пʼятниця, 28 вересня 2001 р.

Залізниця – як фактор прогресу, або про деякі порівняльні аспекти історичного розвитку Малина і Радомишля

Міста-сусіди традиційно розвиваються у своєрідному суперництві, з огляду на стан справ іншого. Історичний шлях Малина і Радомишля свідчить, що у кожного з цих міст були злети й падіння, періоди розквіту і занепаду. А шлях той торується вже друге тисячоліття.
Засновані були обидва міста на древлянській землі. Малин вважається містом легендарного князя Мала.
Попередником Радомишля був згадуваний у літописах Мичеськ — Микгород. Тут жило древлянське покоління мичан (минчан). Щодо походження цієї назви існують різні припущення. Одні дослідники вважають, що походить вона від річки Мики, тобто, мичани ті, що заселяють її береги. За іншим поясненням назва і річки, і народу є похідною від поселення-городища, тобто Мик-города. У зв'язку з цим є версія, що назва міста, як це було узвичаєно в ті часи, утворилась від імені його засновника, котрим ймовірно був такий собі Мик.
На думку деяких дослідників історії древлян, зокрема М.Костомарова, їх землі складались із кількох дрібних «областей» — князівств, кожна з яких мала свого князя. Древляни, відомо, жили в непрохідних, місцями заболочених лісах, і діставатися до їхніх городищ-фортець було нелегко. Тому, певно, й існувала тут така своєрідна автономія.
Щоправда, в літописах згадується лише Мал, знеславлений княгинею Ольгою. Однак за Несторовою «Повістю минулих літ», древляни, пропонуючи Ользі взяти за чоловіка Мала, говорять їй про «наших добрих князів». Тобто йдеться про кількох, а не про одного Мала, якого Ольга врешті й обрала для помсти.
З Малом пов'язується заснування Малина. Тож ця назва теж походить від імені засновника. Вживається і самоназва маличі, так само, як з давніх давен — кияни, житичі і т. ін.
Стосовно ж мичан, то цей корінь зустрічається і в інших топонімах краю: Минини, Минійки. Причому, Минійки (Коростишівський район) лежать на Миці. А от Минини, що нині є складовою частиною села Леніного (з древньої історії відоме як Ставки), розташовані на Тетереві. Проте належність до племені мичан так само засвідчується. Є до того ж на Радомишльщині село Миньківка, що взагалі розташоване задалеко від Мики (і якраз на межі з Малинським районом), але має в назві отой же корінь «мин-». До речі, поруч з Миньківкою існує ще два села, назви яких вказують на давність, і не виключено, що то рештки чогось одного цілого і значного. Маються на увазі Дітинець (ця назва означає центральну частину слов'янського городища-фортеці) і Городчин (кореневий «город» у русів означав укріплене поселення). Можливо, до цих меж тяглися землі Мика і мичан, а далі вже йшли володіння Мала — земля малинська.
Історія і мичан, і маличів не залишила більш менш помітних слідів. Врешті, як і загалом древлян.
Така вже доля підкореного народу. Тому всі ці самоназви перестали згодом офіційно застосовуватися, оскільки всі стали русинами. Саме підкорення Ольгою древлян стало початком створення Київської Русі.
Якраз за цих часів з'являються перші літописні згадки про Мичеськ і Малин. Та якщо про Мичеськ йдеться під 1018 і 1150 роками, як про значний оборонний пункт на підступах до Києва, то Малин під 1136 роком (за свідченням Л.Похилевича) згадується лише у зв'язку з його даруванням Десятинній церкві. Не виключено, що Малин-древлянський (можливо, і Мичеськ теж) спіткала така ж доля, що й Іскоростень. Адже написано Нестором: «І перемогли древлян. Древляни ж побігли і зачинилися у своїх містах... І пішла Ольга із своїм сином по древлянській землі, встановлюючи скрізь ... закони і порядок.»
Невдовзі обидва поселення були сплюндровані монголо-татарськими завойовниками. У всякому разі наступну згадку про Малин знаходимо вже тільки за Литовської доби у 1471 році. Втратив на ту пору своє значення і Мичеськ. Відновився він уже як замкове поселення — Радомисль у середині XVI століття.
Ще з XII ст. Мичеськ, а затим і Радомисль були власністю Києво-Печерської лаври. Саме в Радомислі на початку XVII століття, забезпечуючи книговидавничі потреби, лавра збудувала паперову мануфактуру, одну з перших на Україні. (Цікаво, що через 260 років по тому вже Малин перейняв цю естафету у Радомишля. Збудована там 1871 році паперова фабрика нині є одним з найпотужніших підприємств галузі. А засновником фабрики був, між іншим, купець з Радомисля А.Себер.)
У козацькі часи Радомисль за деякими свідченнями став сотенним містом. На півночі межувала Радомисльська сотня з Ворсівською, до якої входило й невелике на ту пору село Малин.
Значення Радомисля значно зросло у XVIII ст. коли польськими конституціями лаврські володіння були передані уніатській церкві. З 1746 до 1795 року в Радомислі містилась уніатська митрополія.
Очевидно, цей факт і спричинив до того, що після приєднання в 1793 році Правобережної України до Росії саме Радомисль став центром новоутвореного повіту спочатку Волинської, а з 1797 року — Київської губернії. Малин увійшов до його складу.
22 січня 1796 року повітовому Радомислю указом імператриці Катерини II було даровано герб. Верхня його частина вказувала на належність до Волині, а в нижній було зображено трьох голубів зі смолоскипами у дзьобах. Використовуючи історичний сюжет стосовно помсти княгині Ольги древлянам (у такий спосіб за легендою було спалено Іскоростень та, ймовірно, інші древлянські міста), герб засвідчував входження в минулому території Радомисльського повіту до древлянської землі. Проглядається тут і звязок із підпорядкованістю до повіту Малина, як поселення бунтівного ватажка древлян.
Спільний «повітовий» період став сприятливим для міст сусідів. Для Радомисля то взагалі була «золота пора». Приміром, з 1793 до 1913 року чисельність населення тут зросла у 5 разів і дійшла до 15 тисяч жителів. У повітовому центрі ширились торгівля, ремісництво, промисловість.
Не менш стрімким був прогрес у розвитку Малина. З невеликого села, яке належало у різні роки різним власникам, виросло містечко. У пору утворення повіту тут нараховувалось до 500 мешканців. З 1866 року Малин став центром однойменної волості. Сприяло розвитку містечка будівництво у 1900-1903 роках залізниці Київ — Ковель, яка проходила поруч. І в 1913 році в Малині вже мешкало за чотири тисячі жителів (деякі джерела на початок 1917 року наводять у Малині сім тисяч мешканців).
Радомислю ж щодо шляхів сполучення не пощастило. З давніх давен місто було розташоване на так званому Батиєвому шляху, сполучаючи Київ з Волинню, Галичиною, Західною Європою. Цим шляхом через місто проїздили царі, інші відомі й сановні особи, надаючи містові певних привілеїв. З будівництвом у середині XIX століття Києво-Брестського шосе повітовий центр опинився за 18 верстов від нього. Обминула місто і залізниця. У зв'язку з цим серед радомишлян побутує бувальщина, що винен у цьому був колишній міський голова Гарбаров, який нібито поскупився на хабаря проектувальникам. Хоча згодом залізнична гілка і починала будуватися до Радомисля від Ірші, але завадили перша світова війна і жовтневий переворот 1917 року.
Як би там не було, але транспортне сполучення виявилося визначальним. Малину це допомогло стати значним промисловим центром краю. Розвиток Радомишля з цих же причин навпаки загальмувався.
З 1923 року міста-сусіди стали районними центрами. А кращі перспективи Малина (з огляду хоча б на ту ж залізницю) зробили його в 1923-1924 роках центром округу (хоча статус міста Малинові було надано лише в 1938 році), до якого увійшов і Радомишльський район.
Вдруге подібне об'єднання сталось в 1962-1964 роках. Спочатку, у 1959 році, обидва райони укрупнилися за рахунок сусідніх — Потіївського, Чоповицького, Базарського. А затим їх об'єднали в один ще більший — Малинський, щоправда, ненадовго. Несподіваними «жертвами» цього адміністративно-територіального свавілля опинилися стародавні села Радомишльщини — Городище і Юрівка. Враховуючи те, що населені пункти з такими назвами існували і в Малинському районі, приєднанців аби не було плутанини, перейменували відповідно на Мирне і Нову Юрівку.
А остаточно межі двох районів у їх сучасному вигляді було встановлено у 1967 році, коли з Малинського до Радомишльського району передали села Макалевицької сільради (Макалевичі, Вирва, Садки, Ірша). У цьому переділі теж відіграв роль залізничний фактор. Адже на території Радомишльського району не виявилося жодної залізничної станції. Тому й обрали «для зміцнення економіки» міста і району найближчу з них — Іршу, відстань від якої до Радомишля 30 кілометрів. До речі, майже стільки, скільки і до Малина. 33 кілометри — так віддалені між собою древні міста-сусіди.

«Малинщина у просторі і часі».
Матеріали Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції. 25-27 вересня 1996 р.
Малин , 1996. с.30-32.