ідеологічним забарвленням проводилися на Радомишльщині.

 

Газета «Зоря Полісся», 3 березня 2023 р.