пʼятницю, 17 лютого 2012 р.

«Поєднати долі не судилось…»

Все своє життя знаний радянський геолог, лауреат Ленінської премії кохала злісного ворога комуністичного режиму.


- Кохаю тебе, Лізонько, до нестями! Все життя своє хочу бути лише з тобою поруч…
- І я тебе, Юльчику, кохаю всім серцем! Присягаюся, що буду тільки твоєю…
Вони були юними і щасливими, бо що може бути щасливішим від безтурботної юності з її солодкими мріями й палкими прагненнями до пізнання такого незвіданого, незнаного і водночас звабливого дорослого життя. У затишних стінах Ставецької школи в Радомисльському повіті на Київщині, що завдяки своїм подвижникам-педагогам дала їм не лише грунтовні знання, а й світогляд патріотів і активних громадян, Юлію й Лізі здавалося, що на майбутньому життєвому шляху долатимуться будь-які труднощі та перешкоди, і вони неодмінно досягнуть своєї мети, бо завжди будуть удвох і разом.
Під впливом своїх шкільних учителів, передусім Ольги Вангенгейм, Надії Пашкової, Євдокії Воронкової, Олімпіади Пащенко, випускниця школи 1911 року Ліза Матвієнко теж вирішила піти вчительською стежкою. І стала кичкирівська дівчина студенткою Київської жіночої семінарії ім. К.Ушинського.
А її коханий, забілоцький красень Юліан Мордалевич, після закінчення школи як кращий учень був направлений стипендіатом так само до вчительської семінарії, але – Коростишівської.
Молодим здавалося, що шляхи їхні розійшлися лише ненадовго, допоки здобудуть вони омріяні професії та повернуться до рідного краю. Вийшло, одначе, що розлучилися назавжди.
1916 року, закінчивши семінарію, Юлій відразу отримав повістку до армії. Третій рік уже вирувала Перша світова, яка всякчас потребувала нового й нового поповнення. І після прискореного навчання у Київській військовій школі імені великого князя Костянтина юнака того ж року направили до Катеринославського 223-го стрілецького полку ще далі від коханої Лізоньки.
Дівчина на той час уже почала вчителювати у Бердичівському повіті, у такій же сільській двокласній земській школі, як мила її серцю Ставецька. Ліза постійно наверталась спогадами у свої шкільні роки, де поруч був її коханий, що зараз, одягнувши суворий військовий френч, перебував на передовій Румунського фронту. Вона слала йому сповнені почуттів листи і зі сльозами на очах по декілька разів перечитувала такі ж палкі слова у відповідях Юліана.
Революційні потрясіння 1917-го і повсюдний хаос та безлад, що запанували в країні, перервали листування закоханих.
Єлизавета до 1923 року не полишала свого вчительства на Бердичівщині. А Юліан тим часом за прихильність до національних ідей та за офіцерську честь і порядність українською військовою організацією фронту був обраний делегатом Всеукраїнського військового з’їзду, що проходив у Києві. Наразі прилучився до формування українського війська, у якому дослужився до полковника і коменданта дивізії. Доля кидала його і по фронтах, і по шпиталях. За Гетьманату Мордалевича арештували й мали розстріляти, але бранцеві вдалося втекти. Відтак вже з мандатом Директорії він очолив повстанський рух на Радомишльщині і здобув тут значний авторитет серед селянства, що чинило найбільший спротив більшовикам.
Та ситуація в Україні змінювалась мало не щодня. Часто-густо траплялося, що той чи інший регіон з «червоного» раптом ставав «білим» або українським, чи навпаки, а то й узагалі «самостійницьким», не підпорядковуючись жодній центральній владі.
За таких умов повстанські загони отамана Мордалевича рейдували від Чорнобиля аж до Кам’янця.
Перебуваючи весь час у революційному вирі, він не міг дозволити собі контактів будь з ким із рідних та близьких і, звичайно, з Лізою. До нелегального українського національно-визвольного руху Юліан пристав, ще навчаючись у семінарії, а тому добре вивчив і засвоїв суворі правила конспірації та потребу оберігати від можливих утисків найближчих йому людей.
В жодному разі не зраджуючи своїм політичним переконанням, Мордалевич, проте, зрадив коханій, про яку вже кілька років не мав жодної звістки. Перебуваючи на нелегальному становищі в Андріївці, отаман захопився красунею-племінницею місцевого священика і згодом таємно побрався з нею. Та досить швидко новоспечена дружина, що прагнула не усамітненого, а бурхливого життя, залишила його і подалась геть. Юліан картав себе за цей необачний поспішний вчинок і подумки каявся перед Лізою.
Збройну боротьбу проти більшовицького режиму отаман Мордалевич вів до червня 1921 року, коли зрозумів, що подальший опір марний. До того ж, аби змусити його відмовитися від збройних виступів, чекісти закатували батька, кількох близьких друзів. Перелік заручників міг рости й далі.
І тоді двадцятип’ятирічний командир розпускає загін і, погодившись на запропоновану йому взамін амністію, складає зброю. Проте він перебуває під неослабним наглядом, кожен його крок чи контакт вистежувався всевидющим оком ЧК. Тож Мордалевич прагне утримуватися від будь-яких зв’язків з рідними і близькими, щоби не накликати на них біду. Прикладів, як жорстоко влада чинила з ними, довкола було достатньо.
Юліан ніде не міг влаштуватися на роботу чи навчання. Єдине, що йому залишалося – слати звернення і листи до українського керівництва із закликами припинити жорстоку та насильницьку антиукраїнську й антинародну політику, на які, звісно, ніхто не зважав.
І через півроку, відчуваючи себе чужим у цьому середовищі й ворогом в очах влади та оточуючих, він нелегально перетинає кордон з Польщею, проте й там потрапляє під арешт. Врешті після тримісячної перевірки йому таки дозволили дістатися до Праги, де Юліан став слухачем філологічних факультетів Карлівського та Українського університетів. Після відкриття у Подєбрадах Української господарчої академії записався слухачем економічно-господарчого відділення, сподіваючись у майбутньому досягти наукових висот та визнання, щоби у такий спосіб прислужитися рідній Україні. І десь у потаємних глибинах душі йому, певно, хотілося, щоб звістка про його досягнення в науці розлетілася по всіх усюдах, долинувши й до рідного краю. Тоді й Лізонька неодмінно про це дізнається.
Ліза Матвієнко на ту пору вже повернулась на рідну Радомишльщину, де відгомін злету і падіння бунтівного Мордалевича ще був на слуху. Щоправда, переповідали про це потай і пошепки, аби не втрапити до переліку неблагонадійних. Втім, Єлизавета не переймалась чутками й плітками про кохану людину і виявляла цілковиту лояльність до влади. Під час вчителювання у Радомишльській школі №1 вона активно долучається до профспілкового руху і невдовзі для здобуття вищої освіти за направленням окрвиконкому вступає на геолого-географічний факультет Київського університету. Одначе до вчительства вже не повернулась, бо віддала перевагу геології, вбачаючи, вочевидь, у романтичних, як на перший погляд, геологічних пошуках таку собі відраду своїй самотності та безнадії. Розвідувальні експедиції справді посідали значне місце у її новій професії. Водночас пошуки і зроблені відкриття сприяли навчанню в аспірантурі і здобуттю вченого звання кандидата геолого-мінералогічних наук.  Молодий учений Є.Матвієнко цілком поринула в роботу – дослідницьку, викладацьку, пошукову, керівну - завдяки якій відволікалась від думок про дівоче своє кохання, що накочувалися час від часу.
Тим часом у Чехії Мордалевич почувався загалом вільно й безпечно. Хоча в українських емігрантських колах його ігнорували, вважаючи зрадником. Він навіть змушений був змінити своє прізвище на Головацький. Тож траплялося, що певний час не мав засобів до існування й нерідко жив упроголодь.
Відтак його серце рвалося в Україну. І він наважується знову звернутися до української влади з проханням дозволити йому повернутися. Відповіді, проте, так і не отримав. Та це, мабуть, лише уберегло Мордалевича, бо в СРСР почалась хвиля нечуваних репресій, під жорна яких потрапляли в першу чергу колишні вороги, ті, хто мав зв’язки із закордонням або бував там, і Юліан безумовно увійшов би до їх числа.  
А от Єлизавету Матвієнко у зловісному 1937-му таки доставили у «чорному воронку» до НКВС, вимагаючи брехливих свідчень проти вже заарештованих колег. Одначе, не добившись нічого, відпустили. Мабуть, якби дізналися енкаведисти, що її серце належить злісному ворогові Радянської влади емігранту Мордалевичу, не уникнула б Ліза гулагівських лабетів, а то й гіршого. Щоправда, незгода співпрацювати з органами безслідно не минула, і їй довелося перейти на посаду рядового співробітника. А хвороба на сухоти, що долучилась до нервових потрясінь, призвела до того, що жінка не змогла відбути з Києва в евакуацію, і залишилась в окупованій столиці. Якби знав про це Юліан Мордалевич, можливо, спробував би відшукати її. Бо у 1942-му він побував у своєму Забілоччі, де перевідав рідню…
До практичної діяльності на чолі геологорозвідувальної партії Єлизавета Матвієнко повернулась вже у повоєнний час. Вона перевершила коханого у своїх досягненнях. За відкриття унікального рудного родовища геолог Є.М.Матвієнко стала лауреатом найвищої в СРСР Ленінської премії. Проте, зважаючи на таємність своєї знахідки, оскільки йшлося про стратегічну сировину, яка призначалась для військових потреб, її прізвище в жодному відкритому документі про нагородження лауреатів оприлюднено не було, як не афішувалися й інші її наукові здобутки. Тому аж ніяк не могли дізнатися про них у закордонні.
Після Другої Світової Чехословаччина також стала соціалістичною. В країні запанувала експортована з СРСР комуно-радянська ідеологія. Тож заохочення українського націонал-патріотизму та сприяння його прихильникам припинилося. А до тих, хто пробував хоч щось робити у цій царині, вже безперешкодно діставалися щупальця всевладного КДБ.
Але Ліза все продовжувала вірити, що часи зміняться, переслідування припиняться, і з надією та сподіваннями чекала, чекала й чекала…
Єлизавета Матвіївна Матвієнко, що досягла значних вершин у сфері науки, так і прожила все життя самотньою, обравши собі сумну долю Христової нареченої. Чи знайшов своє щастя на чеській землі Юліан Арсенійович Мордалевич-Головацький, почуття до якого вона пронесла через усе своє життя, невідомо. Хоча ходили чутки, що у Чехії він таки одружився і жив з родиною. Проте там його сліди й загубилися…

Поєднати долі не судилось…
Ми розкидані з тобою по світах.
Та я вірю, що до мене, милий,
Прилетить від тебе звістка, наче птах…


Газета “Зоря Полісся”,  17 лютого 2012 р.



суботу, 11 лютого 2012 р.

«Радомишль – це одна з історичних столиць нашої Церкви», -

зазначив предстоятель Української Греко-Католицької Церкви,
митрополит Святослав (Шевчук) під час відвідин Радомишля

Саме історичні аспекти, пов’язані з перебуванням у нашому краї у ХVIIVIII століттях митрополитів церкви, яку ще називають уніатською (унійною), що обрали Радомишль під свою резиденцію, стимулювали візит нинішніх її ієрархів до колишніх своїх володінь. І, власне, перебування Блаженнішого Святослава, а також єпископа-помічника Київської Архиєпархії Преосвященнійшого владики Йосипа (Міляна) і священиків Житомирського преопресвітерства УГКЦ у нашому місті почалося з огляду місць, де колись розташовувалися унійні культові споруди. Це передусім урочище, яке радомишляни називають «капличкою», бо там містився кафедральний храм уніатської митрополії – собор Святої Трійці. А ще – колишні митрополичі палати і духовна семінарія, місце, де був закладений новий мурований собор митрополії, розібраний після свавільної ліквідації уніатської церкви царською Росією (нині – будівлі і територія школи №5).
- Ми відразу відчули тут дух Христа і віри, - поділився враженнями митрополит. – І на власні очі пересвідчилися, що за своїм архітектурним стилем і побудовою ці приміщення дійсно є культовими.
Втім, розповідаючи про ці особисті відчуття вірним своєї Церкви і громадськості на зустрічі, що відбулась у міській раді, Глава УГКЦ відразу зауважив, що жодних зазіхань на свої колишні володіння церква не виявлятиме. Хоча свою присутність у Радомишлі безумовно ширитиме. Нині тут уже утворено та зареєстровано церковну общину (і примітно, що теж під назвою Святої Трійці), тож на порядку денному – спорудження чи облаштування храму.


Міський голова О.Ткачук зазначив у зв’язку з цим, що міська рада сприятиме Церкві у пошуку приміщення для храму або у виділенні відповідної земельної ділянки під його будівництво. Бо своєму історичному розвиткові у ХІХ столітті і в наступні періоди Радомишль значною мірою має завдячувати тому, що був свого часу митрополичою резиденцією. І це стало вагомим чинником, що саме наше місто у 1795 році було визначене центром новоутвореного повіту спочатку Волинської, а за два роки – Київської губернії. Адже якраз у колишній митрополичій резиденції було розміщено більшість повітових установ.
Тож О.Ткачук висловив упевненість, що новостворена парафія не стоятиме осторонь міських справ і сприятиме розвитку та відновленню колишньої слави Радомишля. Міський голова навів приклади співпраці міської влади з громадами інших церков, зокрема, у приверненні до християнської віри та її духовних цінностей молоді.


Митрополит Святослав з цього приводу повідомив, що робота з молоддю є однією з соціальних програм, якою опікується нині УГКЦ. І цікаво було на підтвердження цього почути розповіді присутніх про реальні приклади неослабної уваги греко-католицьких священиків до обвінчаних свого часу ними подружніх пар.
Також уніатська церква розвиває програму піклування й реабілітації дітей та людей з обмеженими фізичними можливостями, в основі якої принцип - «успіх, усміх, життя в спільноті». Саме у рамках реалізації цієї програми високоповажні гості пообіцяли допомогти радомишлянам, які не мають змоги самостійно пересуватися, у забезпеченні інвалідними візками.
Такі приклади церква демонструвала всякчас. І це підтверджували своїми богоугодними справами її очільники. Владика Йосип зауважив, що УГКЦ співпрацюватиме з істориками, краєзнавцями, щоби якомога повніше дослідити період перебування у Радомишлі митрополії. Йдеться, зокрема, про встановлення місць поховання тут кількох уніатських митрополитів, на що вказують історичні джерела.
На зустрічі було презентовано перший том фундаментального наукового видання «Архів Української Церкви», присвячений історії Унії на Київщині. На сторінках книги, зокрема, ґрунтовно висвітлено період перебування уніатської митрополії в Радомишлі. Автором дослідження є завідувач кафедри історії Дрогобицького університету Леонід Тимошенко. До речі, він наш земляк, уродженець Потіївки, і, вивчаючи історію уніатства, відкрив і для себе, і для загалу заховані, а тому й не знані раніше величезні пласти історії Радомишльщини та її уніатського періоду.
УГКЦ нині ставить на меті показати людям справжню історію своєї Церкви, котра з українських церков зазнавала чи не найбільше гонінь – і у Російській імперії, і у радянські часи. Адже, як зазначив Блаженніший Святослав, кожен повинен знати свій родовід і своє коріння. А більшість із наших земляків навіть не підозрюють, що їхні пращури свого часу були охрещені в уніатських церквах. З іншого боку навпаки – ті, хто нині повертається до уніатства, хрестилися православними священиками, оскільки греко-католицтво в СРСР було заборонене.


«Ми не проти когось, ми – за своє», - підкреслили святі отці і підтвердили цю тезу, оглянувши на запрошення Ольги Богомолець музей домашньої ікони в музейному комплексі «Замок «Радомисль». У ньому, як відомо, представлені ікони з різних регіонів і з різних церковних парафій. З цією експозицією предстоятель УГКЦ і церковні отці супроводу знайомилися з особливою увагою і цікавістю, як ще з одним переконливим зразком давності і міцності духовних джерел нашого народу. І водночас – фахово, як і личить очільникам церкви. Його Блаженство побажав, щоб якомога більше священиків побачили на власні очі ці нетлінні народні духовні скарби.






А справді завершальним акордом екскурсії стали натхненно і майстерно проспівані високоповажними гостями разом з О.Богомолець колядки та церковні піснеспіви в унікальній за своєю акустикою концертній залі музею. 


«…Небесний Владарю, даруй літа щасливії усім людям, що вірнії», - лунали під склепіннями слова колядки. Пролунали такі заклики й опісля, коли, завершуючи своє перебування в Радомишлі і дякуючи радомишлянам за гостинність, митрополит Святослав висловив їм свої запевнення у молитвах та підтримці.

Газета «Зоря Полісся», 10 лютого 2012 р.