середу, 2 листопада 2005 р.

І залишилось «Билинине сільце»…


Якось ще у шістдесятих роках минулого століття до нашого будинку навідався незнайомий гість із Харкова. Виявляється, ми з ним були однофамільцями, і до нас він завітав із цікавості, дізнавшись, що у далекому Радомишлі зустрічається таке ж не досить поширене прізвище, як у нього. Отож і зацікавило його, чи не перетинаються десь там у надцятому коліні родинні гілки…
Що ж, прагнення людини дізнатися якомога більше про свій родовід цілком зрозуміле. І тотожність прізвищ тут, звичайно, стає у нагоді, допомагаючи віднайти втрачені зв'язки. Але ось яка чудернацька історія сталась у минулому в наших краях з одним із його мешканців через надмірну любов до власного прізвища.
Як свідчать історичні джерела, у ХІХ столітті власниками сіл Мірча, Красносілка, Краснобірка та інших були такі собі Билини. Першим у цьому переліку йде повітовий суддя Станіслав Іванович Билина, якому на Радомишльщині належав чималий маєток.
З настанням старості почали ятрити серце судді сумні думки щодо наближення смерті. А найбільше непокоїло його те, що не мав серед своїх нащадків, а, значить, і найвірогідніших спадкоємців представників чоловічої статі. Сам він узагалі був бездітним. У братовій родині діти були, але - чотири доньки.
Завдавало ж тяжкого болю старому Станіславу Билині усвідомлення того, що з його смертю прізвище щезне. Адже племінниці хоча й були Билинами, проте, зрозуміло зоставатимуться ними лише до заміжжя.
То як же їм заповідати маєток, адже володітимуть ним опісля уже не Билини, а бозна з якими прізвищами нащадки. Можливо, навіть з такими, що й на тому світі за них буде соромно. І не лунатиме серед обивателів Радомисльського повіту щось на зразок: «Чиє сільце Краснобірка? Билинине!»
Отоді дідуган вчинив таке, що вразило багатьох, давши поживу для численних пересудів. Власник Краснобірки почав пошуки вірогідних спадкоємців маєтку серед осіб,.. які мали прізвище Билина. І після тривалих пошуків таки знайшов.
Десь аж у Литві знайшовся якийсь Зелислав Билина, що мав до того ж можливості для продовження прізвища. І отак зовсім чужій людині відписав старий суддя свій спадок. Навіть дружині дісталась лише так звана прижиттєва рента.
Єдинокровні племінниці за приналежність до жіночого роду залишилися ні з чим. Зате пристрасне захоплення господаря своїм прізвищем було вдоволене сповна: власником маєтку, після того, як він відійшов у світ інший, однак залишився Билина.
«Всякому голову мучить свій дур», — прорік колись філософ Сковорода. Проте небіжчик Станіслав свого все ж досяг. Навіть всупереч тому, що Билини й не значаться вже друге століття серед власників Краснобірки, їхнє прізвище зосталося на скрижалях історії. Так само й досі дослідниками історичних цікавинок згадується чудернацький вчинок старого судді, що став хрестоматійним. Адже недарма казали древні: «Ассідум мірабіле нон ест» - «Звичне не захоплює».

Газета «Зоря Полісся», 1 листопада 1995 р.


вівторок, 1 листопада 2005 р.

З дефіцитом бюджету наші предки теж були обізнані


  З кризовим сьогоденним станом нашої економіки нині, здається, обізнані всі. А тому майже рідними стали для людей терміни на зразок «дефіцит бюджету», коли йдеться про неспроможність владних структур звести кінці з кінцями на рівні чи то держави, чи міста або району.
  А як із цим були справи раніше? Судячи з бюджету Радомисля за 1882-й рік (щоправда, тоді застосовувалось задля цього поняття «кошторис»), видрукуваного у «Київських губернських відомостях», дефіцит, тобто перевищення витрат над доходами, - винахід далеко не сучасний.
  Отже, року вісімдесят другого девятнадцятого століття повітове місто Радомисль мало прибутку у 12300 рублів. Його формували кілька статей доходів. Одна з них вважалась постійною і являла собою різноманітні «місцеві податки і збори» (як за теперішньою термінологією).
   591 руб. 58 коп. надходило зокрема з ріллі і сінокосів, 345 руб. 86 коп. – з городів (187.38), садиб при поромі (8.00) і в Рудні (153.48), ще 133 руб. 50 коп. -  з вигонів під орендою (25.00),  Потіївського цегельного заводу (3.15), городів інвалідної команди (15.00), пасовищ (17.35), рибного озера (36.00). Надходили до міської казни постійні доходи від торгівлі (загалом 344 руб. 12 коп.), зокрема – з місць на площі, які займалися дрібними торговцями (80 руб.), міняльними столиками (20), під будкою для зельтерської води (10), з куреня для обсмажувального ряду (645.25), з міського навісу для вагів і чотирьох лавок (226.25), з пересувних лавок і балаганів (880.27), з міських капітальних лавок і погребів під ними (1247.35), з балаганів у ярмаркові дні (100). Щодо великих ярмарків, то таких у ту пору в місті влаштовувалося п'ять: 9 і 15 травня, 6 серпня, 14 вересня, 6 грудня. Але вони були незначними, з оборотом кожної до сотні рублів. Втім Радомисль не вважався значним ярмарковим містом. Навіть у межах повіту більше славилися ярмарки у Брусилові і Чорнобилі.
   587 руб. 50 коп. становила платня з міських будівель, зайнятих постійними військами (401.00) і запасним батальйоном (186.50), що тимчасово квартирував у місті.
  З міського лісу (за збирання хмизу і продажу дерева на будівельні потреби) надходило 50 руб., із земель під лісовими хуторами – 144, з баштанів – 92. Прибуток давала казні навіть глина, з якої ліпились глечики (12 руб.). Досить прибутковою справою був збір за проїзд через міст і з порому – 600 руб. Крім того, 75 руб. давали відрахування від міського капіталу, що зберігався в кредитній установі (в банку).
  Другу групу постійних доходів (1700 руб.) утворювали прибутки, які, на думку тогочасних «обивателів», вважалися хоча й потрібними, але вразливими для бідних городян і тих, хто прибував до міста у потребі. Це були податки на постоялі двори (67.50), шкіряні заводи (100), з усіх приватних будинків і садиб (1330), на трактири (202.50). Загалом же постійних прибутків Радомисль мав 7525 рублів.
  Випадкові прибутки (2104 руб. 88 коп.) утворювалися зборами з осіб, що мешкали в селах, але вважались радомисльськими міщанами. Щоправда, у цьому кошторисі їх чомусь не відбито, ймовірно через труднощі визначити таких платників і стягнути з них внески. Хоча відомо з деяких джерел, що до цієї категорії осіб належали нерідко мешканці сіл, що були зайняті промисловим виробництвом. Приміром, усі 106 жителів села Клевань Мартиновицької волості в тогочасній статистиці подаються як радомисльські міщани.
  Від стягування недоплат за минулі роки і пені за несвоєчасну сплату внесків місто отримало 1300 руб. До речі, цю суму доходів у ті часи часто-густо пропонували вважати визначальною для призначення утримання міським діячам.
   142 руб. 88 коп. було стягнуто з колишнього міського голови за вкрадені міські гроші. (Цікаво, чи багато маємо подібних прикладів у наш час?). А ще 62 руб. 40 коп. повернуті колишнім гласним Колоском, що також розтринькав казенні кошти, очевидно, за прикладом голови.
  Від продажу міської землі приватним особам під забудову надійшло 100 руб., ще 500 становили пожертви євреїв з коробочного збору.
   2700 рублів надала місту урядова влада. Це були 25 відсотків з купчих свідоцтв (500 руб.) і чверть відсотка з нотаріальних дій (1100), що вчинялися в Радомислі, а також  10 відсотків збору з дрібної торгівлі (550), яка велась у місті, та 20 відсотків з патентів на продаж ниток (550).
   Щодо казенних витрат, то вони сягнули суми в 12409 рублів і, як бачимо, перевищували прибутки. А використовувались головним чином на утримання міської управи, її членів і деяких найгаласливіших гласних, як це практикувалося повсюдно. Як писав тоді з цього приводу відомий краєзнавець Л.Похилевич, ці особи не винайшли пороху і навіть не збудували для міста котрогось мисливського будинку, зате навчились засідати не на лавах, як давні лавники в містах і містечках на Русі, а у вольтерівських кріслах. Тож, зловживаючи відсутністю у Городовому положенні закону, який би визначав утримання градоправителів на кошти міста і забороняв би використовувати в поточному році майбутні прибутки, міські можновладці без докору сумління призначали собі нагороди та чимале утримання, обтяжуючи городян боргами.


Міська управа в Радомислі.

   Як бачимо, витрати 1882 року цілком поглинали не тільки постійні, тобто планові прибутки, а й випадкові. І якби не розтрати колишніх міських керівників, то Радомисльська управа не дорахувалась би того року значної частки свого утримання. Хоча це, мабуть, малоймовірно, адже вже тоді було винайдено можливості використовувати при потребі кошти, призначені для інших цілей. А тому страждав би благоустрій міста і, наводячи слова тогочасного оглядача газети, «присяжні засідателі окружного суду з його членами, різний діловий люд і купці, що приїздять до Радомисля у справах, продовжували б губити у міській багнюці не тільки калоші, а й чоботи, хоча каміння для бруківки під рукою».
   Що ж, і в позаминулому столітті місто наше мало схожі проблеми, проте все ж розвязувалися вони тоді (для прикладу, 1861 року доходи міста становили лише три тисячі рублів), вирішуються, незважаючи на труднощі й нині. Та все ж варто іноді поринати у минуле, аби застерегти себе від деяких уже пройдених помилок.

  N.B. І насамкінець тут доречно навести невелике цінове порівняння. Булка звичайна (вагою в 1 фунт) коштувала в ті роки 8 коп., пуд житнього хліба – 90 коп., фунт яловичини – 10 коп., корова – 10-15 руб. Середньомісячний заробіток робітника у Російській імперії у 1882 р. становив  14,8 руб. А щодо теоретичного тодішнього валютного курсу, то за один фунт слід було б викласти 4 рублі 6 копійок, за американський долар - 1 руб. 29 коп., за німецьку марку – 30,9 копійки, за франк – 25 коп.

Газета «Зоря Полісся», 1 листопада 1995 р.


середу, 21 вересня 2005 р.

Про минуле заради майбутнього


Наш мальовничий край завжди приваблював до себе найрізноманітніших людей та й сам дав світові чимало видатних особистостей. Написано безліч поетичних і прозових творів, художніх полотен, створено кінофільмів про його неповторну природну красу, відомих і простих поліщуків, про багату і цікаву історію. Але час швидкоплинний, і непомітно стають історією, здавалося б, ще зовсім свіжі у пам’яті події останніх днів, місяців, років, десятиліть. А тому потрібно, щоб і вони залишалися в якомусь зібраному й узагальненому вигляді для нащадків.
Особливо це важливо для окремих регіонів, таких, скажімо, як наша Радомишльщина. Адже, знаючи більш-менш загальну історію своєї або інших країн, наші співгромадяни майже не обізнані з тим, що відбувалося у той чи інший історичний проміжок у рідному місті, селі. І оця «мала» наша історія не менш цікава, бо пов¢язана, наприклад, із вулицею, якою ходиш щодня, з будинком, де мешкаєш, з людьми, з котрими безпосередньо або з їхніми нащадками повсякчас спілкуєшся чи добре знайомий.
Саме таку спробу відобразити історичний розвиток Житомирщини за останні півстоліття зробив у своїй новій книзі «Життя моє – історії краплинка. Люди, події, факти Житомирщини» наш земляк Петро Михайленко. На чотирьох сотнях її сторінок він не просто мемуарно описує те, що відбувалося на наших теренах у другій половині ХХ і на самому початку ХХІ століття, а змальовує на тлі своєї епохи багатьох трудівників, розповідає про тих, з ким працював і зустрічався на своєму життєвому шляху – про друзів, колег, старших товаришів і наставників, насичуючи ці розповіді багатьма цікавими й неординарними епізодами. Примітно, що в книзі подано фотографії більшості з тих, про кого оповідається, наводяться конкретні дати тих чи інших подій, офіційні статистичні дані. І це теж є вагомим документом епохи і памяті про неї.


Я невипадково назвав Петра Платоновича Михайленка земляком. У Радомишлі промайнув чималий етап його біографії, що почався 1954 року з навчання у радомишльській школі колгоспних бухгалтерів. Потому він працював у райкомі комсомолу – інструктором, другим і першим секретарем, інструктором райкому партії, головним економістом місцевого колгоспу, директором бухгалтерської школи. І ці сторінки його життя досить докладно висвітлені в книзі.
«Я зріднився зі старовинним містом Радомишль, – пише Петро Михайленко, – яке полюбив і яке стало для мене близьким і рідним… Тут пройшла моя зріла юність, відбулося трудове загартування, тут я знайшов чимало друзів і своє щастя – створив сімю, тут народилась моя донька... Мене зачарувала своєю красою дорога до Радомишля, яка змійкою розрізала лісовий масив, і саме місто, яке величаво красується на пагорбі над річкою Тетерів...  Я вважаю, що кращого райцентру не бачив!»
Відтак радомишльський гарт прислужився авторові і в подальші роки, коли він працював на керівних посадах в Андрушівці, Житомирі.
Період, про який розповідається в книзі, П.Михайленко поділяє на дві частини: радянські часи і сучасні, тобто незалежної України, застосовуючи при цьому різні оцінки, кольори і відтінки. Як, власне, і в характеристиках перших осіб області, району, під керівництвом яких доводилося йому працювати. Втім це, звісно, роздуми і особиста точка зору автора, з якою можна погоджуватися чи ні.
Врешті не все з нашого нещодавнього ще минулого витримало випробування часом, не все однаково сприймається й нині. Та як би хто не оцінював попередні роки, їх не викреслити. Вони – частинка історії, яку потрібно вивчати, щоб краще розуміти, знати і осмислювати заради майбутнього.


Тож, безумовно, книга Петра Михайленка «Життя моє – історії краплинка. Люди, події, факти Житомирщини», яка, до речі, має чудове поліграфічне виконання, прислужиться працівникам органів державної влади і місцевого самоврядування, історикам і краєзнавцям, просто читачам, які цікавляться минувшиною рідного краю.

Газета «Зоря Полісся», 21 вересня 2005 р.

середу, 7 вересня 2005 р.

Битва за Борщів, про яку в підручниках не йдеться


   В історії села Борщів, що на Радомишльщині, серед його власників у різні періоди існування згадуються і поміщики Богдановичі. Антонію Богдановичу, котрий свого часу служив секретарем у польського короля, внаслідок якогось судового вироку з розподілу маєтків дістався в кінці 18 століття ряд маєтностей на Київщині і Волині. Серед них були зокрема села Радомисльського повіту – Гуменники (нині Коростишівського району), Чоповичі (частково), входив до володінь Богдановичів і Борщів.
 Цей вирок, проте, відмовилися визнавати поміщики Яцківські, яким належала частина цих землеволодінь, а також їх покровитель, знаний коростишівський магнат граф Олізар, власник села Студениці, що межувало з Гуменниками. І тоді за звичаєм, усталеним у Королівстві Польському, було влаштовано так званий заїзд.
  Нинішні словники точного тлумачення цього слова не дають. У ті ж часи це означало битву, тобто збройну сутичку між двома озброєними загонами. Переможець бою, як тоді велося, діставав і право володіння.
  Як зазначає краєзнавець Лаврентій Похилевич, заїзд відбувся біля Студениці. З одного боку були студеницькі селяни, які тримали бік Олізара, з протилежного – гуменничани і ті, хто підтримував Богдановича (він, до речі, мав значну підтримку, бо очолював повітове дворянське зібрання). Це був справжній бій, у якому застосовувалась вся існуюча на ту пору зброя – і вогнепальна, і холодна (вила, списи, палиці), за винятком хіба що гармат. Були і вбиті, і поранені з обох ворогуючих боків. А сильнішими виявилися прихильники Богдановича, котрі вщент розбили супротивника. Відтак маєтності, навколо яких зчинилась ота колотнеча, дісталися Богдановичам.
  Але відбувався зазначений заїзд уже за російського правління,тобто в часи, коли Польщу після її третього поділу (1795 р.) загарбала Росія. А тому, враховуючи, що мали місце численні жертви, було призначено слідчу комісію. Згодом на підставі її висновків відбувся суд, який звинуватив і переможців, і переможених.
  Подальша доля двох проводирів виявилась трагічною: Антоній Богданович помер в ув’язненні, а Олізар наклав на себе руки. Однак винесений судовий вирок не заперечив права Богдановичів на маєтності, а навпаки підтвердив їх. І вони перейшли у спадок до Антонієвого сина – Генріха (у 1852-54 рр. він, як і батько, був предводителем повітового дворянства).
  У 1857 році, як свідчать документи, до його Борщівського маєтку належало 2130 десятин землі. Втім невдовзі Генріх Богданович помер. Його борщівські землі розподілили між різними власниками. Причому половина наділів дісталась… Я.Олізару, нащадкові загиблого магната.
  Таким ось несподіваним фіналом завершилась півстоліття по тому битва за Борщів.


Газета «Зоря Полісся», 16 серпня 1995 р.

вівторок, 5 квітня 2005 р.

Ламати – не будувати…

Років надцять тому якогось дня я зустрів на вулиці Олександра Пирогова, знаного радомишлянам своїм краєзнавчим подвижництвом, що кудись поспішав з фотоапаратом.
— Та ось хочу встигнути сфотографувати магазин «Кооператор», який розвалюють. Для історії потрібно...— пояснив він мету свого маршруту.
Так, від «Кооператора» вже давно не залишилося й сліду. Тож нові покоління городян й не здогадуватимуться, що перед сучасним будинком управління юстиції стояв колись популярний у місті магазин.

...Свого часу його називали «Ривиним магазином» за іменем продавчині, що торгувала тут. Ця назва побутувала серед радомишлян довго, навіть коли славнозвісна Рива вже там і не працювала. У 50-60-х роках магазин той вважався центральним гастрономом у місті, поки не збудовано було новий у будинку, де нині ресторан у сусідстві з банками. Але традиції забезпечувати покупців всім необхідним у «Ривиному магазині» збереглися. Хоча й змінював він кілька разів свою підпорядкованість, як змінювались і його працівники.


Рива навпроти свого магазину.

 Тепер це в минулому, бо не вписався той торговельний заклад у сучасний вже краєвид центру міста. Хоча міг стояти ще не один рік. Коли розбирали магазин, робітники, що робили ту справу, приказували: «Гарне ще дерево...» Але яким би той будинок не був, його долю було вирішено ще в серпні 1992 року, коли міське споживче товариство уклало угоду з банком «Україна» про знесення своїх будівель для будівництва нового приміщення банку.
Цей приклад, на жаль, типовий для Радомишля, де міська влада й досі не має чіткої позиції стосовно старих будівель. А тому вони є власністю установ, організацій, відомств, приватних осіб врешті, які чинять з ними що їм заманеться.


Ривин магазин з чергою за хлібом у перебудовчі роки.

Знесений магазин, звісно, ніякої архітектурної цінності не являв. Але як безжально, приміром, обійшлася райлікарня з будинком Горенштейна (адмінприміщення ТМО), де зруйновано унікальні грубки, зафарбовано чудернацький розпис на стелях.
Свого часу краєзнавча громадськість била на сполох через те, що зник візерунчатий старовинний піддашок з будинку №55 по вулиці Малій Житомирський А інший такий же так і не прилаштували навіть за наполяганням міського керівництва на нинішньому будинку податкової інспекції, звідки його зняли під час реконструкції.
Ще один оригінальний будиночок того ж підприємця Горенштейна, де свого часу були райвно, музей, дитяча консультація, СЮТ, теж зрівняли із землею, збудувавши архітектурний витвір у вигляді кафе «Вітерець» (нині — «Стимул»).


Так руйнували колишню «керосинку» - гасову лавку, що врешті таки псувала вигляд скверу Шевченка. Але колись тут вона усе ж була…

До речі, якось у столиці мав реконструюватися житловий квартал в районі вулиці Горького із типовою житловою забудовою початку ХІХ-го століття. Його, зокрема, пропонували знести, аби не морочитися, і збудувати натомість щось нове і грандіозне. Однак перемогла інша позиція: ремонтувати, зберігши архітектурний стиль, а всередині будинки тільки благоустроїти, проте знову ж таки не за рахунок зміни колишнього планування квартир. Відтак Києву у цьому місці вдалося зберегло своє обличчя.
А яке обличчя має Радомишль? І чи має взагалі? Вчора одне, сьогодні інше, завтра ще бозна-яке... Певно, недарма ті, хто приїздять до рідного міста через багато років, зізнаються: «Я не впізнаю Радомишля. ..»
Їхні почуття цілком стали мені зрозумілими, коли, скажімо, переглядав кінофільм «Гомони, містечко» (ще до Першої світової війни окремі його епізоди знімалися у нашому місті). Принаймні неможливо було вгадати на старих кінокадрах сучасні радомишльські вулиці чи ототожнити з ними відзняті на кінострічку будиночки. Від них не зосталося і сліду. Чимало зруйнувала війна, інше доруйнували владні «временщики».


Мала Київська вулиця (нині провулок Шкільний) вже колишня і за назвою, і за виглядом.

Так, з'явилося багато нових сучасних будівель і споруд, але ж майже не залишилося нічого, що було притаманне місту в минулому. І мало хто нині знає, що колись центр Радомисля являв собою суцільну забудову, тобто, один будинок був упритул із сусіднім. Так, як це притаманне саме містам. Ще на початку шістдесятих залишки такої забудови зберігалися на відрізку вулиці Ломоносова від сучасного побуткомбінату до вулиці Міськради. Та, щоб не обтяжуватися ремонтами, все там потроху порозбирали, збудувавши той же побуткомбінат, аптеку, «тимчасовий» молочний магазин, або й взагалі залишивши пустир, де свого часу містилась автостанція, а нині збудовано ще одну торговельну «времянку».


Таким був центр міста півстоліття тому.

А скільки понівечено стародавніх будівель і спотворено їх зовнішній вигляд недолугими перебудовами і прибудовами. Адже більшість із них використовується нині не за тим призначенням, за яким ті будинки будувалися і мали б слугувати людям. Яскравий приклад — будівля колишньої кірхи. Спробуйте-но впізнати її тепер, зусибіч обліплену верандами.


Стародавня Кірха та її теперішній вигляд.

І чого тоді дивуватися, що новітні городяни не знають минулого свого міста і не цікавляться ним. Адже вони призвичаєні до того, що міське довкілля практично нічого не розповідає їм про це, змінивши первісні назви вулиць на догоду чиїмось примхам або безжально зруйнувавши стародавні будівлі. Якими б гарними не були фотографії, вони, проте, вже ніколи не повернуть того, з чим зустрічався щодня і що ставало часткою життя.


А отак прибудовами змінили до невпізнання будівлю колишнього дворянського училища (цій споруді, до речі, вже більше двох століть), що на розі Старокиївської та Великої Житомирської.


Газета «Зоря Полісся», 5 квітня 1995 р. 

пʼятницю, 18 березня 2005 р.

«Знаєте, яким він хлопцем був…»


10 лютого 1995 року інформаційні агентства передали трагічну звістку про катастрофу під час випробувального польоту українського літака АН-70. Це сталося під Бородянкою, на висоті 3100 метрів. За висновками експертів аварія виникла через зіткнення лайнера з літаком супроводу. АН-70 втратив хвостове оперення, загорівся у повітрі і стрімко та майже вертикально врізався у землю.
Жодному із сімох членів екіпажу врятуватися не вдалося. Серед загиблих був і провідний інженер І класу АНТК імені О.К.Антонова Михайло БЕРЕЗЮК, уродженець Радомишля.


… ХОЧА ПІСЛЯ ТРАГЕДІЇ і похорону загиблих минуло вже чимало часу, Валентина Миколаївна Калініченко, сестра Михайла, час від часу в ході розмови витирає хустинкою сльози, що навертаються на очі. Згадуючи ту чи іншу деталь із життя брата, голос жінки починає тремтіти:
– Це настільки вразило всіх нас… Він же був найменший у сім’ї, а тому його щиро любили всі. І він віддячував тим же, немов прагнув віддати кожному часточку себе...
Ми гортаємо сімейний аль­бом Березюків, де з фотографій дивиться усміхнений і привітний Михайло: в родинному колі, серед друзів дитинства і юності, вже дорослим зі своєю родиною.
Він народився і виріс у Радомишлі. Тут, по вулиці Леніна (Мала Житомирська) після смерті матері (вона померла за рік до загибелі Михайла) йому дісталась невелика спадщина частина батьківського дому. У ньому він зростав, мужнів. Тут сидів над книжками і зошитами.
Це був дуже дружний клас, ділиться спогадами про випускників 1968 року школи №2 класний керівник Л.Ф.Малюшицька. — Проблем з ними не було: самостійні, ініціативні, наполегливі. Разом готували всі шкільні заходи, вечори.
Лариса Федорівна згадує однокласників Михайла Березюка: Володя Криворук, Наташа Зарудна, Олександра Духнич, Люда Мірошниченко, Тетяна Ляшенко, Марія Уницька, Петя Зубленко, Слава Оладько (теж трагічно загинув)...
Михайло був серед них, я б сказала, совістю класу. Горнув до себе друзів своєю щедрістю і щирістю, товариською вдачею, добрий, привітний
Ці риси характеру були притаманні йому і в подальшому дорослому житті. До речі, один з колег по роботі в авіаоб’єднанні так охарактеризував Березюка:
Знаєте, з ним просто неможливо було посваритися. Трапляється ж у житті, що іноді хочеться спересердя просто злість зігнати. Михайло у таких випадках обеззброював усіх своєю світлою посмішкою.
ЙОМУ легко давалося навчання в школі. Мабуть, тому й не мав особливих проблем із вибором подальшого шляху в житті після закінчення школи. Чому обрав інститут інженерів цивільної авіації? Стосовно цього кроку ніхто нині конкретних пояснень не пригадає. Бо не марив Михайло Березюк небом, як узвичаєно писати в таких випадках, хоча хто з нас у дитинстві не мріяв бути льотчиком чи космонавтом Мабуть, то стало для нього своєрідним випробуванням сил. Адже КІІЦА вважався дуже престижним навчальним закладом із досить високим конкурсом, витримати який вдавалося далеко не всім.
А ще чомусь зринула й така аналогія. Навесні 1968-го, коли Михайло та його однокласники обдумували свій подальший шлях у житті, в авіакатастрофі загинув кумир усіх дітлахів того покоління Юрій Гагарін. Вплинуло це тоді на Михайлів вибір чи ні, хто зна. Але пішов він шляхом першопроходця космосу, зробивши через 27 років такий же крок у безсмертя ...
Восени 1992-го сталась катастрофа з літаком «Руслан». Тоді теж загинули члени екіпажу, що залишились на борту (за наказом командира інженер-дослідник вистрибнув з парашутом і приземлився біля Хомівки, щоправда невдало: зачепився за дерево і при падінні тяжко ушкодився). Відтак та аварія також торкнулась нашої радомишльської землі, бо впав літак у лісі на межі Київської та Житомирської областей біля станції Буян. Бачили його останній лет чимало жителів району. Про Михайла Березюка казали, що уродився він у сорочці. Бо мав бути тоді в польоті, та щось завадило, відклавши його останній рейс на два роки.
Колишній учень другої міської, нині столичний журналіст Володимир Шуневич, молодший від Березюка на триріччя, ділиться сумними спогадами про побачення з Михайлом на похороні загиблого екіпажу «Руслана»:
– Березюк стояв неподалік крайньої могили з портретом командира Сергія Горбика. Я підійшов до нього. Постояли мовчки, потім домовилися зустрітися в спокійній обстановці. Але, як завжди, мене закрутили справи. І ми з Мишею зустрілися через півтора року знову на цвинтарі. Його могилу викопали на тому самому місці, де він стояв, проводжаючи Горбика.
... ПЕВНО по праву молодшого в сім’ї він чи не найбільше піклувався про маму. Коли була вона ще жива, постійно телефонував, часто навідувався. Його радомишльські знайомі і друзі зазначали, що, вітаючись з ними під час чергового приїзду до рідного міста, Михайло пояснював мету відвідин так: «Ось, приїхав маму перевідати».
Він готувався до річних поминок по своїй неньці, постійно тримаючи зв’язок із сестрами. Та приїхати на те побачення вже не судилося. Відбулося воно у вічності. Бо з небес Михайло зійшов у землю.
Після смерті батьків, як згадувала Валентина Миколаївна, у розмовах про них брат казав, що вони йому ніколи чомусь не снились. А вже після трагедії десятого лютого його молодший син зізнався, що напередодні фатального польоту батькові наснилась бабуся: вона вийшла з палаючого будинку і ніби намагалась від чогось застерегти…
АН-70 вважався надією українського літакобудування. Його називали «повітряним богатирем двадцять першого століття». Адже ця літаюча машина за своїми конструктивними характеристиками не має аналогів у світі серед літаків такого класу. Михайло Миколайович Березюк був одним із розробників цієї моделі. Тому й перебував на борту в перших експериментальних польотах нового літака, як був і в цьому – четвертому і трагічному.
Його дітищем було серце крилатого велетня – двигун, бортове обладнання. Власне, працюючи над цим літаком, він обіймав посаду ведучого інженера з льотних випробувань, тобто – керівника усіх випробувальних програм з контролю параметрів: визначення показників приладів швидкості, висоти, скоропідйомності, вантажопідйомності, льотних характеристик, надійності електрорадіопристроїв тощо, аж до сертифікації машини. Один з авторитетних літакобудівників Росії Шаталов дуже високо оцінював роботу Березюка. АН-70, за його словами, мав стати для Михайла зоряним часом. На жаль, став недоспіваною лебединою піснею.
ВІН НІКОЛИ не афішував своєї роботи та особливостей професії. На питання рідних і друзів про те, чим займається, відповідав з притаманною йому скромністю:
— Робимо літак
Так було і цього разу, і раніше, коли виходили з АНТК нові диво-машини, що захоплювали світ. З ними він побував у багатьох країнах, на різних континентах. Але ті поїздки були для нього просто роботою. Тож дехто дивувався, що не мав Михайло від тих відряджень ніяких матеріальних благ. Адже нерідко, буваючи за кордоном, навіть не залишав межі аеропортів.
За відгуками всіх, хто знав інженера Березюка, його скромність вражала і водночас вабила до себе щирістю й відкритістю душі. До речі, лише за кілька років до трагедії родина Березюків отримала більш-менш пристойне житло. Притому будував його Михайло, як кажуть, власноруч, перейшовши на період будівництва житлового будинку до будівельного підрозділу авіазаводу.
Загиблий екіпаж в АНТК вважався кращим. Ця чудова сімка була улюбленцем «антонівців». Певно, недарма кажуть, що невблаганна смерть завжди забирає найкращих.
Рідні пригадують, що якось ще мама запитала Михайла: мабуть, небезпечні оті випробувальні польоти?
Не хвилюйся, рідна, ми ж маємо парашути, так що на крайній випадок зможу врятуватися.
У крайньому випадку 10 лютого 1995-го скористатися парашутами екіпаж просто не встиг, настільки раптово все сталося.
Ховали їх усіх разом на київському кладовищі у Берковцях, яке вже стало немов меморіалом для усіх загиблих льотчиків. Звучали традиційні слова про мужність, пам’ять, останні військові почесті — залпи, кружляла над цвинтарем їх рідна «Аннушка».



До родини Михайла Березюка потім підійшла лікарка підрозділу, яка завжди оглядала членів екіпажу до і після польотів:
Я називала його Мишенькою, бо він для нас був дійсно улюбленцем, душею колективу. Завжди для всіх знаходив час, аби прийти на допомогу
А хтось іще додав, що це була надзвичайно скромна, інтелігентна Людина. Людина з XXI століття, як і його недовершений витвір. Тому, певно, й пішов він із життя, бо випереджав час, що ще для нього не настав.
Хтозна, можливо, у цьому новому столітті і тисячолітті й справді і земля буде кращою, і люди чистішими. Цього так прагнув Михайло Березюк. Хай же оберігає ненька-земля його вічний спокій, і береже світлий образ людини й авіабудівника для нащадків людська пам’ять.

Газета «Зоря Полісся», 18 березня 1995 р.

середу, 16 лютого 2005 р.

Знахідки на околиці Радомишля


Це сталося далекого вже 1956 року. Одного жовтневого осіннього дня учні міської школи №1, надаючи допомогу місцевому колгоспові, копали в полі на північ від Радомишля, неподалік Глухова Другого, траншеї для кагатування овочів. Раптом під черговим знятим шаром грунту зявилися купи кістя, а також якісь камяні речі. Завдяки втручанню вчителів роботи припинили, а про знахідку було негайно повідомлено Інститут археології АН України і Житомирський краєзнавчий музей. Їх представники, що прибули на місце, визначили знайдене, як кістки мамонта і кремяні знаряддя праці первісної людини…

Так, як це найчастіше трапляється в науці, цілком випадково була відкрита Радомишльська стоянка доби пізнього палеоліту, котра увійшла до різноманітних енциклопедій, історичних довідників, підручників, науково-дослідницьких праць. Повідомлення про знахідку було надруковане у багатьох виданнях різних країн світу. А для вчених – археологів, істориків – Радомишль став асоціюватися передовсім саме з Радомишльською стоянкою.
І вже наступного року до міста над Тетеревом прибула археологічна експедиція на чолі із заступником директора Інституту археології І.Г.Шовкоплясом (згодом він очолив цей заклад). У розкопках брали участь археологи і вчені Н.П.Амбургер, Н.Л.Корнієць, В.О.Місяць, М.Ф.Петриченко, Г.С.Руденко, В.Я.Брязкун, В.С.Драчук, Є.В.Яковенко. Консультантами експедицій (а досліджувалося місце стоянки ще по тому у 1959 та 1963-1965 роках) були члени-кореспонденти Академії Наук І.Г Підоплічко і С.М.Бібіков. На наведеному тут знімку якраз і видно моменти тих досліджень.
Уже перші з них підтвердили значимість зробленого відкриття. Знахідки засвідчили свою належність до доби пізнього періоду стародавнього камяного віку, який у науці іменується пізнім палеолітом (від грецьких слів «палайос» – стародавній і «літос» – камінь), що окреслюється 40-15 тисячоліттями тому.


На розкопках Радомишльської стоянки.

Доти відомі викопні експонати того періоду охоплювали значні межі розселення первісних людей на території сучасної України. Зокрема, ще в 1920-х роках була відкрита пізньопалеолітична стоянка в Овруцькому районі, згодом там же відкрили і дослідили ще одну. Характерною ознакою цих та подібних стоянок було те, що залягали вони в шарі жовтого суглинку — лесу. Через те археологи називали такі стоянки лесовими. Виходячи з цього, вважалося, що на нашому Поліссі, де відклади лесу відсутні (овруцька місцевість тут виняток), такі стоянки зустрічатись не можуть. До того ж і донині наші досить понижені і заболочені місця рахувалися непридатними для проживання в прадавні часи.
Але Радомишльська стоянка спростувала ці уявлення. До речі, розташована вона на курганоподібному узвишші на правому березі стародавньої балки, якою до Тетерева тече рівчак. Ймовірно, в далекому минулому це була річка. Місце дуже вигідне для розташування житла первісних людей. Що ж являло собою це поселення, точний вік якого вчені віднесли до початку оріньяко-солютрейської пори (33000-15000 роки до н.е.)?
Культурні залишки стоянки обійняли ділянку в більш як 500 квадратних метрів. На глибині 60-80 сантиметрів від сучасної поверхні в шарі темно-коричневої валунної глини (моренів) було виявлено шість овальних чумоподібних жител, розташованих по колу (в середньому розмір кожного «чуму» становив 3 на 4 метри). Посередині була яма-сховище, завалена кістками тварин: кінцівки, лопатки, тазові кістки, черепи мамонтів, що використовувались як будівельні матеріали при спорудженні житла. Дерево та шкіри мамонтів, які тоді також застосовувались із цією метою, під впливом часу стліли. Крім того виявлені були кістки північного оленя, дикого коня, на яких полювали мешканці, використовуючи шкіри для одягу і утеплення жител. Збереглися залишки вогнищ, місць обробки кременю.


Схема розташування Радомишльської стоянки.

    На стоянці було зібрано більше 10 тисяч розколотих людиною кременів. З цього каменю виготовлялися знаряддя праці, зброя. Чимало кремяних виробів дослідники стоянки знайшли, як мовиться, цілком придатними для використання. Серед них – різноманітні гостроконечники і вістря для мисливської зброї, скребла, проколки для обробки шкір і дерева, кісток, пошиття одягу, нуклеуси (заготовки) та інше. Деревяні та кісткові частки цих знарядь (рукоятки ножів, списів тощо) не збереглися. Однак на камяних виробах виявлені були залишки їх слідів.
   Ці знахідки і зроблені дослідження підтвердили, що основним заняттям і засобом існування для жителів стоянки було полювання. І, судячи за зразками тодішньої зброї та розмірами і повадками тогочасних тварин, вполювати їх було справою непростою, нерідко з ризиком для життя. Здобич у раціоні доповнювали дикоростучі плоди, ягоди, річкові молюски, риба. Існування первісної людини (а в ту пору це вже були люди сучасного фізичного типу – грімальдійці, що жили матріархально-родовим ладом) ускладнювалося доволі суворими кліматичними умовами, значно холоднішим кліматом, ніж зараз — десь на теперішньому рівні скандинавських країн.
Відносна близькість Радомишльської стоянки до подібних стоянок Словаччини, Тернопілля (Кременецька стоянка) дала археологам підстави вважати, що її мешканці (або їх предки) дісталися на Полісся з Південного Заходу (з-за Карпат), вказуючи на напрямок давнього заселення нашого краю первісними людьми.
І залишається лише гадати, що змусило мешканців стоянки залишити її, адже слідів людини не виявлено. А характер знахідок (незавершеність багатьох знарядь, руйнування жител скоріше від часу, а не навмисне) вказує, що вчинено те мало бути з якихось неординарних причин. Можна лишень припускати, що то могла бути лісова пожежа, полон, загроза підтоплення, той же клімат і т. ін. Розгадки ж цьому, звісно, вже не знайти.
Проте й без цього наукове значення Радомишльської стоянки неоціненне. Вона вважається найдавнішою з пізньо-палеолітичних стоянок на теренах колишнього СРСР, невипадково привернувши до себе увагу вчених. Дала вона поштовх до історико-краєзнавчих досліджень і в нашому районі. Саме тоді в ентузіастів пошукової роботи виник задум створити музей. І першими його експонатами стали якраз передані археологами деякі знахідки із стоянки.
А на місці розкопок 29 вересня 1963 року було встановлено памятний знак. Його відкриття стало в Радомишлі урочистою подією. Памятник являв собою викладений з цегли чотирикутний пілон, загострений угорі.


Пам'ятний знак на місці Радомишльської стоянки.
Світлина 1963 р.

На ньому — виготовлена радомишльськими машинобудівниками чавунна плита з написом: «30-35 тисяч років тому тут була стоянка первісної людини. Розкопки проведені Академією Наук УРСР в 1957 році». Навколо памятки було зроблено декоративну огорожу.


Проте з роками про це місце просто забули. Знак почав поступово руйнуватися, запустівало й місце довкола нього. Хоча час від часу сюди навідувалися дітлахи: для екскурсії, чи просто так, з цікавості. В останні десятиріччя минулого століття памятка виглядала вкрай занедбаною і напівзруйнованою.

Світлина 1992 р.

Врешті зловмисники навіть викрали металеву табличку. Відтак випадковому подорожньому взагалі важко було зрозуміти, що то за руїна стоїть посеред поля.
У січні 2005 року стараннями міського ритуального підприємства «Память» на місці стоянки встановили новий памятний знак. Примітно, що виготовили його з каменю, символічно підкреслюючи, що це памятка саме камяного віку. Щоправда, чомусь надто поспішали з новим відкриттям. Наразі не встигли повністю відтворити колишній напис з таблички. Тож він так і зостався недовершеним.



Газета «Зоря Полісся», 16 лютого 1994 р.