Наша «Червона калина» підкорює весь світ

 

У часи свого загальнонаціонального героїчного спротиву в українців усякчас з’являються пісенні символи опору та єднання. Нині надзвичайного поширення і популярності набула «Ой, у лузі червона калина», відома, втім, на наших теренах уже понад століття.

За твердженням мистецтвознавців, перший варіант пісні написав 1912 чи 1914 року поет, директор та режисер Українського театру «Руська бесіда», що діяв у Львові, Степан Чарнецький. Він призначався для постановки п'єси «Сонце Руїни» Василя Пачовського. В ній висвітлювався один із найтрагічніших для українців періодів – друга половина XVII століття, що знаменувався розпадом української державності, багатьма кровопролитними війнами та дістав назву «Руїна». «Сонцем Руїни» називали гетьмана Петра Дорошенка (1627 - 1698 рр.), відомого своїми планами об'єднання українських земель.

У фіналі вистави мала пролунати пісня «Чи я в лузі не калина була». Але згодом режисер використав більш оптимістичну «Розлилися круті бережки».

Проте Степан Чарнецький продовжував працювати над піснею. В 1914-му в Стрию її почув чотар Українських Січових Стрільців (УСС), її сотенний командант, галицький військовий Григорій Трух. Новий варіант «Ой, у лузі червона калина» був створений після того, як Трух додав до нього кілька куплетів. Пісня одразу стала надзвичайно популярною. Навіть найвідоміший львівський військово-історичний тогочасний часопис дістав назву «Літопис Червоної Калини».

Новий спалах популярності твору відбувся на тлі національного відродження у 1980-х.

Тоді пісня отримала ще один куплет. Його додали українські дисиденти: композитор та диригент Леопольд Ященко і правозахисниця, учасниця шістдесятницького руху Надія Світлична.

Саме Л.Ященко, що долучився до дисиденства ще 1967 року, підписавши лист протесту до ЦК КПРС з приводу політичних переслідувань української інтелігенції, через два роки по тому, попри репресії та гоніня, заснував знане Співоче поле у Києві. На ньому українські співочі патріоти відроджували щедрівки, колядки, народні та обрядові пісні. Там у виконанні хору «Гомін», керованого маестро, вперше пролунав сучасний варіант пісні «Ой, у лузі червона калина».

З приємністю я мав честь разом з земляками-радомишлянами підспівувати славнозвісному колективові та його очільникові на вечорі пам’яті Олександри Соколовської, відомої широкому загалу українців як отаманша Маруся. У грудні 2007-го на честь 105-ї річниці від дня народження легендарну звитяжницю української революції 1917-1922 рр. було урочисто вшановано у столичному будинку вчителя. Тоді услід за славетним хором «Гомін» «Червону калину» та інші звісні патріотичні пісні стоячи і натхненно підхопив увесь зал.

До українців, котрі в ту пору все ще орієнтувалися на музичні расєйські віяння, пісня зрештою дійшла… з московщини. Її записав їхній культовий виконавець Алєксандр Малінін для власного україномовного альбом саме з назвою «Червона калина». Проте у його версії твір був таки процензурований: «московські кайдани» були зокрема змінені на «ворожі», як і «москалі» теж стали абстрактними «ворогами».

Відтак у теперішній буремний час, що згуртував народ на відчайдушній опір таки москальським окупантам, наші співвітчизники переспівують та поширюють впізнавану пісню у її первісному варіанті в соціальних мережах, вмикають за кермом автівок, завантажують на рингтони смартфонів, її виконують не лише відомі виконавці, а й звичайні українці – дорослі та діти, воїни ЗСУ.

А завдяки британському рок-гуртові «Pink Floyd» пісня стрімко поширилась усім світом, обіймаючи провідні рядки у музичних вподобаннях багатьох країн. На підтримку народу України у війні, яку розпочала росія, легендарні рокери записали композицію «Hey Hey Rise Up» («Червона калина»), у якій використано вокал українського виконавця Андрія Хливнюка. Це стало їхнім першим новотвором за останні майже 30 років (попередній запис «Pink Floyd» був датований 1994 роком).

Наразі наша калина слідом за Україною підкорює планету!

 

Ой у лузі червона калина похилилася,
Чогось наша славна Україна зажурилася.
А ми тую червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!

 

Не хилися, червона калино, маєш білий цвіт.

Не журися, славна Україно, маєш добрий рід.
А ми тую червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!

 

Марширують наші добровольці у кривавий тан,
Визволяти братів-українців з московських кайдан.
А ми наших братів-українців визволимо,
А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!

Ой, у полі ярої пшениці золотистий лан,
Розпочали стрільці українські з москалями тан,
А ми тую ярую пшеницю ізберемо,
А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!

Як повіє буйнесенький вітер з широких степів,
То прославить по всій Україні січових стрільців.
А ми тую стрілецькую славу збережемо,
А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!

 

 

Газета «Зоря Полісся», 22 квітня 2022 р.

 

Скільки хлопців-бійців схоронила ця клята війна…

 

Пам’яті загиблих земляків

 

Скільки хлопців-бійців схоронила ця клята війна,

Коли лютий москаль волю нашу хотів перекреслить.

Крізь роки і віки пам'ятаймо святі імена,

Хай ясніють вони на знаменах звитяги і честі.

Вадим КРИЩЕНКО.

 

З початком у лютому 2014 року сучасної російсько-української війни і розгортанням бойових дій повернулось до радомишлян страшне слово «похоронка», що ним з часів Другої світової означали повідомлення про загибель від ворожих куль чоловіків, синів, батьків, дідів та інших рідних та близьких.

Упродовж 2014-2021 рр. в зоні АТО-ООС у боях з російськими військовими формуваннями загинули наші земляки:

Павло Васильович Півоваренко (2.09.1975 – 29.08.2014)

Олександр Любомирович Босий (10.05.1976 – 16.01.2015)

Павло Янович Плацинський (8.02.1978 – 9.02.2015)

Володимир Петрович Глубоков (23.07.1978 – 10.02.2015)

Микола Олександрович Назарчук (26.03.1982 – 10.02.2015)

Сергій Олегович Хаустович (8.04.1980 – 10.02.2015),

Вадим Вікентійович Жордочкін (22.11.1978 – 18.04.2016)

Анатолій Дмитрович Белобусов (17.08.1976 – 28.05.2016)

Валерій Іванович Мельник (23.06.1966 – 26.03.2017)

 

Широкомасштабний наступ рашистів на Україну, що почався 24 лютого 2022 року, відкрив новий реєстр у цьому скорботному мартиролозі.

 

Андрій Вадимович РЕШЕТІЛОВ

Старший лейтенант в/ч А2192. Загинув 28 лютого 2022 року в районі містечка Городок Житомирської області, захищаючи Україну від російських окупантів.

Поховали Героя на батьківщині, на Волині, в місті Ковелі, де живуть батьки. На Житомирщині у нього залишилися дружина та маленька півторарічна донечка.

Ковельській міський голова Ігор Чайка на жалобній церемонії зазначив: «Ворог нищить і шматує нашу країну. Залишає на її тілі глибокі рани, руйнує мирні українські міста. На це важко дивитися, у це страшно повірити. Ще страшніше, коли вбивають наших дітей тільки за те, що вони люблять свою землю і стали на її захист від людиноненависницької орди. Священний обов’язок сина – захистити матір, воїна – захистити матір-Україну. І саме це зробив Андрій та сотні його побратимів. І тому на землі вони стають Героями та Ангелами на небі». Денис Михалевич, товариш загиблого: «Хочу тобі подякувати за те, що ти віддав життя за нас, за те, щоб ми тут жили. Ти був хорошим другом, ти був хорошим хрещеним батьком, ти був хорошим воїном. Дякую тобі за все…».

Андрія всі пам’ятають як веселу, життєрадісну і надзвичайно добру людину. Йому було лише 26...

 

Олександр Юрійович МУДРЕНКО

 

Загинув смертю Героя 9 березня 2022 року на Чернігівщині поблизу села Количівка, боронячи від російського агресора рідну українську землю.

Народився 30 грудня 1998 року в Радомишлі. Закінчив міську школу №3, затим - Радомишльський професійно-технічний ліцей, де здобув професію газозварювальника. Підписавши у вересні 2020-го контракт, став військовослужбовцем 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського Збройних Сил України. Був механіком-водієм екіпажу танка, справжнім фахівцем своєї справи, добрим другом і товаришем, вірним сином України. Під час запеклого бою з ворожої сторони у танк поцілив мінометний снаряд. Увесь екіпаж бойової машини загинув.

Йому було лише 24 роки... Не судилося солдату обійняти рідних і близьких, не вийде він більше на поріг рідного дому, не пройдеться вулицями міста, не поспілкується з друзями та бойовими побратимами, не стане на весільний рушничок...

Поховали полеглого воїна-танкіста 22 березня в Радомишлі. Провести його в отанню путь на міський Меморіал прийшли сотні земляків. Заупокійну літію по убієнному воїну Олександру відправив священник Андрій Співак.

– Олександр Мудренко загинув за Україну, за мирне небо і спокій в нашому спільному рідному домі, тож світла йому й вічна пам'ять... Горе його рідних – це і наше горе, бо всі ми – сестри, брати і діти однієї гордої й волелюбної держави. В глибокій зажурі схиляємо голови перед тобою, дорогий український Герою... – сказав наа жалобному мітингу міський голова Володимир Тетерський.

Щирі слова вдячності й шани висловив на адресу загиблого воїна і військовослужбовець Микола Косс, наголосивши при цьому, що ім’я Олександра Мудренка буде назавжди вписано в Книгу Слави України як патріота і Героя нашого народу.

 

Едуард Ігорович ГРУШКО

Антон Юрійович НІКОЛАЄВ

  

Входили до ГО «Радомишльська варта». Загинули від куль російських окупантів біля села Мірча на Київщині за нез’ясованих обставин.

Востаннє живими їх там бачили 11 березня. Поховали загиблих 6 квітня в Радомишлі. Едуардові цього дня виповнилося б 47, а Антону навіки залишилося 45.

Грушко – колишній правоохоронець зі стажем. Ніколаєв останніми роками опікувався дітьми, ведучи гурток спортивного туризму.

Це були люди з патріотичною та активною життєвою позицією, з готовністю допомогти ближньому, вони любили життя, виховували дітей, слугували зразком сміливості та нескореності.

Сергій Іванович НОЩЕНКО

 

Поліг смертю Героя 13 березня 2022 року, обороняючи від російських загарбників Бучу та Ірпінь.

Народився 22 квітня 1982 р. в селі Глиниця. Тож зовсім небагато не дожив до свого сорокаріччя.

За розповідями рідних, зростав і виховувався Сергій у багатодітній родині. Навчався в Кичкирівській школі.

16 липня 2015 року був мобілізований до лав Національної гвардії для проходження служби в зоні АТО. Півроку служив на блокпосту поблизу міста Щастя, потім був переведений до Слов’янської військової частини і проходив службу поблизу села Гранітне Донецької області. У жовтні 2016-го був звільнений в резерв першої черги і повернувся додому.

24 лютого 2022 року, у день початку повномасштабної рашистської військової агресії, Сергій перебував у Глиниці в матері. Як тільки дізнався про початок війни, відразу вирушив до Бучанського військкомату, щоби стати на захист України. І віддав за неї своє життя, що його забрала ворожа куля.

Це був люблячий батько двох синів (три- і шестирічного віку), чудовий чоловік, вірний і надійний друг, справжній герой та патріот, який назавжди залишиться у серцях рідних і близьких, друзів, земляків, усіх, хто його знав.

 

Альберт Сулейманович ЧАГІЛОВ

Героїчно загинув у бою 21 березня 2022 року, обороняючи нашу державу від російської агресії. Учасник Територіальної оборони столиці, житель Білої Криниці.

До свого 40-річчя він не дожив лише кілька тижнів. Вдома його не дочекалися мама та дві донечки...

Важко, гірко, несправедливо втрачати наших земляків, наших воїнів, котрі мужньо стали на захист України, на захист рідної землі та свого дому, своїх рідних та близьких, і віддали за це свої квітучі життя.

 

 

Низький уклін та вічна шана і світла пам’ять полеглим Героям

від теперішніх та майбутніх поколінь…

Щирі співчуття рідним і близьким.

Герої не вмирають! Вони ідуть на Небеса...

 

 

Газета «Зоря Полісся», 15 квітня 2022 р.

 

Поселення, що чинять опір, ординці знищують

 

Так відбувається нині під час сучасної рашистської військової агресії. Так було і в давнину, коли на Руські землі прийшла ординська навала зі Сходу, очолювана ханом Батиєм.

Відтак після того нашестя із середини ХІІІ століття упродовж майже 200 років Київ і довколишні землі перебували фактично у стані цілковитого спустошення.

За твердженнями Михайла Грушевського, перші походи Орди на Україну-Русь відомі з 1220 року. Попервах запобігти просуванню ординців на захід намагалися половецькі кочовики, заручившись військовою підтримкою Руських князів. Проте у 1223 році об’єднане русько-половецьке військо зазнало серйозної поразки у битві біля річки Калки на теренах сучасного Маріуполя. Поглинувши володіння половців, аби покарати їхнього союзника, Батиєві полчища рушили далі на захід для підкорення Руси-України.

У загарбників діяла регула: якщо князь та його підлеглі «ставали на коліна» й підкорялися ординцям, зайди таке «добре» (за їх визначенням) місто  не зачіпали, фіксуючи його підлеглість собі накладанням данини. У такий спосіб лягали під них передусім північні князівства «далекої» («великої») Руси, що згодом стали наступниками та продовжувачами звичаїв і державних засад Орди.

Ті руські поселення, які чинили опір Орді, агресор, означаючи їх «злими», безжально й дотла знищував, випалював і рівняв із землею. Лиха доля спіткала зокрема Переяслав, Козельськ, Чернігів. А року 1240-го  після тривалої та кривавої облоги пав стольний Київ, поруйнований і сплюндрований ординськими завойовниками.

Не оминув пошесті й стародавній Мичськ (Мицьк) – попередник Радомисля-Радомишля.

Мичськ на мапі Руси ХІ-ХІІІ ст. (за М.Грушевським).

Недарма після свідчень ХІІ століття наступна писемна згадка про Мицьк над Тетеревом датована 1390 роком. Примітно, притому, що пов’язана вона зі спільниками України з протидії Орді – половцями.

На ту пору українські землі, спустошені ординцями, перебували вже у складі Великого Князівства Литовського – одного з найпотужніших державних утворень Східної Європи. Його київський ставленик князь Володимир Ольгердович дарував мичеські маєтності Юрієві Рожиновському – останньому нащадкові половецьких князів, з якими русичі чинили опір ординцям на Маріупольській Калці…

Як і вісім століть тому, сучасний Маріуполь став символом мужнього спротиву нащадків русичів – українців. Саме це багатостраждальне місто теперішній російсько-фашистський агресор обрав чи не найголовнішою своєю мішенню, сподіваючись, що оволодіння ним знову відкриє їм шлях до упокорення України. Донедавна квітучий промисловий та адміністративний центр Донбасу суцільними бомбардуваннями, ракетними та артобстрілами загарбники перетворюють на руїну, нещадно знищуючи безневинних місцевих жителів. Як зробили це в Бучі, Гостомелі, Ірпені, Чернігові, Тростянці.

Міський голова Маріуполя Вадим Бойченко розповів, що під час евакуаційних заходів на рашистському блокпосту запитав офіцера окупантів: «Навіщо ви зробили це з нашим містом?». Відповідь була вкрай цинічною, жорстокою і страшною: «Ви повинні боятися російську армію!». Такою завжди є логіка агресора та поневолювача.

Тож спадкоємці Орди донині сповідують та застосовують ганебні методи випаленої землі як помсту за опір.