четвер, 8 липня 2004 р.

Скажи мені своє прізвище, і я скажу... звідки ти


Нині нам неможливо уявити стосунки людей у суспільстві без прізвищ. Проте з'явились вони у нас порівняно недавно. Зокрема на українських землях масово прізвища почали поширюватись у ХVІ - ХVII століттях. А до того люди користувалися виключно іменами та по батькові. Згадаймо хоча б стародавніх руських князів: Ігор, Ярослав, Володимир, Василько. А прізвища? Їх не було. До імені же додавали Святославич, Ростиславич і т. ін.
Поява прізвищ пов’язується із запровадженням юридичних дій в оформленні різних майнових справ: купівлі, продажу, спадку. Тому і застосовувались вони у пам’ятках ділової мови спочатку серед знаті, а потім і міщан (передусім ремісників та торговців), селян. Саме ремісництво обумовило чи не найпоширеніші прізвища, які свідчили про ремесло їх власників: Бондарі, Ковалі, Кравці, Пекарі, Міняйли, Гарбари та похідні від них. Серед селян широко використовувались прізвища, які вказували на особу батька, діда: Василенко, Григоренко, Дем'янчук і т. ін.
Та окрім родоводу прізвища нині дають змогу визначити й місце проживання. Адже для певних регіонів характерними є правила творення прізвищ. Не лише мовні особливості, бо розрізнити між собою англійське, французьке чи іспанське прізвище нескладно. У східних слов’ян, приміром, по різному застосовувалися ті чи інші суфіксні придатки.
Скажімо, Ковальов уважається російським прізвищем. Ковалевич – білоруським, Ковальський - польським, а Коваль, Коваленко, Ковальчук чи Ковалишин — українськими. Причому з певних регіонів. Деякі з поширених у нашому краї прізвищ безпосередньо вказують на походження: Білорус, Українець, Рускіх, Полєк... Або ж – Волинець, Поліщук, Бойко.
Поширення тих чи інших прізвищ характерно й для різних населених пунктів. Приміром, майже безпомилково для умов нашого району можна стверджувати, що Гальченко за походженням малорачанин, Войтенко – великорачанин, Василенко або Глущенко — з Леніного-Ставків, Лузан або Докіль — із Чайківки, Довгий — з Потіївки, Писаренко — із Заболотя, Сташенко — з Вишевичів.
Проте значна група прізвищ безпосередньо пов’язана з назвами населених пунктів і походить від них. Наприклад, поширене на Лутівці Лутюк (або з деякими обумовленнями близьке до нього Литвиненко) вважається похідним від назви села – колишнього хутірця при однойменній річечці Лутівочці. Щоправда, буває й навпаки, коли назви сіл або міст з’являлися завдяки їх засновникам або першим поселенцям: Макалевичі – від Макалія, Чудин – від Чудіна, Вишевичі – від В’ячеслава, Заньки – від Зіновія, Потіївка – від Потія, Кайтанівка – від Каетана, Кичкирі – від Кочкаря...
Значного поширення набули прізвища, які походили від назв населених пунктів, у єврейського населення, здебільшого серед середніх і біднішіх його верств, що найчастіше піддавалися міграціям. За статистикою початку ХІХ століття, у місті переважали саме євреї. Багато таких прізвищ зустрічаємо серед жителів Радомисля довоєнної пори. Деякі з них вказують про належність до населених пунктів Радомишльщини: Будиловський, Білокриницький, Морогівський, Торчинський, Забілоцький, Миньківський. Були також прізвища Коростишівський, Брусиловський, Малинський, Черняховський, Овруцький, Ситняковський. На жаль, доля їх власників виявилась трагічною, обірвавшись у пору німецької окупації після масових розстрілів літа й осені 1941 року.
В тому переліку є й прізвища Радомисльський, Радомисельський. До речі, його носили деякі відомі особистості. І їх предки скоріше за все були вихідцями з Радомисля. Зокрема – український вчений у галузі порошкової металургії та металознавства Радомисельський Ізраїль Давидович (1914, Житомир - 1986, Київ), удостоєний за наукові розробки Державної премії УРСР та Премії Ради Міністрів СРСР.


Радомисельський І.Д.

Радомисльський — таким було справжнє прізвище політичного діяча і одного з керівників РСДРП, ВКП(б), Радянської влади та Комінтерну Георгія Овсійовича Зінов’єва (1883, Єлисаветград (Кіровоград) - 1936). Один з головних сталінських опонентів, він був розстріляний у пору репресій тридцятих років.


Радомисльський (по матері Апфельбаум) Овсій-Гершко Аронович, що згодом став Зіновєвим, у молоді роки.

До речі, у зв'язку із Зінов’євим (а це псевдонім) довелося якось почути цікаву версію щодо перейменування Радомишля, у назві якого з 1946 року з’явилась літера «ш» замість «с». Коли я запитав про причини такої заміни старожила міста, він багатозначно промовив:
— Сталін наказав!
За його словами справа вийшла така. 26 грудня 1943 року Радомисль у числі інших населених пунктів Житомирщини був звільнений від гітлерівців. Про те, як годиться, повідомило Радінформбюро. Зачувши повідомлення, Йосип Віссаріонович страшенно обурився:
— Як? Чому досі не перейменували?
Адже «вождь народів» не міг навіть уявити, що існує місто, назва якого хай і побічно, але вказує на розстріляного опозиціонера. Тому швиденько змінили оту «незручну» літеру.
Звичайно, історія ця легендарно-анекдотична і нагадує оповідку про царський палець, прикладений до лінійки, від якого на плані, а потім і в реальності залишилась на залізниці Москва – Петербург звивина. Проте, незважаючи на анекдотизм, усе ж свідчить, який іноді несподіванй зв’язок може мати прізвище з географічною назвою.

Газета «Зоря Полісся», 8 липня 1994 р.


пʼятниця, 2 липня 2004 р.

Від Мичеська – до Радомисля


Історія Радомишля (Радомисля) має чимало білих плям. Тривалий час  однією з них вважалась дата заснування цього населеного пункту, який дістав таку поетичну назву. Милозвучне “Радомисль” дало безліч тлумачень, бо вчувається у цьому слові і радість, і рада, і промисел (мисливство), і думка (мислити).
Легенд про походження такої назви вистачає. Найпоширеніша з них, вперше наведена 1852 року в описі Київської губернії І.Фундуклея, розповідає про те, що мешканці зруйнованого ординськими полчищами Мичеська-Микгорода зібралися на “раду”, щоби вирішити, як жити далі. Отож, аби убезпечити себе в подальшому від розбійницьких нападів загарбників і завойовників, вирішили вони оселитися на лівому, краще захищеному від недругів березі Мики. Відтак “радісна мисль” про заснування нового поселення на більш зручному місці і “рада городян, які так мислили”, дали початок Радомислю.
Існує крім того цікаве припущення щодо великої князівської ради, яка збиралася тут свого часу і також “мислила” над об¢єднанням зусиль для боротьби з поневолювачами.
Мовознавці припускають, що цілком імовірно така назва може походити й від імені якогось Радомисла, оскільки є чимало тотожних топонімів і навіть точнісінько таких: село на Волині, міста в Польщі – Радомисль Вельки (“вельки”  – великий), Чехії і Черногорії.
І зовсім несподівані асоціації виникають, коли вчитатися, що на карті України ХVІІ століття, складеній Г.Бопланом, Радомишль означено як “Радомиськ”. Можливо, це просто помилка. Хоча з іншого боку така назва на слух цілком сприймається, як “рядом з Мицьком”.
Справжнє ж походження назви ховається у глибині віків, і історично точно розшифрувати його можна буде, тільки відшукавши документальні підтвердження. А в першу чергу – встановити більш-менш точну дату заснування Радомисля.
Досі дослідники минувшини краю відносили появу поселення з такою назвою до ХІІІ-ХІV століть, пов¢язуючи причини переселення мичан на лівий берег Мики із завойовницькими походами на Русь східних ординців.
Вперше земля наша зазнала спустошливої навали Золотої Орди 1240 року, коли більшість поселень, до яких історики відносять і стародавній Мичеськ, були зруйновані. Згодом, користуючись міжусобицями на Руси і в Орді, вело завойовницькі походи Литовське велике князівство. 1320 року литовське військо захопило на деякий час Київщину, потім знову поновило агресію, аж поки 1362 року Київське удільне князівство (Мичеськ був у його складі) не увійшло до Литовської держави.
1390 року Київський князь Володимир Ольгердович підписав дарчу грамоту, за якою дарував сквирському князеві Юрію Івановичу Половець-Роженовському ряд населених пунктів. Ось витримки з цієї грамоти:
“Володимир Ольгердович князь Київський ознаймуєм то:
Юрій Івантич зе Сквира, іж його ойчизни бардзо спустошали од неприятелів наших татар, где воювала орда Заволгська, просил нас абись ми йому то ствердили і оседлість при замку дали:
Двір Соломець в Києві і землю Святошицьку з данню зе вшисткими обапуль Сирця.
Писав в Києві 19 января, індикта 4.
Ми теді то вшистко, цо предкові дали, йому  ствердзами:
Славов зе вшистким надбрестиньцем і Мицько при Тетереві, Рудню і Кочеров зе вшистким, Велицю, Охотов яко ся то мав і землю Святошицьку, яко предок його тримал Роман…”
Таким чином тут документально підтверджується існування 1390 року Мицька (як, до речі, Рудні і Кочерова), про Радомисль же навіть не згадується.
Названий у грамоті новий власник Мичеська князь Юрій є нащадком князя половецького Тугорхана, між іншим – тестя Великого князя Київського Святополка. Юрій Іванович є його правнуком, а згаданий княз Роман – онуком. Юрій же – онук Романа. А майже через шість десятиліть по тому, 1455 року, князь Київський Олелько Володимирович підтвердив володіння цими маєтностями вже синові Юрія – Михайлу.
Оскільки грамотою Володимира підтверджено спадок, яким володів Роман, то цілком слушними видаються твердження істориків про те, що акт дарування 1159 року Андрієм Боголюбським Мичеська Києво-Печерському монастирю (лаврі) нібито за заповітом батька – Юрія Долгорукого, є сумнівним. По-перше, князь Андрій на той час ще не володів Київщиною. А відтак не мав дарчих прав на навколишні маєтності. І, по-друге, це не узгоджується з фактом володіння Мичеськом князем Романом і його нащадками.


Князь Андрій Боголюбський

     Разом з тим постать Андрія Боголюбського для нашого краю є примітною. Оскільки у історичних документах земля Мичеська іменується материзною (спадщиною від матері) його бабусі Катерини, яка, нібито, й збиралась поховати тут князя Андрія. Тому таке свідчення також вказує на значно старший вік Мицького поселення, аніж літописний 1150 рік.
 Втім, після Люблінської унії (1569 р.), коли утворилась польсько-литовська держава, в переліку маєтностей лаври вже вказується Радомисль, як невелике містечко, а разом з ним 5 навколишніх невеликих сіл, 5 селищ, 3 присілки, два двори, різні рибні лови, перевози та млини на ріках Тетерів і Мика, а ще 7 рудень, 4 гути, поташні та інше.
Отже, час заснування Радомисля слід окреслювати ХV-ХVI століттями, коли землі наші належали до Литовської держави. Щоправда, умовно, бо польська експансія на Волинь і Київщину ширилась ще з ХІV сторіччя. Звідси – цілком зрозумілі посилання багатьох мовознавців на польське походження назви Радомисль. Свідчення цьому – і названі вище тотожні назви села на Волині і міста в Польщі. Можливо, що невипадковою є й коренева схожість із відомим польським містом  Радом, яке в минулому називалось також Радоль, Радомель.
До речі, дати заснування згаданих «однофамільців» Радомишля зафіксовані точно. Радомисль Велький засновано 1581 року (придаток «Велький» додався до його назви лише 1907 р.), а Радомисль біля Луцька вперше згадується під 1545 роком. Тож саме у польсько-литовських джерелах  потрібно шукати більш докладні відомості.
 А щодо наведених припущень про утворення Радомисля, як значно міцнішого оплоту від завойовників, то така потреба була і за Литовської доби. Залагодивши зносини із Золотою Ордою (Московією), Литва, одначе, почала потерпати від її ворога – Кримського ханства. Спустошливими були походи кримських татар на чолі з Менглі Гіреєм на Київщину 1482, 1489, 1497, 1502, 1503 років, згодом у 1511, 1515, 1527 рр.
Щоб запобігти цій агресії, в осідлих містах споруджувалися укріплення – замки. Згадується в історичних джерелах про такий замок і в Радомислі. Саме спорудження замку (1582 р.) спричинило заснування Радомисля. Адже таку назву дістало й замкове поселення, навколо якого утворилося та розвинулося містечко.
Замок Радомисль заснувала печерська лавра на належних їй притетерівських грунтах. Королівською грамотою за 1579 рік надано дозвіл лаврському архімандритові Мелетію Хребтовичу збудувати місто і замок між селищами Вишевичі, Чудин, Забілоччя, Воробієвичі та іншими селами пустками «над рікою Тетеревом на городищі, під яким Мика впадає в Тетерів». І вже 1584 року справник Печерського монастиря Сильвестр Єрусалимець наказав уряднику Радомисльському Гордію дотримуватися давнього звичаю щодо сплати Кирилівської медової податі (збиралась у Потетерев’ї здавна у день святого Кирила). А у 1593 році Радомисль названо в переліку лаврських маєтностей, у володіння якими вступав архімандрит Н.Тур.
  

Малюнок Радомисльського замку, зроблений художником І.Драгуном за реконструкцією, згідно із стародавніми описами, історика Л.Тимошенка.

Втім на межі  ХVІІ–ХVІІІ ст. позиції лаври на Правобережжі значно послабились. Відтак їхні маєтності не мали належного догляду та управління. Королівськими декретами їх спочатку було передано уніатським митрополитам, а ті в свою чергу надали їх в оренду управителям. Серед орендарів радомисльського маєтку тієї пори значаться шляхтичі Рибінські, Подлевські, О.Рудницький, С.Шумлянський, К.Стецький, С.Вишнопольський. В деяких джерелах владарем Радомисля ще в середині ХVІІ ст. називається знаний магнат А.Кисіль.
Між іншим, замок у ті часи окрім оборонного призначення був ще й адміністративно-територіальною одиницею.
Замкова адміністрація (її очолювала довірена особа власника) відала приписаними до замку селянами з навколишніх сіл, а ще обороною, збиранням податків і т.ін. На користь замку селяни, зокрема, платили данину натурою і грішми: від 30 до 60 грошей, 1-2 відра меду, по 2 куниці, обробляли приписані землі, лагодили шляхи, переправи та ін.
Сам замок зведений був на високій кручі над Микою, охоплюючи межі сучасних вулиць Міськради, Мало-Житомирської Чорнобильської, Базарного провулка. Довкруж замкове поселення було огороджене палісадом — загостреними угорі дубовими палями, і опоясане ровом та земляним валом з іще одним дубовим частоколом. У п'ятьох кутах замкової огорожі здіймалися башти-бійниці для спостережень і захисту від нападників. Приблизно теперішнім Шкільним провулком з боку Київського шляху до замка вела в'їзна дорога. Потрапити до Радомисля можна було через дві брами: одна між зовнішнім частоколом на валу, а друга безпосередньо у внутрішній замковій огорожі. Поміж двома брамами через рів проходив міст. Так що укріплення замкового поселення, як за тодішніми мірками, було достатньо ефективне.
Отже, існування замку давало поштовх до розвитку Радомисля і його зміцненню порівняно із сусіднім розореним Мицьком-Микгородом. Врешті так воно в подальшому і сталося. Значення Радомисля дедалі зростало. І через два століття замкове містечко стало містом — центром величезного повіту. А на місці Микгорода зосталося невелике село. На середину ХІХ ст. в ньому налічувалось лише 5 хат з двадцятьма мешканцями. У шістдесятих роках ХХ століття зникло з реєстрів і воно, увійшовши в межі Радомишля. Відтак Микгород нині є вулицею міста, зберігаючи для нащадків оту старовинну назву.

Газета «Зоря Полісся», 2 липня 1994 р.