Стояла тиха липнева ніч. Розжарене денною спекою повітря жадібно ковтало окрайці нічної прохолоди. У місячному сяйві виразно проглядалися обриси радомисльського замку, оточеного зусибіч дубовим палісадом.
На башті біля замкової брами, посапуючи, дрімав вартовий. Було спокійно. Виморені після веселих гульбищ з нагоди святого празника Петра й Павла радомисляни покотом спочивали. Нічну тишу сполохувало лиш кумкання жаб на Миці, чи зрідка і знічев’я лайне десь якась псюра. Заколисаний упокоєм, сторожа не вмітив тіней, що крадькома посувалися до замку Київським шляхом.
Наблизившись до брами, прибульці зрозумілими їм порухами рук швидко закріпили між собою обов’язки. І ось вже злетіла вгору мотузка, хутко обіп’явшись навколо гостряка. Відразу кілька спритних парубків перемайнули через частокіл. А за якусь мить по тому щось ледь чутно зойкнуло, відчинилась брама, і невдаха-вартовий перелякано розповідав ватазі, що оточила його, кого варт у містечку поколошкати.
Відтак розділилися зайди на «п’ятірки» і майнули сонним Радомислем. Одні щонайперше завітали до місцевого орендаря-єврея, у котрого «розжилися» на пожитки і одежину всяку, а для певності ще й срібла-злота прихопили. Інші тим часом відвідали шляхтича гоноровитого і теж його добряче потрусили. А ще доладу налякали дужі хлопи самого пана старосту радомисльського, що звався Притикою. Та не тільки сполохали бідолашного, а й помстилися йому сповна за кривди, що городянам чинив і вольності козацькі зневажав. Тож, коли вимели з його комірниць одежі та краму всякого доста і ще грошенят срібних, самого Притику на осиці погойдатися зоставили…
Малюнок Радомисльського замку, зроблений художником І.Драгуном за реконструкцією, згідно із стародавніми описами, історика Л.Тимошенка.
У такий ось спосіб побешкетувала в Радомислі року 1750-го гайдамацька ватага Андрія Лоханки і Романа Колодки, що дісталась на Полісся аж з далекого Запорожжя. Нараховував цей загін двадцять одного гайдамаку з різних козацьких куренів. Були там, зокрема, Єремій Сторчак, Тиміш Кіт, Федір Сірий, Ігнат Хмара, Ярема Ніс, Яцько Динчик, Василь Швець, Григорій Гуденко.
Потрусивши радомисльських ляхів, вони далі рушили до Левкова, де теж добра всякого прихопили. Одначе ці вилазки не минули гайдамакам безкарно. Бо після «відвідин» заможного левківського господаря Стрибиля потрапив загін у жовнірську засідку. Двох козаків було вбито, кількох поляки полонили. Решта гайдамаків повернула на Лівобережжя, дорогою завітавши до Мотижина, де ще більш поповнила свою скарбницю. Все ж невдовзі, коли ватага прагнула дістатися Михайлівського монастиря, гайдамаків заарештували.
Ув’язнено їх було у Ніжинській в’язниці. Згодом тамтешній польовий суд приговорив чотирьох проводирів ватаги до страти.
До речі, у справі про їх розбійництво так і не встановлено, де поділася радомисльська здобич. Певно, недарма у нас донині побутує легенда, що опісля пограбування Радомисля гайдамаки певний час переховувалися біля містечка в лісі понад Гостомельским шляхом (він проходив повз сучасну «бетонку»), неподалік Березець. Тут вони «ревізували» грошовитих подорожніх. А по тому на одному з пагорбів у Циблевому урочищі заховали свої надбання в криниці, яку закидали й зрівняли з землею. А забрати отой скарб звідти вже так і не зуміли. Тому, мабуть, і досі лежить він собі спокійно у радомисльській землі…
З’являтися у наших краях почали гайдамаки на початку XVIII століття. Таке наймення дала їм польська шляхта, запозичивши, вочевидь, це слово від тюркського «гайде», що означає гнати, наводити страху, переслідувати. Невдовзі ця назва стала вживаною повсюдно. Гайдамацький рух ширився стихійно, охоплюючи всю Правобережну Україну. Тікаючи від панів, козаки і селяни, об’єднувались у невеликі загоники і громили поміщицькі маєтки, заможних лихварів, орендарів, корчмарів, нападали на костьоли й уніатські церкви.
У 1722 році у Київському гродському суді розглядалась скарга овруцького шляхтича С.Камінського на війта і громаду Радомисля, які прихистили і відмовилися видати збіглих від нього селян. Ті втікачі, яких називали «викотцями», розорили його маєток, забрали майно, а самі подалися до села Заболоть, звідки вихвалялися знову напасти на нього вже разом з гайдамаками. Радомисльський війт, одначе, заявив Камінському: «Їдь з чим приїхав, бо накажу на гвалт ударити!» І додав,що не вперше радомислянам не видавати викотців, коли за тими пани прибувають.
Пристаючи до гайдамацьких загонів, місцеві селяни слугували запорозьким зайдам добрими порадниками і провідниками. Недарма гайдамаки завжди знали, де, в кого і чим комори та скрині наповнені.
А згаданого вже 1750 року Радомисль ще декілька разів ставав об’єктом гайдамацьких вилазок. Поколошматили тоді тут місцевих багатіїв також загони Івана Карандаша, Семена Письменного, Івана Подоляки.
Останнього з цієї когорти українська історіографія називає в числі найвизначніших гайдамацьких ватажків.
А згаданого вже 1750 року Радомисль ще декілька разів ставав об’єктом гайдамацьких вилазок. Поколошматили тоді тут місцевих багатіїв також загони Івана Карандаша, Семена Письменного, Івана Подоляки.
Іван Подоляка був родом з містечка Кропивні Переяславського козацького полку. Ще юнаком поманила його до себе козацька вольниця. Попоневірявшись на Запоріжжі, він через свою круту вдачу (побився з кимось із старшин) мусив зоставити козацький край. Спробував знайти себе в чернецтві. Та душа Іванова прагла волі й боротьби. Отож, згуртувавши навкруг себе дюжину таких же невдах-козаків, Іван Подоляка і його загоник дістали благословення і зброю від Отця Доміяна з Софіївського монастиря й рушили на Полісся. Своє пристановище ватага обрала собі в прип’ятських плавнях неподалік Чорнобиля і Горностайполя.
Загін був невеликий, але рухливий. Нерідко він робив вилазки на 200-250 верстов від свого табору, де його аж ніяк не очікували. Відтак і до Радомисля гайдамаки Подоляки дісталися швидко й несподівано. А ще поталанило їм дорогою прихопити в заручники згаданого вже Притику. Коли гайдамаки підійшли з полоненим до замкової брами, той наказав вартовому відчинити. Застукавши зненацька варту, козаки швидко її пов’язали, і Радомисль опинився в їхніх руках. Серед тих, кому дісталося від Подоляки і його ватаги, був офіціал уніатської митрополії М.Примович, який з цього приводу скаржився Київському генерал-губернатору.
Та коли до містечка підійшли значні військові сили, гайдамацький загін залишив Радомисль. Деякий час він з’являвся в різних місцях, нагадуючи про себе нічними вилазками в Рудні, Приборському. І все ж частину бійців було схоплено. Відтак, подавшись на південь, Іван Подоляка сформував там нову ватагу, з якою знову повернувся на Полісся. Гайдамаки Подоляки пройшли через Чигирин, Корсунь, Канів, по тому рушили в напрямку Іскоростеня. Тут їх вистежили. І у нерівному бою біля села Лісівщина загін було розгромлено, а самого ватажка поранено й захоплено. Після суду Івана Подоляку доправили на сибірську каторгу, звідки про нього не було вже ні слуху, ні духу...
Новий спалах гайдамаччини стався 1768 року під час Коліївщини. Ці події також не проминули Радомисля. В околицях містечка, зокрема, діяв гайдамацький загін Івана Бондаренка. Його доля теж виявилась трагічною.
Походив він із села Грузького на Київщині. Ще шістнадцятилітнім хлопцем втік Іван від поміщика і приєднався до повстанців М.Швачки і М.Залізняка. Згодом уже згуртував свій загін, з яким орудував на Радомисльщині. Козаки Бондаренка наводили жах на шляхту й магнатів у Брусилові, Чорнобилі, Макарові. Саме в Макарові відважного козака схопили і доставили до Чорнобиля. Невдовзі за вироком суду його четвертували біля села Заполлє.
Портрет Івана Бондаренка роботи невідомого художника.
Слід зазначити, що проводирі Коліївщини, яких упродовж російського панування зазвичай називали ватажками чи отаманами, насправді мали чіткі козацькі регалії, встановлені у Війську Запорозькому. Іван Гонта, Максим Залізняк, Микита Швачка та Іван Бондаренко були полковниками. І, як стверджують історики, для козацтва в умовах війни звання полковника було навіть вищим, ніж звання гетьмана. Бо саме полковники керували передовими загонами. Полковничий статус Івана Бондаренка, приміром, цілком підтверджується кількістю підлеглих йому козаків: під його орудою їх було біля двох тисяч.
У ґрунтовній праці доктора Петра Мірчука «Коліївщина. Гайдамацьке повстання 1768 р.» називаються Бондаренкові сотники, серед них і радомисльський – Степан Головацький. Після придушення повстання його четвертували у Кодні. (Примітно, що таке прізвище обрав собі згодом один з очільників повстанського руху на Радомишльщині вже під час української революції 1917-1922 років Юліан Мордалевич.
Та сотник Головацький вочевидь у Радомишлі не осідав, а був козацьким очільником території довкола нього, що готувалась до переходу до козацької вольності. У навколишніх лісах повстанці почувалися господарями, зокрема в Минійках, у Коростишеві, під Овручем.
Пов’язана Коліївщина з Радомислем ще й тому, що в пору перебування тут уніатської консисторії містечко було одним із сумнозвісних осередків переслідування й катування повсталих. Багатьох з них утримували в радомисльській в’язниці. У 1767 році в Радомислі розмістився російський військовий корпус генерала П.Кречетнікова, який прибув для упокорення холопського бунту. Якраз оце військо учинило криваву розправу над повстанцями в Кодні.
Гайдамаччина була однією з багатьох трагічних і водночас яскравих сторінок боротьби українців за волю, за прагнення самим і своїми руками й думками будувати власне майбуття. Тож і зостаються імена звитяжців цієї боротьби у вдячній пам’яті нащадків.
Молодико В. «Місто з глибині віків. Книга історико-краєзнавчих розвідок у минуле Радомишля».
Житомир, 2019, с.72-75.
