пʼятницю, 21 грудня 2018 р.

Їх називали смертниками


7 листопада 1943 року ціною величезних втрат війська 1-го Українського фронту оволоділи столицею України Києвом. В наступальному азарті Радянська армія стрімко розвинула поступ на Житомирському напрямку і майже без опору до 13 листопада дійшла до Житомира. Проте цей скороспішний наступ не був як слід підготовленим. Новоутворена лінія фронту мала форму дуги, сильно витягнутої в західному напрямі. Але на відміну від звісної Курської дуга Житомирська міцної оборони не мала. До того ж, вглибившись на захід, радянські армійські формування оголили фланги.
Цим і скористався ворог, оперативно перекинувши на Житомирщину потужні військові сили – 5 танкових дивізій (одна з яких відбірна Лейбштандарт-СС), по дві піхотні й мотопіхотні дивізії та дивізію СС «Рейх».


Німецькі тигри на Житомирщині. Зима 1943-44 р.р.

15 листопада німецькі війська розгорнули масований контрнаступ. Під Житомиром було майже повністю знищено 3-ю гвардійську армію П.Рибалка. І через п’ять днів обласний центр знову опинився у руках гітлерівців. На їхню користь складався розподіл наявних військових сил, створюючи передумови для відкидання Радянської армії аж за Дніпро.
Примітно, що якраз у ті дні в Тегерані проходила конференція керівників держав антигітлерівської коаліції. Тож Й.Сталін, що спочатку доповів союзникам про успішне взяття Києва і тріумфальне подальше просування на захід, отримавши повідомлення про втрату Житомира та нову загрозу окупації для Києва, почувався невпевнено.
Відтак, аби втримати українську столицю, оборонний рубіж, що його потому нарекли «Рубежем мужності», було вибудовано на лінії Овруч – Чоповичі – Малин – Радомишль – Ставище – Брусилів.
Для стримування наступу німецьких танків сюди було висунуто кілька винищувальних протитанкових артилерійських полків (ВПТАП). Біля Радомишля зокрема було зосереджено 1644-й та 1645-й полки, дещо південніше – 222-й, під Малином – 640-й. Під Ходорами мужньо тримав оборону 317-й гвардійський ВПТАП, п’ятеро бійців якого за бій, що відбувся тут 7-8 грудня, були удостоєні звання Героїв Радянського Союзу.
Головного удару гітлерівці завдали з півночі від шосе Київ – Житомир, сподіваючись обійти Київ з півночі. Оволодівши Черняховом, 6 серпня вони кинули у наступ на Радомишль 170 танків, що посунули сюди за підтримки мотопіхоти. До речі, за кількістю танкових сил, що були зосереджені з обох боків на цьому рубежі, те протистояння порівнювали з тією ж Курської битвою.
Першими прийняли на себе удар оборонці Верлока, де стояли 3-я і 6-а батареї 1644-го винищувального полку. Три доби вони стримували наступ ворога, відбивши більше десяти ворожих атак. Притому, не діставши підтримки піхоти, зупинили винищувачі танків і численні атаки стрілецьких підрозділів супротивника.
Гарматний номер шостої батареї 1644-го ВПТАП Лев Сарматов згадував, що сили німців значно переважали лави захисників. Обстановка була надзвичайно складною. По всьому передньому оборонному краю вівся невпинний шквальний вогонь. Проте батарея зупинила наступ, але дуже дорогою ціною. Висунувшись до вогневої позиції сержанта Грибова, Сарматов побачив жахливу картину. Ворожий снаряд влучив прямо в гарматний окоп. На дні вирви від розриву щось тліло. Навідник Воркутов лежав біля гарматного замка. Його чоло було розсічене осколком. Поруч на станині поліг з розірваним животом рядовий Скуратов. Навзнак із снарядом в руках навіки завмер рядовий Булатов. Командир гармати Грибов стояв без голови у ровику, спираючись руками на бруствер, немов збирався вистрибнути. Біля гармати з опаленим до невпізнання обличчям лежав рядовий Бірюзов…
Вважалося, що смертельне поранення дістав командир шостої батареї старший лейтенант Петро Саюк: осколок міни пробив йому голову. Але – вижив герой. Майже півроку він лікувався в госпіталі, потім навіть став слухачем Військової академії хімзахисту. Та за станом здоров’я змушений був залишити навчання. Пораненим був і командир третьої батареї старший лейтенант Гершон Шнайдерман.
Героїзмом відзначився під Верлоком взвод молодшого лейтенанта Олександра Алимова, що стійко стримував атаки ворога. Мужність командира взводу була відзначена Орденом Червоної Зірки. Орденами й медалями винагородили й інших героїчних оборонців Радомишля, а 1644-й полк дістав офіційне найменування Житомирського.
Обійшовши Радомишль зі сходу, гітлерівці вклинилися в порядки радянських військ на стику двох стрілецьких дивізій, що тримали тут оборону, і 10 грудня таки увійшли в місто. Відтак 1644-й та суміжні з ним стрілецькі полки потрапили в оточення. Врешті зуміли бійці здійснити прорив з Лутівки, де розгорталась 4-а батарея, на Чудин, з’єднавшись там з іншими частинами.
Відійшовши з Радомишля, радянські війська  зайняли оборону на правому березі Тетерева. Тут донині проглядаються залишки окопів і траншей, споруджених для оборони Києва у листопаді-грудні 1943-го.
Винищувачі танків тимчасом продовжили на нових позиціях стримувати наступальні дії ворога, знесилюючи його кращі бойові сили. І це дало змогу Червоній армії накопичити резерви для початку Житомирсько-Бердичівської наступальної операції. Одним з перших вагомих її здобутків стало взяття Радомишля 26 грудня.
Обороняючи Радомишль, втратили винищувачі біля 20 відсотків особового складу. Під Межирічкою поліг майже увесь 265-й та 266-й ВПТАП. Недарма бійців протитанкових винищувальних полків називали «смертниками».  Чимало їх спочиває у  Верлоці, на Лутівці, Микгороді, лісових хуторах довкола міста – Гарбарові, Кельвичі, Соболеві.

Братські могили:
  

в Лутівці,


на Микгороді,


на вул. Мічуріна (колишній хутір Гарбаров).


Меморіал у Верлоці.

Слід зазначити, що бійці більшості зазначених вище ВПТАП перед висуванням на оборонний рубіж радомишльської лінії пройшли бойовий вишкіл на навчальних зборах, що були розгорнуті в Києві в листопаді 1943-го відразу після взяття української столиці у місцевості, що має назву Мишоловка. Як це відбувалося, яскраво відтворено у легендарному кінофільмі Л.Бикова «Ати-бати, йшли солдати…», що розповідає про бойовий вишкіл та звитягу винищувачів танків.
Командував зборами гвардії майор Олег Пеньковський. Невдовзі він і сам став «смертником», бо спочатку був призначений заступником командира 323-го, а затим очолив 51-й ВПТАП, що виявляли зразки мужності та стійкості в боях під Тернополем, на території Польщі та у битві за Берлін. Звитяга офіцера-гвардійця була винагороджена орденами Вітчизняної війни 1 ст., Олександра Невського, двома – Червоного Прапора та медалями.

  
Широко відомим, щоправда – з негативним відбитком, О.Пеньковський став у розпал «Карибської кризи», яка ледь не спричинила Третю світову війну. У «холодному» протистоянні, що розгорілося між СРСР та США на межі 1960-х років і загрожувало стати справді «гарячим», він так само свідомо обрав долю «смертника».
У травні 1963 року його, як викритого «шпигуна імперіалістичних розвідок», засудили до смертної кари. Вирок було виконано.
Преса і широкий загал в СРСР усіляко таврували «зрадника», який видав американцям радянські військові секрети з таємного розміщення ракет з ядерним начинням на Кубі. Відтак Сполучені Штати почувалися переможцями у Карибському протиборстві з СРСР, очільник якого загрожував показати їм своєю атомною зброєю «Кузькіну мать». Бо інформація, яку передавав на Захід Пеньковський, значною мірою розкрила американцям, що були налякані «черевиковими» погрозами М.Хрущова, очі на реальну, а не уявну військову «міць» СРСР, яка на ту пору значно поступалась американській.
Втім матеріали Пеньковського були не надто бажаними й для потужного лобі військово-промислового комплексу США, зацікавленого в подальшому нарощуванні гонки озброєнь, зважаючи на надуману перевагу СРСР. Врешті інформатора засвітили самі ж цереушники.
Тож співробітник ГРУ Олег Пеньковський став такою собі сакральною жертвою, яку засудили у наставляння іншим. На нього до того ж «списали» інші провали радянських спецслужб, пов’язані з витоком куди більш важливої інформації від нерозкритих агентів.
Нині чимало військових істориків та аналітиків зазначають, що Пеньковський виявився головним виконавцем у змові, яку затіяло проти Хрущова його оточення, аби зупинити агресивні намагання радянського лідера почати війну з Америкою, що, зважаючи на атомну зброю в обох сторін, могла стати фатальною для людства.
Недарма за наслідками «шпигунського» скандалу з Пеньковським позбулися своїх посад, звань та регалій начальник Головного Розвідуправління Генштабу Збройних Сил СРСР І.Сєров та  командувач Ракетними військами та артилерією Сухопутних військ С.Варенцов. Обох їх позбавили зокрема звань Героїв Радянського Союзу. До кола «змовників» відносять і тодішню другу особу в державі – секретаря ЦК КПРС Ф.Козлова, у якого після викриття Пеньковського стався серцевий напад, і потому він пішов з життя.
Тимчасом всі обставини цієї справи досі залишаються за сімома печатками таємності. Своїх шпигунських секретів і СРСР, і теперішня Росія зроду не розкривали. Одначе в таємниці тримаються не ті чи інші розвіддані. Йдеться передусім про методи та засоби, які використовуються у таємних операціях російськми розвідслужбами проти інших держав, стаючи вагомою складовою теперішніх «гібридних» війн.
А виконавці таємних шпигунських місій так само залишаються «смертниками», від яких у будь-який момент можуть відхреститися, бо, як і учасники сучасних таємних військових авантюр, стають невідомими «іхтамнєтами».
Та, як і сім десятиліть тому, свідомо йшли на смерть, захищаючи Україну від російського агресора, мужні оборонці Волновахи, Іловайська, Донецького аеропорту, Дебальцевого. Тож пам’ять про справжніх звитяжців, що ціною власного життя ставали і сьогодні стають на захист рідної землі, була і має залишатися нетлінною.


Газета «Зоря Полісся», 21 грудня 2018 р.