пʼятниця, 18 березня 2005 р.

«Знаєте, яким він хлопцем був…»


10 лютого 1995 року інформаційні агентства передали трагічну звістку про катастрофу під час випробувального польоту українського літака АН-70. Це сталося під Бородянкою, на висоті 3100 метрів. За висновками експертів аварія виникла через зіткнення лайнера з літаком супроводу. АН-70 втратив хвостове оперення, загорівся у повітрі і стрімко та майже вертикально врізався у землю.
Жодному із сімох членів екіпажу врятуватися не вдалося. Серед загиблих був і провідний інженер І класу АНТК імені О.К.Антонова Михайло БЕРЕЗЮК, уродженець Радомишля.


… ХОЧА ПІСЛЯ ТРАГЕДІЇ і похорону загиблих минуло вже чимало часу, Валентина Миколаївна Калініченко, сестра Михайла, час від часу в ході розмови витирає хустинкою сльози, що навертаються на очі. Згадуючи ту чи іншу деталь із життя брата, голос жінки починає тремтіти:
– Це настільки вразило всіх нас… Він же був найменший у сім’ї, а тому його щиро любили всі. І він віддячував тим же, немов прагнув віддати кожному часточку себе...
Ми гортаємо сімейний аль­бом Березюків, де з фотографій дивиться усміхнений і привітний Михайло: в родинному колі, серед друзів дитинства і юності, вже дорослим зі своєю родиною.
Він народився і виріс у Радомишлі. Тут, по вулиці Леніна (Мала Житомирська) після смерті матері (вона померла за рік до загибелі Михайла) йому дісталась невелика спадщина частина батьківського дому. У ньому він зростав, мужнів. Тут сидів над книжками і зошитами.
Це був дуже дружний клас, ділиться спогадами про випускників 1968 року школи №2 класний керівник Л.Ф.Малюшицька. — Проблем з ними не було: самостійні, ініціативні, наполегливі. Разом готували всі шкільні заходи, вечори.
Лариса Федорівна згадує однокласників Михайла Березюка: Володя Криворук, Наташа Зарудна, Олександра Духнич, Люда Мірошниченко, Тетяна Ляшенко, Марія Уницька, Петя Зубленко, Слава Оладько (теж трагічно загинув)...
Михайло був серед них, я б сказала, совістю класу. Горнув до себе друзів своєю щедрістю і щирістю, товариською вдачею, добрий, привітний
Ці риси характеру були притаманні йому і в подальшому дорослому житті. До речі, один з колег по роботі в авіаоб’єднанні так охарактеризував Березюка:
Знаєте, з ним просто неможливо було посваритися. Трапляється ж у житті, що іноді хочеться спересердя просто злість зігнати. Михайло у таких випадках обеззброював усіх своєю світлою посмішкою.
ЙОМУ легко давалося навчання в школі. Мабуть, тому й не мав особливих проблем із вибором подальшого шляху в житті після закінчення школи. Чому обрав інститут інженерів цивільної авіації? Стосовно цього кроку ніхто нині конкретних пояснень не пригадає. Бо не марив Михайло Березюк небом, як узвичаєно писати в таких випадках, хоча хто з нас у дитинстві не мріяв бути льотчиком чи космонавтом Мабуть, то стало для нього своєрідним випробуванням сил. Адже КІІЦА вважався дуже престижним навчальним закладом із досить високим конкурсом, витримати який вдавалося далеко не всім.
А ще чомусь зринула й така аналогія. Навесні 1968-го, коли Михайло та його однокласники обдумували свій подальший шлях у житті, в авіакатастрофі загинув кумир усіх дітлахів того покоління Юрій Гагарін. Вплинуло це тоді на Михайлів вибір чи ні, хто зна. Але пішов він шляхом першопроходця космосу, зробивши через 27 років такий же крок у безсмертя ...
Восени 1992-го сталась катастрофа з літаком «Руслан». Тоді теж загинули члени екіпажу, що залишились на борту (за наказом командира інженер-дослідник вистрибнув з парашутом і приземлився біля Хомівки, щоправда невдало: зачепився за дерево і при падінні тяжко ушкодився). Відтак та аварія також торкнулась нашої радомишльської землі, бо впав літак у лісі на межі Київської та Житомирської областей біля станції Буян. Бачили його останній лет чимало жителів району. Про Михайла Березюка казали, що уродився він у сорочці. Бо мав бути тоді в польоті, та щось завадило, відклавши його останній рейс на два роки.
Колишній учень другої міської, нині столичний журналіст Володимир Шуневич, молодший від Березюка на триріччя, ділиться сумними спогадами про побачення з Михайлом на похороні загиблого екіпажу «Руслана»:
– Березюк стояв неподалік крайньої могили з портретом командира Сергія Горбика. Я підійшов до нього. Постояли мовчки, потім домовилися зустрітися в спокійній обстановці. Але, як завжди, мене закрутили справи. І ми з Мишею зустрілися через півтора року знову на цвинтарі. Його могилу викопали на тому самому місці, де він стояв, проводжаючи Горбика.
... ПЕВНО по праву молодшого в сім’ї він чи не найбільше піклувався про маму. Коли була вона ще жива, постійно телефонував, часто навідувався. Його радомишльські знайомі і друзі зазначали, що, вітаючись з ними під час чергового приїзду до рідного міста, Михайло пояснював мету відвідин так: «Ось, приїхав маму перевідати».
Він готувався до річних поминок по своїй неньці, постійно тримаючи зв’язок із сестрами. Та приїхати на те побачення вже не судилося. Відбулося воно у вічності. Бо з небес Михайло зійшов у землю.
Після смерті батьків, як згадувала Валентина Миколаївна, у розмовах про них брат казав, що вони йому ніколи чомусь не снились. А вже після трагедії десятого лютого його молодший син зізнався, що напередодні фатального польоту батькові наснилась бабуся: вона вийшла з палаючого будинку і ніби намагалась від чогось застерегти…
АН-70 вважався надією українського літакобудування. Його називали «повітряним богатирем двадцять першого століття». Адже ця літаюча машина за своїми конструктивними характеристиками не має аналогів у світі серед літаків такого класу. Михайло Миколайович Березюк був одним із розробників цієї моделі. Тому й перебував на борту в перших експериментальних польотах нового літака, як був і в цьому – четвертому і трагічному.
Його дітищем було серце крилатого велетня – двигун, бортове обладнання. Власне, працюючи над цим літаком, він обіймав посаду ведучого інженера з льотних випробувань, тобто – керівника усіх випробувальних програм з контролю параметрів: визначення показників приладів швидкості, висоти, скоропідйомності, вантажопідйомності, льотних характеристик, надійності електрорадіопристроїв тощо, аж до сертифікації машини. Один з авторитетних літакобудівників Росії Шаталов дуже високо оцінював роботу Березюка. АН-70, за його словами, мав стати для Михайла зоряним часом. На жаль, став недоспіваною лебединою піснею.
ВІН НІКОЛИ не афішував своєї роботи та особливостей професії. На питання рідних і друзів про те, чим займається, відповідав з притаманною йому скромністю:
— Робимо літак
Так було і цього разу, і раніше, коли виходили з АНТК нові диво-машини, що захоплювали світ. З ними він побував у багатьох країнах, на різних континентах. Але ті поїздки були для нього просто роботою. Тож дехто дивувався, що не мав Михайло від тих відряджень ніяких матеріальних благ. Адже нерідко, буваючи за кордоном, навіть не залишав межі аеропортів.
За відгуками всіх, хто знав інженера Березюка, його скромність вражала і водночас вабила до себе щирістю й відкритістю душі. До речі, лише за кілька років до трагедії родина Березюків отримала більш-менш пристойне житло. Притому будував його Михайло, як кажуть, власноруч, перейшовши на період будівництва житлового будинку до будівельного підрозділу авіазаводу.
Загиблий екіпаж в АНТК вважався кращим. Ця чудова сімка була улюбленцем «антонівців». Певно, недарма кажуть, що невблаганна смерть завжди забирає найкращих.
Рідні пригадують, що якось ще мама запитала Михайла: мабуть, небезпечні оті випробувальні польоти?
Не хвилюйся, рідна, ми ж маємо парашути, так що на крайній випадок зможу врятуватися.
У крайньому випадку 10 лютого 1995-го скористатися парашутами екіпаж просто не встиг, настільки раптово все сталося.
Ховали їх усіх разом на київському кладовищі у Берковцях, яке вже стало немов меморіалом для усіх загиблих льотчиків. Звучали традиційні слова про мужність, пам’ять, останні військові почесті — залпи, кружляла над цвинтарем їх рідна «Аннушка».



До родини Михайла Березюка потім підійшла лікарка підрозділу, яка завжди оглядала членів екіпажу до і після польотів:
Я називала його Мишенькою, бо він для нас був дійсно улюбленцем, душею колективу. Завжди для всіх знаходив час, аби прийти на допомогу
А хтось іще додав, що це була надзвичайно скромна, інтелігентна Людина. Людина з XXI століття, як і його недовершений витвір. Тому, певно, й пішов він із життя, бо випереджав час, що ще для нього не настав.
Хтозна, можливо, у цьому новому столітті і тисячолітті й справді і земля буде кращою, і люди чистішими. Цього так прагнув Михайло Березюк. Хай же оберігає ненька-земля його вічний спокій, і береже світлий образ людини й авіабудівника для нащадків людська пам’ять.

Газета «Зоря Полісся», 18 березня 1995 р.