понеділок, 2 грудня 2002 р.

Кахлі з будинку Горенштейна

Коли наприкінці сімдесятих повернувся до рідного міста (після навчання і служби в армії) і влаштовувався на роботу, за встановленим порядком треба бу­ло пройти медогляд. Тож із ціка­вістю завітав до поліклініки. Цей інтерес був викликаний передусім тим, що медзаклад розмістився у приміщеннях колишніх шостої (яку я закінчив кілька років перед тим) й сьомої шкіл.
Відтак мимоволі зробив екскурсію коридорами по­ліклініки, вгадуючи за новоутво­реними кабінетами колишні класи, лабораторії, кімнати, бібліотеку, вчительську. Особливо вабила «стара» школа. Двоповерхова прибудова з'явилась вже 1967 року «з нагоди 50-річчя Жовтня» і була таким собі типовим витво­ром масової архітекту­ри й будівництва радянського періоду. А от величним старим будинком й справді можна було помилуватися.


До речі, на уроках, які проводилися в ньому, ми, учні, так і робили – подовгу розглядали залишки розпису стін і плафонів у класних кімнатах, уявляючи собі прийоми і торжества, які влаштовувалися тут першим власником будинку. Від цих фантазій відволікали зде­більшого вигук чи зауваження вчителя. А ще кортіло, щоб не­одмінно, бодай на день, запрацю­вав вхід до школи через масивні різьблені дубові двері, що вели прямо з вулиці. Біля цього колишнього парадного входу до будинку збереглися й залишки кованої металевої огорожі.
А як тягло нас до підвалу з могутніми склепіннями. Вчителі фізкультури, між іншим, навіть свого часу виношували ідею влаштувати в підвалі спортзал, якого школі бракувало. У підвалі трива­лий час зяяв отвір – проламаний вхід до таємничих радомишльських підзе­мель. Потім його замурували, бо хтось із учнів начебто усе ж спробував себе в якості «спелеолога» і поподорожував тим гротом. Треба сказати, підземні ходи навколо будинку пізніше ще не раз нагадували про себе несподіваними проваллями біля школи з боку парку.
Та чи не найбільше вабила око грубка, що, казали, колись була каміном у просторій залі. В шко­лі у цій кімнаті теж був улаштований актовий зал, як і нині в поліклініці.
Обкладено піч було чудовими художніми  кахлями з чудернаць­кими малюнками-мініатюрами. То й справді виглядало невеличким дивом, витвором рук людських. Для нас, не розбещених пишністю дітей 50-60, навіть звичайнісінькі кахляні плитки були за дивину. А тут – така розкіш...
Де їх роздобув перший госпо­дар будинку, – невідомо. Та, ясна річ, не поскупився. До речі, згодом з різного роду архівних матеріалів довідався, що наша школа містилася в одному з бу­динків мільйонера Нафтули Горенштейна. Як і сьома, сусідня восьми­річка, між іншим, теж (нині цей будинок уже знесений під бу­дівництво нової поліклініки).
До речі, про нашу шкільну споруду ширилося чимало різноманітних переказів і чуток, нібито мала будівля в одній з кімнат розсувну стелю і дах, звідки господарі спостерігали за зоряним небом, а підлога у залі була вимощена золотими червінцями. Щоправда, одне з «див» будинку Горенштейна збереглося й донині. Йдеться про масивні засувки, обладнані у товщі стін, поруч з віконними отворами, якими при потребі щільно затулялися вікна. Учителям це зокрема давало змогу влаштовувати на уроках посеред білого дня показ кіно- чи діафільмів тощо.
Будували й оздоблювали дім з каміном італійські майстри.
Взагалі ж найбагатшому фабрикантові Радомишля (він був власником суконної фабрики і шкірзаводу) належало в місті п'ять чи не найбільших будинків. Окрім двох «шкіль­них» – ще нещодавнє приміщення міліції, а також будинок, де довгий час колись містилися рай­вно, дитяча консультація, кра­єзнавчий музей, станція юних техніків. Він стояв на розі вулиць Малої Житомирської і Міськради й був розібра­ний у 1970-х роках «за старістю». П'ятий, що ве­лично, як згадують очевидці, ви­сочів на Старокиївській на місці збудованої двоповерхової «хрущовки», підпалений фашистами у 1943 р. перед визволенням міста радянськими військами. У довоєнні роки в ньому містився піонерський палац. Зовні він був фактично копією горенштейнівського будинку на Присутственій.


Частину цих будинків Горенштейн здавав по найму. Будівлі, одначе, всі були дерев'яни­ми і «на віки» не тягли. Недарма збереглося донині лише два. А люди, видно, справді були за­можними. Збудувалися ж на найпрестижніших у той час вулицях міста: Присутственій, де розта­шовані головні міські й повітові установи, Олександрівській (Малій Житомирській), Великій Київській (нині – Старокиївська) – в’їзній візитівці Радомисля. Наве­дений перелік про щось таки свідчить.
Про багатства і заховані скарби Горенштейнів також досі ходять легенди. До речі, старожили розповідали, що по війні хтось із нащадків Горенштейнів таки завітав до отчого дому. Щось там оглянув, поблукав класами, зазирнув у підвал і потому несподівано зник. А в підвалі, казали, після цього візиту віднайшли залишки тайни­ка.
Певно, якби міг той паросток можновладців, то й каміна прихо­пив би з собою. Він був того вартий. Втім це зробили інші. Бо під час нового огляду, тоді, в 78-му, ні грубки, ні дивовижних кахлів у поліклініці вже не було.
Довідався я про їх долю вже пізніше, коли в журналістсь­ких справах був якось у кабінеті тодішнього головлікаря О. Чорнія. Йшлося в нашій розмові про те, наскільки непродумано, замість нового будівництва, тулили медзаклади у пристосованих при­міщеннях, знівечуючи їх самобутній первозданний вигляд. І раптом мій співрозмовник витягнув десь із закутка камінну кахляну цеглину. То все, що залишилося, пояснив господар кабінету. Коли здійснювався «ремонт» при пере­обладнанні школи під поліклініку, камін розібрали, а кахлі з нього нібито перекочували до Житомира на дачу когось із «світил» обласної медицини.
А ота єдина цеглина залишилася як згадка. А ще, мабуть, як докір, що не вміємо оберігати навіть ті крихти колишньої величі і краси, що отримали від минулого.


Газета «Зоря Полісся», 2 грудня 1992 року.

субота, 21 вересня 2002 р.

Невтомний дослідник, натхненник, організатор


20 вересня 2002 року виповнилося 60 років від дня народження і 40 років науково-педагогічної діяльності відомого українського ученого і громадського діяча, кандидата географічних наук, доцента, завідувача кафедри природничо-математичних дисциплін Житомирського обласного інституту післядипломної освіти, президента Житомирського науково-краєзнавчого Товариства дослідників Волині, голови обласних організацій Українського географічного товариства та Всеукраїнської екологічної ліги Миколи Юхимовича КОСТРИЦІ.


«Приклад глибокого, виваженого підходу до висвітлення історії рідного краю ведуть радомишльські краєзнавці на сторінках районної газети «Зоря Полісся». Тематичні сторінки «Край рідний» можна без перебільшення назвати справжньою енциклопедією рідного міста і району...». Таку високу оцінку в обласній пресі свого часу дав праці радомишльських краєзнавців президент Житомирського науково-краєзнавчого Товариства дослідників Волині, кандидат географічних наук Микола Костриця. І у лютому 1995 року на загальних зборах Товариства було відзначено досвід висвітлення краєзнавчої тематики в радомишльській райгазеті, який рекомендувався для втілення в інших ЗМІ області. Радомишляни стали переможцями й обласного краєзнавчого конкурсу «Земля моїх батьків», який проводився Товариством дослідників Волині і газетою «Радянська Житомирщина» з нагоди 200-річчя Волинської губернії.
Краєзнавча робота, відомо, тримається здебільшого на ентузіазмі, тож будь-яка підтримка заслуговує на увагу і надає наснаги до нових пошуків і досліджень. А краєзнавці Радомишля піклування з боку Миколи Юхимовича відчувають постійно, відколи відродився в регіоні краєзнавчий рух. Сталося це вже в умовах незалежної України, коли, згуртувавшись навколо райгазети, місцеві патріоти, краєзнавці-подвижники повели пошукову роботу з вивчення історії, легенд, переказів, географії, етнографії, топоніміки, пам’яток, життєпису славних уродженців краю тощо. За підтримки М.Костриці радомишльські краєзнавці О.Пирогов, Г.Цвік, Л.Тимошенко і автор цих рядків були учасниками ряду всеукраїнських і міжнародних науково-краєзнавчих конференцій, їх дослідження увійшли до наукових збірників, залишившись у спадок для нащадків.
Краєзнавчі матеріали місцевих пошуковців якраз і знайшли своє втілення у тематичній краєзнавчій сторінці «Край рідний», щиро підтриманій президентом Товариства Дослідників Волині. І в тому, що вже побачили світ більше двох сотень її випусків, є й його заслуга. Серед авторів історико-краєзнавчих публікацій були місцеві пошуковці Л.Гладиш, О.Годорожа, С.Горобець, М.Іващенко, О.Леонова, Р.Майстренко, І.Пасічник, О.Пирогов, М.Рогозюк, Вс.Скуратівський, В.Фесай, Г.Цвік, П.Човнюк, Б.Шльомін, люди різних професій (журналісти, вчителі, культпрацівіники, медики, виробничники), а також знані земляки й учені з інших регіонів — П.Білоус, В.Василевський, В.Кулаківський, П.Таргонський, Л.Тимошенко, В.Фісун, закохані у рідний край і окрилені метою якомога більше дізнатися про його минувшину та сучасність та розповісти про це іншим.
Видруковано було в «Краю рідному» й розповіді Миколи Юхимовича Костриці про відомих краян, чий життєвий шлях був пов’язаний з Радомишльщиною, — М.Миклухо-Маклая, К.Квітку, П.Роговича. Опублікувала радомишльська райгазета рецензії та відгуки на його книги «Географія Житомирської області», «У просторі і часі. Видатні постаті Житомирщини», котрі були схвально поціновані читачами.
Слід зазначити, що радомишльська тема присутня у багатьох публікаціях, наукових працях і дослідженнях М.Костриці. У доробку ученого й невтомного пошуковця-краєзнавця — біографічні оповіді про династію вчених-металургів А.М. і А.А.Бочварів, чий родовід ведеться з повітового Радомисля, про відомого архітектора А.В.Добровольського, про будівничих української державності— видатного ученого, богослова й патріота І.Огієнка і міністра урядів УНР та Директорії І.Фещенка-Чопівського, чиї життєві стежини промайнули нашим краєм, про уродженку Веприна поетесу Л.Волошку та ін. Про радомишльський регіон і його краян не раз згадується у наведених вище та інших книжках, що вийшли з-під пера Миколи Юхимовича.
Приміром, у «Географії Житомирської області» наведено історичну довідку про наш райцентр, уміщено історичний герб міста. Подаються в книжці прізвища учених і краєзнавців, котрі досліджували регіон. З теплотою автор згадує одного з ентузіастів краєзнавства на Радомишльщині, організатора і першого директора місцевого краєзнавчого музею, на жаль, покійного вже О.Ф.Мельника. У згаданому навчальному посібнику розкривається походження назв ряду населених пунктів, як-то Рудні, Гути, Слободи, а ще — Дубовик, Осички, Березці, Заболоть, Брід, Біла Криниця, Білка, Поташня, Папірня та ін. Подано докладні відомості про головну річку області і району — Тетерів, згадуються й легендарні радомишльські дуби. І, звичайно ж, викладені в книзі особливості географічного району, до якого входить Радомишльщина.
Краєзнавці Радомишля залюбки послуговуються «Історико-географічним словником Житомирщини», «Енциклопедією Житомира» та добіркою «Монастирі Волині», співавтором і співупорядником яких є М.Костриця. Ці праці теж містять багато цінних відомостей та пізнавальних і довідкових матеріалів з минувшини Радомишльщини.


М.Костриця (третій зліва) в президії  міжнародної конференції «Радомишль та його історія».

Відтак радомишляни мають усі підстави до того, щоб вважати за честь Миколу Юхимовича своїм учителем і земляком. Хай же буде плідною його подальша життєва доля і хай множаться лави його учнів та послідовників, щоби стиралося якомога більше плям з нашого історичного минулого.

Радомишльська бібліографія праць Миколи Костриці

Краєзнавців скликає Малин // Зоря Полісся.-1996.-13 бер.
Син людства // Зоря Полісся.-1996.-17 серп.
Невтомний дослідник поліської флори (у співавторстві з П.Таргонським) // Зоря Полісся.-1997.-19 лют.
Наша рідна Житомирщина (до 60-річчя Житомирської області) // Зоря Полісся.-1997.-17 вер.
Климент Квітка на Радомишльщині // Зоря Полісся.-1999.-16 лют.


Газета «Зоря Полісся», 21 вересня 2002 року.

Academia на пошану доцента М.Ю.Костриці.
Науковий збірник «Велика Волинь», т.27, с.68-70.


субота, 22 червня 2002 р.

Наші – не наші півтори тисячі гектарів


Після підписання в грудні 1994 року Будапештського меморандуму про неядерний статус в Україні почався процес ліквідації самої ядерної зброї та її компонентів, а також місць їхньої дислокації, обслуговування, засобів доставки тощо. Одним з ядерних об’єктів, що демонтувався за цією угодою, у радянські часи містився у таємному військовому містечку Макарів-1, розташованому поблизу Радомишля. Хід ліквідації широко висвітлювався у ЗМІ. І коли цей процес у 2000 році завершився, всі, здавалося б, вдовольнилися й утихомирилися. Проте ліквідація ракет, шахт чи літаків, була лише технічним кроком, спрямованим на виконання міжнародних зобов’язань, і здійснювався за фінансової та технологічної допомоги країн-гарантів. Потому виникли соціальні проблеми, розв’язувати які довелося Україні вже самотужки.

А повязані вони були передовсім з військовими містечками, утвореними на території колишніх ядерних обєктів, мешканці яких залишилися практично нікому не потрібними. Їх у Макарові-1 проживало більше 2,5 тисячі. Мало того, що втратили вони вагомі соціальні переваги (за часів СРСР всі, хто проживав у містечку, мали московську прописку з відповідним столичним рівнем забезпечення, постачання тощо, а в Україні – києво-святошинську), почалися негаразди з соціальною сферою, у якій переважно було зайняте цивільне населення. На території містечка функціонували, приміром, загальноосвітня середня і музична школи, дитячий садок, Будинок офіцерів, шпиталь, поштові й банківські відділення, магазини, їдальні. Догляд і утримання цього надбання належав до функцій військової частини, яку ліквідували. Соціалка ж залишилась фактично нічийною.


Пам’ятник  Юрію Гагаріну у Макарові-1 (Городок).

Ці та інші проблеми висвітлив часопис «Київський регіон», заснований з претензіями на статус міжобласного на хвилі запровадження адміністративно-територіальної реформи, яка спрямовувалась на  об’єднання та відповідне укрупнення новоутворених областей, районів, сільрад. Як приклад розвязання соціальних проблем містечка, видання навело Федосію, де у колишній ядерній військовій частині виникли схожі проблеми.

МАЙЖЕ ВДВІЧІ БІЛЬШИЙ ВІД РАДОМИШЛЯ

Не знаю, як там у Феодосії, єдиному місці, де нібито розібралися з проблемами подібного військового містечка, а от що стосується Макарова-1, то тут існують не лише адміністративні цивільно-військові проблеми, які докладно висвітлені «Київським регіоном», а й територіальні. Адже територіально містечко розташоване головним чином саме в Радомишльському районі, а не Макарівському. Макарів-1, як вірно відзначив кореспондент «Київського регіону» С.Ярмолюк, то лише умовна «конспіративна» назва.
Так от, на наш район за даними райземвідділу припадає півтори тисячі гектарів території містечка Макарів-1. І це немало. Бо, скажімо, райцентр Радомишль обіймає лише половину цього — 833 гектари. Макарівському району, зазначу, належить у містечку ділянка у шість разів менша. Тому, всупереч Києво-Святошинській прописці мешканців військового містечка, проживають вони усе ж на території Радомишльського району.
І, треба сказати, не забувають про це. Приміром, у 2001-му військові зверталися з приводу лісовпорядкування саме до відповідних радомишльських служб. Вже не один рік футбольна команда містечка бере участь (і не без успіху) в першості Радомишльського району. Ще в колишні союзні часи поширеними були й культурні обміни концертними бригадами. Радомишльські аматори художньої самодіяльності були бажаними гостями у Макарові-І. Військові натомість приїздили з концертами до Радомишля. Начебто дріб'язок, але приємно, що пивні гурмани містечка віддають перевагу перед конкурентами радомишльському пивові, яке продається у тутешніх торговельних закладах у повному асортименті.
Цікаво, що на виборах парламенту 1998 року Макарів-1 був однією з дільниць нашого Малинського виборчого округу. Щоправда, кажуть, що тоді так нібито вчинили для сприяння одному з кандидатів, належному до військово-космічного відомства. Особливих переваг, втім, це йому не дало,бо він все одно «пролетів». А у 2002-му на парламентських виборах містечко вже входило, як і Макарівський район, випадково чи ні, до 96-го Іванківського виборчого округу. Переміг у ньому С.Осика, між іншим, також причетний до оборонного комплексу. А от інші виборці з Києво-Святошинською пропискою належали до Ірпінського округу.
Можна пригадати й те, що свого часу, коли містечко тільки будувалося й формувалося, діти тодішніх військовослужбовців попервах навчалися у Радомишлі в загальноосвітній російськомовній і музичній школах. Та й коли почали набирати військові цивільних працівників для різноманітних служб містечка, головним чином пішли туди працювати жителі Радомишльщини — з райцентру і навколишніх сіл. Дехто з них, коли розформували стратегічну військову частину і почалися всі ці негаразди з «містечком, якого немає на карті», опинилися «не при ділі» і повернулися до отчих місць.

БІДА ЧИ БЛАГО?

Подейкують, що ледь почалося будівництво військового містечка Макарів-1, про це відразу ж повідомили «ворожі радіоголоси», а до Радомишля оперативно прибули спецслужби шукати шпигунів. Добре чи навпаки, що потужний військовий комплекс влаштували на нашій землі, однозначно сказати важко. Адже вважається, що на випадок воєнного конфлікту між СРСР і США перші американські ракети були б спрямовані і на Макарів-1. Можливо, що радіаційне забруднення містечка, яке віднесене до 4-ї Чорнобильської зони, виникло не тільки від аварії на ЧАЕС. Начиння стратегічних ракет далеко не безневинне...
Незрозуміло, однак, чому цей фактор не використали у свій час наші районні зверхники, коли начебто домагалися надання Радомишльському районові забрудненого статусу. Адже тоді, наприклад, з приводу сусіднього Малинського району зазначали, що він далеко не увесь забруднений, але розділяти його на «чисті-нечисті» шматки нерозумно. То у нас, виходить, були аналогічні аргументи, бо ж маємо півтори тисячі забруднених гектарів.
До речі, не виключено, що сусідство Макарова-1 завадило в 1960-ті роки здійсненню ще одного радіаційного проекту. Відомо, що коли планувалось будівництво АЕС біля Києва, що потім стала Чорнобильською, одним з місць її розташування проектанти попервах називали й Радомишльський район, якраз поблизу Кримка на Тетереві. Обрали врешті Чорнобиль. Бо Тетерів нібито за підрахунками мав недостатній дебет води для охолодження реакторів. З іншого боку - містити так близько один від одного два ядерних монстри було, мабуть, надто небезпечно і ризиковано.
А вже коли почали розформовувати «стратегічну» частину, навколишніми селами поповзли вперті чутки, що буцімто на території військового містечка у ракетних шахтах планують влаштувати могильники для радіоактивних відходів. Саме тоді Україна прагнула розв'язати проблеми з їх утилізацією. Тож диму без вогню, певно, не було. З цього приводу були звернення до тодішнього народного депутата від нашого округу Г.Сидоренка. Хто його знає, як там і що міркували у високих київських кабінетах, але, на щастя, чутки залишилися лише чутками. Бо ж у протилежному випадку довелося б розформовувати не тільки військову частину, а й цілком виселяти містечко, а це було б для ледь жевріючої тоді української економіки додатковим непосильним тягарем.
Щодо отриманих переваг, то отримав район досить непоганий автошлях, який у народі назвали «бетонкою». Господарюють нині на ньому уже наші районні шляховики. Щоправда,стан дороги нині не йде вже у жодне порівняння з тим періодом, коли ним опікувалися військові. Наразі завдяки цій трасі автосполучення Макарова-1 значно зручніше якраз з Радомишлем, а не «цивільним однофамільцем Макаровом, куди мешканці містечка дістаються перекладними й об’їзними шляхами.
Але елітна київська прописка, мабуть, важить чимало. Хоча інститут прописки вже відмінено, так що чи мають тепер жителі військового містечка київський статус, однозначно сказати важко, Але сподівань на столичну владу з приводу вирішення численних соціальних проблем, куди більше, ніж на Житомирську чи Радомишльську, які з потугами ледь дають раду сусідній з містечком Білій Криниці. До слова, хтозна, якби свого часу військові таки дали «добро» на приєднання до їхньої «стратегічної» залізниці гілки Білокриницького склозаводу, доля цього загубленого нині підприємства склалась би зовсім інакше, як і Білої Криниці врешті теж.

КОЛИ ВІДКРАЮЮТЬСЯ ШМАТКИ...

Але — маємо те, що маємо. І, як сповістили ЗМІ, Макарівська районна рада подала клопотання до Київської облради про своє бажання включити Макарів-1 до складу Макарівського району. Вочевидь, макарівські власті хочуть реально владарювати у містечкові, а не тільки сприяти вирішенню соціальних проблем цивільного населення. Та й, власне, те, що стільки уваги приділила містечкові київська регіональна газета, вказує на те, що тут давно вважають Макарів-1 своєю вотчиною. А як же тоді оті півтори тисячі гектарів радомишльської землі?
Якщо військові не надто переймаються своєю територіальною належністю до нас, то наша районна влада про це пам ятає. ї не тільки районна, а й обласна. Адже йдеться не лише про міжрайонні адміністративно-територіальні суперечності між Макаровом і Радомишлем, а й міжобласні. Тому, ледь почалися всі оці негаразди з реформуванням частини і її перепідпорядкуванням, в Житомирській облраді було утворено комісію по розв'язанню усіх цивільних проблем. До неї увійшли й відповідальні працівники нашого району. Як розповідали заступник голови районної ради В.Довгий і заступник голови РДА В.Заєць, комісія виїздила у Макарів-1. І житомирська влада готова була взяти на себе ті ж медичні, «чорнобильські», соціальні турботи, аби допомогти цивільному населенню. Але його представники були від цього не в захваті, схиляючись усе-таки у бік Києва. Саме Києва, а не Макарова, прагнучи насамперед збереження свого Києво-Святошинського статусу. Щоправда, Києву цей «головний біль», певно, теж не надто потрібен, бо представники київської облради на зустріч з житомирянами для обговорення проблем і узгодження позицій так і не прибули. Натомість, як бачимо, з'явилося клопотання Макарівської райради...
Щодо цього клопотання, то у нас його вважають лише намірами. Адже питання адміністративно-територіального устрою належать виключно до компетенції Верховної Ради. У всякому разі позиція керівництва Радомишльської районної ради однозначна: відкраювати шматки від території району не дадуть. Бо вже й так маємо доста прецедентів, коли новоутворені державні чи міжрайонні управлінські й виробничі структури осідають» у сусідньому Малині, а деякі села, як то було у випадку з Макалевичами, також заявляють про бажання приєднатися до сусідів. Відтак проблема залишається відкритою. А як і справді діло перейде до нового адміністративно-територіального устрою, вберегтися в ньому самостійною одиницею Радомишльському районові буде вкрай нелегко.

Газета «Зоря Полісся», 22 червня 2002 р.

N.B. 5 липня 2012 року Верховна Рада України ухвалила рішення про утворення в колишньому військовому поселенні селища міського типу Городок як адміністративної одиниці Радомишльського району Житомирської області.


неділя, 26 травня 2002 р.

Хоча мільйона й не виграв


Донедавна радомишляни знали Володимира Зінченка як вправного футболіста, що успішно захищає честь міста і району в змаганнях різного рівня.



Володимир Зінченко (другий справа у першому ряду) - у складі команди «Лісовод» (Радомишль), що у сезоні 1997-1998 рр. стала переможцем другої ліги (група «Центр») чемпіонату України з футзалу і виборола путівку до першої ліги.

А у двох останніх популярних телепрограмах «Перший мільйон», побачивши на екрані його знайоме обличчя, щиро вболівали за земляка, котрий крок за кроком штурмував виграшні вершини. Володимирові підкорилась позначка у вісім тисяч гривень. Звичайно, комусь, можливо, здалося, що можна було б досягти більшого. Власне, Володя теж був такої думки, коли ми обговорювали з ним його теледебют. Але для цього слід усе ж спробувати самому свої сили, бо, сидячи на диванчику біля телевізора, міркувати куди легше, аніж грати перед телекамерами в світлі юпітерів та в оточенні заповненої людом студійної зали.
Зразу і долоні пітніли, і ноти тремтіли, розповідає Володимир, але поступово вгамував хвилювання. Безпосередньо в гру потрапив лише з третього разу. У перших двох відбіркових питаннях не вистачило лише трішки. А потім ви вже все бачили самі... На жаль, зупинився на питанні про істот, що зимують в омшанику. Напевної відповіді не знав, тож ризикувати не став, а тому вийшов з гри. Дружина Ірина, котра вболівала за мене у студії, сказала, що вчинив вірно. А загалом виграш, хоча, безумовно, річ хороша і потрібна, не так важливий. Знаєте, було надзвичайно приємно, що мільйони телеглядачів дізналися, що є таке місто Радомишль. Мені довелося декілька разів повторювати перед грою і ведучому, і персоналу студії правильний наголос у назві нашого міста...


Володимир Зінченко в ефірі програми «Перший мільйон».

А як взагалі ти потрапив на передачу?
Зателефонував про своє бажання брати участь у «Першому мільйоні» ще в грудні. Відповів на пробне конкурсне питання, а оператор записав мої координати й сказав чекати. Потому, відомо, деякий час передача взагалі не виходила в ефір. Я вже й думати забув. Аж раптом у березні пролунав телефонний дзвінок з повідомленням, що я братиму участь у програмі. Декілька разів строки запису переносили, мабуть, позначилися тривалі вихідні на травневі свята. Нарешті отримав виклик на 11 травня...
Як розповів Володимир Зінченко, запис однієї програми тривав десь із дві з половиною години. Він увійшов у гру наприкінці першої і починав другу. Так що телеглядачі бачили його двічі. Загалом за день знімають відразу три програми, тож нервове навантаження було чимале. Але підтримували і заспокоювали повсякчас гравців надзвичайно доброзичливий та щирий ведучий Данило Яневський, інші творці передачі. Щоправда, у змонтованому вигляді шоу триває в ефірі лише близько години. Відтак багато чого лишилося за кадром. Володя у розмові дещо розповів про секрети телевізійної кухні. Але читачам ми їх вирішили не розкривати,, щоби не втрачали цікавість. А ще неодмінно й самі спробували свої сили у грі.
Чомусь люди, особливо у нас на периферії, вважають, що це марна справа кудись дзвонити, подавати заявки, продовжив співрозмовник, – мовляв, усі ці лотереї не для нас і не з моїм щастям потрапити в ефір. Так, лотерея це справа випадку, і, мабуть, мені пощастило. Та хотів би своїм прикладом переконати скептиків в іншому: варто пробувати, і тоді фортуна неодмінно посміхнеться. Тим більше, що бачив інших гравців. Повірте, вони звичайні люди. Я сам себе теж не вважаю якимось особливим, у нашому Радомишлі є значно розумніші й ерудованіші люди. От тільки скептично ставляться до можливості випробовувати долю і виявити свої знання.
Володимир Зінченко спробував і у програші не лишився. І морально, й матеріально. Адже не так часто випадає нині заробити безпосередньо своїм розумом. У житті нерідко, на жаль, беруть іншим. А наш телегерой тим часом з цікавістю придивляється до нової рекламованої телегри «Сейф», що невдовзі має з'явитися в ефірі. Можливо, то буде його наступний шанс.

Газета «Зоря Полісся», 25 травня 2002 р.


субота, 25 травня 2002 р.

Митець зі світовим ім’ям


Ті, хто мав змогу подорожувати Канадою і побувати в аеропортах Норт-Бея і Сіднея (місто з такою «австралійською» назвою є в канадській провінції Нова Скотія), не могли не звернути увагу на споруди цих причалів для повітряних лайнерів. Ошатні й гармонійні, вони вражають оздобленням, інтер’єром і довершеністю форм, а ще надзвичайно зручні і для персоналу, і для пасажирів. Творцем цих будівель є наш земляк — зодчий, художник і скульптор зі світовим ім’ям Василь Григорович Томашевський.


Аеропорти Норт-Бея і Сіднея.

Народився Василь Томашевський 14 березня 1913 року в звичайній селянській родині у мальовничому поліському селі (його рідні, до речі, мешкають там і досі) з поетичною українською назвою Чайківка, що увібрала в себе і велич гордовитої птахи, і козацький волелюбний дух. На долю майбутнього велета світового мистецтва випали нелегкі роки випробувань і трагедій, що були пов’язані зі встановленням радянської влади, колективізацією, голодоморами й репресіями. Юнак, проте, вижив, вистояв і змужнів. А в 1935 році зумів вступити на архітектурний факультет Київського художнього інституту. Тут хлопець із Чайківки був учнем відомого українського зодчого Володимира Заболотного.
Через п’ять років Томашевський стає дипломованим архітектором, але застосувати свої знання йому відразу не вдається. Ледь він завершив навчання, як був призваний на військову службу до Червоної Армії. Тож у його житті випадає чергове випробування - німецько-радянська війна. Василь зустрів її на західних рубежах і став свідком величезних втрат серед мирного населення і військових з перших днів воєнних лихоліть. У числі сотень тисяч радянських бійців він потрапляє у фашистський полон. Відтак переніс усі жахи поневірянь і пекельних мук у концтаборах, але, як казав потім, «завдячуючи Богові», — вижив.
Розгром нацизму і суд над ним Василь Томашевський зустрів у репатріаційному таборі союзників. Шлях на Батьківщину — Україну для нього був закритий: тоталітарний радянський режим не прощав полону, тому Томашевський обирає рішення залишитися на Заході.
Після звільнення з табору він оселяється в Бельгії і вирішує продовжити навчання. У 1945-1951 рр., Василь навчається живопису і скульптурі у Брюсселі в Королівській академії мистецтв та в іспанській Академії мистецтв, що в містечку Ескуела де Сан-Фернандо біля Мадриду,
1951 року митець перебрався до Канади і постійно оселився в Оттаві.


Тут сповна розкрився його талант і хист, втілившись у чудові картини, скульптури, архітектурні форми, які дістають найвищих оцінок від критиків, поціновувачів мистецтва, пересічних любителів прекрасного. До найвизначніших робіт архітектора Томашевського належать римо-католицька семінарія в Монреалі (1958), національна картинна галерея (1961), художнє оздоблення резиденції генерал-губернатора Канади (1961-1965), парафіяльний центр української православної громади Успіння Пресвятої Богородиці (1968-1972), всі — в Оттаві.
Собор Успіння Пресвятої Богородиці Василь Томашевський не лише планував і проектував як архітектор, він був одним з натхненником і меценатом його задуму, який виношувався і впроваджувався протягом півтора десятка років. А коли храм було побудовано, зодчий розробив для нього хоругви і оплатив їх виготовлення.


Як і вся українська діаспора Канади, Василь Григорович Томашевський радо зустрів звістку про незалежність України. Адже упродовж довгих літ еміграції прагнув і мріяв повернутись на рідну землю. Та через слабке здоров’я і статечний вік його мрії не судилося здійснитися. 25 лютого 2002 року митець помер.
Та він все ж повернувся в Україну своєю багатющою творчою спадщиною, щоб ще більш збагатити наші духовні надбання. Повернувся, щоб залишитися у пам’яті земляків величною постаттю, титаном світової культури.

(у співавторстві з Геннадієм ЦВІКОМ).

«Зоря Полісся», 25 травня 2002 р.


неділя, 14 квітня 2002 р.

Скарби Валерія Фісуна


У 1993 році в популярній книжковій серії «Бібліотека українця» вийшла книга «Про скарби та скарбошукачів». Інтригуюча назва безумовно привернула увагу читачів. Та для наших краян, котрі змогли ознайомитися з цим виданням, цікавість підігрівалася й іншим: автором надзвичайно змістовної праці був радомишлянин, молодий науковець Валерій ФІСУН.


Він народився у Радомишлі 1968 року, закінчив тут міську школу 4, а затим вступив на філологічний факультет Київського університету ім.Тараса Шевченка. Вже у студентські роки визначилося коло уподобань та інтересів Валерія фольклор, етнологія, історія, археологія. Тому після закінчення університету він обирає шлях науковця і місцем його роботи стає університетський Центр фольклору та етнографії. Відтак для молодого фахівця починається нелегкий шлях пошуків і знахідок, гіпотез і версій.
Книга «Про скарби та скарбошукачів» засвідчила здатність молодого науковця якраз шукати і знаходити. Хто, як і де заховував скарби? Які прикмети скарбів? Чи можна знайти скарб на основі народних творів? Автор не лише дав ґрунтовні відповіді на ці та інші питання, а й докладно розповів про монетну систему України ще з часів середньовіччя, дослідив і навів чимало зразків усної народної творчості, з яких читачі могли дізнатися про роль і місце грошей для наших пращурів. Наводяться при цьому перекази й легенди Київщини, Подніпровя, Запорожжя, і, звичайно ж, рідного Полісся.


«Поблизу Радомишля, - пише В.Фісун, - поширена легенда, ніби десь у Кодрянських лісах поляки при наближенні ворога (козаків) потопили у болоті вози, повні здобичі, награбованої під Москвою. Ті коштовності і зараз там. А болото називається Лядом, бо що б туди не попало — тому й амінь. Наче кришкою накриє...»
Легенди, перекази, фольклорні твори й народні оповідки увійшли й до книжок «Словесна магія українців» (1998 р.) та «Нечиста сила у світогляді українців» (2000 р.), що також побачили світ у «Бібліотеці українця». Валерій Фісун є їх упорядником. Зібрано те розмаїття було студентами університету і працівниками Центру фольклору й етнографії.


Збірник «Словесна магія українців» наводить майже 300 текстів замовлянь, що застосовуються в народній медицині для лікування різноманітних хвороб. Значну їх частину Фісун зібрав і записав на Радомишльщині. зокрема у Великій Рачі, Білій Криниці. Присвятив цю працю етнограф своїй матері Ганні Володимирівні. Ганна Фісун, до речі, значною мірою сприяла синові в роботі, бо її пам'ять зберегла повнющі грона усної народної творчості. Тож саме від неї вірогідно отой інтерес до дослідження спадщини наших пращурів передався й синові. Багато хто з радомишлян, певно, пам'ятає цю відкриту людям серцем і душею жіночку, що була знаною швачкою, майстринею, порадницею. Певний час вона мешкала у Білій Криниці, а затим переїхала в Запоріжжя.


На Радомишльщині було зібрано й легенди та оповідки, що увійшли до збірки про нечисту силу. Її автори не ставили на меті доводити існування чи неіснування нечистої сили, а просто подали тексти оповідей «очевидців» чи «свідків подій». Адже в народних уявленнях про нечисту силу, її поведінку і спосіб існування, як зазначає В.Фісун у передмові до книги, відбився багатовіковий досвід спілкування українців з навколишньою природою, самобутнє осмислення багатьох загадкових явищ людського життя. А це безумовно потребує всебічного наукового дослідження й вивчення. Примітно, що предметом досліджень наш земляк обрав саме рідний край.
Валерій Пилипович не забуває своєї малої батьківщини, своїх земляків. Він став одним з ініціаторів і натхненників створення в складі Громадської організації «Земляцтво житомирян», що діє в столиці, Радомишльського відділення. А вже як заступник голови відділення сприяв налагодженню контактів «Земляцтва» із земляками, укладанню угоди про співпрацю, наданню посильної допомоги. Потому певний час очолював земляцький осередок радомишлян.
До речі, в одному з номерів всеукраїнського часопису «Житичі», виданні ГО «Земляцтво житомирян», вміщено дослідження В.Фісуна про Новорічні й Різдвяні народні традиції, що побутують на Радомишльщині. У ньому автором використано матеріали фольклорно-етнографічної експедиції, яка проводилась у жовтні 2001-го в Радомишльському районі Центром фольклору і етнографії. Як розповів Валерій, пошуковцями досліджувалися зокрема кладовища у Раївці, Таборищі, місцеві поховальні обряди, демонологічні легенди, родинна і календарна обрядовість. Назбирано доста етнографічних експонатів - від рушників до прядок. На думку дослідників, у цьому регіоні щільно поєднано традиції та звичаї української і польської культур. Зібрано також цікаву інформацію про католицький цвинтар у Радомишлі.
Радомишльщині пощастило, що свого часу нею промайнула життєва і творча стежина Василя Скуратівського, народознавця-етнографа номер один у сучасній Україні. Наш земляк Валерій Фісун, завідувач Центру фольклору та етнографії Національного університету ім.Т.Г.Шевченка, гідно продовжує його справу, вишукуючи і досліджуючи скарби народної творчості та духовної культури українців, щоби зберегти їх для нащадків.

Газета «Зоря Полісся», 13 квітня 2002 р.