середу, 27 серпня 2014 р.

Між крайнощами...

Якось відомий радомишльський бізнесмен замовив в одній з проектних установ архітектурно-будівельний проект спорудження в центрі Радомишля чотириповерхового торговельного комплексу. Архітектори ввічливо відмовилися виконувати це замовлення, пославшись на неписані архітектурні канони своєї професії, за якими висота проектованих будівель не повинна бути вищою головного собору міста.  У нашому випадку – Радомишльського Свято-Миколаївському храму. Врешті підприємець з такими принципами погодився, і зменшив заявлену поверховість будівлі.
У радянський час, проте, дотримувалися інших підходів: прагнули будь-що затулити культову споруду від огляду, забудовуючи її з усіх боків. Певно, щоб не псувала ідеологічну картинку, як ось на цій світлині:



Тож з усіх боків придивлялися, аналізували, фокусували. Але вгледіти змогли не все. Бо після встановлення 1974 року на головній радомишльській площі (тоді – Червоній) нового пам’ятника вождю світового пролетаріату місцеві фотографи вмітили для себе надзвичайно цікавий його ракурс:


І як у воду дивилися.  Адже вже за якийсь десяток років у пору перебудови останній Генсек КПРС, перебуваючи на землі обітованій, порівняв себе з Ісусом Христом. Хоча до того компартійні ідеологи впродовж радянських десятиліть вперто прагнули замінити хрест іншими атрибутами. Тож, наслідуючи свого лідера, партійна верхівка на перебудовчій хвилі спробувала пом’якшити вороже ставлення до релігії. У Радомишлі навіть знесли монументальні пропагандистські символи у вигляді Дошки пошани, що містилися по ліву руку від райкому і затуляли Свято-Миколаївську церкву від побіжних поглядів високих гостей, котрі полюбляли підкочуватися прямо під східці головної компартійної резиденції району.
Проте й такі шарахання між крайнощами не змогли врятувати комуністичний режим і виплеканий ним СРСР від фіаско, до якого вони прийшли у серпні 1991-го.


Газета «Житомирській вісник», 28 серпня 1992 р.

Під синьо-жовтим стягом

10 вересня 1991 року над приміщенням Радомишльської міської ради офіційно замайорів національний український синьо-жовтий стяг

Нині дехто може іронічно сприймати цей факт. Мовляв, що тут такого особливого, адже на пору український парламент уже проголосив Україну незалежною, відтак після серпневого путчу, коли загроза нової диктатури минула, різнобарвні політичні сили і належні до них особи наввипередки змагалися у «героїзмі».
Проте варто зважити й на особливості проголошення незалежності України. Це сталося дійсно тоді, коли сумнозвісне «ГКЧП» (самопроголошений «держкомітет з надзвичайного стану») луснуло, а його натхненники були заарештовані у Москві. Українська влада, посилаючись на проголошений у липні 1990 року державний суверенітет, зробила вигляд, що події у Москві її не стосуються.
У Верховній Раді того скликання переважали комуністи (це був непорушний блок з 239 депутатів, який у народі іронічно охрестили блоком «стронцій-239»). Тож і донині складається враження, що усі вони дружно і похапцем проголосували 24 серпня 1991 року за Акт проголошення державної незалежності України, однозначно й рішуче заперечуючи до цього таку ідею, мало не з переляку — з огляду на російський сценарій ліквідації наслідків путчу 19-21 серпня.
Власне, подібний острах відчувався і на місцях. Бо коли 20 серпня у Радомишлі проходила нарада керівників району, де було взято до відома звернення голови Верховної Ради України Л.Кравчука, дехто з її учасників, одначе, обговорюючи в кулуарах політичну ситуацію, вітав утворення ГКЧП і захоплено потирав руки: мовляв, нарешті наведуть порядок і прикриють усю цю «братію-демократію». Відтак проголошення незалежності подекуди сприймалося комуністичною верхівкою з полегшенням, з розрахунку на те, що в Україні, де при владі комуністична більшість, все залишатиметься по старому, навіть незважаючи на те, що діяльність комуністичних організацій в Україні була призупинена Президією Верховної Ради.
А тому, коли районна організація Народного Руху України звернулась до сесії районної ради, що проходила в Радомишлі 4-10 вересня, з пропозицією підняти над будівлею райради національний синьо-жовтий прапор, це викликало рішуче заперечення районного депутатського корпусу, переважну більшість якого становила тодішня керівна партійна номенклатура. Противники національного стяга мали, проте, залізний аргумент: синьо-жовте знамено не є державним прапором, а тому над приміщенням, яке уособлює в районі радянську владу, воно майоріти не може. Хоча пропонувалося підняти національний стяг зовсім не замість чинного на той час державного червоно-синього полотнища, а поруч з ним. Адже за усталеними правовими нормами, що не заборонено, те дозволено.
Не переконувало противників національної символіки й те, що синьо-жовте знамено уже стало «своїм» у залі засідань Верховної Ради, куди його внесли під час проголошення незалежності. Втім комуністична більшість у парламенті повсякчас так само зволікала з ухвалою нових державних символів. Зокрема національний синьо-жовтий прапор був проголошений державним прапором України лише 28 січня 1992 року.
Натомість депутатський склад міської ради, на відміну від районної, виглядав більш демократичним. Це виразно проглядалося і під час обрання керівництва міськради, яке обиралося з кількох кандидатур, і дієвого критичного та всебічного обговорення міських проблем. Переважна більшість тогочасних міських депутатів і членів виконкому схвально сприймала українські національні ідеї. Наразі пропозиція про встановлення над приміщенням міськради національного прапора була підтримана міськвиконкомом, дали своє «добро» і депутати.
Рішення про встановлення прапора виконком міської ради ухвалив 10 вересня, і того ж дня жовто-синє знамено замайоріло над будівлею.
Слід сказати, що невдовзі червоно-синій прапор хтось спідтиха з будинку міськради зняв, але особливого галасу з боку апологетів радянської символіки це не викликало. Певно, і вони почали усвідомлювати незворотність змін. А після 28 січня 1992-го це питання взагалі відпало саме по собі.
* * *
Отож, відтоді й майорить над Радомишлем національний український прапор — символ незалежної української держави.
  



Один з перших демократичних мітингів у Радомишлі на шляху до незалежності, що проходив під національним прапором.



Газета «Зоря Полісся», 22 серпня 2014 р.

пʼятницю, 8 серпня 2014 р.

«Ревізор» по-радомишльському


У 1836 році суспільне середовище Російської імперії вибухнуло небаченими емоціями у ставленні до чиновництва: від ганьби – до презирства. Спричинила до такого його приниження знаменита комедія Миколи Гоголя «Ревізор», що вийшла на люди. Зображена класиком сатира на порядки, які панували повсюдно на імперських просторах, викликала значний резонанс у суспільстві. Адже бюрократична тяганина, зловживання, хабарі, хамство укупі з підлабузництвом і чиношануванням вважалися в порядку речей.

Наразі критика відзначала, що персонажі твору типові й пізнавані. Хоча на місце, де відбуваються події, автор навіть не натякнув. Вочевидь, як пояснив уже сучасний класик, котрий теж не назвав точного місця дії свого комедійного твору, - аби не ображати інші місця, де могла статися точнісінько така ж історія.
Відтак публіка відразу й безпомилково вгадувала хто є хто, порівнюючи сценічних героїв зі своїм доморощеним оточенням.
З ким же з персонажів п’єси мимоволі могли уособлювати тогочасні радомисляни місцевих чиновників і можновладців?


Посаду городничого у ті роки в Радомислі обіймав Адам Антонович Добровольський (у комедії він виведений під іменням Антон Антонович Сквозник-Дмухановський).
М.Гоголь змальовує свого градоначальника, як людину, що усвідомлює значимість власної посади на місцевому рівні, а тому до підлеглих ставиться зверхньо, виявляючи нерідко схильність до грубощів.
Чи так виглядав А.Добровольський, сказати важко. Втім був він нетиповим чиновником, бо служив на городницькому поприщі в чині відставного майора з бойовим досвідом військових баталій Російсько-турецької і Франко-російської воєн. Проте на посади городничих якраз і призначали армійських відставників, що нерідко переносили й на цивільну службу солдафонський стиль.
Наглядачем училищ Гоголем виведений такий собі Лука Лукич Хлопов. Його можливого радомисльського прототипа звали Федір Степанович Бутович. Слід сказати, що 1833 року внаслідок освітньої реформи у Радомислі було відкрито відразу три навчальних заклади. До речі, один з ревізорів, що перевіряв їх роботу 1836 року, закинув тамтешньому наглядачеві «деяку жорстокість» у керуванні,  а відтак неприязне ставлення до себе.
Охочий на здогадки, а тому кожне своє слово вважає надзвичайно вагомим – так характеризує Микола Гоголь суддю Амоса Федоровича Ляпкіна-Тяпкіна, у прізвище якого закладена автором справжня сутність його правосуддя. У тогочасному Радомислі повітовим суддею був Яків Гнатович Врублевський. Побув він на цій посаді значно довше своїх попередників та наступників, тож, здавалося б, стиль «тяп-ляп» йому закидати не зовсім доречно. Але зверхники, розглядаючи скарги, переважно дорікали тодішньому суддівському корпусу за тривалу судову тяганину, а не за швидкий, дарма що й часто-густо поверховий розгляд справ.
Попечителем богоугодних закладів під орудою гоголівського городничого служить Артемій Пилипович Земляніка – вірнопідданий та метушливий пронира і шахрай. У Радомисльському повіті благодійницькими заходами опікувалось передовсім дворянське зібрання, казначеєм якого у пору появи «Ревізора» служив Мартин Іванович Гержинський.
Невисокий за чином, поданий у комедії поштмейстер Іван Кузьмич Шпекін був, одначе, важливою персоною. Зовні простодушний до наївності, він, тим не менше, знав про всіх все і вся, адже не гребував зазирнути у приватне листування городян. У Радомислі ці обов’язки виконував Микола Григорович Крутень. Промовисте прізвище, чи не так? До речі, мав цей титулярний радник більш ніж 25-річну вислугу, відзначену орденом св.Станіслава.
Враховуючи те, що за Гоголем повітовий лікар Християн Іванович Гібнер «російською ані словечка не знає», іноземне походження медиків було явищем поширеним. У Радомисльському повіті, приміром, у той період лікарував Людвіг Юхимович Фрік.
Місцева знать у п’єсі представлена допитливими і пронирливими поміщиками Бобчинським і Добчинським (два Петра Івановича), які, власне, й зчинили увесь переполох, а також ще декількома малозначними персонажами (Люлюков, Растоковський, Коробкін). Серед найвпливовіших радомисльських можновладців тієї пори варто назвати поміщиків Віктора Рудницького, Лаврентія Потоцького, Владислава Михайловського, Антона Козяровського (в різні роки вони обиралися депутатами губернського дворянського зібрання), Прота Чайковського і Целестина Третяка, які очолювали повітове дворянство, Мельхіора Пешинського (певний час був повітовим суддею), міських очільників Матвія Ренке, Івана Москаленка. Саме ця місцева еліта вкупі з городництвом здебільшого й була вершителями доль тодішніх радомислян.
Пристав та поліцейські в гоголівській комедії носять прізвища, що абсолютно асоціюються з ознаками посад – Уховертов, Держиморда, Свистунов, Пуговіцин. Певно, про них автор написав, що персонажі ці не потребують особливих роз’яснень, адже їхні оригінали у глядача майже завжди перед очима. У тогочасному Радомислі стражами порядку служили зокрема Іван Осипович Нога, Семен Іванович Бернацький, Дмитро Іванович Корецький, Гаврило Данилович Щиржецький, Василь Якович Нємченко.
Хтозна, чи не приліпилося потому до декого з них сценічне прізвисько, вигадане драматургом.
Втім щодо образ, якими докоряли Гоголю, що, мовляв, через персонажів комедії плями падають на цілком порядних осіб та посадовців, то автор на це зауважував, що зовсім не означає, «коли у якому місті котрийсь надвірний радник нетверезої поведінки, то всі надвірні радники образяться. Чи треба приклади! Вони у «Ревізорі»…» До слів письменника можна додати: якщо хтось себе таки упізнав і обурився, то тут уже виходить, як у приказці про того, на кому «шапка горить».
Врешті в архівах зберігається чимало скарг на тодішніх радомисльських посадовців, щоправда ота писанина здебільшого потрапляла «під сукно». Скоріше за все тому, що «ревізори», котрі приїздили їх розглядати, мали ті ж пороки, що й особи, зловживання яких вони розслідували. Хоча будь-які перевіряючі, ясна річ, побоювалися передовсім за власну персону.
Відтак після 1836 року склад чиновних осіб зокрема у повітовому Радомислі суттєво змінився. Вочевидь влада цілком усвідомлювала потребу відбілити репутацію, тож позбавлялась чинуш, котрі в тій чи іншій мірі могли її псувати.
А щодо анекдотичних ситуацій, одна з яких якраз і спричинила до появи гоголівської комедії, то чом би не пригадати вже легендарну історію із загрузлим на заболоченому радомисльському шляху царським почтом, котрого місцевій знаті довелося самотужки витягувати з багнюки.
Між тим в одній з кіноверсій «Ревізора» чиновники підпирають руками, аби не завалився, місток, що ним мала проїхати карета з «сановним петербурзьким гостем».
Так що паралелей за бажання можна віднайти достатньо. І не тільки з тогочасним устроєм. Бо й у радянські часи не надто заохочувалось привернення театрів до гоголівської комедії. А деякі порядки, висміяні класиком, що панували на наших теренах століттями тому, на жаль, подекуди проглядаються й досі.

Газета «Зоря Полісся», 8 серпня 2014 р.

четвер, 7 серпня 2014 р.

Ледь не потрапила під «криваву» руку


Події, що відбувалися в Радомишлі 6-7 серпня 1941 року, стали чи не найтрагічнішими за всю багатовікову історію міста. Протягом двох днів гітлерівські кати, що трьома тижнями раніше увійшли до Радомишля, майже поголовно знищили єврейське населення міста. В лісовому урочищі поблизу хутора Пушкарів та в яру біля Черчі було розстріляно біля двох тисяч радомишлян єврейської національності. Проте жертвами каральної акції окупантів могли стати й цілком випадкові жителі. Радомишлянка Надія Миколаївна Огородник (у дівоцтві Сірош) й досі з острахом згадує ті жахливі дні, коли їй дивом вдалося уникнути смерті.


Того страшного серпневого дня десятирічна Надя із сусідкою тіткою Мартою пішли зранечку до лісу по гриби. Раптом вони зачули чиїсь крики, зойки, плач. А коли наблизились до голосів, відкрилась страшна картина: на узліссі з більше десятка машин (Надійка потім згадуватиме, що нібито нарахувала їх одинадцять) під конвоєм автоматників-есесівців і місцевих поліцаїв вивантажувалися євреї – старі, жінки, діти. Їх били прикладами, підганяли і вели до викопаної ями. Перелякані діти рученятами хапалися за батьків і з надією на порятунок горнулися до них…
Марту й Надю вмітив котрийсь німець, і до них пролунало грізне і наказне «Хальт!».
- Ком, ком! – скомандував конвоїр, і, вхопивши Надійку, потягнув її до гурту. – Юда, - приказував кат.
- Ні, ні, вона не єврейка! - намагалась захистити дівчинку тітка.
Надя й справді вродилась чорнявою, і часто однолітки жартома прозивали дівча то єврейкою, то циганкою.
Заступився за бідолашну дівчину місцевий фольксдойче, що упізнав її. Він добре знав Надіних батьків, тож йому вдалося переконати окупантів, що вона з української родини, «донька Сірошів».
- Тікайте, - звелів той Надійці і Марті.
Бідолашні кинулися геть з того страшного місця. У поспіху вони спотикалися, падали, піднімалися й щосили бігли далі, а над їх головами свистілі кулі, бо услід під регіт і гелготіння німецькі зайди пускали для остраху автоматні черги. А згодом звідти почали долинати розмірені розстрільні залпи…
Потому батько чим міг віддячив Надіному рятівникові. До речі, пізніше інша німкеня, що була вчителькою німецької мови у першій школі (Надія у ній навчалась), а в пору окупації влаштувалась перекладачкою в комендатурі, врятувала подібним чином вже й самого Миколу Сіроша. Надін тато працював до війни заготівельником, і коли гестапівці почали влаштовувати в Радомишлі каральні акції з виявлення підпільників і партизан, він, як колишній радянський службовець, теж потрапив під підозру. Його допитували, катували, але, врешті, після заступництва перекладачки, відпустили…
Надія Миколаївна згадує, що Радомисль болісно переживав страту євреїв. Адже до війни радомишляни  жили однією міською дружною родиною, товаришували, одружувалися, не поділяючи, хто якої нації.
- Пригадую, - каже вона, - що мій дядько Іван добре розмовляв єврейською, та й у дитячих іграх чи спілкуваннях часто вставлялися єврейські, польські, німецькі слова.
Тож з розстрілом євреїв багато хто втратив близьких, друзів, рідних.
У пам’яті жінки зринають інші страхітливі картини воєнного минулого. Скажімо, під час боїв за Радомишль гуртом на подвір’ї викопали окоп із землянкою, де батьки з трьома дітьми ховалися від артобстрілів і навіть ночували. Одного разу осколки прийняла на себе, врятувавши родину, величезна подушка, пір’я з якої встелило усе навкруги.
- Я й досі часом скрикую посеред ночі, коли привидяться уві сні ті жахливі лихоліття війни, - крізь сльози розповідає Надія Миколаївна.
Проте жінка зголосилась побувати біля пам’ятного знака на місці розстрілів євреїв. Незважаючи на величезні хвилювання, вона, як може, розповідає про страшну подію, свідком якої мимоволі стала.
- Таке дуже важко згадувати, - зазначає Надія Огородник, - але треба, щоб люди про це знали, щоб не забували і пам’ятали, щоби подібні жахіття більше ніколи не повторилися.