вівторок, 25 січня 2000 р.

Були в давнину рудні...


Це місце на Тетереві біля Чудина, що під Радомишлем, місцеві жителі називали Жужелем. Річка мала тут згин, отож течія повсякчас омивала високі кручі, які, одначе, стояли непорушно. Вибратися з води на берег видавалося надзвичайно складно: ґрунт у місці обриву був напрочуд слизьким і міцним, як камінь, щоправда, доста поруватим. Певно, через таку шпаристість в ньому полюбляли робити собі гнізда ластівки. А підсихаючи, він трохи рудішав і різнобарвно виблискував на сонці…

Слово «жужіль» в українській мові пов'язується із залізорудним промислом, одним із найдавніших виробництв на древлянських землях. Власне, саме наш край вважається колискою рудництва і металургії в Україні. Адже заболочена місцевість давала достатньо рудної сировини і супутніх копалин, суцільні ліси сповна забезпечували залізне виробництво паливом.
У грамоті князя Володимира Ольгердовича під 1390 роком, якою підтверджувалися володіння сквирських князів Рожиновських, у їх переліку разом із стародавнім Мицьком названо й Рудню. Хоча її географічне розташування точно не вказане, дослідники, проте, ототожнюють ту Рудню з теперішнім передмістям Радомишля.
Плавили залізо наші пращури з болотної руди, покладами якої древлянська земля була в давнину надзвичайно багата. В історичних джерелах зустрічається десятки назв рудень, пов'язаних із сучасною Радомишльщиною: Городецька (зберегла свою назву й донині), Кичкирівська (на р.Миці), Кримська (Кримоцька), Білківська, Вепринська, Макалівська, Вирва, Облітківська (на р.Шлямарці), Заньківська (на р.Осечі), Лутівська (на р.Лутаві). В описі маєтностей Києво-Печерської лаври, зробленому 1593 р., навколо Радомисля налічено 7 рудень, кожна з яких давала за рік 500-700 пудів заліза. Найпродуктивнішою вважалась Радомисльська. Містилась вона на березі Тетерева на місці сучасного передмістя, яке й досі в народі називають Руднею. До речі, річище Тетерева у ту пору протікало повз Микгород і Рудню, зливаючись з Микою аж біля місця, що нині зветься «скелями». А дві річки до того з'єднувалися багатьма рукавами, один з яких і став згодом теперішнім руслом Тетерева…
Руду копали у заплавах Тетерева, Мики, Сухарки. Залягала вона переважно неглибоко, на два-три заступи від поверхні грунту, і являла собою кругляки бурого залізного каменю. Вміст заліза у болотній руді становив здебільшого 30-50 відсотків. Викопані валуни перемивали і возами звозили вже безпосередньо на «залізний завод» – рудню. Завідував цим виробництвом рудник, якому підпорядковувались підручні робітники – рудокопи, залізняки, ковалі. Рудня була водночас металоплавильним і ковальським підприємством.
Руду, а також мергель і деревне вугілля (його заготовляли на поташнях) засипали у горно, де за допомогою міхів температура сягала 700-800 градусів. Роздувалися міхи своєрідним насосом, який приводився в дію млиновим колесом (тому й ставилися рудні на берегах річок). У горні руда перетворювалась на крицю – густу масу з залишками окалини і шлаків. Мергель, розтоплюючись, вбирав ці домішки в себе, утворюючи отой самий «жужель». Потому чорнове залізо випалювали ще, перековували, допоки воно остаточно не набувало потрібних властивостей. Тут же ковалі перетворювали виплавлений метал у знаряддя праці – передусім сільськогосподарський інвентар (плуги, борони, лопати, сапи, коси), підкови, цвяхи, сокири, кайла, колісний реманент тощо. А ще на руднях у значних масштабах вироблялась зброя.
Відтак, зважаючи на козацькі війни ХVІІ століття, попит на продукцію рудень був неабиякий. Приміром, під час визвольної війни 1648-1654 рр. ціна на віз заліза для козаків зросла з 6 до 8 злотих. Та й характер бойових дій, які велися тоді у нашому краї, переконує, що поліські рудні з їх стратегічними можливостями надзвичайно цікавили ворогуючі сторони. Разом з тим, перебуваючи у горнилі війни, рудні руйнувалися. У такий спосіб супротивники прагнули позбавити один одного потенційних зброярень. Отож нерідко траплялося, що рудники і ковалі поповнювали козацькі загони.
У 1618 р. повсталі робітники з радомисльської рудні, проголосивши себе «вільними козаками», громили монастирські і панські маєтки. М.Грушевський, досліджуючи ці події, назвав околиці Радомисля одним з вільних «козацьких гнізд». Проте повстання не мало широкого розмаху і швидко було придушене.


Радомисль і  його околиці в кінці ХVІІІ століття.
(Л.Тимошенко. «Нариси з історії Радомишля»)

У переліку промислів митрополичих уніатських маєтностей ХVІІІ століття рудня в Радомислі не згадується. Натомість ідеться про радомишльську гамарню. Гамарні – це також металоплавильні виробництва, за змістом тотожні рудням. Очевидно, відбувся розподіл і праці, і відповідної назви, оскільки на гамарню звозилась руда з навколишніх рудень, вже як суто рудовидобувних промислів. А вживання в ті часи назви «гамарня», вірогідно, було викликане тодішнім ополяченням краю. Адже в описі Радомисльського повіту у пору його утворення (1795 р.) зазначено, що тут налічується 229 винокурних, мідних і залізних заводів. 
    У ХІХ столітті поліські рудні своє значення втрачають. Ставилися вони в місцях покладів болотної руди, які були не безмежними і внаслідок багаторічного видобування вичерпувалися. У повіті, проте, побувало декілька розвідувальних експедицій, що вивчали доцільність і можливості відновлення рудних промислів навколо Радомисля. Одначе ці спроби успіхів не мали передовсім через незначні залишки запасів руд, малу їх продуктивність і невисоку якість виплавлюваного з них заліза. За даними 1856 року в Радомисльському повіті вже рахувалося лише 5 діючих рудень, розташованих у північній частині повіту задалеко від Радомишля.
    Припинила свою діяльність і радомишльська рудня. Поселення навколо неї на ту пору стало невеликим селом, за яким закріпилась назва Рудня. Але прадавній промисел наших предків знайшов тут своє продовження. Надзвичайного поширення дістала у наших краях ковальська справа. У 1900 році в межах сучасного Радомишльського району налічувалося 48 кузень. 
    Символічно, що теперішнє металоплавильне підприємство Радомишля – машинобудівний завод, що починався в кінці ХІХ ст. з чавуноливарних майстерень, а нині потерпає від економічної скрути, розміщений саме у передмісті Рудня. А от село з такою назвою в 50-х рр. минулого століття увійшло в межі Радомишля і з офіційних реєстрів зникло. Але, зберігаючи стародавню традицію, зоставалась вулиця Руднянська, найбільша в цій частині міста. І найдавніша. У радянській період, та й у новітні часи, на жаль, теж,  її неодноразово намагалися перейменовувати, одначе патріотам міста вистачало мужності відновити і зберегти цю назву, як пам'ять про славне історичне минуле. Віриться, що буде так і далі.
   До речі, ще один куток цієї околиці здавна має назву Клепичина, походячи, очевидь, від слова «клепати» (одне з його значень – «кувати»). Тож традиції стародавніх рудень продовжуються в сьогоденні.

Газета «Зоря Полісся», 25 січня 2000 р.
Газета «Житичі», березень 2000 р.


четвер, 13 січня 2000 р.

Історична дійсність, а не легенда


Цілком зрозумілий інтерес, коли зустрічаєш в центральній пресі будь-які публікації про Радомишльщину. Бо отой столичний погляд, яким висвітлюється наше периферійне буття, звичайно ж, різниться від того, що є усе ж звичним та близьким навіть для критичних пострілів місцевої преси.
3 червня 1992 року в «Голосі України» йшлося не про наше сьогодення. В листі киянина Б.Римара велась мова про історичне минуле Радомишля, наводилась одна з легенд про походження назви міста, яке чомусь зовсім не цікавить учених, зокрема, археологів. Адже в цьому древньому місті є стільки цікавих пам'яток минулого.
Проте тут же було вміщено коментар співробітника Інституту археології Академії Наук України Б.Звіздецького, який категорично стверджує, що Радомишль ніякої археологічної цінності не являє. І навіть якщо й є якісь пам’ятні знаки, то встановлені вони помилково. Бо, приміром, слідів стародавнього городища не виявлено. А будь-які перекази про походження назви міста - то всього лише леген­да. Цей матеріал, до речі, так і названо: «Легенда і історична дійсність».
Звичайно, непросто вести історичну полеміку з авторитетним науковцем. Але й не збираюся щось заперечувати. Хоча те, як стверджує Б.Звіздецький, що Радомишль, як пам’ятка археології, цінності не являє, принаймні дивує. Ну, хоча б з погляду того, що вважати такою пам’яткою.
Чомусь досі, приміром, уважалася нею зафіксована в багатьох історичних довідниках та енциклопедіях Радомишльська стоянка, що була відкрита в 1956 році і досліджувалась упродовж 1957 і 1959 років експедицією Інституту археології АН УРСР, яку очолював тодішній заступник директора І.Г.Шовкопляс. Завдяки цим розкопкам виявлено було чимало крем’яних виробів, первісної зброї, залишки вогнищ, кістки тварин, що використовувались мешканцями стоянки для спорудження житла, виготовлення знарядь праці, зброї.
Радомишльська стоянка, як зазначається у звітах про роботу експедиції, - одна з найраніших стоянок доби пізнього палеоліту. І таких знахідок, що стосувалися оріньякської культури, на українських теренах не так уже й багато. Тому, мабуть, не випадково на місці розкопок на початку шістдесятих було встановлено пам'ятний знак. На початку 1990-х він був, на жаль, украй запущений, і це виразно видно на знімку. 


Місцевим властям, певно, руки сюди не доходили. Та що вже влада, коли, судячи з позиції археологів, вони теж втратили до цього будь-який інтерес.
До речі, проведені тоді в Радомишлі розкопки викликали справжній бум серед населення. Зокрема, у краєзнавців, аматорів-істориків та іже з ними. Робота експедиції І.Г.Шовкопляса стала поштовхом до відкриття в райцентрі історико-краєзнавчого музею. І одна з його експозицій нині присвячена Радомишльській стоянці.
Отож «місцеві археологи» теж почали самостійно щось копати, вишукувати у тих місцях, де за переказами містилися певні історичні пам’ятки, давні споруди тощо. І в районному музеї з’явилося чимало цікавих знахідок, експонатів. Важко судити, розумно було це чи ні, адже робилося таке навмання, без відповідних досліджень, безсистемно. Та кваліфікованих археологів, котрі б дослідили всі цікаві місця, і тоді було, мабуть, не дочекатися. Зараз, як бачимо, і поготів.
А історичних місць у Радомишлі вистачає. Взяти хоча б той факт, що Радомишль є колискою паперової промисловості в Україні. В XVII столітті, коли було відкрито друкарню Києво-Печерського монастиря, папір для неї і для перших українських книг виробляли саме на тутешній папірні. Досі ніким не досліджено таємниці численних підземних ходів під містом. На підступах до міста з різних боків збереглися залишки легендарних «змійових» валів. А хіба не цікавим для пошуків є те, що Радомисль, перебуваючи під владою Польщі, певний час вважався ре­зиденцією уніатських митрополитів?
На жаль, у радянський період чимало пам’яток тих далеких часів було зруйновано і знищено. На місцях багатьох з них виросли нові будинки, вулиці. Тож вести археологічні дослідження подекуди й справді практично неможливо. Хоча в п’ятдесятих роках науковими співробітниками Житомирською краєзнавчого музею робилися розкопки на місці стародавнього Мичеська (Микгорода), де було знайдено сліди городища.
Але не хотілося, щоб прагнення дізнатися щось нове й цікаве про наше історичне минуле зводилося лише до однієї археології. Адже скільки ще незвіданого зберігають різні архіви, що були донедавна за сімома печатками. Відтак є сподівання, що розкриватимуться і оберігатимуться нові сторінки з іс­торії Радомишля.
До речі, сучасну назву місто отримало із 1946 року. А до цього приблизно з XV століття, називалося Радомислем. Стосовно ж легенд про походження такої назви, то версій вистачає. Це і «радісна мисль» про заснування нового міста на більш зручному місці, і «рада городян, які так мислили». Є крім того цікаве припущення щодо великої князівської ради, яка збиралася свого часу тут, щоб об’єднати зусилля в боротьбі з поневолювачами і т. ін. Мовознавці стверджують, що цілком імовірно ця назва може походити і від імені якогось Радомисла, оскільки є чимало тотожних топонімів і навіть точнісінько таких: село на Волині, місто в Польщі (Радомисль Велький). А якщо це й легенда, то хіба вони вже перестали цікавити дослідників, як засіб відшукати істину?
У літописах же за 1150 рік ідеться про Микгород (Мичеськ), як оборонний пункт на підступах до Києва. Так що досліджувати і справді є що.
І насамкінець ще одне уточнення до цієї вимушеної суперечки про пам’ятки. Постановою Ради Міністрів УРСР № 533 від 24 листопада 1976 року місто Радомишль віднесено до списку стародавніх міст України, що мають пам’ятки археології, містобудівництва і архітектури. Що ж, факти — річ уперта, а документи тим паче, бо вони споконвіку належали якраз до поняття історичної дійсності, а не легенд.

Газета «Зоря Полісся», 1 серпня 1992 р.