пʼятниця, 31 березня 2017 р.

Відгомін далекої війни


Восени 2015 року господарі одного з житлових будинків на радомишльському Микгороді зводили прибудову до свого помешкання. Готуючи майданчик під споруду, будівельники натрапили в землі на останки двох людей і викликали правоохоронців. Навіть побіжний огляд вказував, що йдеться вірогідно про загиблих воїнів часів Другої світової війни. Скоріше за все – бійців Радянської армії. Це підтвердили й запрошені на місце фахівці житомирської групи «Пошук», що мають досвід пошукових робіт колишніх військових поховань. Адже на полеглих були вояцькі чоботи – кірзові радянські та англійські «ленд-лізівські». Поруч знайшли патрони до гвинтівки Мосіна зразка 1943 року (до речі, залізні, що їх саме з того року й запровадили), червоноармійський ґудзик вірогідно від шинелі, хімічний олівець… Можливо, вбитих прикидало землею під час обстрілів і їх не поховали разом з усіма у Братській могилі, бо, як засвідчила ексгумація, розміщення останків у землі було не притаманним для узвичаєних поховань.
Майже півтора року тривала експертиза. Нею офіційно встановлено, що загиблі – жінки.
22 березня 2017-го останки цих двох невідомих воїнів урочисто перепоховали в Радомишлі на міському кладовищі за усіма належними християнськими і загальнолюдськими канонами. Віддали їх землі поруч з Братською могилою таких же полеглих у 1943-му бійців. До речі, коли копали могилу для поховання, у грунті натрапили на гільзу від патрона до протитанкової рушниці тих же часів. Її передали у краєзнавчий музей Радомишля.

  


Як розповів член групи «Пошук» радомишлянин Роман Сладковський, він нині намагається встановити особи загиблих. Принаймні на деякі орієнтири натрапити таки вдалося. З’ясовано, що 24-25 грудня 1943 року в районі Микгорода вели бої з гітлерівцями за Радомишль бійці 49-го полку 127-ї стрілецької дивізії. У реєстрі дивізійних безповоротних втрат у ті дні значиться зокрема зникла безвісти старший сержант медсанбату. Здавалося б, є слід. Проте у липні 1944-го ця жінка, що нібито після поранення вийшла зі шпиталю, була представлена до нагородження.
Можливо, в одному із записів сталась помилка, як це не раз траплялося на війні у подібних випадках. На жаль, вірогідних свідків тих далеких подій не лишилося. Тож пошуки тривають, адже вкрай важливо, щоби якомога менше полеглих солдатів зоставалися невідомими. І це потрібно не стільки їм, як нам – живим нащадкам.

Газета «Зоря Полісся», 31 березня 2017 р.




неділя, 5 березня 2017 р.

Свято жіночої волі у Веприні


Березневе жіноче свято, як вважається, запроваджено було на згадку про мітинг за рівноправ’я жінок, який провели 8 березня 1908 року в Нью-Йорку місцеві соціал-демократки. Пов’язують його з ініціативою революціонерки Клари Цеткін, яка на Міжнародній соціалістичній конференції 1910 року запропонувала проголосити 8 березня Міжнародним жіночим днем.
З 1921 року цей день з’явився на святковому пролетарському календарі в СРСР, щоправда, вже на честь початку Лютневої революції 1917 року, передувала якій протестна жіноча процесія, що пройшла в Санкт-Петербурзі саме 8 березня. Потому це свято на офіційному рівні подеколи присвячували переважно «мужнім» жінкам, котрі досягли успіхів у «чоловічих» професіях. 
З 1966 року восьмий березневий день став вихідним, а з роками поступово втратив свою первісну політичну ознаку, уособлюючись із весняним теплом, любов’ю й шанобливим ставленням до жінки.
У 1975 році 8 березня Міжнародним жіночим днем проголосила ООН. Проте вже за два роки запропонувала усім країнам з огляду на власні традиції та уподобання визначити будь який день року Міжнародним днем прав жінок і миру.
Крім того у міжнародному календарі є й День жіночої емансипації. Припадає він на 30 травня. Цього дня 1431 року було страчено  Жанну д’Арк.
А от у самій Америці, попри прив’язку радянського жіночого свята до подій у США, засновано власний День емансипації, який відзначається 19 червня. Передумовою для його відзначення вважається скасування  1862 року в Техасі рабства.
Широко поширеним в усіх усюдах є також День матері, що в останні десятиліття набуває популярності і в Україні. Разом з тим у православній церкві третій тиждень після Великодня святкується на честь жінок–мироносиць.
У ряді країн свято жіноцтва дістало назву Дня жіночої волі. У Греції, приміром, приурочені йому святково-фестивальні дійства проводяться 8 січня. У Німеччині восьмого березня жіноче свято під такою назвою відзначають переважно вихідці з колишнього СРСР. Між тим у цій країні, звідки походить відоме принизливе уособлення жіночого призначення  як три «К» (кіндер, кюхе, кірхен – діти, кухня, церква), лише 1976 року на законодавчому рівні зрівнено права чоловіка і жінки на роботу й рівномірний розподіл обов’язків з виховання дітей та догляду за помешканням.
Примітно, що згаданого 1862 року свята жіночої волі поширилися й на теренах Російської імперії. Спричинені вони також були ліквідацією рабства, що мало тут форму кріпацтва. Імператорським Маніфестом 1861 року про скасування кріпосницької залежності зобов’язано було повітових мирових посередників на підставі розроблених місцевих положень упродовж двох років укласти по кожній громаді Уставні грамоти, що регулювали порядок розкріпачення селян.
Цими документами переважно передбачалося попервах звільнити він панщини жінок. Відтак дата їх звільнення проголошувалась Днем жіночої волі.
Про його святкування у селі Веприн Радомисльського повіту розповіли у вересні 1862 року «Київські єпархіальні відомості».


Саме з приводу набуття чинності Уставної грамоти 14 серпня (за новим стилем - 26) до Веприна прибув мировий посередник, відставний майор Броніслав Гасфорт, який оголосив знаменний документ громаді. Тож вепринські жінки вирішили щорічно відзначати 23 серпня як свято жіночої волі і попрохали волосного старшину записати цю дату до літопису поселення. А щоб уперше гідно відзначити своє визволення з кріпацтва, жінки влаштували у сільському храмі під час урочистого обіднього богослужіння подячний молебень на здравіє та вдячність монаршому дому. Того дня, до речі, Церква відзначає віддання свята Успіння Богоматері.
На честь торжества в училищному домі й на подвір’ї навколо нього жінки влаштували святковий обід, на який запросили шанованих у громаді осіб. Упродовж урочистостей лунали здравиці, багатоголосні радісні вигуки «ура», що відлунювали над селом.
А ще на честь свята вепринське жіноцтво зробило пожертви на відновлення храмової святині - старовинної ікони Казанської Божої Матері, яка потому була оздоблена позолоченою рамою.
Тимчасом вепринські урочистості зі святкування жіночої волі слугували прикладом й для інших поселень, де також було проголошено звільнення жінок від кріпаччини.
Хтозна, може, саме з цього приводу  відтоді й поширилась на наших теренах традиція вшанування жіноцтва. А щодо теперішнього березневого святкування, то привертає увагу й те, що Маніфест про скасування кріпацтва датовано дев’ятнадцятим лютого за старим стилем, тобто, третім березня – за новим.
І насамкінець про одного з натхненників та організаторів свята жіночої волі у Веприні – священика місцевої Михайло-Архангельської церкви Іоана Малицького, котрий і розповів про подію в єпархіальному часописі.
Цей священнослужитель залишив помітний слід у релігійному житті тогочасної Радомишльщини. Уроджений він 1824 року в Унині Радомисльського повіту в родині тамтешнього священика Ігнатія Малицького. У 1842 році Іоан одружився з Єлизаветою Йосипівною Петровською, а у 20-річному віці вже служив священиком у парафії села Товстий Ліс. У 1848 році його перевели до Веприна. У подружжя народилися діти – Домникія (1843 р.), Олена (1844 р.), Варвара (1845 р.), Онисія (1847 р.), Софроній (1848 р.), Павло (1849 р.), Іоан (1852 р.), Микола (1853 р.), Марія (1861 р.). Троє з них (Домникія, Олена та Софроній) померли ще у малолітстві. Іоанова сестра Олександра була дружиною знаного священнослужителя Чорнобильської Іоано-Златоустівської церкви Миколи Успенського. Вінчав їх у вепринській церкві отець Іоан.
Стараннями І.Малицького у 1860 році у Веприні відкрилось згадане парафіяльне училище. Вже через рік батюшці було даровано архіпастирську подяку і благословіння Боже за ревну турботу про народну освіту. У звязку з цим зазначалося, що священик створив при школі чудовий дитячий хор з 14 хлопчиків, котрих сам навчив церковним співам. Діти співають на чотири голоси і залюбки виконують усю Божествену літургію.
Зважаючи на авторитет та добрі богоугодні справи, невдовзі місцеве духовенство обрало отця Іоана благочинним цієї частини повіту. У 1863 року його було нагороджено священицькою скуфією. Втім того ж року єпархіальна рада направила І.Малицького до парафії села Чоповичів, де він продовжив віддану пастирську діяльність. Натомість настоятелем вепринської церкви став священик Павло Будкевич, що до цього ніс службу Божу на дияконській вакансії у Чоповичах.

Газета «Зоря Полісся», 3 березня 2017 р.