пʼятниця, 26 вересня 2014 р.

Радомишльський біль роду Доманицьких


Місце цієї книжки — поруч з “КОБЗАРЕМ”

Нещодавно у книжковій серії «Видатні українці», яку започаткував історичний клуб «Холодний яр», вийшла «Історія України-Русі» Миколи Аркаса. Видавці відтворили репринтне друге видання цього твору, що побачило світ у Кракові в 1912 році.
Уперше книга М.Аркаса була видрукувана за чотири роки перед тим у Петербурзі, проте той варіант був ретельно процензурованим, тому аж ніяк не відтворював авторські задуми і погляди. Відтак українські патріоти потурбувалися про публікацію оригінальної версії, яку й вдалося втілити. Одначе у 1914-му майже увесь наклад книги, що розкривала справжню сутність імперської політики Московії та великодержавної Росії стосовно українського народу, було знищено. Російська й наступна Радянська влади зробили все, щоб про твір забули. Хоча у 1990 році перше видання Аркасової «Історії України-Русі» навіть перевидали. Але – з іще більшими купюрами.
І лише ось до широких верств українських читачів нарешті прийшла авторська версія книги, яка за визначеннями істориків та літературознавців стала другою після «Кобзаря» українською книгою, що надзвичайно пробуджує національну самосвідомість українців. А тому - має посісти гідне місце у їх домашніх книгозбірнях поряд із Шевченковим томом.


Хоча автором «Історії України-Русі» є відданий український патріот, митець і просвітитель Микола Аркас, дослідники відводять не меншу роль у появі цього унікального твору відомому письменнику, ученому і громадському діячеві Василю Доманицькому. Саме Доманицький, якого подекуди не без підстав називають співавтором книжки, додавав до неї матеріали, ілюстрації, упорядковував, літературно опрацьовував, редагував, готував її до друку, робив коректуру. Це стосується і першого, і другого видання. Проте вихід останнього значно ускладнився: у 1909 році пішов з життя М.Аркас, а через рік потому в 33-річному віці відійшов у вічність В.Доманицький, що тривалий час хворів на сухоти. Але книга усе ж вийшла, і вийшла такою, якою вони її замислювали.

ЖИТТЯ, ЯК СПАЛАХ

Василь Миколайович Доманицький, попри короткий життєвий шлях, залишив помітний слід в українській історії та культурі. Навчаючись у Київському університеті св. Володимира, він пройшов школу славнозвісного В.Антоновича, брав участь у його наукових експедиціях. Вчений-дослідник залишив по собі багату археологічну, історичну, етнографічну спадщину. Його стараннями було видруковано найповніше і найкраще видання «Кобзаря», яким Доманицький по суті започаткував систематичні шевченкознавчі дослідження, що згодом оформилися в окремий науковий напрямок.


Василь Доманицький.

Примітно, що етнографічні й краєзнавчі пошуки ученого неодноразово пов’язані були з Радомишльщиною. Підтвердження цьому містяться у працях В.Доманицького про кобзарів і лірників Київщини, описах місцевих народних звичаїв і обрядів.
Василя Доманицького вважають піонером кооперативного руху на українських теренах, він пропагував і створював народні просвітницькі гуртки, спілки. Одначе така його громадська діяльність зазнала переслідувань з боку влади. Відтак популярного в народі діяча спровадили у заслання, значною мірою вкоротивши йому віку.

РАДОМИШЛЬ У ЖИТТЄВИХ ДОЛЯХ ДОМАНИЦЬКИХ

Походив учений з давнього шляхетського роду. Одна з його гілок, що належала до священства, оселилась у ХVІІІ столітті на Київщині. Її представник, колезький секретар Петро Григорович Доманицький у середині ХІХ століття працював чиновником у повітовому місті Радомислі – столоначальником, засідателем земського суду.
Родовим гніздом Доманицьких було село Колодисте сусіднього з Радомишльщиною Звенигородського повіту. Тут у сім’ї місцевого потомственого священика Миколи Михайловича Доманицького 1877 року й народився майбутній геній. Втім помітний слід залишили по собі й брати Василя – Михайло, Віктор, Платон.
Платон Миколайович, приміром, продовжив братову справу щодо розвитку споживчої кооперації. У Києві він опікувався Спілкою закладів дрібного кредиту для кооператорів. Кооперативне товариство з’явилося тоді і в Радомислі. На міській базарній площі ним було побудовано власний магазин, що завоював прихильність покупців якісними товарами, сталими цінами, високою культурою обслуговування.
Платона так вочевидь нарекли на честь дядька – батькового брата Платона Михайловича Доманицького, котрий ніс священицьку службу в с.Долина Київського повіту. Його донька Анна, двоюрідна сестра Василя Миколайовича, працювала викладачем жіночої гімназії у Радомислі, що відкрилась 1913 року. Вона викладала арифметику, вела також уроки гімнастики, навчала учнів підготовчого класу.
На жаль, перебування Анни Платонівни тут затьмарилося трагічними подіями. Влітку 1917 року на канікули в гості до неї приїхав брат Микола, що навчався у 4 класі Києво-Подільського духовного училища. Одного дня хлопець з товаришем на Папірнянському ставу ловили раків. Відпочивав там ще якийсь гурт хлопчаків. В одного з них, місцевого гімназиста, була з собою мисливська рушниця. З неї з необережності пролунав фатальний постріл, і заряд дробу втрапив у шию Колі Доманицькому, вразивши м’язи і судини. Потерпілого доставили до земської лікарні, де місцевий лікар визначив поранення хлопчини смертельними. Не допоміг і фахівець-хірург, якого викликали з Києва. Три тижні медики боролись за життя пораненого, увесь час перебували біля нього мама і сестра. Але врятувати Миколу Доманицького не вдалося.


Папірнянський став.

«Безглуздий і жорстокий випадок звів у могилу, може, одного з кращих синів України,» - з сумом розповідала про цю трагедію «Радомисльська газета».
Адже подвижництво славних представників роду Доманицьких справді стало вагомою віхою українського літопису.

Газета «Зоря Полісся», 26 вересня 2014 р.


понеділок, 15 вересня 2014 р.

«Підемо в кіно!..»

     
  Календарний день українського кіно викликає нині у представників старшого покоління такі собі ностальгійні спогади за часами, коли культпохід до кінозалу був невід’ємною і вагомою частиною культурного життя кожної родини. Адже побачити новий цікавий фільм колись можна було тільки в кінотеатрі. Телебачення почало міцно і масово входити в наш побут з середини 1960-х років (до речі, перший телевізор у Радомишлі зявився у 1954 році в лісгоспі). Та й кінофільми у тодішніх телепрограмах були рідкістю, до того ж демонструвалися вони на телеекранах лише після кількарічного прокатного життя, а іноземні фільми взагалі мали статус «Без права показу по телебаченню». Так що ознайомитися з кіноновинкою, яка у всіх на слуху, кортіло кожному
  Відтак бодай раз на тиждень культурним відпочинком для пересічної радянської родини чи її окремих членів ставали відвідини кінотеатру.
Перший кінозал (як тоді казали, - кінематограф) зявився в Радомишлі на початку ХХ століття. Його розмістив біля своєї пекарні у дощатому сараї місцевий кондитер В.Подковінський (пекарня розташована була в теперішніх приміщеннях швейної фабрики на вул. Міськради і діяла тут до 1950-х рр.). Згодом, коли навпроти було збудовано міський театр «Експрес», у ньому демонструвалися й кінофільми.


Оголошення про кіносеанс у повітовій газеті «Радомыслянинъ».

  В кінці 1920-х  драматична театральна трупа у Радомислі своє існування припинила. Натомість будівля театру ще кілька десятиліть слугувала городянам і як кінотеатр, і як Будинок культури. Слід зазначити, що подібна практика, коли культосвітні заклади міста мали подвійне призначення і використовувалися в залежності від того, яке з них перебувало у кращому стані чи на період ремонтів, існувала і у наступні роки, і, власне, й нині.


1935 р. Учасники районної конференції допризовників біля кінотеатру.


Кінотеатр у Радомишлі. Фото 1950-х рр.

  У 1954 році колишній костел перебудували під Будинок культури, тож відтоді кожна мистецька споруда отримала своє цільове призначення: БК – для масових заходів, концертів, урочистостей, кінотеатр - для демонстрації кінофільмів.
  А 1962-го в Радомишлі було споруджено і відкрито новий кінотеатр ім.Т.Шевченка, який на довгі роки став вагомим культосвітнім осередком.


  Стару «кінобудівлю» тимчасом поставили на ремонт, плануючи розмістити у ній потому Будинок піонерів. Проте однієї ночі споруда згоріла. За офіційними висновками - від дитячих пустощів з вогнем, проте вперто ходили чутки, що у такий спосіб нібито приховали значні розкрадання будматеріалів, які призначалися для ремонту.
  У селах стаціонарні кіноустановки почали зявлятися у 1950-х роках з будівництвом «типових» сільських Будинків культури і клубів. А до того кінообслуговування селян здійснювали кінопересувки, що за графіком їздили від села до села і влаштовували кіносеанси здебільшого просто неба.


  На подібних сеансах мені випало побувати під час служби в армії, коли проходив службу у великій військовій частині. Щонайменше один обовязковий кіносеанс раз на тиждень регламентувався нормативними армійськими документами і забезпечувався політвідділом. Тож кожної неділі, як починало сутеніти, увесь особовий склад всідався на лави на так званому літньому агітмайданчику і дивився кіно. У негоду ж фільми демонструвалися в клубі, що одночасно всіх вмістити не міг, а тому тут один і той же фільм доводилося крутити для усіх підрозділів мало не цілісінький день. Така кінопрактика мовбито мала місце і у військовій частині, що дислокувалась у Радомишлі.
  Згадуючи колишні походи в кіно, слід відзначити й те, що подеколи потрапити на той чи інший фільм ставало неабиякою проблемою, адже черги в ті часи шикувалися не лише за хлібом, ковбасою чи молоком. Довжелезні ряди на культові фільми доводилося вистоювати й до каси кінотеатру, дарма що доросле кіно крутилося на трьох кіносеансах - о 17.00, 19.00 та 21.15 (сеанс о 19-й був подовженим, бо перед художнім фільмом демонструвався документальний чи науково-популярний).
  У жіноцтва зокрема особливою популярністю користувалось мелодраматичне кіно зі сценами, що викликали сльози, передусім – індійські фільми, аншлаг на яких був гарантований. Зазвичай фільми, що мали успіх у глядача, у Радомишлі демонстрували у пятницю, суботу й неділю. Але траплялося, що показ деяких фільмів, на які не змогли потрапити всі бажаючі, продовжували і в понеділок.


  Стовпотворіння часом виникало у фойє по неділях на дитячі кіносеанси. Суворий контролер Шмуклер ледь стримував дитячий натовп, котрий штурмував вхід, прагнучи якнайшвидше дістатися до залу, щоб обрати найзручніші місця. Бо на відміну від дорослих сеансів, квитки на які були із зазначенням глядачевих місць і різнилися за ціною в залежності від місця перегляду (20, 35, 45 коп. плюс 10 коп. на подовжений сеанс), на дитяче кіно продавалися вхідні квитки за однією сталою таксою в 10 копійок. 



Квиток на дитячий сеанс до радомишльського кінотеатру ім. Т.Шевченка.

   Підліткам, до речі, на останній «дорослий» сеанс вхід заборонявся, крім того на фільми «з полуничкою» встановлювався й віковий ценз, що оприлюднювався на афіші: «Діти до 16 років не допускаються». Певний час у кінотеатрі працювала навіть «дитяча кімната», де вихователь доглядав за дітьми, поки батьки переглядали кінофільм.


  Щонеділі об 11-й годині демонструвалося кіно для вихованців місцевої школи інтернату. Вони йшли до кінотеатру організованою колоною під бадьорі звуки маршу власного духового оркестру, викликаючи захоплення у городян. Нерідко потрапляли до залу разом з ними й спритні міські дітлахи, відкладаючи у такий спосіб надані їм батьківські гроші на інше кіно чи якісь солодощі.
  Попервах у новому кінотеатрі традиційними були виступи кінопрацівників, що анонсували поточний і наступні фільми. Робота з глядачем мала різноманітні форми. Практикувалися, скажімо, рекламні випуски репертуарних  листівок, які розповсюджувалися у колективах, школах тощо. 


  До кожного сеансу готувалась спеціальна афіша, яку малював на полотні художник, що входив до штату кінотеатру. Свого часу цю посаду обіймав знаний радомишльський самодіяльний живописець А.Політ.
  Примітною подією стала для радомишлян виставка його робіт, що тривалий час експонувалися на другому поверсі фойє. Там до того ж розважали часом глядачів у перервах між сеансами місцеві виконавці – духові, естрадні музики. Працював буфет.
  Писані або поліграфічно виконані паперові кіноафіші вивішувалися на спеціальних стендах у багатьох куточках міста. Розповіді про цікаві фільми, що мали демонструватися в кінотеатрі, друкувалися в райгазеті.


  Словом, кіно було вагомою ідеологічною установою, зважаючи на його означення пролетарським вождем «як найважливішого із мистецтв». Відтак опоетизовані й оспівані колись слова «Ідемо в кіно» й донині слугують ознакою примітної події.
  Хоча теперішній час вибудовує вже свої кінотрадиції, що надто різняться від колишніх і за формою, і, найсуттєвіше, за технічним рівнем.  Слід сподіватися, що сучасні кіношні новації з відповідним начинням доберуться таки й до Радомишля.

пʼятниця, 12 вересня 2014 р.

Пісенні барви Івана Сльоти


28 липня 2014 року мистецька галузь Житомирщини враз осиротіла. Невблаганна смерть забрала у засвіти людину, яка з 1970 року незмінно стояла на чолі уславленого Поліського державного ансамблю пісні і танцю «Льонок», колективу, що представляв і славив наш край у багатьох куточках України та за її далекими межами. Недарма за численні здобутки і заслуги перед Житомирською областю, значний авторитет та вагомий особистий внесок у її розвиток Івана Михайловича Сльоту було удостоєно найвищої обласної нагороди — почесної відзнаки «Честь і слава Житомирщини».
Та честь, славу і шану народну Сльота здобув передусім своєю творчістю, своєю непосидючістю й енергією, якими запалював себе і всіх, з ким працював.


Він прибув до Житомира за порадою знаного хорового маестро Анатолія Авдієвського. Прибув відроджувати місцевий професійний хоровий колектив, який наприкінці 1950-х Авдієвський заснував тут разом з місцевим літературним корифеєм Борисом Теном. Утворений ними хор «Льонок» швидко набув популярності. Але у владних московських кабінетах вирішили, що Україна занадто розспівалась і розтанцювалась державним коштом, тож кількість філармонійних пісенно-танцювальних колективів звеліли зменшити. Відтак житомирські хористи потрапили під скорочення.
Авдієвський потому подався до Черкас, де керований ним тамтешній народний хор стрімко набрав розвою. Саме там і перетнулися шляхи двох митців (Іван Михайлович родом з Черкащини). А.Авдієвський невдовзі очолив головний український хор імені Григорія Верьовки, а Сльоті, котрий навчався по класу баяна в Одеській консерваторії, спочатку порадив перевестись на хорове відділення, а після закінчення навчання порекомендував продовжити свої початки в Житомирі. Бо на ту пору керманичі від культури схаменулись і змилостивились повернути житомирянам на сцену професійний хоровий спів. Хоча назва «Льонок» за новоутвореним хором збереглась, Сльоті довелося практично з нуля знову створювати хорову, танцювальну і оркестрову групи. І він із цим успішно впорався, бо за короткий проміжок часу відновив не лише колектив, а й його визнання.
Відтоді Житомирщина стала для нього рідною, врешті у поліський землі й знайшов митець свій вічний прихисток.
Іван Сльота увійшов до літопису слави Поліського краю не лише як хормейстер і диригент. Він є автором багатьох відомих у народі пісень, які прикрашають репертуар колективу і стали неповторною оздобою нашої багатющої музичної спадщини. Серед них -  «Не згасає зоря», «Ти мене замани», «Була собі Марієчка», «Поліський льонок», «Вінок ромена», «Говорили-балакали», «Купавочка», «Батьківська хата», «Розійдися, туманочку», «Ой хотіла мене мати». Їх подекуди вважають народними. Бо, як і народна пісня, твори Івана Михайловича мелодійні, співучі, у них прості, здавалося б, музичні форми і слова зовсім не примітивні, а органічно доповнюють одне одного. Тому, певно, їх так і тягне підспівувати.
Між тим, свого часу окремі діячі від культури, що самі не здатні були, вочевидь, творити щось хоча б приблизне, навіть на високих рівнях дорікали Сльоті за нібито надмірну наявність власних пісень в репертуарі «Льонка». Але керівник колективу пережив те критиканство, а час усе поставив на свої місця, підтвердивши чільне місце житомирського хору. Бо саме пісенна творчість очільника не в останню чергу зробила цю капелу самобутньою і впізнаваною. До речі, надзвичайною оригінальністю вирізняються й обробки народних пісень, зроблених Сльотою, які у виконанні «Льонка» відроджувалися з забуття і знову йшли серед люди.
Так, як пішла в народ найвідоміша пісня маестро «А льон цвіте», що на роки стала своєрідною візитівкою славнозвісного колективу, мовби доповнюючи сутність його назви. Вона набула небаченого поширення, бо її переспівували чи не всі відомі українські хори.
Зізнаюсь, що саме під впливом рядків «льон цвіте синьо-синьо» я запозичив для власної пісні означення барв рідного радомишльського краю, котрий «від лісів – зелений, а від льону – синій».
Творчість Івана Михайловича дійсно стала дороговказом і прикладом до наслідування для багатьох. Тож він залишив по собі вдячних учнів і продовжувачів започаткованих ним пісенних і музичних традицій. Професор І.Сльота викладав у Житомирському університеті, його чудовою творчою школою та майстернею був безумовно й сам «Льонок». Цю школу пройшли й чимало обдарованих радомишлян.
Вже у зрілому віці Іван Сльота відкрив себе землякам як прекрасного самобутнього поета. Недарма кажуть, що талановита людина – талановита у всьому.
Творчі дороги хору, керованого І.Сльотою, неодноразово перетинали Радомишльщину. Провідний поліський хоровий колектив виступав на багатьох сільських сценах та в райцентрі. І не лише на сценах. Останній свій концерт у Радомишлі артисти «Льонка» давали просто на неба на Соборному майдані.
Пригадується, у попередній приїзд до нас під час виступу в міському кінотеатрі Іван Михайлович спостерігав за сценічним виступом з глядачевої зали. Треба було бачити, як маестро протягом дійства немов перебував поруч з артистами. Він повсякчас жестикулював, щось підказував, схоже, подекуди виявляв своє невдоволення і навіть сварив та дорікав.
Після концерту випала приємна нагода поспілкуватися з митцем і взяти у нього інтерв’ю. З приводу своїх жестів та несподіваних емоцій (бо, як на мене, виступ був чудовий) він зазначив, що не терпить, коли хтось з хористів не віддається як слід на сцені, незалежно від того, де проходить концерт – у сільському клубі чи в столиці, тому й намагався декого розполохати.
А ще Іван Михайлович щиро зізнався в любові до Радомишльщини, як до краю, що має одвічні поліські пісенні традиції, які оберігає і примножує. З приємністю уславлений хормейстер відзначив присутність у залі багатьох молодих людей, котрі, розбещені «попсою» і маскультовим несмаком, тим не менше одностайно прихилилися до справжньої народної пісні (вони, зазначу, «на біс» сприймали більшість концертних номерів).
Втім Радомишльщина теж неодноразово виявляла свою шану і любов до Сльоти. Приміром, нещодавно на сторінках «Зорі Полісся» у закоханості в його творчість зізнавалися учасниці ансамблю народної пісні районного Будинку культури «Джерело». На жаль, якраз тоді, коли номер той уже ішов до друку, надійшла сумна звістка, що Івана Михайловича не стало. До речі, саме ансамбль «Джерело» представляв Радомишльський район на урочистостях з нагоди 75-річчя художнього керівника і головного диригента Поліського державного ансамблю пісні і танцю «Льонок», народного артиста України, автора численних поетичних та музичних збірок І.Сльоти, що проходили в Житомирі.
Та, мабуть, немає у нас жодного мистецького колективу, котрий не виконував би його пісень. Тож відхід митця у вічність краяни сприйняли як втрату дійсно рідної і близької людини. 
Одначе він не відійшов, бо зостався на цьому світі у своїх піснях, поезіях, чудових аранжуваннях і обробках народних пісень, зостався у пам’яті вдячних шанувальників своєї багатющої і невмирущої творчості.

Газета «Зоря Полісся», 12 вересня 2014 р.