субота, 15 липня 2000 р.

Радомишль і євреї: від розквіту до занепаду

З погляду сьогодення євреї на Радомишльщині належать до національних меншин. Проте ще декілька десятиліть тому ця національна група бу­ла в регіоні однією з найчисельніших, а у місті Радомишлі - взагалі переважаючою.
Так, в енциклопедії Брокгауза і Єфрона (1897 р.) зазначено, що в по­вітовому місті Радомислі Київської губернії «євреї становлять 67% на­селення».
Єврейські дослідники відносять заснування єврейської общини в Радомишлі до XVIII століття. У 1797 році тут нараховувалось вже 1424 євреї (80 відсотків населення). Перші ж писемні згадки про представників єврейської нації в Радомислі датовані 1750 роком у зв’язку з пограбуванням гай­дамаками, котрі напали на митрополиче містечко, місцевих «жидів-орендарів».
У XIX столітті чисельність євреїв у Радомислі повсякчас зростала. У 1847 році їх тут було вже 2732, 1864 - 2808, 1887 - 3260, 1897 - 7502, 1900 - 7399. Зрозуміло, що будучи найчисельнішою національною громадою, євреї мали значний вплив на розвиток міста.
Даючи характеристику суспільно-політичній ситуації в Радомислі напе­редодні 1917 року, один з керівників місцевого більшовицького осередку І.Кравченко згодом згадував, що «в місті купчилась головним чином євре­йська промислова й торговельно-спекулятивна буржуазія». І це твердження, попри його певні ідеологічні штампи, все ж мало під собою підстави. Адже найбагатші тогочасні можновладці Радомисля були євреями. Це, зокрема, підтверджує перелік промислово-виробничих об’ектів міста на 1900-й рік.
Найпотужніший на ту пору у місті шкіряний завод (з 41 працівником) належав купцеві Г.Горенштейну (керуючим був Ф.Кац). Паровий млин (13 працівників) був власністю М.Авербуха з керуючим М.Цесісом. Ще один млин - дубомельний із п’ятьма працівниками належав М.Зіндеру. Власника­ми міських друкарень були А.Мажбиць та Е.Заєздний. Столярна майстерня (8 працівників) належала Й.Нагорному, майстерня гнутих меблів (2 працівники) - Т.Гольдфарбу, гільзова фабрика (8 робітників) - Т.Дудкіну, конфетна фабрика (5 робітників)М.Гольдману. Пізніше додалися шкірзавод Апштейна, лісопильня М.Рабиновича і В.Мороза, суконна фабрика І.Бренштейна, механічний і чавунно-ливарний завод А.Когана та ін. Видавцем першої міської газети «Радомыслянин» був Х.Фельдман.
Значна кількість євреїв мала у Радомислі невеликі майстерні, торговельно-промислові підприємства. На початку ХХ століття в місті налічу­валося три дрібних шкірзаводи, 5 столярних майстерень, 5 - слюсарних, З – шорних, 3 - меблевих, 16 - шевських, 14 - швацьких, 4 - палітурних, 1 - білошвейна, 1 - жерстяних виробів, 1 - дамських капелюшків, 1 - з виробництва мотузок, 4 - годинникарських, 3 пекарні тощо.
Єврейська община дбала про соціально-культурний і духовний розвиток своїх одновірців. В місті була синагога і 7 молитовних будинків. Щоправда, цей ре­гіон перебував під впливом і настановами рабина з Чорнобиля.

Вважається, що на цій світлині – Радомисльська синагога.

В Радомислі діяли єврейські навчальні заклади - хедер і училище Талмуд-Тора. Працювала єврейська лікарня, були єврейські їдальня, лазня. Відомою була капела єврейських музик–клезмерів під керівництвом Н.Вайнштейна. Діяло благодійне товариство піклування про бідних дітей євреїв (його очолював І.Гофман). До­нині існує в місті іудейське кладовище.
Єврейською (Жидівською) неофіційно називали городяни одну з міських вулиць - Купальну, хоча практично вся центральна частина Радомисля була заселена євреями.
З іншого боку турбота єврейської общини про задоволення іудеями своїх духовних потреб викликана була й певними дискримінаційними обмеженнями з боку влади. Скажімо, для вступу євреїв до Радомисльської гімназії встановлювалась квота: їх могло навчатися там не більше 5 відсотків від кі­лькості учнів усіх інших національностей.
На початку XX століття євреї активно включились у політичне життя. Однією з найперших політичних організацій Радомисля став осередок Бунду («загальний єврейський союз»), який охоплював переважно євреїв-ремісників, робітників, студентів. Відчутним був його вплив у регіоні на рево­люційні події 1905-1907 рр.
Уже в лютому 1905 р. застрайкували шкіряники на заводі Горенштейна (з 25 страйкарів 20 були євреями), змусивши хазяїв підвищити платню. На­ступна хвиля страйків прокотилась у місті влітку того ж року. Поліцією було заарештовано місцевих «бундівців» студентів С. та Ю.Лівшиців, а також Е.Вайнштейна і М.Пастернака. В листопаді 1905 р. відбулися мітинг і демонстрація євреїв Радомисля, у яких взяли участь біля 5000 чоловік, очолюваних Н. та В.Бельковськими та І.Пекарем, котрі вимагали політичних свобод та конституції.
Згодом у місті утворився осередок партії "Поалей-Ціон", який обєднував більш заможні верстви єврейського населення. На чолі його в Радомислі перебував згаданий вище заводовласник Апштейн (заснований ним у 1915 р. шкіряний завод став найбільшим у регіоні).
Після лютневої революції 1917 р. осередки Бунду (голова Слуцький) та Поалей-Ціону мали значне представництво у міській і повітовій управах. Тож невипадково компартійні ідеологи визнавали згодом, що Радомисль се­редини 1917 року був «не цілком пролетарським містом», і все ж частина робітників-євреїв прихилилась до комуністичної організації більшовиків, яка почала впливати на політичне життя міста лише з літа 1917-го. Серед активістів комуністичного партосередку були Б.Айзенберг, Б.Бетін, В.Бялик, І.Рубальський, П.Рабинович, Я.Ушеренко. За даними 1923 р. Радомисльська міська комуністична організа­ція складалася з 75 членів і кандидатів партії, 31 з них були за націо­нальністю євреями.
Чимало євреїв увійшло до утвореної в травні 1917 р. ради робітничих і солдат­ських депутатів міста.
Громадянська війна, що спалахнула внаслідок жовтневого перевороту 1917 року, і встановлення більшовицького режиму поставили євреїв по різні боки барикад та спричинили до помітного скорочення єврейського населення Радомисля. Багато євреїв полишило місто, рятуючись від сваволі нової влади. У зведенні повітревкому від 31 липня 1919 року повідомлялося, що найперше в місті націоналізовано підприємства: чавунноливарні заводи Крігера, Когана, шкірзавод Апштейна, суконні фабрики Бренштейна, Хандроса, Дудкіна.
Не сприяли підтримці євреями української національної ідеї утиски, що завдавалися їм при численних змінах влади у роки українських визвольних змагань 1917-1920 рр. Чорною сторінкою єврейською громади Радомиишля стали погроми, які прокотилися містом у 1918-20 рр. Так, у березні 1918 р. до Радомисля прибув загін гайдамаків на чолі з начальником повітової міліції. Загрожуючи розправою, цей начальник наклав на євреїв контрибуцію (податок на «переможених»). Він заявив: «Я уповноважений Центральною Радою сікти, бити, розстрілювати, аби забезпечити порядок». За декілька днів по тому об'єднана єврейська соціалістична партія зробила запит до Малої Ради з приводу цього інциденту. 
   Проте тогочасний очільник Радомисльської управи, член Центральної Ради М.Мандрика у своїх спогадах подає іншу версію інциденту. За його словами, для охорони єврейського населення від можливої помсти українського громадянства за підтримку євреями московських зайд народна міліція потребувала платні. І євреї згодилися зібрати гроші, але, коли ситуація втихомирилась, оскаржили ці дії на урядовому рівні. Врешті, повітова управа запропонувала повернути ті кошти з казни, коли назбирає належну суму. Та реалізувати це не вдалося через черговий наступ московського війська. Втім, наведений конфлікт хоча й викликав певний резонанс, одначе не призвів до трагічних наслідків.
На відміну від погрому, влаштованого 25 травня 1919 року загоном отамана Д.Соколовського, який на короткий час оволодів містом. Чимало євреїв було знищено, а багато з тих, що врятувалися, подалися до інших міст. У зведенні губвиконкому від 29 травня 1919 року повідомлялося: «Погром у Радомислі мав жа­хливий характер. Більшість вбитих – жінки, старі, діти. Поки зареєстро­вано 205 трупів. Події в Радомислі жахаючі». Серед убитих тоді євреїв були й активісти місцевого більшовицького осередку Федоровський і Шейнблат, на честь яких було названо їх прізвищами вулиці в місті (ці назви існували до 1954 року, нині – Велика Житомирська і Шкільна). Соколовці ж вважали цю акцію помстою за підступне вбивство більшовиками у Коростишеві отамана О.Соколовського, зазначаючи водночас, що повністю винищили в місті московську частину, яка прибула сюди для боротьби з повстанцями (у її складі було чимало євреїв) і тих з місцевих, хто до більшовиків пристав.
У жовтні 1920 року єврейський погром, що супроводжувався масовими убивствами, катуваннями, гвалтуваннями, грабунками, підпалами будинків, у місті влаштували вже «доблесні» будьоннівські частини 1-ї кінної армії, котрі встановлювали Радянську владу в повіті під гаслом «бий жидів і комісарів».
Тож після остаточного «встановлення» нового ладу єврейська община Радомисля офіційно припинила своє існування, хоча вплив євреїв на суспільно-політичне життя був значним. У 1926 р. в місті нараховувалося 4637 євреїв (36 відсотків від усього населення).
Проте вже 1934 р. звіт радомисльської міськради засвідчує зростання єврейського прошарку в місті до 5,3 тисячі (47,7 відсотка). Очевидно, до міста переселилися сільські євреї, котрі рятувалися від примусової колективізації та пов'язаних з нею репресій і голодомору 1932-1933 рр.
Переважаючим було представництво євреїв у міській раді, обраній 1931 року. Із 76 членів міськради налічувалось 47 євреїв. Однак внаслідок репресій це представництво протягом строку її повноважень зазнало змін. Бо депутатський склад міськради змінився більше ніж на 3/4.
Відчутного удару єврейській громаді Радомисля було завдано зруйнуванням синагоги. Попервах вона потерпіла від пожежі 1921 року. До речі, починалась та пожежа з вулиці Купальної (на її розі, на місці теперішніх складів райспоживспілки й містилась синагога). Ймовірно, що мав місце підпал, як прихована спроба нового погрому.
  
Поруйнована синагога в Радомислі (1934 р.).

  Київський губернський ревком, який очолював тоді відомий радянський діяч Я.Гамарник (його життєвий шлях пов’язаний з сусіднім Малином Радомисльського повіту, де, власне, й почи­нав він свою революційну діяльність), надав тоді допомогу радомисльським погорільцям у сумі 10 мільйонів рублів. Ще 50 мільйонів за клопотанням Гамарника мав надати уряд.
Та вже на початку 30-х років за рішенням міськради синагогу було «вилучено для культосвітніх потреб, а згодом взагалі зруйновано. Із сучасної точки зору оте рішення про «вилучення» може здивувати, зважаючи на більшість євреїв у міськраді. Але ж 46 її членів були комуністами, а в цієї когорти класові інтереси завжди брали гору над національними, тим біль­ше духовними. Врешті відбувалося те на хвилі епохи «войовничого атеїзму».
 В період німецько-фашистської окупації міста евреї, які залишились у Радомислі, були окупантами знищені. У серпні 1941-го в урочищі біля хутора Кузьмичів та у яру біля р.Черчі було розстріляно біля 1500 євреїв. Поіменно всіх встановити не вдалося. У реєстрі, зробленому по війні міськрадою, зазначені тільки прізвища голів страчених родин, а проти прізвищ - число розстріляних із сім’ї. За цим реєстром було роз­стріляно 11 членів родини Бойтерів, 9 - Розинських, по 8 - Шатновських, Федоровських, Райтерруберів, Заєздних, Чудинських, Старчевських, по 7 - Сапожників, Сандлерів, Тарнопольських, Лозманів, Цилерманів, Шварцманів, Червонних, Заграничних та інших. На місцях масових убивств євреїв навколо міста означено шість масових поховань.
   Довгий час після війни ці трагічні події владою замовчувалися, а мо­гили євреїв видавалися за місця поховань підпільників. Єврейські джерела зазначають, що євреям забороняли збиратися біля могил, бо влада вбачала у цьому мітингові ознаки. Лише в 1970-х роках на місцях розстрілів було встановлено меморіальні дошки.
 У повоєнний час євреї в Радомишлі вже дійсно стали національною меншиною. У 1970 році їх тут проживало близько 50 осіб. Проте навіть нечисленна громада не стояла осторонь життя міста і району. Відомі на Радомишльщині організатор колгоспного виробництва О.Коритний, керівники підприємств Ю.Пресс, Я.Пресс, Ш.Берібес, М.Шинков, М.Гетман, вчителі Н.Гетман, Д.Могилевський, І.Дубинський, Г.Том, лікар Г.Абрамова, зв'язківець Б.Криницький, перукар М.Галінський, годинникар С.Ліберман, торговельник С.Файнбург та інші.
 За переписом 1989 року в Радомишльському районі нараховувалося лише 55 євреїв, головним чином у Радомишлі. Потому їх чисельність ще більше скоротилась. Бо тільки за останні пять років ХХ століття виїхало на постійне помешкання до Ізраїлю 36 жителів району. Відтак перепис 2001 року вже зафіксував проживання в районі тільки 13 євреїв.
   Цікаво, що єврейські дослідники занепад міста у Радянський період пов’язують якраз із скороченням єврейського населення в ньому. Враховуючи економічну кризу і стагнацію економіки району на межі другого і третього тисячоліть, аргументи проти такого твердження віднайти важко.

Газета «Зоря Полісся», 13 травня, 17 червня, 15 липня 2000 р.

«Національні меншини Правобережної України: історія і сучасність».
Матеріали Міжнародної науково-краєзнавчої конференції.
Науковий збірник «Велика Волинь» - т. 18 .
Житомир : Волинь, 1998 р. - с. 66-68 . - ISBN 966-7390-56-X

З історії сіл Радомишльщини. РАЇВКА


Це село розташоване за 15 км на захід від райцентру при рівчаку Жилівка, який поблизу села впадає в річечку Білку. Сусідні села: Таборище (3 км), Товсте (3,5 км), Раковичі (4 км), Негребівка (5 км), Комарівка (6 км), Садки (6 км), Борівка (7 км).


Засноване було на початку XVII століття, коли ці землі належали шляхтичам Лозкам. Син Степана Лозки Йосип був одружений на Гелені зі знатного роду Реїв. На її честь на раковицьких грунтах було закладено маєток, названий Реєве. Його згадано під 1643 р. у судовій справі між Петром Кучборським (другим чоловіком Г.Рей після смерті Й.Лозки) та митрополитом Петром Могилою. У подальшому ця назва видозмінилась на Раївку (Реїве-Реївка-Раївка).
У XVIII столітті Раївка згадується в документах уніатської митрополії. У 1763 р. власник навколишніх маєтностей Й.Дев'ятківський письмово закріпив ці землі за церквою. У другій половині XVIII ст. після єврейської колонізації краю Раївку згадано у переписах євреїв Київського воєводства за 1778 і 1784 рр. Тоді в селі проживало відповідно 2 і 4 єврейських родини, приписаних до Брусилівського кагалу.
У XIX ст. Раївка входила до Містечківського маєтку (нині — Брусилівський р-н), власниками якого були магнати Подоські, потому перейшло до володінь литовського князя Р.Гедройця, котрий одружився на В.Подоській, і рахувалося за ставищанським православним приходом. Біля села в урочищі Старицькому власник маєтку збудував млина.
Після реформи 1861 р. Раївка увійшла до складу Вишевицької волості Радомисльського повіту. Тут налічувалося 110 православних і 30 католиків. Станом на 1887 р. мешкало 164 жителі. 58 селян мали у володінні 76 десятин землі, оціненої у 576 рублів зі щорічною сплатою в 32 руб. 76 коп.
За даними 1900 р. в селі була школа грамоти, діяли водяний млин і кузня. У «хлібному магазині» стратегічних зернових запасів зберігалося 57 чт. озимини і 27 чт. яровини. Пожежний обоз налічував 4 діжки і 2 багри.
В Раївці обліковувалося 69 дворів з 801 жителем (492 чол. і 399 жін.). З-поміж 383 дес. належних до села земельних угідь 83 дес. були у власності селян, 300 дес. – поміщицькі. Разом з навколишніми селами Раївка входила до земельних володінь інженера Г.Шлейфера (керуючий – П.Рогозинський). Господарювали усі землевласники за трипільною системою. У кінці ХІХ ст. Шлейфер ряд своїх земель передав в оренду німецьким колоністам, котрі заснували тут колонії Райки, Дубовець, Жиловець, Садки, Будища, Вигода.
У пору Українських визвольних змагань 1917-1922 рр. Раївка перебувала у вирі національно-визвольного і повстанського руху. Тут рейдували повстанські загони Ю.Мордалевича, Соколовських, Орлика (Ф.Артеменка), І.Струка, до яких приставали місцеві жителі. Отамана Орлика в останньому його бою на хуторі Таборище (8 січня 1922 р.) поранив житель Раївки П.Шуліпенко, котрий командував розвідувальним чекістським загоном.
У листопаді 1921 року через Раївку проходили Волинська та Подільська групи Листопадового походу Армії УНР. 13 листопада 4-й курінь Волинської групи, прикриваючи переправу головних сил через Білку, вів тут затяжний, хоча й нерівний бій з переважаючими військами «червоних». Український курінь було розбито, проте армія Ю.Тютюнника після переправи змогла відійти далі на північ.
Після встановлення радянської влади в Раївці було організовано комнезам, сільраду, до якої входили також села Райки і Довга Гребля. Серед перших її очільників був згаданий П.Шуліпенко. У 1925 р. в Раївці мешкало 887 жителів. У Довгій Греблі — 113, у Райках — 138. В подальшому ці села були зняті з обліку і увійшли до меж Раївки.
В роки колективізації в Раївці утворилися колгоспи ім. Постишева та «2-й рік п'ятирічки» (згодом вони об'єдналися в одне господарство — ім. Чкалова). Проте у зведеннях НКСВ відзначалося, що колективізація та інші тогочасні політичні кампанії проходили незадовільно. Недарма під час голодомору 1932-33 рр. Раївська сільрада була занесена на «чорну дошку».
За сфабрикованими звинуваченнями були репресовані жителі села - брати Володимир, Йосип та Франц Григоревські, Франц Древ’яновський, Огій Іщук, Андрій, Броніслав, Станіслав і Франц Куровські, Матвій Суходольський та ін.
12 липня 1941 року село було окуповане гітлерівцями.
У пору окупації жителі села брали участь у партизанському русі. Двох сельчан було закатовано і розстріляно фашистами. У Раївці проходила зустріч керівників партизанських з'єднань О.Сабурова, С.Ковпака, І.Хитриченка та інших. Окупантами було вивезено на роботи до Німеччини 21 жителя села.
Під час окупації в селі було спалено 7 будинків, вивезено в Німеччину 14 коней, 13 свиней, 51 овечку, 12 голів молодняка, 1204 птахів.
Вигнано нацистських окупантів з Раївки 9 листопада 1943 року, однак 23 листопада ворог знову заволодів селом. Остаточне визволення прийшло 26 грудня 1943 року.
У братській могилі в центрі села біля парку і клубу поховано 289 воїнів (21 офіцер) 30-ї, 71-ї,99-ї та 129-ї стрілецьких дивізій, 13-го арткорпусу, що загинули тут під час тяжких боїв, які точилися 23-29 листопада, 5-7, 21-26 грудня 1943-го, та померли в січні 1944-го. Відомі прізвища 144 похованих. У 1958 р.на могилі було встановлено пам’ятник у вигляді бетонної скульптури воїна. У 1988 р. на встановлених там гранітних меморіальних плитах була викарбовано імена похованих воїнів, а також 76 воїнів-односельців, що полягли на фронтах Другої світової війни.


У 1944 р. в Раївській сільраді нараховувалося 718 жителів, 248 дворів.
По війні у довколишніх лісах рейдували загони ОУН і УПА, які користувалися підтримкою місцевого населення. Співробітники НКВС скаржилися, що про їх появу повідомляли через 3-4 дні по тому.
У повоєнний час Раївський колгосп видозмінювався у промислову артіль, а у 1951 році став бригадою укрупненого колгоспу ім. Тельмана, ім.Гагаріна (с. Раковичі). З 1992 р. тут діяв виробничий підрозділ сільгосптовариства «Раковицьке». Нині господарюють приватні і фермерські структури.
У 1954 р. було ліквідовано сільраду з підпорядкуванням села Раковицькій сільській раді. За переписом 1989 року в Раївці мешкало 147 жителів (48 чоловіків і 99 жінок). Станом на 1 січня 2000 року в селі рахувалося 76 мешканців, 2010 р. – 84, 2015 р. – 51.


Газета «Зоря Полісся», 15 липня 2000 року.


Нова книжка земляка


1999-го року у Львові вийшла друком книжка нашого земляка — забілоччанина Віктора Василевського «Веселі і сумні мої дороги». До неї увійшли спогади відомого військового топографа, лауреата Державної премії про дитячі і юнацькі роки проведені в рідному Забілоччі.

І от у Чернівцях побачила світ нова друкована праця Віктора Гнатовича. Вона має назву «У колисці військових топографів» та розповідає про роки його навчання у Ленінградському військово-топографічному училищі.


Віктор Василевський вступив до нього у 1939 році після закінчення Забілоцької десятирічки. У зв'язку з початком Великої Вітчизняної війни навчання вийшло прискореним. І вже того ж 1941-го року лейтенант Василевський дістав призначення до військово-топографічного загону Ташкентського військового округу. Його шляхи пройшли через Іран, Каракуми, Тянь-Шань, Усть-Курт, Памір, Кавказ, Карпати… У 1952 р. за створення карт високогірних районів Віктору Гнатовичу в числі інших військових топографів було присуджено Державну премію.
Саме про те, як формувалися майбутні топографи у своїй колисці — ЛВТУ, і розповідає автор у книзі. Згадує він про курсантські будні, багаті на цікаві й кумедні історії, випробування, яких довелося витримати, веде мову про колег по навчанню, наставників, згадує й своїх земляків, шкільних друзів, з якими повсякчас підтримував зв'язки. З гордістю і симпатією Віктор Гнатович оповідає про справу свого життя — військову топографію — одну з найважливі­ших галузей військового і цивільного призначення.
Продовжив її популяризацію полковник у відставці В. Василевський, й перебуваючи на заслуженому відпочинку. Він щедро ділиться своїм досвідом з офіцерами, солдатами, курсантами, студентами. Прислужиться цій справі, безумовно, й книжка «В колисці військових топографів», яка, звичайно ж, знайде свого читача.


Газета «Зоря Полісся», 15 липня 2000 р.