«Не допускаючи ідіотської тяганини…»

Постановою зловісної «трійки» при управлінні НКВС по Житомирській області від 9 грудня 1937 року було присуджено до розстрілу Коломацького Степана Костянтиновича, котрий, як зазначалося у протоколі засідання, був служителем релігійного культу в місті Радомислі. Вирок виконали через двадцять днів.

У чому ж завинив перед радянською владою отець Степан? В обвинувальному висновку, що його склав начальник Радомисльського райвідділення НКВС сержант держбезпеки Горохов, у провину священикові висувалось систематичне проведення контрреволюційної поразницької агітації серед населення, яка спрямовувалась проти владних заходів. Наводились зокрема свідчення, що той начебто закликав  не працювати у релігійні дні, і це негативно впливало на виконання «політичних кампаній», а ще – поширював серед колгоспників провокаційні чутки, що на Україну прийде Гітлер, і влада зміниться, тримав зв’язок з іншими священнослужителями, проводив церковні обряди та пропагував серед колгоспниць релігійну віру, без якої їм нібито жити не можна, закликав їх клопотати про відкриття церкви.

Висунуті звинувачення священик рішуче заперечував, хоча й визнавав, що відправи здійснював, бо за своїм сумлінням не міг відмовити людям, які до нього зверталися, адже несінню слова Божого він присвятив усе своє життя...

Степан Коломацький народився в селі Дібрівка Таращанського повіту на Київщині у 1874 році у священицькій родині. Здобув релігійну освіту: закінчив Київську духовну семінарію, потім – Академію. У 1904 році був висвячений священиком. Проте зайнявся вчительством. Зазнав особистого горя – овдовів і сам виховував доньку.

У 1914 році Степан Костянтинович переїхав до Радомисля і став законовчителем Радомисльської чоловічої гімназії. Одначе у 1919 році більшовики гімназію скасували, а з навчальних програм усіх закладів освіти викладання Закону Божого вилучили.

Радомисльська чоловіча гімназія.

З 1922 р. отець Степан ніс священицьку службу у Свято-Миколаївському соборі, а коли у 1930-му влада закрила цей храм, служив у Верлоцькій церкві. У 1935 заборонили й її, відтоді він знову осів у Радомислі.

Свято-Миколаївський храм у Радомислі. 1941 р.

Малюнок А.Політа.

Цікаво, що у 1919 р. тут його шляхи перетнулися з колишнім колегою по навчанню у семінарії – радомишлянином Миколою Архиповичем, який тоді певний час викладав теж у радомисльській гімназії, але – жіночій. За Центральної Ради полковник Архипович входив до державної комісії з організації української армії, займався створенням для неї військових шкіл. Мабуть, якби про цей факт дізналися чекісти, «провина» Степана Коломацького дістала б зовсім інший окрас.

Проте й без того органи знайшли «вагомі підстави» для її перекваліфікації. З Радомисля справу направили до спеціальної колегії Житомирського обласного суду. І отам з нею вже відбулися дивні переміни. У згаданій постанові «трійки», яка штампувала нашвидкуруч фабриковані вироки, навіть не вникаючи у їх неоковирність, не те що абсурдність, з’явилися звинувачення, що наслідком контрреволюційної діяльності С.Коломацького стало те, що у селі Дібрівка (!) відбувалися неодноразові «волинки» (цим жаргонним слівцем радянські каральні органи іменували факти зволікань та ухилянь при колективізації чи під час виконання важливих господарських і громадських робіт). Фальсифікатори  навіть не вчиталися у матеріали справи, у яких Дібрівку згадано тільки як місце народження Степана Костянтиновича, котрий жив і служив задалеко від своєї батьківщини – у Радомислі.

Крім того, за висновками «трійки» отець Степан виявився уже членом контрреволюційного угрупування, очолюваного архиєпископом Української Автокефальної Церкви К.Малюшкевичем, котрий начебто й завербував Коломацького, і за завданням якого той вів ворожу діяльність. Проте Малюшкевич на ту пору вже кілька місяців, як був репресований і засуджений до розстрілу. Втім, фабрикуючи подібні справи, енкеведисти та іже з ними на такі «дрібниці» уваги не звертали. Головним для них було підвести звинуваченого під розстрільну статтю.

Адже для державної каральної системи Степан Коломацький вважався передусім просто священиком, і вже через це – ворогом. Комуністична влада, яка всякчас відкрито називала релігією опіумом для народу, ще з 1919 року взяла на озброєння слова вождя світового пролетаріату В.Леніна, що «потрібно якомога швидше покінчити з попами та релігією. Попів слід арештовувати як контрреволюціонерів та саботажників, розстрілювати нещадно і повсюдно». І цієї лінії вона дотримувалась неухильно, наслідуючи ще одну відому ленінську вказівку: не допускати у таких акціях «ідіотської тяганини».

Першою хвилею боротьби з «релігійним дурманом», яку більшовики почали у 1925 році, створивши Спілку войовничих безбожників, стало масове закриття храмів, їх руйнація, підпали. Відтак, якщо закривалась церква, священик зоставався без роботи. Але, попри відсутність культової споруди, люди залишалися вірними вірі та релігійним традиціям, тож продовжували звертатися до своїх пастирів, несвідомо роблячи їх заручниками системи. А це ставало зручною підставою для звинувачень священиків у незаконній релігійній діяльності, адже богослужіння їм дозволялися лише у діючих храмах.

Позаяк, не маючи місця служби, як і С.Коломацький, оселилися в райцентрі настоятелі сільських парафій В’ячеслав Грищинський, Георгій Зеленцов, Григорій Коломацький, Яким Руденко, Десидерій Чернецький. У зловісному 1937-му всі вони потрапили під криваві жорна репресій.

Газета «Зоря Полісся», 18 травня 2018 р.

Як ставчан робили «ленінцями»

Мабуть, таки невипадково більшовики обрали 1924 року на Радомишльщині для увічнення пам’яті свого вождя В.Леніна село Ставки. Бо саме це стародавнє поселення з початком у 1917-му української національно-визвольної революції стало одним із її форпостів. Із стін ставецької земської школи, у якій навчалися не лише діти місцевих селян, а й з багатьох довколишніх сіл, вийшли, приміром, знані діячі революційного руху Юліан Мордалевич, Антон Вернигора, Микола Омелюсик. Посіяне добірне зерно не могло не прорости. Тож радвлада відразу заходилась ревно вичищати «антирадянські елементи», щоби не псували вони «світлу й величну» назву села. Репресивна машина працювала на повну потужність.

Як зазначає знаний ставчанин правозахисник Василь Овсієнко, під час Великого Терору, що розпочався 5 серпня 1937 року за протоколом Політбюро ЦК ВКП(б) П 51/94 «Про антирадянські елементи», у його селі однієї ночі було заарештовано 19 чоловік – усе найграмотніших людей. Ніхто з них не повернувся – «тройки» виконували смертні вироки негайно...

1937-38-й вважаються роками піку каральних більшовицьких репресій. Проте у Ставках вони не припинялися упродовж усього радянського періоду історії цього населеного пункту. Скажімо, той же Овсієнко зазнав переслідувань у часи брежнєвського «розвинутого соціалізму».

Перша повальна чистка в селі, що вже дістало назву Леніне, сталась 28 червня 1928 року. За реєстрами меморіального видання «Реабілітовані історією», того дня арештували 18 ставчан, яким було інкриміновано антирадянську пропаганду й агітацію та участь у контрреволюційних організаціях – Степана Волинця, Олександра Глущенка, Аврама й Антона Гончаренків, Тараса Колоса, Мефодія та Юхима Науменків, Андрія і Костянтина Ніколаєнків, Михайла Овсієнка, Михайла Олійника, Петра Онищенка, Андрія Писаренка, Григорія Римаренка, Григорія Середенка, Степана Стельмаха, Івана та Юхима Сутковенків. Усіх їх засудили на різні терміни ув’язнення або «суворої ізоляції».

Затим прийшла черга «великого переселення» 1930-1933, коли масово почали розкуркулювати і виселяти цілими сім’ями на Соловки чи у Сибір усіх «соціально-небезпечних елементів», незгодних приставати до колгоспного ладу. Під цю категорію потрапили родини Бондаренків, Богданенків, Іващенків, Мельниченків, Мордалевичів, Сергієнків, Василенків.

Решту добивали у 1937-38-му. Тоді вже лік пішов на десятки, притому вдруге потрапили під криваві жорна й ті, хто, відбувши попереднє заслання, усе ж повернувся додому.

Продовжилися репресії й після війни. У повоєнній довідці-характеристиці райвідділу НКВД вказувалося, що велика кількість населення була лояльною до німецької влади. Тож насамперед органи вичистили усіх, хто співпрацював з окупантами або ж був членом родини зрадника. Серед таких опинився, наприклад, священик Михайло Михальченко, який ніс у селі пастирську службу, коли окупанти дозволили відкрити в селі церкву.

А у 1952 році гебісти раптом взяли в облогу хутірець Жадок, що тулився у лісі поруч із селом край старої дороги на Радомишль. Тут ще у 1920-х осіла родина Василенків. Батьки, проте, згодом перебралися в село, а діти залишились. Як потім з’ясувалося, через цей закуток постійно проходили рейдуючі групи ОУН-УПА, що їх підтримували місцеві мешканці – переховували, підгодовували, інформували про небезпеку, тримали у схованках національно-патріотичну літературу, яку повстанці розповсюджували в регіоні.

У березні 1952 було заарештовано господаря Миколу Василенка, а через рік – його тітку Зінаїду Овсієнко та її 16-річного сина Дмитра. Усіх трьох їх засудили на 25 років позбавлення волі. Але за Хрущовської відлиги вироки переглянули. Миколі термін ув’язнення скоротили до 10 років, Зінаїді й Дмитру – до семи. Парубка, проте, у 1958-му засудили вдруге, але осудним він уже не став, ймовірно на допитах і в «зоні» з ним добряче «попрацювали» навкулачки, позаяк направили його на тривале примусове лікування у «психушку». Втім «шизо»-діагноз у ту пору цілком могли приліпити кому завгодно, адже відхилення від пропагованого стандартного образу «совєтского чєловєка» вже саме по собі вважалося аномалією.

Натомість кількісний склад ставецьких «нащадків Леніна» з року в рік скорочувався. Відтак у 1959 році до Леніного приєднали не лише довколишні хутори Жадок та Ставочок, а й сусідні Мінини. Адже клята статистика всякчас засвідчувала повсюдні стрімкі темпи скорочення чисельності сільського населення. Приміром, якщо у 1925 році на початку Ленінського етапу Ставків тут налічувалося 1682 жителі, то за реєстром 1973 року по всій сільській раді рахувалося їх 2127. І це - з приєднанцями, а також з Мар’янівкою, Руднею Городецькою і Ставецькою Слободою.

Ліквідація Жадка водночас мала посприяти й викоріненню його народної назви, бо селяни почали прозивати поселення «бандерівським хутором». Біля самісінького Леніного!

Микола Василенко після відсидки одружився, жив спочатку в Кичкирях. Потім пристав до другої дружини – вже у Леніному. Зінаїда тимчасом залишилась на хуторі, згодом доживав там свого нещасного віку й Дмитро, що повернувся додому інвалідом.

– Був він сумирний, сердечний і привітний, – розповідає ставчанка Ніна Овсієнко, у дівоцтві – Василенко, тож у її родоводі переплелися ці два прізвища. – Приходив до нас, ми його годували завжди, чим могли –  ділилися: картоплею, олією, цукром, салом. Та хилився Дмитро не до кожного, адже «дурником» його подекуди називали чи ще як ображали. Коли десь присяде відпочити, завжди був з газетою в руках. Добре пам’ятав дати, події, деякі непомітні дрібниці. «Чорної хвороби» він в ув’язненні дістав. Били його там сильно. Хотіли ми його десь у селі улаштувати, виділити якусь кімнату. А він каже – ні, я тут народився, тут жив, тут і помру. Казав: я відчуваю, коли в мене приступ хвороби, а в селі я буду людей лякати…

А якось хатина Зінаїди та Дмитра таємниче загорілась. У селі тоді подейкували, що її хтось підпалив навмисне. Проте – відбудувалися.

– Хату їм допоміг перекрити соломою мій батько, – продовжує Ніна Федорівна. – Він був майстром крити куликами. Але ходив туди так, щоб менше хто бачив. І хоч багато що знав про Зіну, нам особливо нічого не розказував. Тоді взагалі було лячно про щось розпитувати чи цікавитись. Бо двоє говорять, а десятеро слухають, і хтось із них потім комусь про це доповідає…

Микола відійшов у засвіти у 1983-му, Зінаїда у 1987-му. Ховали їх здебільшого найближчі родичі, інші з остраху не наважувалися, адже тавро «неблагонадійності» трималося міцно, і для багатьох ставало таким собі запобіжником для більш близьких стосунків.

Дмитра поховали рідні у 2009-му. Відспівування також не було. Наразі у лютому 2018 року активісти «Свободи», «Просвіти» віднайшли Дмитрову могилу, а отець Мирослав Жилич виконав усі належні відправи, щоби упокоїлась душа його у вічності.

– Нам теж підпалювали хату, – ділиться спогадами Н.Овсієнко. – Це була вже помста за Василя.

У 1973 році Василя Овсієнка – брата чоловіка Ніни Федорівни – за антирадянську агітацію та пропаганду (розповсюдження так званого «самвидаву») засудили на 4 роки позбавлення волі в таборах суворого режиму. Відтоді потрапили у «зону особливої уваги» й усі його рідні та близькі.

– Саме 1973-го ми побудувалися і перейшли у новий будинок, – згадує жінка. – Але електрику нам ніяк не хотіли підводити. Більше року «збиралися». Я не витерпіла, написала в журнал «Перець». Зреагували швидко, провели, все чин чином. А от у переддень 30-річчя Перемоги до нашої оселі раптом завітали електрики, щось там покопирсалися й пішли. А за два дні, 9 травня, після мітингу з відкриття обеліска загиблим всі відразу пішли на «гробки» (Пасха того року припала на 4 травня). Раптом біжать люди й кричать: «Ніно, твоя хата горить!»

Як з’ясували пожежники, загоряння сталося через «жучка» з товстого дроту, що з доброго дива опинився в проводці, перемкнув її, й вона загорілась. Але ж окрім електриків ніхто в мережі нічого не робив! Нам навіть страховку не сплатили. Коли я згадала про тих візитерів, мене відразу викликали в КДБ, проте розмову швидко перевели на Василя. Цікавились його друкарською машинкою, яку він замовив через «Посилторг», і вона деякий час так і лежала запакованою у братовому помешканні. Розпитували, що читаю, зокрема про «Собор» Гончара допитувались. Я його колись придбала відкрито в книгарні і, звісно, читала. То вже потім цей твір заборонили. Викликали туди часто, по декілька разів на рік, бо «доброзичливців» вистачало…

Збіг чи ні, але коли у 1973-му Василя засудили й посадили, до села прибули нібито за направленням кілька новоселів. Один з тих «молодих спеціалістів», тримаючись поодаль, всякчас чомусь начебто випадково супроводжував Ніну Федорівну, коли їй доводилося кудись іти у справах.

Надмірну увагу відчувала жінка й на роботі – працювала вона вчителем математики та фізики, а потім ще й хімії. Саме отой «доважок» по декілька разів на рік перевідували перевіряльники. Але, навчена досвідом, жодного шансу до чогось причепитися вчителька їм не давала.

Овсієнки боялися про щось відверто говорити між собою в хаті. Знали, що їх «слухають». При потребі йшли на городи, прогулювалися до лісу.

А ще чула, як її поза очі називали «бандерівкою». Хоча здебільшого люди все розуміли й відчували. Врешті справжні авторитет та шану до Ніни Федорівни односельці засвідчили у 2006-му, обравши її сільським головою.

Але за радянських часів страх, посіяний між ними системою, тримав міцно. Приміром, коли у 1988-му повернувся із таборів до рідного села Василь Овсієнко, він запропонував утворити в селі осередок, ні, зовсім не Руху чи, не доведи Господи, Гельсінської спілки, а офіційно дозволеного владою Товариства української мови. Однак у середовищі тодішньої сільської інтелігенції не знайшлося бодай трьох охочих. Скоріше за все тому, що ініціатива йшла від недавнього політв’язня, від якого все ще вважалося за безпечніше триматися подалі.

І навіть вже у незалежній Україні намагання окремих активістів ініціювати повернення селу його історичної назви, аби позбутися нарешті ленінського спадку, підтримки не мали. Лише після революції Гідності та ухвалених під її впливом декомунізаційних законів пам’ятник вождю світового пролетаріату в селі таки демонтували, а Верховна Рада після відповідних процедур перейменувала Леніне знову на Ставки.

І цей крок хоч якоюсь мірою став даниною пам’яті безневинно убієнних, замордованих та покараних комуністичним режимом кількох поколінь ставчан.

Газета «Зоря Полісся», 18 травня 2018 р.