неділю, 26 травня 2002 р.

Хоча мільйона й не виграв


Донедавна радомишляни знали Володимира Зінченка як вправного футболіста, що успішно захищає честь міста і району в змаганнях різного рівня.



Володимир Зінченко (другий справа у першому ряду) - у складі команди «Лісовод» (Радомишль), що у сезоні 1997-1998 рр. стала переможцем другої ліги (група «Центр») чемпіонату України з футзалу і виборола путівку до першої ліги.

А у двох останніх популярних телепрограмах «Перший мільйон», побачивши на екрані його знайоме обличчя, щиро вболівали за земляка, котрий крок за кроком штурмував виграшні вершини. Володимирові підкорилась позначка у вісім тисяч гривень. Звичайно, комусь, можливо, здалося, що можна було б досягти більшого. Власне, Володя теж був такої думки, коли ми обговорювали з ним його теледебют. Але для цього слід усе ж спробувати самому свої сили, бо, сидячи на диванчику біля телевізора, міркувати куди легше, аніж грати перед телекамерами в світлі юпітерів та в оточенні заповненої людом студійної зали.
Зразу і долоні пітніли, і ноти тремтіли, розповідає Володимир, але поступово вгамував хвилювання. Безпосередньо в гру потрапив лише з третього разу. У перших двох відбіркових питаннях не вистачило лише трішки. А потім ви вже все бачили самі... На жаль, зупинився на питанні про істот, що зимують в омшанику. Напевної відповіді не знав, тож ризикувати не став, а тому вийшов з гри. Дружина Ірина, котра вболівала за мене у студії, сказала, що вчинив вірно. А загалом виграш, хоча, безумовно, річ хороша і потрібна, не так важливий. Знаєте, було надзвичайно приємно, що мільйони телеглядачів дізналися, що є таке місто Радомишль. Мені довелося декілька разів повторювати перед грою і ведучому, і персоналу студії правильний наголос у назві нашого міста...


Володимир Зінченко в ефірі програми «Перший мільйон».

А як взагалі ти потрапив на передачу?
Зателефонував про своє бажання брати участь у «Першому мільйоні» ще в грудні. Відповів на пробне конкурсне питання, а оператор записав мої координати й сказав чекати. Потому, відомо, деякий час передача взагалі не виходила в ефір. Я вже й думати забув. Аж раптом у березні пролунав телефонний дзвінок з повідомленням, що я братиму участь у програмі. Декілька разів строки запису переносили, мабуть, позначилися тривалі вихідні на травневі свята. Нарешті отримав виклик на 11 травня...
Як розповів Володимир Зінченко, запис однієї програми тривав десь із дві з половиною години. Він увійшов у гру наприкінці першої і починав другу. Так що телеглядачі бачили його двічі. Загалом за день знімають відразу три програми, тож нервове навантаження було чимале. Але підтримували і заспокоювали повсякчас гравців надзвичайно доброзичливий та щирий ведучий Данило Яневський, інші творці передачі. Щоправда, у змонтованому вигляді шоу триває в ефірі лише близько години. Відтак багато чого лишилося за кадром. Володя у розмові дещо розповів про секрети телевізійної кухні. Але читачам ми їх вирішили не розкривати,, щоби не втрачали цікавість. А ще неодмінно й самі спробували свої сили у грі.
Чомусь люди, особливо у нас на периферії, вважають, що це марна справа кудись дзвонити, подавати заявки, продовжив співрозмовник, – мовляв, усі ці лотереї не для нас і не з моїм щастям потрапити в ефір. Так, лотерея це справа випадку, і, мабуть, мені пощастило. Та хотів би своїм прикладом переконати скептиків в іншому: варто пробувати, і тоді фортуна неодмінно посміхнеться. Тим більше, що бачив інших гравців. Повірте, вони звичайні люди. Я сам себе теж не вважаю якимось особливим, у нашому Радомишлі є значно розумніші й ерудованіші люди. От тільки скептично ставляться до можливості випробовувати долю і виявити свої знання.
Володимир Зінченко спробував і у програші не лишився. І морально, й матеріально. Адже не так часто випадає нині заробити безпосередньо своїм розумом. У житті нерідко, на жаль, беруть іншим. А наш телегерой тим часом з цікавістю придивляється до нової рекламованої телегри «Сейф», що невдовзі має з'явитися в ефірі. Можливо, то буде його наступний шанс.

Газета «Зоря Полісся», 25 травня 2002 р.


суботу, 25 травня 2002 р.

Митець зі світовим ім’ям


Ті, хто мав змогу подорожувати Канадою і побувати в аеропортах Норт-Бея і Сіднея (місто з такою «австралійською» назвою є в канадській провінції Нова Скотія), не могли не звернути увагу на споруди цих причалів для повітряних лайнерів. Ошатні й гармонійні, вони вражають оздобленням, інтер’єром і довершеністю форм, а ще надзвичайно зручні і для персоналу, і для пасажирів. Творцем цих будівель є наш земляк — зодчий, художник і скульптор зі світовим ім’ям Василь Григорович Томашевський.


Аеропорти Норт-Бея і Сіднея.

Народився Василь Томашевський 14 березня 1913 року в звичайній селянській родині у мальовничому поліському селі (його рідні, до речі, мешкають там і досі) з поетичною українською назвою Чайківка, що увібрала в себе і велич гордовитої птахи, і козацький волелюбний дух. На долю майбутнього велета світового мистецтва випали нелегкі роки випробувань і трагедій, що були пов’язані зі встановленням радянської влади, колективізацією, голодоморами й репресіями. Юнак, проте, вижив, вистояв і змужнів. А в 1935 році зумів вступити на архітектурний факультет Київського художнього інституту. Тут хлопець із Чайківки був учнем відомого українського зодчого Володимира Заболотного.
Через п’ять років Томашевський стає дипломованим архітектором, але застосувати свої знання йому відразу не вдається. Ледь він завершив навчання, як був призваний на військову службу до Червоної Армії. Тож у його житті випадає чергове випробування - німецько-радянська війна. Василь зустрів її на західних рубежах і став свідком величезних втрат серед мирного населення і військових з перших днів воєнних лихоліть. У числі сотень тисяч радянських бійців він потрапляє у фашистський полон. Відтак переніс усі жахи поневірянь і пекельних мук у концтаборах, але, як казав потім, «завдячуючи Богові», — вижив.
Розгром нацизму і суд над ним Василь Томашевський зустрів у репатріаційному таборі союзників. Шлях на Батьківщину — Україну для нього був закритий: тоталітарний радянський режим не прощав полону, тому Томашевський обирає рішення залишитися на Заході.
Після звільнення з табору він оселяється в Бельгії і вирішує продовжити навчання. У 1945-1951 рр., Василь навчається живопису і скульптурі у Брюсселі в Королівській академії мистецтв та в іспанській Академії мистецтв, що в містечку Ескуела де Сан-Фернандо біля Мадриду,
1951 року митець перебрався до Канади і постійно оселився в Оттаві.


Тут сповна розкрився його талант і хист, втілившись у чудові картини, скульптури, архітектурні форми, які дістають найвищих оцінок від критиків, поціновувачів мистецтва, пересічних любителів прекрасного. До найвизначніших робіт архітектора Томашевського належать римо-католицька семінарія в Монреалі (1958), національна картинна галерея (1961), художнє оздоблення резиденції генерал-губернатора Канади (1961-1965), парафіяльний центр української православної громади Успіння Пресвятої Богородиці (1968-1972), всі — в Оттаві.
Собор Успіння Пресвятої Богородиці Василь Томашевський не лише планував і проектував як архітектор, він був одним з натхненником і меценатом його задуму, який виношувався і впроваджувався протягом півтора десятка років. А коли храм було побудовано, зодчий розробив для нього хоругви і оплатив їх виготовлення.


Як і вся українська діаспора Канади, Василь Григорович Томашевський радо зустрів звістку про незалежність України. Адже упродовж довгих літ еміграції прагнув і мріяв повернутись на рідну землю. Та через слабке здоров’я і статечний вік його мрії не судилося здійснитися. 25 лютого 2002 року митець помер.
Та він все ж повернувся в Україну своєю багатющою творчою спадщиною, щоб ще більш збагатити наші духовні надбання. Повернувся, щоб залишитися у пам’яті земляків величною постаттю, титаном світової культури.

(у співавторстві з Геннадієм ЦВІКОМ).

«Зоря Полісся», 25 травня 2002 р.