Звитягу героїв Крут продовжили повстанці

 

Легендарний Крутянський бій, що був чи не найпершим епізодом російсько-української війни 1918-1922 років, дотепер залишається вікопомним символом протистояння українців російській збройній агресії, яка нині набула свого нового масштабного продовження.

Проте в пору протистояння проголошеної незалежної української держави московитським більшовицьким окупантам, що посунули у 1918-му придушувати українську національно-визвольну революцію, мав місце ще один маловідомий військовий епізод, пов’язаний з Крутами.

У липні 1919 року армія Української Народної Республіки об'єдналася з Українською Галицькою армією і почала визвольний наступ на Київ.  Об’єднане українське військо просувалося на столицю із заходу й півдня. А з півночі їм надавали підтримку повстанські війська Чернігівщини під орудою отамана Ангела. Його «Курінь смерті» повинен був зокрема оволодіти Крутами та найближчими до них залізничними станціями. На жаль, більшовики дізналися про ці плани, і їх сповна зреалізувати не вдалося.

Ангелівці, як і загони отаманів Зеленого та Дмитра Соколовського та інші, котрі оперували на Київщині і з якими координувалися наступальні дії, були вагомою складовою тодішнього руху українського опору російській навалі. Тимчасом Дмитра Соколовського, а невдовзі і його наступника – брата Василя підступно вбили більшовики, тож соколовцями у київській звитязі командувала їхня сестра Олександра-Маруся.

 

Повстанські отамани: Євген Ангел, Данило Терпило (Зелений), Дмитро Соколовський.

Саме після січневого 1918 року бою під Крутами і наступних трагічних для УНР подій в Україні почали формуватися повстанські загони – такі собі прообрази сучасних добробатів і підрозділів тероборони, котрі відстоювали українську вольницю та незалежність, взаємодіючи з армією УНР та Директорією.

Постать Ангела, що контролював зі своїм військом значні території півночі України, як і інших повстанських отаманів, була значною мірою спаплюжена та спотворена більшовицькою пропагандою, що означала їх винятково як бандитів. Скажімо, в радянському кінохіті «Ад’ютант його превосходительства» 22-річного отамана Ангела, котрий здобував освіту в міністерському та кадетському училищах і попри свій вік мав певний військовий досвід, зобразили таким собі пристаркуватим малограмотним дурником.

Та для народних мас отамани були символом протидії російській «червоній» та «білій» агресії і мали широку повсюдну підтримку. А після смерті у тій борні повстанських проводирів знаходилися послідовники, котрі продовжували боротьбу з окупантами від їхнього імені, аби підтримувати народний дух до опору ворогові. Відомо, зокрема, про численних «отаманш Марусь», про нові й нові повстанські загони «Ангела», що раз-по-раз відроджувалися у багатьох регіонах України.

Чим не аналогії із теперішнім звитяжним та легендарним «привидом Києва»…

Тож поширені перекази про діяльність котрогось загону Ангела на Радомишльщини можуть мати під собою цілком реальні підґрунтя.

Між тим, справжній чернігівській отаман Євген Ангел був за походженням болгарином, відтак узвичаєна болгарська форма написання прізвища, втім як і зросійщена, – Ангелов. До речі, саме у такій формі воно присутнє на сучасних радомишльських теренах.

 

Газета «Зоря Полісся», 27 січня 2023 р.

 

«Від Сяну до Дону…»

 

21 січня 1990 року Україну сколихнула небачена доти Всеукраїнська національно-патріотична акція. У переддень 71-ї річниці проголошення вікопомного акту Злуки Української та Західно-Української Народних Республік, що відбувся 22 січня 1919 року на Софійському майдані Києва, представники усіх регіонів України вишикувалися від Івано-Франківська до Львова, а звідти – через Тернопіль, Рівне й Житомир до української столиці, утворивши «Живий ланцюг» єдності завдовжки понад 770 кілометрів. Акція на його підтримку пройшла також у Харкові.

«Живий ланцюг» став одним із важливих кроків до відновлення Української держави. Узявшись за руки, його учасники ваговито продемонстрували Соборність України на шляху до незалежності. Тож акція промовисто засвідчила, що саме цим шляхом рухатиметься відтепер Україна, незважаючи на шалений опір тодішньої комуно-радянської системи.

На Житомирщині оргкомітет з улаштування «Живого ланцюга» очолював ставчанин Василь Овсієнко, переслідуваний і гнаний владою правозахисник, багаторічний політв’язень, співорганізатор Української Гельсінської спілки, історик та літописець українського правозахисного руху. Долучилися до неї в Кочерові й окремі радомишляни.

Щоправда, місцевих патріотів на безперервний ланцюг не вистачало, тож на деякі житомирські ділянки прибули активісти зі Львова й Івано-Франківщини, де подеколи ланцюг складався з кількох рядів. Між тим, саме на «заїжджих» спрямовували своє невдоволення представники місцевого компартійного «антиланцюгового десанту»: мовляв, навіщо приїхали сюди «будоражити народ».

Втім, як згадує тогочасні події В.Овсієнко, коли у 1988-му після звільнення з ув’язнення він повернувся у рідне село, на Житомирщині, окрім нього, не було жодного члена Української Гельсінської групи. На диво, на «дисидента» і донедавна «особливо небезпечного рецидивіста» вже не чинилося жодного тиску, відтак почувався цілком вільним і прагнув розгорнути бодай якийсь проукраїнський учин. Але у своїх Ставках (тоді – Леніне) це виявилося марною справою. За півтора року не зміг зібрати докупи й трьох чоловік, щоб утворити осередок Товариства української мови, не те що Народного Руху чи УГС. П’яні до нього підходили, а тверезі обминали.

– Більшості людей до цього було байдуже, а зі своїми симпатіями люди про всяк випадок не поспішали: час непевний. Інерція страху – це надовго. У селі я не зажив популярності. Адже мною тут 15 років людей лякали! – ділиться спогадами Василь Овсієнко.

Зрештою в Житомирі йому таки вдалося знайти прихильників. І, готуючи Ланцюг єднання, вони зуміли розбурхати місто, попри те, що деякі організації не вірили в успіх «Живого ланцюга» і трималися осторонь акції. Навіть у самому проводі НРУ ініціатор акції Михайло Горинь насилу переміг песимістів.

– Ми були із синьо-жовтими прапорами, то бабусі вздовж доріг падали на коліна, молилися. Вони пам’ятали ще Українську Народну Республіку. І ось вона повертається! – згадує Овсієнко. – А вже по тому, коли автомобіль оргкомітету об’їздив вулиці Житомира з двома величезними національними прапорами (вони тоді видавалися дивом, бо ж офіційно були забороненими), а я гукав з машини у мегафон патріотичні гасла і запрошував житомирян на мітинг на стадіоні «Спартак», – це був тріумф!

Вже на стадіоні політв’язень з двадцятирічним стажем галичанин Дмитро Синяк,  що прибув тоді до Житомира, стояв і плакав серед розгорнутого розмаїття прапорів: «Чи я думав, що доживу до такого, щоб повен Житомир наших знамен! Я ж тут лісами ходив з боївкою…»

Василь Овсієнко на велелюдному мітингу в Радомишлі 18 лютого 1990 року.

Лишень через місяць після «Живого Ланцюга»…

День 22 січня тепер є шанованим державним святом – Днем Соборності. Проте до 1990-го пересічні громадяни УРСР такого слова й не чули, і про Універсали Центральної Ради та Злуку УНР і ЗУНР та боротьбу українців за свою вольницю упродовж майже усього ХХ століття почали потроху дізнаватися саме завдяки отому пам’ятному «Ланцюгові».

Той ланцюг надійно тримає нас у протидії російській збройній агресії дотепер. Адже Україна таки стала соборною та неподільною!

 

 

Газета «Зоря Полісся», 27 січня 2023 р.

 

Підтримуючи й оберігаючи своє

 

У листопаді 2022-го їй виповнилося 88. Але вона так само бере до рук голку з барвистою ниткою, і, стібок за стібком, тканина поволі наповнюється квітучим розмаїттям – маками, трояндами, волошками, півоніями тощо, сповненими різних відтінків та кольорів. Притому, попри поважний вік, вишиваючи, досі не послуговується окулярами.

Вишиває Людмила Іванівна Поливач з 16-літнього віку, відтак закохана в це дивовижне ремесло вже 72 роки. Як розповідає майстриня, перейняла вона його від однієї приїжджої жінки. Коли побачила її роботи, як мовиться, вмить була ними уражена і відтоді прикипіла до вишивання усім своїм єством.

Між тим, її перша самостійна картина досі на чільному місці і у первозданній пофарбованій рамці, яку колись виготовили майстри зі столярного цеху, що свого часу діяв у Хомівці – її рідному селі. Ними відтоді обрамлювалися майже всі творіння вишивальниці. 

Її мама також вишивала, але – хрестиком. А от гладь стала захопленням для доньки на все життя. Позаяк з нитками колись було сутужно, знаходила вихід, висотуючи їх із кольорових стрічок, які колись українські дівчата вплітали у вінки та коси. Вони тимчасом досі зберігають свій особливий стрічковий блиск. До речі, подеколи у давнину для гладі, що за твердженнями етнографів, має більш давні традиції, використовували й жіноче волосся різних відтінків.

Опанувала жінка з часом різні гладдєві техніки. З особливою охотою та приємністю вишиває квіти. Картинами з ними було прикрашено усі стіни її родинного помешкання в Хомівці. Нині вони потроху перекочовують до обійсть дітей та онуків по багатьох куточках світу, зокрема й у Радомишль, де біля них тепер притулилась Людмила Іванівна. 

   

Нащадки, на жаль, у свій час мистецтво вишивання від неї не перейняли, і про це далебі жалкують. Та, як зізнаються, намагаються бодай тепер надолужити згаяне. Адже переконалися, що вишивка – це сучасно, це модно, це стильно. І нині, придбавши сукню, блузу чи й навіть сумку або скатертинку-ранера, залюбки роблять бабусі замовлення на їхнє оздоблення вишиваним малюнком. Відтак виглядають ті речі набагато привабливіше й багатше. Натомість завдяки сучасним мереживним та цифровим технологіям помічниці вишукують для непосидючої майстерниці нові цікаві сюжети й зразки, нитки будь-яких кольорів та відтінків, супутні компоненти, вибір яких нині величезний.

А потім з приємністю спостерігають за її вправними впевненими рухами, вслухаючись до того ж у голос рідної людини, що зазвичай під час вишивання виводить якусь пісню, з тих, що пройшли через усі її життєві літа. Адже співала колись юнкою в школі, в дівоцтві – на вечорницях, згодом – у сільському хорі.

Як зазначає онука майстрині Олена Яцьківська, бабусина творчість усякчас слугує для нащадків життєвим орієнтиром і оберегом, допомагаючи долати будь-які життєві перепони чи незгоди…

Вісімдесят восьмої для Людмили Іванівни осені її роботи демонструвалися в Радомишльському народному краєзнавчому музеї, отримавши захоплені та схвальні відгуки відвідувачів закладу. До того ж, чимало місцевих вишивальниць залюбки долучилися до влаштованого під час виставки майстер-класу хомівківської майстрині.

Адже, як прокоментувала творчість своєї талановитої землячки одна з них – Галина Косановська, чим більше нас намагаються позбавити власної ідентичності, унікальності й життя взагалі, – тим більше хочеться підтримувати, захищати та пропагувати своє.

А Людмилі Іванівні – многії літа й нових творчих і життєвих надбань у добрі та мирі!

 

Газета «Зоря Полісся», 6 січня 2023 р.

  

P.S. Людмила Іванівна Поливач пішла за межу вічності 8 грудня 2023-го. Світла їй пам’ять…

 

Ось такі проникливі прощальні слова написала про неї онука Олена Яцьківська.

«Її життя було складним і водночас чудовим, наповненим турботами та любов'ю, яку вона безмежно обожнювала.

Незважаючи на важку працю, щоденні турботи, наша бабуся завжди знаходила час і віддавала своє серце великим, яскравим квітам, які вишивала понад 70 років. Кожен шов став кольоровою нотою в історії її життя.

У вересні 2022 року, коли їй було вже 88 років. і вона продовжувала творити, ми влаштували виставку картин нашої бабусі. Її очі сяяли щастям, бо ці квіти – це її власне життя, відображене на полотні. Я пам'ятатиму її радість та вдячність, яку вона відчувала в той особливий день.

Квіти нашої бабусі не лише прикрашали її дім, але також стали частиною інших життів у різних куточках світу. У моєму оточенні – на стінах, столах, в моєму одязі, кожен день я ношу її вишиту сумку на роботу. Ці квіти завжди будуть жити, тривати в спогадах, як невмирущий символ її тепла й таланту.

Моя бабуся завжди була відкритою, щирою та доброю. Зі своєю великою родиною – 3 дітей, 7 внуків, 9 правнуків – вона створювала особливий світ, де пам'ять про неї буде жити довго. Борщ з печі, пиріжки, квіти, будинок – це ті часточки, які я триматиму в серці назавжди.

Спочивай з миром, бабусю…

Всі, хто знався з тобою, завжди будуть згадувати тебе теплим словом».