четвер, 27 вересня 2018 р.

Краще погано їхати, ніж гарно йти


Оповідаючи у своїх спогадах про поїздку в 1946 році до Радомишля на відпочинок, знаний київський краєзнавець Дмитро Малаков детально описав пригоди, з якими родина діставалась до міста над Тетеревом. Добирались сюди Малакови з Києва від Четвертої Святошинської просіки попутною вантажівкою, якою була легендарна тритонна автівка «Урал ЗіС-5», що її в народі називали «Захаром». Назбиравши з півтора десятка «пасажирів», водій умостив їх у кузові спинами до кабіни на лавах-дошках, закріплених між боковими бортами, зібрав «проїзні» і рушив.
Дорогою попутників добряче потрясло на вибоїнах, брукованих ділянках. Та все ж недарма подейкують, що краще погано їхати, ніж гарно йти. Врешті задоволеними вони прибули на радомишльський майдан. Бо хай там що, але таки доїхали. А сервіс – до нього простувати радянським людям доводилося довгенько.
Якщо на «загниваючому заході» автобусне сполучення успішно розвивалося ще з ХІХ століття (власне, в Російській імперії теж робилися спроби запровадити автобусний рух взамін кінного омнібусного), то в СРСР перші автобуси з’явилися лише у 1924 році (звісно, у Москві) і були вони англійськими. Власне виробництво автобусів Радянський Союз запровадив у 1928 році, взявши за зразок модель «Рено». Втім у пору індустріалізації автобусна промисловість почала струмко нарощувати потужності. І до 1940 р. випуск автобусів зріс до 3,9 тисяч на рік (це був четвертий показник у світі). Притому, що нараховувалося в СРСР на ту пору трохи більше 1400 міст. Тож автобус попервах став прерогативою передусім республіканських, обласних, промислових центрів та їм подібних.
Київ, як столиця УРСР, таки входив до переліку міст, обдарованих автобусним сполученням. І коли до складу столичної області належав у 1932-37 роках Радомисльський район, до райцентру було організовано з Києва автобусний рейс.
На місцях, проте, про автобуси доводилося тільки мріяти. Та що там автобуси, коли навіть звичайні автівки виглядали рідкістю на периферії, де послуговувалися переважно гужовим транспортом. Свого часу радомишлянин Костянтин Соболевський, що вже відійшов у засвіти, перераховував на пальцях однієї руки автомобілі, що їздили Радомишлем у довоєнний час.
Втім у повоєння їх кількість почала стрімко зростати. Позаяк чималий автопарк перепав Радянському Союзу у вигляді військових трофеїв та за ленд-лізівськими поставками союзників. Набирав обертів і вітчизняний автопром, адже відбудова і розвиток народного господарства потребували чималих вантажних перевезень. Відтак по війні в Радомишлі було утворено підрозділ «Союззаготтрансу» (діяла колись така Всесоюзна контора по заготовках та транспорту), що мав майже воєнізовану структуру та іменувався Авторотою. Вона дислокувалась за містом на сучасній вулиці Промисловій, де згодом збудували завод капронових виробів. Її командири всякчас звітували про зростання обсягів вантажоперевезень. У 1949 році вони, приміром, перевищували планові показники по тоннах – на 186 відсотків, а по тонно-кілометрах – на 273.
Роком раніше у статистичних зведеннях з’явилась інформація й по пасажирських перевезеннях на Радомишльщині. Щоправда, подавали її обласні транспортні служби, бо саме силами обласного автотранспорту у 1948-му було налагоджене регулярне автобусне сполучення міста Радомишля зі столицею республіки – Києвом – та обласним центром Житомиром. Вже за перші місяці скористалися цими маршрутами більше 3,5 тисячі пасажирів.
Вранці автобус вирушав з Житомира до Радомишля, звідси виїздив у рейс вже на Київ. Потім так само рухався у зворотному напрямку.
Невдовзі автобуси з’явилися і в Радомишльські Автороті. Це були легендарні ЗІС-155 (на світлині), ГЗА (ПАЗ) – 651. Як згадує ветеран автопідприємства Степан Богуславський, першими водіями автобусів стали Антон Вишнівський та Микита Мельник. Поступово парк машин ширився, а з ним – і географія маршрутів. Відповідно постала потреба регулювати та контролювати автобусне сполучення.


Попервах обладнана в місті автобусна станція являла собою звичайну будку, встановлену на розі Кочерівського шосе (нині вулиця Карпенка) та вулиці 9 Січня. Це перехрестя містяни називали Кочерівським поворотом.
У 1955 році райгазета  «Соціалістична перемога», сповіщаючи про її роботу, розповідала, що звідси до послуг трудящих щодня курсують автобуси Радомишль – Київ, Радомишль – Житомир, а також кілька разів на день ходить автобус Радомишль – Кочерів. А ще того року станція одержала таксі «Побєда», яке є найбільш зручним для пересування для поїздки по будь-якому маршруту.
Квитки на автобуси Радомишль – Київ і Радомишль – Житомир, які відходять у день поїздки, можна було придбати з 6-ї години ранку, а на автобуси, що підуть наступного дня, – з 7-ї до 9-ї години вечора.
У 1955 році в Радомишлі було відкрито нову автобусну станцію. Її розташували в центрі міста по вулиці імені Сталіна, 8 (тепер – Велика Житомирська). Географія маршрутів поповнилась рейсами на Малин, Бердичів (їх виконували малинські автобуси). На автостанції обладнали зал для пасажирів, де були стільці, столи, свіжі номери газет та журналів. Стіни оздобили супровідною транспортною інформацією, плакатами з безпеки руху і, ясна річ, політичними гаслами.


На Радомишльській автостанції. 1960 р.

А споруда на Кочерівському повороті стала павільйоном для пасажирів, яких обслуговував автобус приміського сполучення, що курсував за маршрутом Радомишль – Кочерів і назад. Щодня він виконував по 6 рейсів.
Через рік С.Богуславський пригнав із Горького перший автомобіль для перевезення пасажирів. Відтак в ужитку радомишлян, які послуговувалися автобусним обслуговуванням, зявився термін «грузотаксі». Це був звичайний автомобіль ГАЗ-51, у кузові якого, вкритому тентом з невеликими скляними віконцями, були обладнані сидіння для пасажирів. Забиралися вони в «салон» через дверцята у задньому борті кузова за допомогою спеціальної драбинки. Невибагливі транспортні засоби, одначе, дали змогу суттєво збільшити кількість маршрутів та пасажирських перевезень.


Згодом змінила свою прописку й авторота, переїхавши на теперішні площі на вулиці Русанівській (тоді – Карла Лібкнехта). У 1960-му вона стала «Автопарком», котрий у свою чергу ще перейменовувався на автопідприємство під номерами 050041 та 11848. 
  

На ту пору автобусними маршрутами були сполучені майже всі села району. Пасажирські перевезення забезпечували 16 автобусів різних марок, 11 вантажних таксі та 4 – легкових. Водночас транспортники нарікали на поганий стан доріг, що заважав зробити автобусний рух всеохоплюючим та безперебійним, бо в негоду деякі шляхи ставали непроїзними.
У 1959 році запроваджено було міські маршрути: хутір Кевліч – Заготльон і Велика Рача – Папірня. Стосовно першого з них слід пояснити, що Заготльоном називалось перехрестя теперішніх вулиць Малої Житомирської та Никодимівської (за назвою відповідної заготівельної організації, що там містилась), а хутір Кевліч є сучасною вулицею Отамана Орлика. Ці маршрути, власне, практично діють і донині, щоправда, папірнянський рейс тривалий час курсував лише до Лутівки, а останнім часом вже ходить до Малої Рачі.

  
Обслуговував Радомишльський автопарк автобусним сполученням і Брусилівську зону.
У 1967 році «на честь 50-річчя Великого Жовтня» у Радомишлі на розі вулиць Володарського та Карла Лібкнехта (тепер Купальна та Русанівська) відкрилась нова автобусна станція, споруджена за тодішнім типовим проектом (подібне планування, приміром, мають київські автостанції «Дачна», до якої традиційно курсували радомишльські автобуси, «Південна» та ін.). 


Суттєво поліпшилось обслуговування пасажирів, адже до їх послуг був просторий зал чекання, автоматичні камери схову, кімната матері та дитини, інформативні стенди з розкладом руху, вартістю проїзду тощо. Працювало декілька кас на різні напрямки, здійснювався попередній продаж квитків на автобуси міжміського сполучення. Була й кімната для відпочинку водіїв. Більш зручними стали посадочні платформи. В окремі періоди автостанція обслуговувала до сімдесяти рейсів за добу, а географія маршрутів сягала трьох десятків, поширившись зокрема на Рівне, Вінницю, Чорнобиль, Народичі, Овруч, Попільню та ін. У літній період було навіть організовано рейс Радомишль – Одеса.

Передрейсовий огляд. 1977 р.

   Днем «пік» зазвичай була неділя, коли величезна кількість пасажирів (переважно студентів) від’їздила до Києва чи Житомира. Для забезпечення їх перевезення курсувала чимала кількість додаткових рейсів. Відкрились також філії автостанції в Кочерові та Потіївці.

  
Значно розширився й автобусний парк підприємства, який складався з ЛАЗів (у їх числі були й «м’які» автобуси ЛАЗ-Турист), ПАЗів, ЛІАЗів.


«Пазики» були головними «перевізниками» на приміських маршрутах. 1974 р.


Автошляхами України курсував ось такий ЛАЗ-697 «Турист» з Радомишльською символікою. 1978 р.

До слова, автобуси перестали бути прерогативою лише автопідприємств, бо звичним явищем стала наявність власного пасажирського транспорту на підприємствах, у колгоспах, школах.
Проте у пост-перебудовчі роки економічна криза зробила повсюдним явищем спорожнілі автостанції. Автобуси почали ходити вкрай рідко. До того ж неймовірно зросла вартість проїзду. Радомишлян, одначе, дещо виручали малинські автобуси, які курсували через місто на Київ, Житомир. Що ж, сусіди, як уявляється, чомусь завжди живуть краще.


На автостанції порожньо… 1992 р.

Тож часом чекати потрібного рейсу доводилось довгенько. Хоча добре, що таки було де чекати. Бо через такий стан речей могла ж цілком радомишльська автостанція повторити сумну долю своїх філій, що в ринкових умовах виявились непотрібними.
Врешті транспортне обслуговування таки відновилось, і станція збереглась. Автобуси, щоправда, тут уже бувають нечасто, бо на зміну їм переважно прийшли економніші «маршрутки», «бусики». І за це добре. Бо все ж таки справді краще погано їхати, ніж гарно йти



пʼятниця, 7 вересня 2018 р.

І наш прапор - на вершині


Під час святкування 27-ї річниці незалежності України на одній з найвищих гірських вершин світу – памірському семитисячнику, відомому під назвою пік Леніна, замайорів прапор України, на якому зображувався також герб Радомишля. Адже серед тих, хто здійснив успішне сходження, був радомишлянин Віталій Бідюк.
Наш земляк, що захоплюється екстремальними видами спорту, не раз успішно виступав у різноманітних гірських туристичних перегонах, у яких спортсменам доводиться демонструвати не лише швидкість та витривалість у складних умовах, а й вміння орієнтуватися, долати перешкоди та важкі підйоми. Цього разу Віталій та його однодумці вирішили спробувати свої сили у Киргизії на схилах знаного піка у скайранінгу – висотному бігові та ще й із підйомом на одну з найвищих вершин!
У цьому випадку, мабуть, слід зазначати «надвисотному». Адже сам пік, що входить до переліку найвищих гір світу, має висоту 7134 метри над рівнем моря.
Тож сходження, а тим більше змагання, потребують від тих, хто наважується на це, фізичної загартованості та витривалості, відповідного оснащення, а ще – фахової підготовки та акліматизації.
Їх учасники сходжень зазвичай отримують у трьох таборах, розташованих на висотах у 3600, 4400 та 6100 метрів.
Найнижчий табір – базовий, тут, якщо не зважати на висоту і пов’язані з нею особливості, цілком цивілізовані умови. Два інших висотних табори – тимчасові, де учасники сходжень перебувають обмежений час. В останньому шеститисячному, приміром, підкорювачі вершини проводять, як правило, не більше доби, бо навіть підготовленим альпіністам більше не по силі. Адже даються взнаки і втома, і кисневий голод.
Загалом на підготовку до сходження на пік у спортсменів пішло дев’ять днів. Планували вкластися у сім, але корективи внесла негода. Врешті саме з огляду на це вирішили українці все ж спочатку піднятися на вершину, бо з огляду на негодні перспективи наступного шансу цього разу могло й не бути, а повертатися додому ні з чим було б недоречно. Бо, як подейкують, це приблизно те ж саме, що побувати у Римі і не побачити Папу.
18 серпня у горах Паміру Віталій Бідюк відсвяткував свій день народження. Тож мав додаткові стимули зробити собі подарунок. І наступного дня підкорювачі пішли на гору.
«19.08 о 4.00 піднялися в табір 3 на 6100, – занотував Віталій Бідюк у своєму звіті. – 20.08 підйом в 1.00 та вихід утрьох о 2.30 на штурм. Небо зоряне, але дуже сильний вітер та мороз. Щоб дістати батончик чи гель, знімаєш рукавицю на 10 секунд і потім ледве натягуєш її назад зубами. Приблизно через дві години ми з Славою вирвались уперед, Льоша відстав, бо у нього з ноги злітала кішка, потім сів ліхтар,  зламалась трекінгова палиця. Маршрут на пік був логічним, і майже скрізь проглядалась стежина та сліди від кішок.  Дуже тяжко, але рухаємося далі. Крок за кроком, і о 9.00 піднімаємо на вершині наш прапор до Дня незалежності!


Віталій Бідюк на вершині з українським прапором і гербом Радомишля.

Льошу чекати не стали, бо в такий страшенний холод залишатись бажання зовсім не було. Якомога швидше спускаємось донизу. Десь за годину до вершини зустріли Льошу і разом рухаємось далі вниз...»
Уже в базовому таборі на 3600 новим підкорювачам Піку урочисто вручили медалі та сертифікат за сходження.
Зазвичай підйом з третього табору на пік та назад займає за 16 годин. У Віталія вийшло 9.20, у його партнера 10. Але хлопці усвідомили, що для змагання це дещо забагато, бо здебільшого їх учасники долають маршрут менше ніж за дев’ять. А ще за плечима у наших спортсменів уже було вкрай важке сходження, тож на новий штурм, тим більше швидкісний, сил уже не лишалося. Відтак вирішили позмагатися у «малій» гонці в підйомі на Роздільну (6148 м).
Змагання проходили якраз у День незалежності. Здається, вперше в історії у це свято українці вийшли на старт найвисотнішого забігу в світі. Стартувало шестеро на 7134 та двоє наших – на 6148. Слід сказати, що на пік Леніна піднялися лише четверо. Результат Віталія у цій гонці – 5 год. 42 хв. Досить пристойний, зважаючи на обставини…
Нині спортсмен аналізує здобуте й пережите, адже кожне випробування – це досвід, це набутки. Їх, як і прорахунки, обов’язково слід брати до уваги для наступних стартів. І нові екстремальні змагання, нові сходження безумовно попереду. Хай же вони будуть для Віталія такими ж успішними!
І насамкінець трохи інформації щодо піку, якого теж не оминув вплив декомунізації. Власне, назву «Пік Леніна» вершина набула лише у 1928 році зі встановленням тут комуністичної влади, а до цього називалась іменем дослідника Середньої Азії К.Кауфмана. У 2006 році Таджикістан, який є, так би мовити, співвласником гори, у своїх реєстрах перейменував її на пік Абу Алі ібн Сіни (Авіценни). Готується до перейменування й Киргизія, пропонуючи назву пік Манаса – за іменем легендарного епосного богатиря. Та поки що альпіністи і спортсмени здебільшого послуговуються ще не забутою назвою, яка, хоча й сприймається вже дещо екзотично, одначе, дає нагоду навіть пожартувати. Адже, скажімо, прапор незалежної України на цій вершині поруч зі встановленим там бюстом «вождя світового пролетаріату» – таки сприймається справді «в піку Леніну».

Газета «Зоря Полісся», 7 вересня 2018 р.



пʼятниця, 31 серпня 2018 р.

Серед перших спудеїв «могилянки»



Національний університет «Києво-Могилянська академія» стабільно входить до когорти провідних вишів України. Створена, точніше, відроджена НаУКМА була відразу після проголошення незалежності України у вересні 1991-го і вважається наступницею історичної Києво-Могилянської академії. Тимчасом примітно, що стародавній заклад мав певний стосунок до Радомишльщини.
Його фундаторкою, як відомо, стала Галшка Гулевичева-Лозка, котра у 1615 році подарувала свій київський будинок, довколишню землю й чималі грошові кошти Києво-Братському монастиреві, за умови, щоби при ньому облаштована була «школа дітям, як шляхетським, так і міщанським». На ту пору меценатка разом з чоловіком мешкала у належних їм раковицьких маєтностях. Серед перших учнів новозаснованої Братської школи був і їхній син Михайло.  


У 1632 році Петро Могила, що обійняв митрополичий престол Київський, Галицький і всієї Русі, ініціював об’єднання Братської та Лаврської шкіл у вищий навчальний заклад – Києво-Могилянську колегію. У такий спосіб митрополит поновив засновану ще Ярославом Мудрим Київську академію, залишки якої після ординського нашестя тулилися по різних монастирях та печерах. І слід зазначити, що в ті роки Радомисль був заміською резиденцією Петра Могили.
Тимчасом дослідник історії «могилянки» М.Максимович наводить список її перших спудеїв 1632-33 р.р. Усіх їх 36 у реєстрі, в якому зустрічаємо майбутніх знаних можновладців радомисльського Потетерев’я. Серед них – Стефан Стрибиль (він останнім з цього роду володів зокрема Кичкирями), Василь Сущанський-Проскура (на початку XVIII століття Проскурам належали Ставки), Федір Сусло (був осадцем новозаснованої 1645 року слободи Крим – Кримок, маючи маєток у Великій Рачі), Георгій Негребецький (вочевидь син державця Лаврських маєтностей Яна Негребецького, що заснував 1643 р. слободу Негребівку), Георгій, Іван та Адам Тиші (Тиша-Биковські у XVII ст. були власниками сіл Моделів, Горбулів, Осеча-Заньки, Нянівка та довколишніх земель).
Тож, як бачимо, тогочасні магнати недарма входили до панівної верхівки суспільства, адже мали не лише статки, а й досить високий освітній рівень. Хоча ці засади майже всякчас є взаємопов’язаними.


неділя, 26 серпня 2018 р.

Першопроходець української національної освіти



Суттєві зміни в політичному і суспільному устрої Російської імперії, започатковані Лютневою революцією 1917 року, заклали обнадійливі перспективи для розвитку національних груп колишньої царської «тюрми народів». 4 березня у Києві зібралась Українська Центральна Рада, що вже у першій своїй відозві одним із найголовніших завдань революційних перетворень проголосила українізацію освіти. Зрештою через десять днів цей курс підтримав і Петроградський Тимчасовий уряд, схваливши викладання в учбових закладах Київського навчального округу українською мовою, щоправда, «за умови вживання заходів, що забезпечують інтереси меншин». У такий спосіб, власне, російська мова залишалась обовязковою для вивчення.
У квітні 1917 р. відбувся Всеукраїнський з’їзд учителів, на якому було утворено Головну Шкільну Раду, яка фактично стала першим офіційним українським державним органом у справах освіти.
Одначе виконавчі органи Тимчасового уряду на місцях впроваджувати в освітніх закладах українську мову не надто квапились. Більше того, як писала щойно започаткована газета народних організацій Радомисльського повіту «Народне діло», по деяких селах ведеться агітація проти навчання рідною мовою. Подеколи чинився відвертий спротив українізації освіти проросійською повітовою управою.
Ситуація почала змінюватися після Першого Універсалу Центральної Ради, що був ухвалений 10 червня, проголосивши автономію України. Відтак у складі утвореного українського уряду було сформовано Генеральний Секретаріат Освіти, а у створюваних у повітах Управах народного господарства – шкільні відділи, що негайно приступили до українізації освітньої сфери. Йшлося не тільки про навчання українською мовою, а й запровадження українознавчих предметів (українська мова і література, історія, географія), підготовку навчальних підручників та посібників українською мовою, відкриття нових українських шкіл та реорганізацію російських в українські школи, підготовку вчителів-українців тощо.
Освітній відділ Радомисльської повітової управи очолив Борис Білецький. Його, крім того, призначили директором місцевої гімназії замість Миколи Даденкова, що обійняв цю посаду в 1916-му.

  
Борис Максимович Білецький народився 1889 року в селі Мокрець Володимирського повіту на Волині. Здобув він духовну і вищу педагогічну освіту – закінчив Кутаїську духовну семінарію та відділ філософії Варшавського університету. Певний час ніс службу Божу, вчителював, а в українському революційному вирі 1917-1918 років опинився у Радомислі.
Як згадує у своїх мемуарах перший голова Радомисльської повітової управи часів УНР Микита Мандрика, до Народної управи увійшли Б.Білецький та ще двоє вчителів гімназії, до програми їхньої діяльності передовсім належала українізація шкіл та всього державного й громадського персоналу. І вони енергійно взялися за справу.
У відповідності з резолюціями педагогічних з’їздів українізація однокласних народних шкіл повинна була відбутися з 1 вересня 1917 р. (з початком нового навчального року). У двокласних сільських школах у першому класі з нового навчального року мала бути запроваджена «повна українізація», а у другому – українознавчі предмети.
У вищій школі уводилися спочатку українознавчі дисципліни. Це стосувалося й гімназій.
У жовтні шкільний відділ Управи народного господарства Радомисльського повіту, очолюваний Б.Білецьким, повідомив, що новий навчальний рік почався скрізь, де, звичайно, є вчителі. Перваків повсюдно навчають українською мовою. Людність з великою радістю оддає дітей до рідної школи. Тільки у двох селах та передмісті Радомисля Рудні батьки не згодились на навчання українською мовою.
У тому ж таки жовтні 1917-го відбулися вибори до Радомисльського повітового зібрання. У списку гласних, що 23 жовтня (саме в переддень більшовицького жовтневого перевороту) зібрались на своє перше засідання, у першій окрузі за номером 8 наведений Борис Максимович Білецький. Його місцем проживання вказано місто Радомисль.
Проте після квітневого (1918 р.) гетьманського перевороту повітова управа була розпущена. Директором гімназії нова влада знову призначила М.Даденкова.
Позаяк за гетьманату державний курс на українізацію освітніх закладів продовжився, хоча й дещо загальмував. Вже не йшлося про українізацію усіх шкіл, а висувалась ідея створення державним коштом нових національних навчальних закладів.
Між тим, на місцях вчительське українство на базі існуючих шкіл почало створювати українські гімназії. Стала відомою зокрема Горбулівська українська гімназія, відкрита родиною вчителів-отаманів Соколовських. А стараннями Бориса Білецького започаткувалась українська гімназія у Новаках Радомисльського повіту (нині – Коростенський район).
Після приходу до влади більшовиків Б.Білецький повернувся на рідну Волинь.
Як зазначає дослідниця волинського періоду біографії педагога співробітниця Луцького краєзнавчого музею Наталія Карабін, він вчителював у Любомлі, Дубному, затим – у гімназії в Луцьку.
За відгуками учнів та колег, Борис Максимович був людиною мудрою, тактовною, всебічно освіченою, хорошим педагогом, чудовим оповідачем. Захоплював своїми історичними та літературними розповідями, дохідливо пояснював засади економіки. Викладав українську мову, новітню літературу, географію, психологію, всіляко прищеплював учням любов до рідного слова. У нього була прекрасна дикція, чиста, гарна літературна мова, учням надзвичайно подобались втілювані ним методи викладання.
У 1929-му Бориса Білецького призначили директором Луцької української гімназії, і очолював він її до німецького-радянського поділу Польщі. У 1939 році цей заклад закрили, як «розсадник українського націоналізму», а Білецького заарештували й ув’язнили.
Після окупації Волині німецькими військами він увійшов до створеної в Луцьку «Української ради довір’я». По війні це стало черговим приводом для репресій проти педагога. В січні 1945 року «за пособництво німцям» його засудили на 10 років виправно-трудових робіт з позбавленням у правах на п’ятирічний термін. У концтаборах вчителеві довелося слюсарувати.
Після відбування терміну увязнення Б.Білецький повернувся додому. Таки дочекалась його повернення дружина Серафима Олександрівна, але невдовзі померла. Потому Борис Максимович переїхав до Дубного, де працював позаштатним екскурсоводом у місцевому краєзнавчому музеї. А останні роки життя провів у Дубненському притулку для людей похилого віку. Тут у 80-річному віці він і відійшов у засвіти. Поховали його у спільній безіменній могилі.
У 1997 року прокуратура Волинської області посмертно реабілітувала Бориса Білецького. Це сталося вже у новітній незалежній Українській державі, боротьбі за яку педагог та просвітник присвятив усе своє життя.

         Газета «Зоря Полісся», 24 серпня 2018 р.


пʼятниця, 3 серпня 2018 р.

«Ой, страшні ті спогади…»



Добре знаний радомишлянам місцевий хормейстер та музикант Володимир Бакуємський народився кривавого 1937-го. Батько його був офіцером, що ніс службу в артполку, який дислокувався в Радомишлі ще з 1920-х років, так що теж цілком міг опинитися в чорному списку неблагонадійних, як це сталося з багатьма його колегами по службі. Але тоді пронесло.
А от коли у липні 1941-го в місто увійшли німецькі війська й почали тут каральні етнічні та інші чистки, доля уберегла вже чотирирічного Володю, якого випадково ледь не зачепила нещадна коса голокосту.



Володимир Бакуємський.

З початком німецько-радянської війни мама, як дружина офіцера, вирушила з синочком в евакуацію. Проте, блукаючи довколишніми селами, дісталися Бакуємські лише Макарова. Німці просувалися куди швидше, тож повернулися біженці додому.
До війни сім’я мешкала в квартирі біля колишнього радіовузла на вулиці Федоровського (тепер і в давнину – Велика Житомирська). Та в пору окупації оселились на хуторі Кельвич в хатині у бабусі (мама була радомишлянкою і походила з Олексієнків).
Повз хутір і на очах хуторян шостого і сьомого серпня курсували одна за однією машини з євреями, що прямували у бік іншого сусіднього лісового хутора – Кузьмичів. З машин долинали крики відчаю, плач. А з лісу потому чулися промовисто-трагічні залпи й автоматні черги. Випадковими свідками злочину (на щастя, непоміченими) стали двоюрідний брат Володимира та його товариш, які пасли корів. Вони потім розповідали, що дехто з приречених на смерть пробував тікати. Але випущені нелюдами кулі нещадно діставали усіх.
До речі, Бакуємський, як і деякі інші старожили, стверджує, що євреїв тут розстрілювали разом – і чоловіків, і жінок, і дітей. Всі їхні могили поруч, ближче до дороги. А далі до лугу, на околиці лісу, страчували місцевих активістів, комуністів, полонених радянських офіцерів, ромів.
Не припинялись, проте, й пошуки євреїв, котрі, можливо переховувались чи маскувались. Часом потрапляли під нацистський прес і випадкові люди, що мали риси обличчя або інші ознаки, які могли видатися єврейськими. Одного разу ледь не став такою жертвою й чотирирічний Володя Бакуємський.
Аби уникнути відправки на роботи в Німеччину, мама найнялась працювати в лісі, де й весь час разом з такими ж жінками, що теж були задіяні на лісорозробках, мешкала на лісовій дачі Василенків. Навідувалась перевідати сина лише в суботу або неділю. 
Тимчасом у бабусиній хаті квартирували двоє чехів. З ними можна було навіть сяк-так поспілкуватися й порозумітися. До маленького Володі вони ставились привітно, хлопчикові запам’яталося, що одного разу навіть пригостили його шоколадкою.  Майже поруч у колишньому лісництві містився німецький штаб.
І ця обставина ледь не стала фатальною для хлопчини, що вільно розгулював довкола, виглядаючи часом своїх дружелюбних постояльців. Нерідко малий шкет гуляв біля штабу, мимоволі стаючи свідком неоднозначних та відвертих загравань і навіть більшого дружини лісничого та її старшої дочки з німецькими штабістами.
Побоюючись занадто цікавого свідка й можливого розголосу (бо ж мало що кому могла розповісти про побачене малолітня наївна дитина), лісничиха, вказавши на Володю, сказала одному з німців–офіцерів:
– Це хлопчик – єврей, юда!
Той, гнівно насупившись, вхопив хлопчину за руку й рішуче повів до лісу. Там дістав з кобури пістолет і вже збирався вчинити «каральний акт». Мабуть, на провидіння Боже саме в ту мить проходила поруч жіночка-сусідка з Клюсків. Забачивши неминучу розправу, вона кинулась благати карателя, переконуючи, що цей хлопчик ніякий не єврей, а з української родини, яку давно й добре знає, бо живе він ось поруч. І вберегла, і захистила.
Добре, що зрадницям не було відомо, що Володя – син червоного офіцера. А ті, хто можливо й знав про це, до провокаторів не належали.
Врешті, коли почалося полювання на євреїв, радомишляни прагнули по можливості порятувати своїх односельців, що належали до цієї нації. Володимирові Бакуємському розповідала бабуся, що одного разу на міському базарі, який був у ту пору на місці теперішнього кінотеатру, і де жінка нерідко базарувала, під час однієї з облав вона просто прикрила знайому єврейку своєю спідницею. Врятована таки пережила війну і в Радомишлі доживала віку…
Коли після вигнання нацистів у місті запрацювали навчальні заклади, Володю Бакуємського без сумнівів узяли у перший клас Руднянської школи, хоча йому ще й не виповнилося семи. Але пережите в пору лихоліть стало для дітей війни куди тяжчою школою змужніння та потрясінь, тож виглядали вони нерідко значно старшими від своїх літ. Бо таке безслідно не минає і не забувається.
Не забуваймо й ми про це.

Газета «Зоря Полісся», 3 серпня 2018 р.


пʼятниця, 20 липня 2018 р.

Творець архітектурних шедеврів повоєнного Києва


Хрещатик недарма називають головною київською вулицею. Упродовж століть він вважався діловим та культурним центром міста, адже був і залишається його серцем, його окрасою та найвагомішою притягальною силою. Побувати у Києві і не побачити Хрещатика – означатиме, що належного уявлення про Київ ви не матимете. Ця вулиця – то не просто візитівка української столиці, вона її загальновизнаний символ.
Сучасний Хрещатик, образ якого міцно закарбовується у пам’яті всіх, хто будь-коли був пов’язаний з цією величною вулицею, забудовувався після Другої світової війни, бо під час вигнання німецьких окупантів центр Києва майже суціль зруйнували. Тож у важкі повоєнні роки, коли місто піднімалося з руїн у прямому розумінні, на Хрещатику поступово виросли величні і водночас привабливі й ошатні споруди. Тут вдалося органічно поєднати поодинокі, дивом вцілілі будівлі ще стародавньої забудови із новобудами, класичну архітектуру й народне мистецтво, традиції давнього київського містобудування з тодішньою монументальністю. Наразі ця вулиця являє собою цілісний та довершений архітектурний комплекс.
І у цьому величезна заслуга творчого колективу, що спроектував і втілив свої задуми в реальність. Зодчими, яким вдалося зробити справжню родзинку української столиці, були А.Власов, В.Єлізаров, О.Заваров, О.Маліновський, Б.Приймак і А.Добровольський.
  

Хрещатик  у 1960-ті роки.

Анатолій Володимирович Добровольський очолював творчий колектив, який у 1944-му взявся за розробку проекту розбудови Хрещатика. Він же безпосередньо й керував реконструкцією головної вулиці Києва, що почалась у 1950 році, коли зодчий став головним архітектором міста.
З Києвом було пов’язане шість десятиліть особистого життя митця і усе творче. Одначе сам Добровольський вважав себе радомишлянином, у цьому, власне, були переконані й його близькі, хоча в офіційній біографії архітектора зазначено, що народжений він у селі Буки теперішнього Малинського району (це село входило до Троянівської волості Житомирського повіту). Проте саме Радомишль став для Анатолія Володимировича містом його зростання й становлення, як було воно рідним для багатьох його пращурів.

НАЩАДОК ШЛЯХЕТСЬКОГО РОДУ

Дворянський рід Добровольських має давнє походження і розгалуження. Поширився він у багатьох регіонах України. Цікаво, що одна з гілок Добровольських присутня у родоводі знаної фундаторки Ставецької школи Ольги Вангенгейм. У ХVIII столітті представники роду згадуються зокрема серед шляхтичів Волині, Київщини. Їхніми нащадками стала й родина, яка на початку ХІХ століття осіла на Радомишльщині.
У 1796 р. бригадир генерал-майор колишньої Малопольської дивізії Годзевич засвідчував у губернському дворянському зібранні шляхетство Дмитра-Антонія Добровольського, якому за 15-річну службу в польській народній кавалерії королем було надано чин хорунжого. У родоводі зазначалося, що він є сином Шимона Добровольського, онуком Антонія, котрий свого часу разом з Брусиловським володарем Яном Бутовичем судився з Глембоцькими з приводу грошових та земельних претензій.
Сини Дмитра-Антонія (він мав подвійне ім’я) згодом оселились у повітовому місті Радомислі, тут мешкали і їхні потомки. У переписних та ревізійних списках Радомисля ХІХ - початку ХХ століття зафіксовані помешкання Добровольських на Великій та Малій Житомирських вулицях, Великій Чорнобильській, Ново-Мицькій.
У 1832 році відставний майор Адам Антонович Добровольський був призначений Радомисльським городничим, а перебував на цій посаді сім років. У Радомислі він потому й доживав віку разом з братом, колезьким реєстратором Григорієм. Нащадок останнього – Іван служив у місті чиновником квартирної комісії. А вже радомисльський міщанин Захарій Іванович Добровольський у кінці ХІХ століття придбав чималі землеволодіння у Радомисльському й сусідньому Житомирському повітах, що частинами розпродувала власниця величезного Малинського маєтку княгиня С.Щербатова.
Маєтності Захарія Добровольського охоплювали зокрема Новобудські землі, Гуто-Потіївські, де було закладено чималий сад (входив до губернського реєстру садів, що мали промислове значення), села Нераж і Буки. В останньому господар жив разом з родиною. Між тим, за тодішнім мобілізаційним законодавством на поміщика З.Добровольського було покладено обов’язки завідувача військово-кінної дільниці, котрий зобов’язаний був поставляти коней до війська на випадок його повного розгортання чи війни. 
Син землевласника Володимир Захарійович згодом одружився на доньці радомисльського повітового бухгалтера, почесного громадянина Івана Меленєвського-Грищенка Євгенії. 6 (19) травня 1910 року у подружжя народився син Анатолій, якому судилося стати видатним зодчим. В родинному архіві Меленєвських збереглась світлина, що на ній серед цієї великої родини зафіксований і п’ятирічний Толик.


Родина Меленєвських. Радомисль, 1915 р.

«ТОЛЯ ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ МІЦНО СПАВ…»

За розповідями доньки архітектора Тетяни Анатоліївни, з Гуто-Потіївки до Радомишля родина переїхала після смерті Володимира Захарійовича. Якось зимою він провалився на річці під лід, і застуда, якої дістав, виявилась смертельною.
В одному з радомисльських будинків діда Івана на вулиці Великій Київській (у радянську добу – 25-го жовтня, нині – Старокиївська) й проминали дитячі та юнацькі роки майбутнього зодчого.
Радомишлянка Людмила Довгополова, правнучка Івана Івановича (щоправда, не по прямій), згадує розповіді своєї мами про те, як вони разом гралися на цьому обійсті. Запам’яталась їй зокрема невибаглива пісенька на кшталт популярного колись серед дітвори «Старого барабанщика», якою вони дражнили Толю в дитинстві: «Толя Добровольський, Толя Добровольський міцно спав, міцно спав. Він проснувся, перевернувся…», і якось іще далі на зразок цього. Щоправда, привід, за яким виник такий наспів, вже не згадати. Вочевидь, хлопчина щось там таке цікаве утнув.


Майже навпроти помешкання починався Шкільний провулок, де неподалік містилося колишнє міське чотирикласне училище, котре у перші радянські роки було реорганізоване у другу міську трудову школу. За свідченням її колишнього директора Петра Жудри, цю школу й закінчив Анатолій Добровольський.
Водночас, виявивши з дитинства хист до малювання, Анатолій потроху підробляв, виконуючи замовлення на художнє оформлення наочної агітації, свят і т.ін. Благо, в часи СРСР на таку продукцію попит був шаленим. На цьому радянська влада ніколи не економила, тож юнак, чим міг, допомагав своїй осиротілій родині.
Позаяк художній талант став вирішальним у виборі майбутньої професії Анатолія Добровольського.
Спочатку він навчався у технікумі, а після його закінчення подав документи відразу до двох київських вишів: до університету ім.Шевченка на математичний факультет та до художнього інституту - на архітектурний. Врешті вибір зробив на користь архітектури і, схоже, не помилився. Але невдовзі перевівся до інженерно-будівельного інституту, де готувалися архітектори більш технічного й практичного профілю. Тут його вчителями були відомі зодчі О.Вербицький, М.Дамаловський, Й.Каракіс, В.Кричевський, М.Холостенко.


Анатолій Добровольський у молоді літа.

У 1934 р. після закінчення вишу дипломований архітектор Анатолій Добровольский почав свій трудовий шлях у «Військпроекті», потім працював у проектних майстернях Київської міської ради.
Мама Євгенія Іванівна померла у Києві в 1933-му. Рідні припускають, що Анатолій перевіз її тоді до себе з Радомишля, бо там саме лютував голод. Але вберегти її не вдалося. Похована вона на Байковому цвинтарі.

ПРОДОВЖУВАЧ КРАЩИХ МІСТОБУДІВНИХ КИЇВСЬКИХ ТРАДИЦІЙ

Фахівці й мистецтвознавці вважають Анатолія Добровольського гідним продовжувачем містобудівних традицій таких уславлених київських зодчих, як І.Григорович-Барський, А.Меленський, В.Ніколаєв, П.Альошин, котрі не лише забудовували Київ, а й творили його неповторний архітектурний вигляд. У творчому доробку митця та будівничого, окрім згаданої забудови Хрещатика та прилеглих до нього кварталів, житлове будівництво на Володимирській та Червоноармійській (тепер – Васильківська) вулицях, за його проектами споруджено зокрема кінотеатр «Україна», готель «Москва» (зараз – «Україна»), станції метро «Хрещатик», «Вокзальна» та «Завод «Більшовик» («Шулявська»), Будинок художника, Інститут фізики АН України, аеропорт «Бориспіль», міст через Десну та Московський міст (віднедавна став Північним), а ще – колоритні ресторани «Курені» та «Вітряк»...
Кожна з цих, як і інших його будівель, – неповторна, оригінальна, має своє власне «обличчя», стаючи примітною архітектурною ознакою вулиці чи кварталу. Недарма творчі розробки А.Добровольського відзначені державними преміями і нагородами, а сам їхній творець став академіком архітектури та академіком мистецтв. Власне, принципова відмова зодчого забудовувати нові мікрорайони типовими одноманітними «хрущовками» та їм подібними «курниками» коштувала йому посади головного київського архітектора, яку він обіймав у 1950-55 р.р.
Знаменита центральна опора Московського (Північного) мосту – ідея саме Добровольського. Притому, що всі роботи з проектування цієї мостової споруди він виконав безкоштовно (оскільки перебував на керівній посаді, за тодішніми радянськими циркулярами сумісництвом за гроші займатися не міг). І коли київська громадськість завела дискусію про перейменування мосту, пропозицій назвати його на честь творця (за прикладом хоча б мосту Патона) чомусь не виникло. Немає у Києві й жодного топонімічного об’єкта, присвяченого уславленому будівничому міста.
На відміну від столиці радомишляни свого видатного земляка вшанували, назвавши на честь зодчого вулицю у місті його дитинства та юності. Світлини Анатолія Добровольського із сімейного архіву передала до краєзнавчого музею Радомишля Л.Довгополова (до них, як не прикро, теж не виявили цікавості київські музейники). Можливо, з роками поповнюватиметься радомишльський музей й іншими експонатами, присвяченими відомому краянинові.
Приміром, свого часу звісний житомирський краєзнавець Георгій Мокрицький, якому вдалося поспілкуватися з Анатолієм Володимировичем ще за життя (відійшов він у засвіти у 1988-му), розповідав, що бачив у квартирі митця (жили Добровольські, до речі, у «висотці», збудованій за проектом архітектора в самісінькому центрі Хрещатика) його власні малюнки з краєвидами Радомишля.
На жаль, коли цікавився їх долею у нащадків зодчого, вони лише знизували плечима. Прикро, якщо виявилися нікому не потрібними, бо вартісної художньої цінності вочевидь не мали, а от для радомишльського музею напевне стали б неабиякою реліквією.
Натомість віднайшлися радомишльські малюнки Леоніда Добровольського – сина Анатолія Володимировича, котрий також по життю був тісно пов’язаний з тим же обійстям на Старокиївській, де вдосконалював успадковані від батька власні художні навички. Леонід теж став кваліфікованим архітектором, як і донька Тетяна.


Родинний будинок на Старокиївській.
Малюнок Л.Добровольського.

Врешті учнів і послідовників у знаменитого хрещатицького зодчого, що був викладачем Київського інженерно-будівельного інституту та професором художнього, де викладав проектування і архітектуру, керував архітектурною майстернею, залишилося чимало. Серед них зокрема  В.Агафонов, Я.Віт, О.Зибін.  До речі, з гордістю називав себе його учнем знаний радомишлянам доброї пам’яті Валерій Колісник, що працював районним архітектором у 1981-87 роках. Навчався у нього й уродженець Радомишля відомий архітектор Михайло Будиловський.
Це теж надбання Анатолія Добровольського. Бо передовсім у творіннях та в учнях – велич і слава митця.


Газета «Зоря Полісся», 20 липня 2018 р.