Попереду йшли штрафники

 

У березні 2017-го на теперішньому міському кладовищі за належними християнськими та загальнолюдськими канонами захоронили останки двох радянських воїнів, що на них натрапили двома роками раніше в одному з обійсть на Микгороді, де господарі виконували земляні роботи. Експертиза визначила, що загиблими були жінки. Полягли вони вірогідно у грудні 1943 року, бо під час попередніх боїв за Радомишль потужних бойових дій на цій міській околиці не велося. А в наведеному випадку тіла вбитих, скоріше за все, закидало землею від розриву снаряду, тож їх потім не знайшли… 

За хронікою тогочасних подій, запеклі бої навколо міста розгорнулися, починаючи з 7 грудня.

Після першого вигнання загарбників з Радомишля, коли з-під відвойованого Києва їх, що майже не чинили опору, відкинули аж за Житомир, гітлерівці, згрупувавши значні сили, посилені з’єднаннями з західних фронтів, перейшли у контрнаступ із намірами повернути собі Київ. Зайнявши Житомир, війська Вермахту атакували Радомишль.

З півночі місто обороняли 336-а, 271-а, а також 328-а стрілецька дивізія під орудою полковника Івана Павловського, яку, переформовану й перепорядковану першій гвардійській армії 1-го Українського фронту, перекинули в Україну з Північно-Кавказького фронту. Попри відчайдушний опір радянських військ втримати ворога не вдалося. Під загрозою оточення оборонці змушені були залишити Радомишль. Але й гітлерівці, знову увійшовши в місто 13 грудня, далі не просунулися, їх зупинили інші з’єднання першої гвардійської та інших армій Фронту.

24 грудня з початком Житомирсько-Бердичівської наступальної операції після майже годинного потужного артилерійського та авіаційного обстрілу перша армія повела наступ на Радомишль.

З28-а дивізія перебувала у другому ешелоні, окрім одного-єдиного батальйону, кинутого на прорив ворожої оборони за підтримки 1103-го стрілецького полку. Їм було наказано оволодіти південно-західною околицею міста. 25 грудня, із кровопролитними боями закріпившись на Микгороді, батальйон успішно форсував річку Мику біля пивзаводу і до полудня захопив два міських квартали.

У мемуарній літературі йдеться зокрема про бойову звитягу в цих боях старшини медичної служби Лідії Акимченко, що виявила мужність та героїзм під час штурму міста. В книжці «Варшавська червонопрапорна», присвяченій бойовому шляху 328-ї, автор – колишній командир одного з її артилерійських дивізіонів Петро Дудінов зазначає, що, перебуваючи увесь час серед наступаючих військ, які атакували південну околицю Радомишля (Микгород), мужня медичка подала допомогу 32 бійцям та командирам і безпосередньо брала участь в атакуючих діях. За твердженнями оповідача, 21-річну Лідію нібито нагородили орденом Слави третього ступеня. Однак у вільно доступних натепер військових архівах відомості про цю нагороду відсутні.

Натомість є свідчення про нагородження у серпні 1943 року саніструктора 328-ї дивізії Акимченко Лідії Кононівни медаллю «За відвагу». Звитягою вона відзначилась у боях на північному Кавказі. Під час запеклих триденних боїв за одну із сопок під шквальним вогнем ворога мужня медсестра надала допомогу 50 пораненим, яких евакуювала з поля бою в санітарну частину. Притому в короткі хвилини перепочинку встигала заряджати диски та стрічки для кулеметників і автоматників. У нагородних документах вказано, що вона воює у складі 97-ої ОАШР. Наведена абревіатура означає: окрема армійська штрафна рота…

Потрапила до неї Акимченко в тогорічному червні за вироком військового трибуналу Грозненського військового гарнізону. За спробу дезертирства її засудили до 8 років таборів.

Позаяк «спроба дезертирства» могла означати, скажімо, несвоєчасне прибуття у військову частину у визначені терміни, в тому числі внаслідок оточення, самовільне залишення позицій, поля бою чи навіть розташування підрозділу тощо. Можливо, з Лідією сталося щось подібне. Між тим, разом з нею під трибунал, що особливо не вникав у ті чи інші обставини за браком часу (за наявною статистикою, тільки втікачів-дезертирів через суди та трибунали за роки війни пройшло понад мільйон), потрапили ще четверо жінок-санінструкторів.

Втім за чинною тоді практикою засудженим пропонувалося замість визначеного вироком терміну відслужити кілька місяців у штрафному підрозділі. Вісім років ув’язнення при цьому прирівнювалися до двох місяців служби штрафником. По тому з тих, хто вижив, судимість знімалась, а якщо виявив героїзм – то й раніше.

Акимченко, схоже, не лише погодилась, а й після завершення двомісячного строку продовжила воювати у штрафній роті, адже медаллю її нагородили через чотири місяці після винесення вироку. Штрафників, як правило, не нагороджували, бо заохоченням уже саме по собі вважалося зняття судимості.

Між тим, штрафні підрозділи формувалися з постійного і так званого змінного, тобто «штрафного» особового складу, що зазвичай оновлювався майже після кожного бою. Санінструктори, звісно, в них повинні були бути обов’язково постійно, тим більше, що з вересня 1943-го за відповідною директивою Генштабу вже заборонялося направляти засуджених чи дисциплінарно покараних жінок до штрафбатів.

Після боїв за Радомишль згадок про подальший бойовий шлях Лідії Акимченко немає. А в Ростові-на-Дону на неї чекала мама…

Надвечір 26 грудня гітлерівців було вибито з Радомишля. Затим формування 328-ї дивізії розгорнулися на рубежі Кичкирі – Березівка з готовністю повести наступ на Житомир.

Тимчасом загиблі в оборонних і наступальних боях за Радомишль в листопаді-грудні 1943 року воїни 328-ї поховані в семи братських могилах у місті та на його околицях разом із бойовими побратимами з 59-ї, 121-ї, 127-ї, 228-ї, 304-ї, 271-ї, 316-ї, 336-ї, 350-ї стрілецьких дивізій та інших військових формувань.

Братська могила на Микгороді.

Кількість радянських бійців, що навік зосталися в радомишльській землі незнайденими з позначкою в реєстрах бойових втрат як «зниклі безвісти», напевне так і залишиться невстановленою. Хоча майже щороку пошуковці знаходять у місцях важких боїв останки полеглих. Проте – як невідомих...

 

Газета «Зоря Полісся», 24 грудня 2021 р.

 

Пушкарі з козацьким корінням

 

На фотокартках, наданих Наталією Жайворонок і поданих нижче, – її прадід Микола Павлович і прабабуся Надія Прокопівна Пушкарі та їхні рідні.

 

   

Микола Павлович і Надія Прокопівна Пушкарі.

Свого часу Микола Пушкар був знаною й шанованою в наших краях людиною. Саме він став першопоселенцем мальовничої місцини на околиці Радомишля, яку обрав для своєї родини під проживання. Розташований за колишнім табором «Лісова пісня» (тепер оздоровчий центр «Фавор») цей приміський куточок поволі розрісся в хутірець та іменувався городянами «Пушкаревим», «біля Пушкаря». Щоправда, згодом, коли оселилася там родина Кузьмичів, його часом  уособлювали і з ними. Кузьмичі попервах жили трохи подалі в лісі. Їхнє помешкання було обабіч лісової дороги на Мар’янівку біля рівчака, де й донедавна проглядалися сліди від пожарища…

Уроджений Микола Пушкар 1891 року в колонії Клен Потіївської волості. Цей оселений пункт було засновано на колишніх землях княгині С.Щербатової, що володіла ними з середини ХІХ століття, а згодом почала масово розпродувати. У 1875 році 160 десятин купив у неї дворянин Йосип Ясинський, що оселився у збудованій тут садибі, започаткувавши майбутнє поселення. Згодом  частину тамтешніх землеволодінь придбали у Щербатової міщанин Захарій Добровольський, а також  вихідці з Прусії Готліб Пац, Мартін Маркус, Ян і Міхаель Горонці та інші, що й заснували колонію з найменням Клен. На початку ХХ століття за нею рахувалося 106 десятин землі, у 15 будинках обліковувалося 72 мешканці.

За переписом 1897 р. значилася серед них і родина куховарки Й.Ясинського Марії Пушкар з чотирма її дітками.

Походила вона із давнього козацького поселення Берлози Козелецького повіту на Чернігівщині, пов’язане з Розумовськими, й належала відтак до козацького стану. Прізвище Пушкар промовисто вказувало на безпосередні регалії пращурів. Тож звання «козаків» та «козачок» перейшло згодом на її дітей, хоча насправді мали вони інше походження.

Як розповідають нащадки, Марія куховарила у місцевої поміщиці. У вродливу дівчину закохався її син, якому та відповіла взаємністю. Проте пані категорично була проти їхніх стосунків, адже пригледіла для свого паростка багату й знатну наречену. Якраз на ту пору у господарів гостював овдовілий Йосип Ясинський, котрого привабила гарна і вправна куховарка, і він запропонував їй вирушити з ним на Радомисльщину. Марія погодилась і стала йому за дружину та господиню. Одначе – не в шлюбі. Народилось у них четверо діток (двійко хлопчиків і стільки ж дівчаток), але як незаконнонароджених. Зрештою й по батькові їх у метриках записали як «Павлових дітей», бо була Марія Пушкар від роду Павлівною.

Марія Павлівна Пушкар з онуком Левом. Світлина 1914 р.

Внесли імперські писарчуки й інші правки, перетворивши матір та її діток за російськими стандартами на Пушкарьових. Втім дехто потому своє родове прізвище відновив. Зокрема й Микола, що був найстаршим.

Куди трагічніші корективи зробила доля. Молодша на два роки за нього Ганна ще замолоду захворіла тифом і у нападі гарячки кинулася в річку та потонула.

то

Ганна Пушкар. 1916 р.

Народжений у 1895 р. Григорій загинув на Першій світовій.

Найменшенька Маруся вбереглась, продовживши рід, хоча й стала у заміжжі Сушицькою.

Початок ХХ століття змінив, здавалося б, уже сталий та розмірений плин життя родини. Ясинський таки вирішив одружитися, але – не з Марією. Його новою пасією стала молода панянка. У них потім народилося двійко дівчаток-близняток, єдинокровних сестричок Пушкарів. Втім, розпродавши після шлюбу землю та будівлі, поміщик з молодою дружиною кудись виїхали. Позаяк все так зване рухоме майно він залишив Марії та спільним дітям.

Проте залишатися в Клені у них намірів не було. Панський спадок жінка продала, і переїхали Пушкарі до Радомисля, оселившись на приміському Микгороді. Передусім подбала Марія про освіту для діток. Усі вони навчалися в місцевих гімназіях. Микола, коли підріс, підробляв притому репетиторством.

У 1913-му він одружився, за його словами, з найкращою панночкою Радомисля. Припала йому до серця теж нещодавня гімназистка – 18-річна Надійка Прокопова з Іллющенків, що мешкали на Борщагівській.

Гімназистка Надія Іллющенко – у другому ряду в центрі (в білій формі, між учителями).

Подружжя Пушкарів.

Невдовзі молодий голова родини, повернувшись з Першої світової, закінчив три курси Воронезького сільськогосподарського інституту з його лісовим факультетом і відтоді пов’язав своє трудове життя з Радомисльським лісництвом, яке й базувалося на Микгороді. Тут він працював наглядачем за рослинами, помічником лісничого, головним бухгалтером. Остання посада, мабуть, була закономірною, адже, як розповідали рідні, у грошах Микола Павлович надзвичайно цінував точність: записував усі прибутки, витрати, а борги вимагав сам і віддавав іншим до копієчки.

Візитівка Миколи Пушкаря.

І ліс, можна сказати, полонив його на усе життя. Недарма у 1924-му Пушкарі переїхали в новозведений у мальовничому лісовому урочищі біля Тетерева великий та ошатний дерев’яний будинок.

На ґанку хутірського будинку.

На ту пору у подружжя вже зростало п’ятеро діток: Лев, Тетяна, Георгій (він, на жаль, ще дитиною помер від дифтерії), Володимир, Зінаїда. Мешкали разом з ними Миколина сестра Марія, а також дві бабусі – Марія та Текля – матері подружжя. Тримали Пушкарі й наймита-пасічника (він працював у них ще в Клені), який, крім того, навчав дітей німецькій мові. Всі діти, між тим, здобули вищу освіту. У їхній пам’яті закарбувалися батькові слова: «Корову продам, дім продам, а дітей вивчу».

Сімейні згадки зберігають безліч цікавих, кумедних а то й трагічних історій. Випало їм спізнати лихоліття голодомору, жертвою якого ледь не став Лев, що тоді з тифом приїхав з Кавказу, де навчався. Пережили і репресії, і окупаційні поневіряння. Лиха хвороба майже одночасно забрала життя обох бабусь. Але трималась родина, допомагала й іншим, отримуючи навзаєм і шану, і підтримку. Хоча й «доброзичливців» вистачало. Одного разу, передбачаючи неминучий трус через заздрісного донощика, довелося всім гуртом упродовж ночі ховати в лісі всю домашню живність та замітати сліди її утримання. Копиці сіна, приміром, пустили просто за водою.

В один і з серпневих днів 1941 року, коли поблизу хутора окупанти поголовно розстрілювали радомишльських євреїв, Микола Павлович саме повертався додому, та, зачувши постріли, завбачливо вирішив добиратися іншим шляхом. Вдома його вже й не чекали… Згадували згодом Пушкарі, що на місці страти ще довго проступала із землі кров безневинних жертв.

В грудні 1943-го вже не лишилося сліду від усього хутірського обійстя Пушкарів.

Пригадалося тоді Надії Прокопівні пророцтво циганки: та наворожила  їй відразу після одруження, щоб була обачною, бо дім згорить. Відтоді зазвичай і сірники від дітей ховали, і за будинком пильнували.

Під час грудневого наступу Радянської армії, коли відчувалося наближення фронту, до господи забіг хлопчина і порадив усім негайно тікати, бо скоро тут розгориться великий бій. Хто в чому, кинулися всі разом із сусіда томи у потаємні закутки…

Впорядковуючи потому згарище, знайшли на ньому безліч стріляних гільз від німецького кулемета, а на городі – пістолетну радянську. Вочевидь гітлерівці вели кулеметний вогонь з будинку і його знищили разом з ними. Сусідні обійстя вогонь оминув.

Лісництво тимчасом прихистило погорільців у казенному будиночку на Київській вулиці. На цьому місці тепер ошатний дендропарк лісгоспу.

Микола Павлович Пушкар біля будинку лісництва.

Проте будь що Пушкарі вирішили повернутися до свого лісового помешкання. І з роками, зважаючи на тогочасні злидні та скруту, поступово таки збудували новий будиночок – вже невеличкий, з двох кімнат та кухоньки. Але на тому ж місці, на своєму рідному хутірці.

Повоєнний будиночок Пушкарів. 1951 р. 

Тут і доживали віку Микола Павлович та Надія Прокопівна, харчуючись з власного городу та тримаючи козу. А ще до скону днів за багатолітньою давньою традицією співали у церковному хорі.

І відійшли вони майже разом: господар у грудні 1974-го, а через три місяці – дружина. Саме так, за родинними переказами, «на ниточку» довше і не згоріла під час вінчання її свічка. Поховане подружжя Пушкарів на міському кладовищі.

Пам’ять про увесь їхній рід несуть тепер онуки та правнуки.

Світлини з родинного архіву Пушкарів.

 

Газета «Зоря Полісся», 12 листопада 2021 р.

 

Учкомівці та педагоги першої міської

 

Ця світлина, що зберігається в Центральному державному кінофотофоноархіві України ім. Г.С.Пшеничного, вміщена на обкладинці наукової монографії «Українська інтелігенція та геноцид. Боротьба за історію, мову і культуру в 1920-1930-х роках». Готує її до друку професорка кафедри історії Каліфорнійського штатового університету у Фресно (США) Вікторія Малько. В цьому закладі вона, крім того, є координаторкою вивчення Голодомору в Україні, присвятивши означеній тематиці ряд наукових праць. У новому трактаті історик досліджує зокрема роль учителів у голодні роки.

Відтак на фото, зробленому в 1934 році, – вчителі і члени учкому (учнівського комітету – така форма самоврядування школярів активно впроваджувалась у 1920-30-х роках) Радомисльської школи №1 (нині ліцей №1 ім.  Т.Г.Шевченка). Дослідниця надіслала його до краєзнавчого музею Радомишля, сподіваючись, що, можливо, за допомогою сучасних радомишлян вдасться встановити імена вчителів та учнів, зображених на знімку, дізнатися, як склалися їхні подальші долі.

Маловірогідно, що хтось із них ще є сущим на цьому світі. Адже тодішнім школярам, не кажучи вже про вчителів, нині б за віком було близько ста літ і більше. Втім, хтозна, ймовірно, таке фото було у родинних альбомах когось із нащадків, тих, хто на світлині, і вони упізнають своїх рідних. Тож пропонуємо краянам уважно придивитися до цих облич.

Слід зазначити, що у 1934-му школа №1 саме почала відлік третього десятиліття свого літопису. Заснований цей заклад у 1913 році як міське однокласне чотирикомплектне училище.

У 1920-1934 рр. школа була семирічною трудовою, затим стала середньою. Знімок, власне, й датовано 1934 роком. Перший випуск середньої школи відбувся у 1938 році.

У 1924-му школі було присвоєне ім’я Т.Г.Шевченка, а на подвір’ї закладу учні та вчителі гуртом спорудили пам’ятник з погруддям Кобзареві роботи скульптора Бредта. Біля нього й зроблено подану світлину.

Оглядаючи фото двох перших випусків середньої школи (1938, 1939 рр.), що представлені в музеї історії закладу, є змога спробувати визначити когось із учкомівців та їхніх наставників.

Принаймні двоє вчителів (вони сидять з-поміж учнів у другому ряду) мають схожість з О.Майківською та завпедом О.Шкляруком. Відомо, що Олексій Андрійович Шклярук був родом з Коростишева, воював танкістом на фронтах Другої світової, нагороджений орденом Вітчизняної війни 2 ступеня і медаллю «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.». Закінчив війну старшим лейтенантом. Разом з тим у вчителеві-чоловікові проглядаються подібні риси і з фізруком Р.Молодиком (він, щоправда, довго в школі вірогідно не викладав).

У 1939 році закінчила школу знана згодом освітянка, а також учасниця підпільного руху опору під час нацистської окупації Дар’я Ткаченко (в дівоцтві – Коноваленко). Дівчина, схожа на неї, – третя зліва в першому ряду.

Між тим, у своїх спогадах про голодні 1932-33-й роки Дар’я Михайлівна розповідала про те, як ловили в річці «ракушок»-мідій, котрих смажили. Її мама торгувала на базарі городиною, прала білизну військовослужбовцям, що розраховувалися хлібом. Отак і рятувалися, і в родині, на щастя, ніхто не постраждав. Хоча померлих від голоду бачити довелося. Якось на її очах посеред вулиці помер хлопчина, що, геть виснажений, вже ледве йшов…

Іще серед тогорічних випускників – носії прізвищ, що дотепер поширені на наших теренах, як то: Дащенко, Добровольська, Йовенко, Кузьменко, Лагутенко, Литвиненко, Максименко, Марченко, Науменко, Огороднійчук, Охріменко, Пустовойт, Рибачок, Роговченко, Соболевський, Стеценко, Хоменко, Штирмер, Янович. Може, розпізнають своїх пра-, а то й пра-пра- нащадки…

А вам не видаються знайомими ці обличчя та постаті?

 

 

 

Як символ прадавнього древлянського краю

 

Дев’ята сесія міської ради восьмого скликання, що відбулась 26 серпня 2021 року, затвердила нову офіційну символіку Радомишля: герб і прапор.

З історії відомо, що перший герб місту було даровано Указом імператриці Катерини Другої 22 січня 1796 року. Тоді це було повітове місто з назвою Радомисль. Той герб, за тогочасними геральдичними правилами, являв собою щит, поділений на дві частини. У верхній на жовтому тлі відповідними символами засвідчувалась належність міста до Російської імперії та Волинської губернії. В нижній, що мала блакитне забарвлення, зображувалось троє срібних голубів у леті зі смолоскипами, як символи означення древлянської землі, що охоплювалась Радомисльським повітом. Кількість голубів символізувала троє річок, на яких розбудувалося місто: Тетерів, Мика та Сухарка. А смолоскипи вказували на відому літописну оповідь з покарою княгинею Ольгою бунтівних древлян, що вбили її чоловіка Ігоря, який зажадав від них надмірних додаткових податей.

Попри зміну губернського підпорядкування з Волині на Київ, в імперські часи змін герб так і не зазнав, хоча такі спроби свого часу й робилися. У Радянський час радомишльська геральдика не застосовувалась узагалі.

Позаяк вже в умовах незалежної України у 1995 році Радомишльська міськрада затвердила новий герб міста, що відтоді, одначе, став постійним об’єктом критики з боку історичної та краєзнавчої громадськості, експертів з гербознавства. Йшлося зокрема про нехтування його розробниками узвичаєних геральдичних засад, вагомим проявом якого стала поява на гербі міської водонапірної вежі. Конкретна і майже сучасна споруда (лише трохи більше сторічного віку) та ще й у вигляді звичайного малюнка вважалась фахівцями неприпустимою.

І це зрештою спричинило до того, що на початку нинішнього року в міській раді було створено робочу групу для напрацювання і розробки символіки міста. Вона спиралась на розроблені фахівцями методичні рекомендації з питань геральдики і прапорництва областей, районів, районів у містах та територіальних громад міст, селищ і сіл (територіальні та муніципальні символи), та на узвичаєні геральдичні засади. І тут надзвичайно важливо, що до складу групи увійшов знаний український художник і геральдист Олексій Руденко – заслужений художник України, доцент кафедри графіки Видавничо-поліграфічного інституту Національного Технічного Університету України «Київський Політехнічний Інститут імені Ігоря Сікорського», член Українського Геральдичного Товариства. Саме він за запропонованими рекомендаціями розробив нову офіційну символіку Радомишля.

Головним її елементом залишилась нижня частина давнього герба. Жовто-золотавий колір притому збережено в обрамленні щита, віншує який корона-вежа, означаючи статус міського поселення. Хоча й надходили пропозиції про відмову від голубів зі смолоскипами, що нібито не мають прямого стосунку до Радомишля, ця символіка є вже упізнаваною та цілком традиційною. А сталість та послідовність історичних традицій вважається надзвичайно вагомим фактором у будь-якій сфері.

Тут доречно навести цікавий факт: давній герб Радомисля в числі 12 міст колишньої Київської губернії представлений дотепер в інтер’єрі одного із залів Національного банку України.

Що стосується затвердженого прапора міста, – на ньому три кольори: традиційні українські жовта й синя смуги з трикутним зеленим сектором – як ознаки лісових багатств і теперішнього краю, і прадавнього древлянського.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 17 вересня 2021 р.

 

 

Висока відзнака шанованого земляка

 

У день 165-річного ювілею Івана Франка, що відзначався 27 серпня 2021-го, було оприлюднено ім’я чергового лауреата Міжнародної премії, заснованої на честь українського генія. Ним став наш земляк, відомий український історик, професор Леонід ТИМОШЕНКО.

Високою відзнакою вшановано його наукову монографію «Руська релігійна культура Вільна. Контекст доби. Осередки. Література та книжність (XVI – перша третина XVIІ ст.)». У цій праці, що спирається на багату джерельну базу, докладно досліджено історію руських осередків релігійного відродження ранньомодерного Вільна – своєрідного «руського Вавилону», як православних так і унійних, а також руського книговидання, вміщено важливі стародруки.

«Це був шалений і щасливий день у моєму житті: перемога і лауреатство, численні вітання, що посипалися звідусіль – збентежили і розчулили. Хоча, відверто, я ще не до кінця усвідомлюю, що зі мною діється… – так прокоментував присудження премії переможець. – Дякую всім за привітання, за добрі слова побажань!»

З приємністю зустріли цю звістку і в рідному краї новоспеченого лауреата Франківської премії, звідки, звісно, також надійшли віншування на його адресу.

Народився Леонід  Володимирович Тимошенко у 1955 року в Потіївці. Закінчивши вісім класів місцевої середньої школи, юнак вступив до Київського індустріального технікуму. Свій трудовий шлях він починав на Київському асбестоцементному комбінаті, а після військової служби вступив на історичний факультет Київського державного університету ім.Т.Шевченка. Виш закінчив у 1983-му з відзнакою і був направлений у Дрогобицький державний педагогічний інститут ім.І.Франка (нині – університет), з яким пов’язана вся його подальша наукова і викладацька діяльність. Тут Тимошенко завідував кафедрами всесвітньої історії та давньої історії України і спеціальних історичних дисциплін, у 2005 р. отримав вчене звання професора. Підготував дев’ятьох кандидатів історичних наук, зараз є керівником докторанта. Упродовж 15 років був деканом історичного факультету. Навчався, крім того, в аспірантурі та докторантурі КДУ ім.Т.Шевченка (у квітні нинішнього року після успішного захисту дисертації вчений отримав звання доктора історичних наук).

Серед головних напрямків наукових інтересів Леоніда Тимошенка – історія церкви та релігійної культури Центрально-Східної Європи (XV–XVIII ст.). Він вважається одним із провідних фахівців з історії Української Греко-католицької Церкви.

До речі, як розповідав учений, коли свого часу почав досліджувати цей маловідомий і малодосліджуваний раніше з ідеологічних причин напрямок, відкрив для себе, а затим і для широкого загалу, що його рідний край у XVIII столітті був цілковито уніатським, в Радомислі притому містилась резиденція митрополитів унійної церкви.

Це значною мірою дало поштовх для широких науково-краєзнавчих досліджень Тимошенком Київського Полісся, у тому числі Радомишльщини та Потіївщини. Їхні результати втілилися в численні публікації краєзнавчої тематики, що друкувалися на сторінках Радомишльської газети «Зоря Полісся», інших видань. Серед них – «Нариси з історії Радомишля», матеріали з минувшини Потіївки та її околиць, що згодом побачили світ у підготовлених і виданих ученим двох випусках «Потіївських старожитностей».

Як член Наукового товариства дослідників Волині, Л.Тимошенко брав активну участь у багатьох науково-краєзнавчих конференціях, що проводилися товариством на Житомирщині. Він був серед організаторів та головних доповідачів науково-історичної конференції «Радомишль  в історії Української церкви. 1682-1840 роки», що проходила у червні 2012 року в Радомишлі.

Сторінки історії рідного краю висвітлено вченим також у його наукових роботах з археографії, джерелознавства, генеалогії. Загалом доробок знаного історика нараховує більше  400 наукових та навчально-методичних праць (монографій, статей, рецензій, оглядів, повідомлень, передмов до книг, заміток), близько 100 науково-популярних краєзнавчих розвідок.

Він входить до редакційних колегій багатьох поважних наукових видань на тільки України, а й закордоння. Має відзнаки «Відмінник освіти України» (2000 р.), «За наукові досягнення» (2005 р.) та інші.

Останнім часом коло наукових інтересів дослідника поширилося також на литуаністику (білорусистику). І це цілком закономірно, адже Литовський період руської та української історії теж має безліч «білих плям». Наразі підготовлену професором Тимошенком працю «Руська релігійна культура Вільна…» було номіновано на Франківську премію.

Слід зазначити, що Міжнародна премія Івана Франка є найпрестижнішою недержавною премією з гуманітаристики. Її визнано в десяти країнах світу. Заснована вона була шість років тому внуком Франка, ученим Роландом Франком (він, на жаль, відійшов у засвіти місяць тому). Премією відзначають науковців, чиї дослідження  роблять вагомий внесок у розвиток соціально-гуманітарних дисциплін, що мають міжнародне значення і ґрунтуються на засадах наукового осмислення історичних або сучасних процесів у культурі, політиці та суспільному житті України.

Як зазначають фахівці, особливого статусу їй надає те, що першим лауреатом був Великий Українець Блаженніший Любомир Гузар. В наступні роки званням лауреатів обдаровані зокрема доктор славістики, професор Віденського університету Міхаель Мозер, академік Львівського національного університету імені Івана Франка Олег Шаблій, професорка Міланського університету Марія Грація Бартоліні.

Цьогоріч на здобуття премії подавалося 26 робіт. Міжнародне журі, до якого входили 12 докторів наук з України, Австрії та Польщі, на своєму завершальному засіданні з-поміж трьох остаточних номінантів обрало переможцем Леоніда Тимошенка.

Коментуючи рішення журі, доктор історичних наук Роман Офіцинський підкреслив високу якість роботи, що є поважним внеском в історіографію. «Маємо ким пишатися», – зазначив науковець.

Безумовно, поділяють його слова і земляки Леоніда Володимировича, вітаючи вченого з поважною відзнакою, та шлють йому зичення наснаги й натхнення для нових наукових знахідок, відкриттів і перемог.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 17 вересня 2021 р.

 

Приклад для наслідування

 

Услід за «бронзою» нашої землячки Ірини Коляденко, здобутою на цьогорічних Олімпійських іграх у Токіо, Радомишльщина отримала до своєї скарбниці спортивних нагород срібну медаль на Паралімпіаді, що проходила також у столиці Японії з 24 серпня по 5 вересня. Її виборов у метанні диска легкоатлет Микола Жабняк, що змагався у класі F37, до якого належать спортсмени з церебральним паралічем та іншими ураженнями опорно-рухового апарату.

У трьох токійських спробах М.Жабняк метнув диск на 48, 45 та 52,43 метра відповідно. Найкраща з них і забезпечила йому «срібло» (випередив нашого спортсмена лише Алі Хайдер з Пакистану з показником 55,26 м).

Ця нагорода стала 89-ю для команди України на Паралімпіаді. А загалом українські паралімпійці завоювали 98 медалей (24 «золотих», 47 «срібних» і 37 «бронзових») і в підсумковому рейтингу посіли шосте місце (за загальною кількістю нагород Україна п’ята). Це другий найкращий результат українців в історії паралімпіад. І свій вагомий внесок у його досягнення зробив наш земляк.

З надзвичайною приємністю зустріли цю звістку на Радомишльщині і зокрема в Потіївці. Адже спортсмен-паралімпієць є вихованцем тамтешньої спецшколи-інтернату (віднедавна цей заклад іменується Потіївським навчально-реабілітаційним центром Житомирської обласної ради).

«Це наш випускник, наша гордість! Вітаємо! Пишаємося!» – захоплено коментує паралімпійське «срібло» Миколи Жабняка заступник директора закладу з навчально-реабілітаційної роботи Аза Бурніс.

Народився він 30 вересня 1979 року в Казахстані. А коли батьки переїхали до Житомира, навчався хлопець у Потіївці, закінчивши школу в 1997-му.

Легкою атлетикою він почав займатися у Житомирському регіональному центрі з фізичної культури і спорту інвалідів «Інваспорт». Згодом –  переїхав до Луганська, де здобув вищу в університеті. А після російської окупації міста переїхав до Бахмута, в якому облаштувався Донецький регіональний центр «Інваспорту».

Після вдалих виступів на всеукраїнських змаганнях Микола дебютував на міжнародному рівні. Та ще й як! У 2005 році у метанні диска він став «срібним» призером чемпіонату Європи, через рік виборов «бронзу» зі штовхання ядра на першості світу.

У 2008-му на Паралімпіаді в Пекіні з улюбленим диском він посів другу сходинку п’єдесталу. У наступних іграх, що проходили у 2012-му в Лондоні, а через чотири роки в Ріо-де-Жанейро, нагород не здобував, обмежившись за олімпійським принципом участю. Натомість вагомими на здобутки були його виступи на світових та європейських чемпіонатах. Притому і зі списом, і з ядром. У послужному списку спортсмена світове «золото» 2013 і 2018 років, «срібло» – 2018-го та «бронза» - 2015-го, європейські перемоги у 2014 і 2021 рр.

Після Пекінського тріумфу він отримав звання майстра спорту міжнародного класу. А ще указом президента України за досягнення високих спортивних результатів, виявлені мужність, самовідданість та волю до перемоги, піднесення міжнародного авторитету України Микола Жабняк був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

З цими нагородами спортсмен завітав тоді до своєї Потіївської Альма-матер, подякував учителям і наставникам, адже у його спортивних здобутках вагома частка їхньої праці та їхніх чуйних душ і сердець. Тут він завжди був і залишається жаданим гостем.

За словами вчителя фізкультури Олександра Харковця, зірковий вихованець закладу всякчас опікується юними спортсменами, що беруть участь у різноманітних обласних, всеукраїнських та міжнародних змаганнях. І не без успіху. Тож зростають у Потіївці нові чемпіони, за приклад яким слугує титулований паралімпієць Микола Жабняк.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 10 вересня 2021 р.

 

У вдячній пам’яті земляків

  

У серпні 2021-го виповнилося би 100 років від дня народження доброї пам’яті ветерана, фронтовика Другої світової, орденоносця, полум’яного патріота рідної України, мудрого вчителя і наставника Миколи Васильовича Крепченка. Лише два роки не дожив він до цього ювілею, відійшовши у вічність 23 вересня 2019-го….

Коли надійшла пора обирати життєвий шлях, юнак Микола Крепченко, випускник уславленої Ставківської школи, у якій щедро сіялися зерна українськості та патріотизму, вирішив стати зоотехніком. Це викликане було передусім тим, що у ті роки у Ставках містився сільськогосподарський технікум, який готував фахівців такого профілю. Тож залюбки навчалося в ньому чимало місцевих юнаків та дівчат. Закінчувати його, проте, довелося парубкові у Рогачеві-Волинському, куди заклад згодом перевели. Та як вивчився, довго «крутити хвости» коровам молодому зоотехнічному фахівцеві Крепченку не довелося. Зважив юнак на мудрість і пораду батька, котрий зазначив: «Іди ще на військового, Миколо. Все одно війна з німцем буде, а командирові на фронті усе ж легше, ніж рядовому…»

І син прислухався. Він вступив у Ташкентське піхотне училище, яке закінчив прискореним курсом у листопаді 1941-го, одержавши звання лейтенанта. А згодом, коли фронтові дороги вели його від Курська до Праги, не раз у цьому переконувався. Проте комбат Крепченко ніколи не ховався за спинами своїх бійців. Разом з ними йшов в атаку, разом стримував наступальні пориви гітлерівців. Сім разів діставав він поранення, але, залікувавши рани, знову повертався в стрій. Тож на собі спізнав ціну фронтовим перемогам, відтак, попри накази, прагнув будь-що берегти кожного свого солдата, бо за час війни його батальйон кілька разів цілковито поновлювався.

Війну Микола Васильович бачив зсередини, тому у його пам’яті закарбувалося безліч фронтових епізодів – яскравих, промовистих, трагічних і комічних. Про них він міг розповідати годинами, і залюбки вислуховували його так само годинами у багатьох колективах, де він побував, як всякчас слухали й шанували свого вчителя учні, котрих навчав кілька десятків років у другій міській десятирічці, дякуючи за незабутні уроки дисципліни, честі й мужності.

У спогадах Миколи Васильовича поставала «жива» війна: страшна і жорстока, кривава й підступна, така, якою вона була насправді, а не запозиченою з мемуарів воєначальників. Притому була вона для нього таки світовою, адже бойове хрещення здобув в Ірані, куди СРСР увійшов невдовзі після початку війни з Німеччиною.

І по війні кидала його доля «гарячими» точками. Служив він на Сахаліні й Курилах, у 1968-му був у Празі, що прагнула звільнитися від московського ярма.

Вже з погляду української незалежності полковник Крепченко переосмислив багато сторінок нашої нещодавньої історії, яка від нас приховувалась упродовж багатьох десятиліть.

Йому вистачило мужності знайти в собі сили, щоб вибачитись і покаятись. За ту ж Чехословаччину, чи, скажімо, за те, що русифікувався, мандруючи гарнізонами колишнього «великого і могучого», де панував тільки «єдіний мєжнаціональний язик». І за те, що, виконуючи накази, мусив воювати з українцями, які у свій спосіб і по-своєму вели збройну боротьбу за вільну Україну.

І коли з вуст наших державників повсякчас лунали заклики до примирення колишніх українців-фронтовиків, котрі вимушено опинялися в різних окопах, для Миколи Крепченка такої потреби не було, бо примирився він з ними ще в далекому 1946-му, там, на Прикарпатті. Примітно, що вже у реаліях незалежної України не раз він зустрічався з колишніми воїнами УПА, згадуючи і протиборства, і перемовини. Тож з приємністю відчував, що зла вони на нього не тримають. Чим не приклад для наслідування тим ветеранам, для яких донині слово «бандерівець» ототожнюється з ворожістю?

«З німцями ж, здається, примирилися, а от між собою ніяк порозумітися не можемо», - журився колишній фронтовик.

Але, як мовиться, хай журяться наші вороги! Тож полковник Крепченко радо вітав успіхи незалежної України, засмучувався її невдачами й поразками, як і тим, що для багатьох патріотизм та любов до своєї суверенної держави не стали визначальними. Ставив тут у приклад поляків, і волів, щоби українці так само з гордістю промовляли: «Україна – понад усе». Як сам усі свої публічні виступи промовисто завершував закликом «Слава Україні!»

Примітно, що з 1991-го річниці відновленої української незалежності Микола Васильович Крепченко вимірював і за своїм власним життєписом, адже уроджений він 25 серпня. І кожен державний ювілей збігався з його власним, щоправда, з різницею у сім десятиліть.

Майже до скону своїх днів він залишався таким же життєрадісним та бадьорим, щирим та привітним, і завжди перебував у вирі подій та громадського життя. Тобто, повсякчас був у строю.

З 1992 року він незмінно виконував обов’язки голови Радомишльської ветеранської організації. Упродовж багатьох років був незмінним факелоносцем меморіального дійства у День перемоги. На громадській роботі, як і на службі та освітній ниві, його вирізняли організованість, принциповість, пунктуальність, доброзичливість і справедливість. Тож заслужено користувався великим авторитетом і повагою серед жителів району.

Таким він і залишився у вдячній пам’яті земляків…

Микола Васильович Крепченко на зустрічі з учнями професійного ліцею. 2012 р.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 3 вересня 2021 р.

 

У Радомишлі вперше пройшли обласні змагання лісорубів

 

Цьогоріч будь-які змагальні заходи мимоволі розглядаються крізь призму Олімпійських Ігор, які нещодавно проводилися в Токіо. В програмі Олімпіад такого виду як звалювання лісу тимчасом немає (малоймовірно, втім, що й найближчим часом з’явиться). Проте змагання професійних звалювальників лісу проводяться в багатьох країнах, а з 1970 року кращі з них суперничають на чемпіонатах світу серед лісорубів. Україна, увійшовши до Міжнародної асоціації вальників лісу (IALC), долучилась до них у 2002-му, хоча власні подібні професійні суперництва влаштовує вже в 23 раз. Проходять вони, звісно, за міжнародними правилами.

Їх програмою визначено п’ять змагальних видів, та один – теоретичний.

Чи не найвидовищніший з-поміж них – звалювання дерева. Упродовж трьох хвилин лісоруб повинен «покласти» дерево у точно визначене місце, що позначається жердиною. Заліковим вважається влучання в коридор «плюс»-«мінус» метр від нього.

Свою професійну майстерність звалювальники мають також продемонструвати у розкряжуванні стовбура так званим комбінованим різом, відрізаючи від двох колод диски, товщиною від 3 до 8 см. До того ж, половину діаметра дерева до червоної лінії він повинен різати знизу, а іншу частину – зверху. До речі, на першостях світу одним з найкращих досягнень українців є «срібло» в комбінованому різі у Віталія Костюшка із сусіднього з Радомишльщиною Тетерівського лісгоспу, що вважається одним із знаних центрів підготовки українських лісорубів до світових турнірів.

У «точному розкряжуванні» – учасник повинен відрізати по такому ж диску від двох стовбурів, під прямим кутом до їхньої поздовжньої осі, не пошкодивши настил, на якому лежать колоди.

У вправі з відокремлення сучків їх, штучно підготовлених у однаковій для всіх конфігурації та кількості, обрізають на деревині одного виду.

А ще – демонструють учасники свою вправність, готуючи до роботи головний для них теперішній інструмент – бензопилу. Тут на швидкість потрібно виконати монтаж ланцюга, розібравши і зібравши пильний апарат пилки.

Що стосується «теорії», то володіння нею лісоруби засвідчують у конкурсі ерудитів.

Усі ці види були представлені й на обласних змаганнях звалювальників лісу, що нещодавно вперше проходили на теренах Радомишльського держлісгоспу. Змагальний майданчик у відповідності з усіма вимогами було обладнано в одному з урочищ Поташнянського лісництва.

 Перед стартом змагань представників усіх держлісгоспів області привітали заступник начальника Житомирського обласного управління лісового та мисливського господарства Сергій Смічик, головний інженер Радомишльського ДЛМГ Павло Дідковський, перший заступник Радомишльського міського голови Олег Соболевський, голова Житомирської обласної ради Товариства лісівників України Василь Зарічний. 

Після жеребкування учасників чемпіонату, як мовиться, загули пилки, і присутні зосередились на тих або інших майданчиках, де лісоруби демонстрували свої навички та вміння. 

 

 

Головна увага тимчасом була прикута до місця звалювання дерев. Щоправда, спостерігати за цим процесом з огляду на вимоги безпеки можна лише здаля. Проте є в цьому й певна перевага, адже так на видноті були усі моменти видовища, коли зрізане дерево «за велінням» лісоруба лягало точно у відведений коридор. Були навіть ювелірні стовідсоткові влучання в орієнтир.

Віртуозну майстерність у володінні бензопилкою виявляли вправні звалювальники і на інших етапах.

Найбільшу суму балів за підсумками усіх видів змагальної програми набрав Юрій Брожко з Лугинського держлісгоспу, який уже вдесяте став кращим лісорубом області і тепер представлятиме Житомирщину на Всеукраїнському чемпіонаті.

Звання найерудованішого лісоруба року отримав звалювальник Радомишльського ДЛМГ Андрій Мельниченко. 

Він не вперше бере участь у професійних змаганнях обласного рівня, обіймав на них призові місця. Цього разу йому певною мірою допомагали й рідні лісові стіни, адже працює досвідчений лісоруб саме в Поташнянському лісництві. Слід зазначити, що серед його суперників на змаганнях був син Дмитро – звалювальник лісу Коростишівського лісгоспу.

Дмитро і Андрій Мельниченки: батько і син у житті, суперники – на змаганнях.

Переможців і призерів відзначено цінними подарунками та грошовими преміями.

Втім, як підкреслювали організатори змагань, головним на них є насамперед набуття звалювальниками нових знань та практичних елементів лісозаготівельної діяльності, техніки безпеки, запозичення кращого досвіду і високопродуктивних прийомів праці, що будуть в нагоді безпосередньо на робочих місцях.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 27 серпня 2021 р.