субота, 19 грудня 2015 р.

Пам’яті будівничого та першопастиря


Біля бічної південної стіни радомишльського Свято-Миколаївського собору збереглось давнє поховання. У ньому упокоєно першого настоятеля храму, одного з найвизначніших священнослужителів Радомишльщини ХІХ століття Антонія Гороновського.

Народився він 10 липня 1815 року на Київщині і походив зі знаного пастирського роду, представники якого несли службу Божу у багатьох парафіях. У 1837 році юнак успішно завершив курс Київської духовної семінарії зі званням першого студента, тож без відбору зараховувався до Академії. Проте за сімейними обставинами Антон відмовився від подальшого навчання і переїхав до Радомисля. У тамтешній Свято-Троїцькій церкві служив дияконом його брат Євграф (потому, висвячений священиком, він правив у Межиріцькій церкві). Одружившись з Анною Федоровою, 29 серпня 1837 р. отець Антоній був рукопокладений у священицький сан і направлений до Чайківської парафії.
У церкві в ім’я Святої Трійці с.Чайківка Гороновський ніс смиренну службу 13 літ. Його стараннями у 1845 році в селі було споруджено новий храм. А ще у священицькій родині там народилося двійко діток – Микола і Павло.
У 1850 році о.Антонія перевели до Радомисльської соборної Свято-Троїцької церкви, а вже наступного року він був висвячений протоієреєм і став настоятелем собору. Дерев’яний храм, що не мав належних підмурів, на ту пору перебував у ветхому стані. Пропонувалося навіть його розібрати і збудувати новий в іншому місці. Проте спочатку церкву перебудували й поставили на кам’яний фундамент, а у 1856-му було належно відремонтовано дзвіницю.
Одначе зростання кількості населення в повітовому місті, а відповідно – й парафіян, дедалі більше спричиняло нагальну потребу будівництва нового собору. І наполегливістю та стараннями Антонія Гороновського у 1883 році після багаторічних поневірянь у Радомислі постав храм в ім’я святителя Миколая.
  

Миколаївський собор і Троїцька церква у повітовому Радомислі.

Слід зазначити, що значний і вагомий внесок у зведення нової церкви зробив тодішній повітовий маршалок і водночас церковний староста Василь Синельников. Та він, на жаль, пішов з життя у 1879 році, відтак завершувалося будівництво без нього. За заповітом поховали небіжчика поруч з іще недобудованим храмом, спорудженню якого він сумлінно сприяв. Його могила тут також збереглась донині.
Закономірно, що саме Антоній Гороновський обіймав посаду благочинного Першого округу, що після реорганізації 1883 року об’єднував двадцять три церкви навколо Радомисля. Втім настоятель Радомисльського Свято-Миколаївського собору, що був також першоприсутнім повітового духовного правління, мав належний авторитет серед духівництва не лише повіту, а й усієї Київської єпархії.
У тому ж 1883 році він був серед тих, хто виголосив привітальні промови Високопреосвященнійшому Платону, митрополиту Київському і Галицькому на святкуванні ювілею з нагоди 40-річчя архіпастирства предстоятеля. Притому А.Гороновський вітав Владику першим з-поміж повітового духовенства Київщини.
А вже через рік Антоній Гороновський приймав Архіпастиря у Радомислі. Власне, тут митрополита чекали ще роком раніше для освячення собору в ім’я Святого Миколая. Але через участь у засіданні Святійшого Синоду  Високопреосвященнійший свої відвідини парафій Радомишльщини відклав.
На базарній площі Платона зустрічало ледь не все місто. Біля храму йому піднесли хліб-сіль міський голова Н.Гарбаров, А.Гороновський та місцевий рабин. Високоповажний гість благословив містян, помолився у соборі і відправив Божественну літургію. Він крім того відвідав Свято-Троїцьку та цвинтарну церкви, каплицю в тюремному замку, оглянув й самі місця ув’язнення, звернувшись з повчаннями до в’язнів. З гостинами і благословенням завітав Владика також до садиби о.Антонія, висловивши йому свою приязнь та підтримку. Ця подія стала вагомою віхою у духовному зростанні священика.
Чимало зусиль доклав протоієрей Антоній Гороновський для розвитку освітньої справи. У 1852 році його зусиллями при Свято-Троїцькій церкві відкрилося парафіяльне училище. Упродовж 56 років він був законовчителем (викладачем Закону Божого) спочатку у Радомисльському дворянському училищі, а після реорганізації закладу – у міському двокласному, очолюючи ще й повітове відділення єпархіальної училищної ради.
А.Гороновський обирався гласним міської думи, на громадських засадах входив до складу повітового комітету громадського здоров’я, відділення Товариства піклувального про тюрми.
Його духовне подвижництво обдаровувалося єпархіальною радою священицьким набедреником, палицею, камилавкою, золотим наперсним хрестом. За багаторічну сумлінну пастирську службу він був нагороджений орденами св.Анни 2 ст. і св.Володимира 4 ст.
Пішов з життя просвітник і духівник 16 (28) лютого 1893 року.
У некролозі, надрукованому в «Київських єпархіальних відомостях», з сумом сповіщалося, що священнослужитель Антоній Гороновський відзначався даром проповідництва і відмінним виконанням своїх пастирських та законовчительських обов’язків, користувався повагою й любов’ю як своїх парафіян, так і окружного духовенства. До речі, деякі його проповіді були опубліковані й увійшли до епістолярної духовної спадщини.
Він залишив по собі на Радомишльщині не лише добрий слід і людську вдячність, а й гідних послідовників та нащадків. Зокрема тривалий час несли до людей слово Боже його племінники Микола та Іоан Гороновські (Євграфовичі), котрі служили у Горбулеві і Пенязевичах. Внучатий племінник Віктор Іванович Гороновський ще й у радянські часи правив у Чудині та Малій Рачі.
А Свято-Миколаївський собор у Радомишлі тимчасом упродовж століть велично оберігає пам’ять свого натхненного будівничого і першопастиря.

Газета «Зоря Полісся», 18 грудня 2015 р.


вівторок, 15 грудня 2015 р.

Подвижництво сестер Вангенгейм


Їх називали «народниками». Але не за належність до певних політичних течій, окремі представники яких, сповідуючи гуманні народовольчі або народносоюзницькі ідеї, вдавалися часом до екстремістських, терористичних чи погромницьких дій. Народництво сестер Антоніни та Ольги Вангенгейм полягало передовсім у просвітництві широких народних верств і насамперед селянства.
Таке романтичне подвижництво надзвичайно поширилося після скасування кріпацтва. Мільйони селян, придбавши землю, починали самостійно на ній господарювати. Але подекуди новітнім господарям бракувало найелементарніших знань, які могла їм дати хоча б початкова освіта. А шкільництво тим часом на селі ледь-ледь пробивало собі дорогу…
Сестри Вангенгейм походили з давнього голландського роду, що осів на російських теренах з петровських часів. Їхні батьки мешкали в Чернігівській губернії, де батько служив у судових інстанціях, а мати мала маєтності, які дісталися їй у спадок від тітки. Після смерті матері належні їй землеволодіння перейшли до дітей (у сестер ще було двоє братів – Феодосій та Яків).
Коли Антоніна й Ольга подорослішали, вони продали свою частину материнської спадщини. Антоніна Петрівна за свою частку в 1884 р. придбала у Ставках Радомисльського повіту давній маєток і 213 десятин землі, що колись належали польським магнатам Дуніним-Вонсовичам. На ту пору Антоніна вийшла заміж за Василя Піхна, котрий закінчив фізико-математичний та юридичний факультети Київського університету св.Володимира, проте захопився садівництвом, бджільництвом, сповна їм віддавшись у Ставках. Оселилась там і Ольга Петрівна, що прагнула реалізувати свою давню мрію: відкрити школу для сільської дітвори. Вона закінчила Міністерську Київську гімназію й могла вчителювати у початковій ланці. І цей задум було успішно реалізовано.
Як зазначає «Памятна книжка Київського навчального округу на 1899 рік», у 1887 році у с.Ставки Ольгою Петрівною Вангенгейм було засноване однокласне училище. Воно містилося у громадській будівлі (вочевидь йдеться про приміщення церковно-парафіяльної школи, про яку є відомості за 1882 р). На його утримання засновницею щорічно витрачалося 802 рублі. У 1899 р. тут навчалися 61 хлопчик і 15 дівчаток. Притому навчалися діти не лише Ставків, а й багатьох довколишніх сіл. Навчальний заклад мав 0,5 дес. землі для городництва. Вчителями разом з О.Вангенгейм працювали Марія Островська та законовчитель Димитрій Буткевич.
До своєї гімназійної освіти Ольга Петрівна додала ще спеціальну вчительську, закінчивши у Санкт-Петербурзі знані жіночі Бестужевські курси.
Щоправда, невдовзі Ольга Вангенгейм залишилась у Ставках самотньою. Спочатку після тяжкої хвороби (до психічного розладу, спричиненого втратою двох діточок, долучилися ще й сухоти) пішла з життя сестра Антоніна, а за нею відійшов і Василь Піхно.
Школа стала розрадою та відрадою для подвижниці. Вона згуртувала в ній гарний вчительський колектив. У літописі закладу зокрема зберігаються імена Єлизавети Воронкової, Надії Савіної, Софії Пашкової, Олімпіади Пащенко (згодом перші троє в різні роки завідували школою).
Український геолог, лауреат Ленінської премії СРСР Єлизавета Матвієнко, яка свого часу навчалась у Ставецькій школі, розповідала у своїх спогадах, що у шкільній програмі приділялось багато часу граматиці, літературі (ясна річ – російським), арифметиці, геометрії, природознавству, історії, географії. Школа мала чималу, як за тодішніми мірками, бібліотеку, у якій було гарне зібрання літературних творів російської та світової класики, оповідань, повістей з історії та географії. Кращому засвоєнню предметів допомагали наочні ілюстрації, прилади для вивчення точних і природничих наук.
Все це було придбане коштом О.Вангенгейм. На потреби школи йшли також прибутки від оренди шкільного саду. Ставецькі старожили колись згадували, що зошити, підручники, ручки та олівці учням також видавали в школі безкоштовно. Хоча користувалися ними лише на уроках, адже домашніх завдань школярам не задавали. І єдине, що потрібно було взяти з дому із собою до школи, - ложку, бо там ще й годували.
Значна увага приділялась естетичному вихованню учнів – малюванню, ліпленню. Школярі доглядали за палісадом і квітниками, ставили пєси і влаштовували свята. У школі діяв чудовий дитячий хор.
Чимало випускників училища продовжили освіту у гімназіях, вчительських семінаріях. Тим, хто не мав задля цього коштів, надавала допомогу Ольга Петрівна. Фундаторка школи дбала й про те, щоб учні оволодівали навичками рукоділля та ремісництва. В училищі запрацювали кравецька, шевська і палітурна учнівські майстерні.
Водночас знаний київський діяч Дмитро Піхно (професор університету і редактор популярної в ті часи газети «Кієвлянін»), що порядкував спадщиною померлих брата та його дружини, успішно завершив почату ними справу з організації у Ставецьких маєтностях сільськогосподарської школи. У 1899 року тут запрацювали сільськогосподарські та ремісничі класи ім.А.П.Піхно, що підпорядковувалися Міністерству землеробства та державного майна і відповідному губернському управлінню, перебуваючи під попечительством Д.Піхна.
У 1903 році підвищився статус і дітища Ольги Вангенгейм. Після того, як її коштом було збудовано нове двоповерхове навчальне приміщення, училище стало двокласним, і ним уже опікувалося повітове земство.


Школа у Ставках, збудована О.Вангенгейм (сучасне фото).

А тимчасом на Російську імперію накотилися перші революційні хвилі, які дісталися й Ставків. І невдовзі ставчан приголомшила новина: під підозру в антиурядовій діяльності потрапили О.Вангенгейм та О.Пащенко, яких заарештували й доправили до Києва.
Через деякий час Ольгу Петрівну відпустили, й вона повернулась до Ставків та своєї школи. Проте перебування в сумнозвісній Лук’янівській в’язниці суттєво підірвало здоров’я жінки. Подвижниця, як і її сестра, теж захворіла на сухоти.
У 1907 році вчителька Є.Воронкова принесла до школи фотокамеру і зробила кілька знімків, що закарбували унікальні миттєвості життя цього закладу. На одній зі світлин Ольга Петрівна сфотографувалась з учнями у шкільному саду. Востаннє.


Наступного року тяжка хвороба таки здолала мужню жінку, що присвятила своє недовге життя народній освіті. Померла вона у Києві, де її й поховали на Байковому цвинтарі. У 1911 р. група ставецьких школярів відвідала могилу просвітниці та вклонилась її памяті.
За два роки по тому пішов з життя і Дмитро Піхно.
Дивовижно, що, цілком уживаючись  в одному родинному середовищі, сповідували Ольга Петрівна і Дмитро Іванович по суті антагоністичні політичні погляди. Д.Піхно відстоював монархістські великодержавні й антиукраїнські ідеї. Причетність О.Вангенгейм до революційних виступів 1905-1907 рр. вказує на протилежне. 
Примітно, що на фото, зробленому у класній кімнаті, на її задній стіні, як свідчить Є.Матвієнко (вона зафіксована на обох світлинах), висить портрет Тараса Шевченка, одначе через деякий час інспектор, що завітав до училища, наказав цей портрет зняти.
  

Тим не менше, вільнолюбні зерна, посіяні у ставецькій школі, дали рясні сходи. Колега й соратниця фундаторки закладу О.Пащенко стала помітною провідницею української революції 1917-1920 років. Вона обиралась членом Центральної Ради трьох скликань, разом з Іваном Огієнком опікувалась освітньою справою зокрема у відкритому ними Камянець-Подільському університеті, брала активну участь у становленні й розвитку товариства «Просвіта».
Серед її учнів у Ставках був майбутній ватажок повстанського руху на Київщині Юліан Мордалевич. Навчалися у школі й член Центрального Українського повстанкому Антон Вернигора, відомий український мовознавець, брат Є.Матвієнко Оникій, зв’язковий УПА в 1950-60 рр. «Сокіл» -  Дмитро Овсієнко.
Племінник Ольги Вангенгейм Олексій, що свого часу організував і потому очолював гідрометеорологічну службу СРСР, був репресований і розстріляний на Соловках у зловісному урочищі Сандормох у листопаді 1937-го разом з когортою українського цвіту. Тож і його особова справа відмітилась позначкою «український буржуазний націоналіст».
Напевне, успадкував ці ідеї у стінах ставецької школи та пройнявся ними знаний правозахисник і громадський діяч Василь Овсієнко.
Хоча самі Ставки упродовж майже семи радянських і трохи більше двох українських десятиліть іменувалися Ленінем.
Цю метаморфозу навіть відзначив ще один ідейний антипод Ольги Вангенгейм - пасинок Д.Піхна Василь Шульгін, відомий ідеолог російського націоналізму й Білого руху зокрема, що також неодноразово гостював у рідні в Ставках. У своїх мемуарах він згодом розповів про відвідини не чужого йому села у 1960-му, з приємністю зауваживши, що обидва тамтешні навчальні заклади, засновані близькими йому людьми, слугували народові.
Втім, на ту пору у маєтку містився дитячий туберкульозний санаторій. Колишні ремісничі класи за радянської влади реорганізували у сільськогосподарський технікум. Проте у 1935-му його перевели до села Рогачів-Волинський Баранівського району. А колишній ставецький маєток прислужився  справі боротьби з хворобою, що смертельно вразила двох сестер, які заклали на цих землях надійний фундамент народної освіти.
У збудованій Ольгою Вангенгейм школі навчаються ставецькі діти й досі.
*     *     *


З роками занедбаний після закриття санаторію колишній маєток нині реконструюється й відроджується стараннями мецената і колекціонера Олексія Шереметьєва, котрий створює тут культурно-мистецький комплекс. Час від часу сюди на пленери приїздять молоді та знані майстри пензля, влаштовуючи потому виставки своїх робіт. У Ставках (цього року село таки повертає собі історичну назву) створив свою творчу майстерню відомий скульптор Владислав Волосенко. Село вже прикрасилося пам’ятником Т.Шевченку його роботи. А нещодавно на Ставецькій школі встановили барельєф Ольги Вангенгейм, обрамлений мальвами, виготовлений майстром з тонованого надтривкого бетону. Він надзвичайно барвисто виграє на сонці, особливо вранці, коли школярі саме йдуть до школи. Як зазначив митець, образ цієї дивовижної жінки не полишав його, відколи він оселився в Ставках і дізнався про нелегку й подвижницьку долю людини, яка віддала дітям і освіті все своє життя.




четвер, 10 грудня 2015 р.

Як із звичайних селян робили «шпигунів»


В ніч з 21 на 22 липня 1936 року в Радомишлі сталась резонансна подія: біля сховища боєзапасу 8-го артилерійського полку 8-го стрілецького корпусу, що дислокувався на вулиці Шевченка, точилась стрілянина, під час якої було вбито червоноармійця Жукова. Пішов поголос нібито про напад на арсенал невідомих осіб. Для з’ясування обставин інциденту до частини негайно прибули «особісти», військова прокуратура. Було ретельно оглянуто місце події із залученням службово-розшукової собаки, проте жодних слідів, котрі б вказували на присутність якихось сторонніх осіб чи їх участі у перестрілці, виявлено не було. Слідство, врешті, встановило, що пальба, під час якої загинув боєць, виникла випадково. Вартовий складу знічев’я зробив постріл та підняв хибну тривогу. На сигнал відреагував командир відділення А.Калінін, що прибув до місця пригоди з особовим складом караулу і, не розібравшись, наказав відкрити вогонь. У безпорадній та метушливій стрілянині сліпа куля влучила  в одного з вартових.
За порушення правил несення караульної служби, що призвело до загибелі людини, Калініна віддали під суд військового трибуналу.
Здавалося б, винуватців покарано, а справу вичерпано. Аж ні.
Через рік, коли на повну потужність розкрутився маховик сталінських репресій, ця надзвичайна подія раптом набула шпигунсько-диверсійного забарвлення. Упродовж червня-липня 1937 року пильні й невсипущі НКВС-ники викрили в Радомисльському районі ціле «шпигунське кубло» із семи осіб, які нібито й учинили збройний напад на військовий склад боєприпасів 8-го артполку і вбили вартового. Дарма що справу було шито, як мовиться, «білими нитками», бо жодних доказів «злочину» не наводилося і «звинувачені» винними себе не визнали, висновки ж минулорічного слідства навіть не розглядалися. Репресивно-каральний апарат вимагав розкриття гучних та резонансних злочинів, а їх не було. Відтак тулили до нещасних жертв режиму все, що можна й не можна було притулити. Чим неймовірнішим виглядало звинувачення, тим більше враження воно справляло на маси, задурені більшовицькою пропагандою про цілковите засилля «шкідників» і «контрреволюціонерів».
То хто ж були ті радомишльські «шпигуни та диверсанти»?
Очолював «групу» полковий комісар Микола Миронов, його «найближчим помічником» став завідувач пресловутого складу зброї старшина Максим Пирогов, а «диверсантами» слідство призначило заарештованих місцевих селян, котрі саме потрапили під жорна репресій. У їх числі опинилися лісосплавник-межирічанин Петро Фалін, сезонний робітник Павло Бондаренко з Кримка, механік ліспромгоспу Іван Куберт з Бондарців, що під Житомиром, а також двоє колгоспників з Чудина – Михайло Руденко і Михайло Олійниченко.
Всі вони нібито були завербовані польською розвідкою і збирали та передавали для неї шпигунські відомості. І.Куберт, одначе, був чехом за походженням, але для висунутого гучного звинувачення це було не так важливо. За постановою НКВС і Прокурора СРСР від 22 грудня 1937 року усіх їх засудили до розстрілу. Вирок було виконано через вісім днів…
*     *     *


Коли Віра Михайлівна Боженко (в дівоцтві – Руденко) згадує те кляте 8 червня 1937-го, день арешту батька, на очі жінці навертають сльози:
- Не розумію, за що з ним так… Він же був такий доладній та завзятий хазяїн. Першим у колгосп вступив, й інших агітував, до правління входив. Водночас працював і завгоспом, і бухгалтером, і комірником. Спершу у нашій хаті навіть контора містилась. А вже потім, як влада почала відселяти світ за очі більш-менш заможних селян, правління перебралося в помешкання Довгалюків. Їх вислали до Сибіру… Батько був грамотним, до нього завжди прислухалися. Мабуть, завдяки його господарській жилці Чудин оминули жахіття голодомору. Масових смертей у нас не було, хоча, звичайно, бідували люди. Але по нашій родині пам’ятаю, що хліба нам до нового врожаю не вистачило лише на кілька тижнів…
Хтозна, можливо, це теж було не до вподоби владним недоброзичливцям, що виокремлювалося чудинське господарство на тлі масового невігластва й безгосподарності.
Грамоті Михайло Руденко вивчився під час служби ще в царській армії, де відслужив цілих сім літ. Додому повернувся у буремні революційні роки, а у 1919-му 29-річний парубок одружився. Згодом у родині Михайла й Марії Руденків защебетали дитячі голоси. Щоправда, перші двійко через хвороби померли ще немовлятами. А от Ксеня, Ганя, Віра і Васєвко, як називали найменшого, зростали на втіху батькам.
До Михайла часто зверталися за порадами й допомогою односельці. Адже й світу чимало побачив, і грамоті був добре навчений. Коли ж почав ширитися лікнепівський рух, Руденко вечорами учив чудинців читанню та письму.
Здавалося б, чимось особливим родина з-поміж селян не вирізнялась, хоча за сільрадівською довідкою, затребуваною енкаведистами, рахувались Руденки «зажиточними середняками-колгоспниками» і на день арешту майно мали таке: хата, хлів, корова, дві телички, свиноматка, троє поросят, 47 соток землі. Звичайне собі господарство, без якого в селі не проживеш. І все це «добро», яке погрожували відібрати, - на шестеро «їдців».


…По батька приїхали надвечір. 
Зайшли до хати голова сільради Соколов і голова колгоспу Зелінський з Великої Рачі, з ними ще кілька осіб, зокрема й у формі. Приголомшена родина з жахом дивилась, як непрохані зайди перевертали все догори дригом. У протоколі обшуку, складеному помічником уповноваженого Хмарою, серед «знайдених речових доказів» – 13 листів на 42 аркушах, надісланих на адресу заарештованого з Польщі й Америки, що невідомо де взялися в помешканні, старий розірваний план м.Києва, а ще – «шкідлива» книжка «Вій» зі списком видатних українських письменників…


Хоч як голосила мати з дітьми, більше вони чоловіка і батька не побачили, й не було про нього упродовж багатьох років ні слуху, ні духу. Та щоб мовчки сиділи, родині ще й пригрозили розкуркуленням та висилкою. На щастя, убереглися.
Забрали до «кутузки» й сусіда Руденків – Михайла Олійниченка. Він працював їздовим у колгоспі, а для розбурханої уяви тих, хто фабрикував абсурдні справи, підвода для шпигунської діяльності, вірогідно, була вкрай важливим транспортним засобом…
Тривалий час родину переслідувало тавро дітей «ворога народу». Подеколи від бригадира чи у школі лунало на їх адресу крамольне «троцькісти». Але з часом – минулося. І повернулися до Марії Андріївни Руденко, мужньої й стійкої жінки, та її діточок, яких вона  самотужки зростила, шана і повага односельців. Хоча поневіряння, лихоліття, труднощі й біди випадали на їх скривджену долю ще не раз…

*     *     *
Після розвінчання культу Сталіна та перегляду ряду справ по репресіях 1930-х років, з огляду на численні порушення при винесенні сфабрикованого звинувачення, реабілітував «радомишльських шпигунів» повним складом військовий трибунал Прикарпатського військового округу. Між тим, у справі про реабілітацію є посилання на свідчення Центрального Державного особливого архіву СРСР, у якому зазначалося, що жоден із членів надуманої «шпигунсько-диверсійної групи» у переліку агентів іноземних розвідок не значиться. Визначення трибуналу ухвалене 30 грудня 1960 року – день у день через 23 роки після їхньої страти.
Про те, що батька розстріляли, Вірі Михайлівні тоді повідомили у райпрокуратурі. А у неї земля з-під ніг попливла…
Й про реабілітацію сказали сухо і без жодних вибачень, пояснень чи виправдань. Та які могли бути вибачення, адже фабрикувала справи і провадила репресії проти безневинних не держава, а певні особи, що припустилися помилок, ціною яких стали мільйони загублених людських життів і доль. Втім, широко пропагований свого часу ХХ-й з’їзд КПРС,  як відомо, також засудив репресії не як явище державної політики, а як репресивні факти, котрі протиправно застосовувалися до окремих громадян. А щодо формально-бюрократичного повідомлення про реабілітацію, то могли й не повідомити взагалі, бо реабілітаційна постанова мала статус «таємної», тож розголошенню не підлягала…

*     *     *
Віра Михайлівна притискає до грудей відбиток сторінки із відомостями про Михайла Максимовича Руденка з багатотомника «Реабілітовані історією», що засвідчив зняте тавро ворога й злочинця з нього і багатьох інших таких же безневинних жертв. Та сторінка тепер поруч зі світлиною, яка колись давно зафіксувала батька на весіллі двоюрідної сестри. То все, що лишилося на згадку про дорогу та рідну людину, нещадно загублену кремлівською репресивною системою.
  

Михайло Руденко (зліва) на весіллі двоюрідної сестри.

Газета «Зоря Полісся», 11 грудня 2015 р.


пʼятниця, 27 листопада 2015 р.

«То не рік, а криваве клеймо: тридцять три…»

Як ішла до нас правда про голод

У радянський період про голод тридцять третього (втім, як і про сорок сьомий) не згадували й мовчали. А якщо й наважувався хтось щось розповісти, то пошепки і озираючись. Пригадую, намагався я заводити цю розмову з мамою, поки жива була, та вона якось, ніби винувато, обмежувалась: «Був голод… Важко було...». Але ж знаю, що їхня велика родина у лиховісні тридцяті роки скоротилась на троє дитячих ротиків. Чи  не від голоду?
Не розкажуть тут щось і архіви. Усе заховано, затулено, утаємничено. Причиною смерті багатьох жертв голодомору зазначене завуальоване «авітаміноз». Такою у 1932-33 роках була головна «хвороба», що нищівно косила українців. Саме тому, що були українцями. Такі дивовижні висновки, приміром, зафіксовані  в архівах Сумщини. Там померлим від голоду не вигадували якихось незрозумілих медичних діагнозів чи термінів, а у графі «причина смерті» писали відверто і без зайвих фантазій: «українець»…

«Лікарі отримали завдання: у великих пустих будинках (колишніх «куркульських») відкривати стаціонари для хворих «авітамінозом», а насправді – для тих, хто помирав від голоду, організовувати «посилене харчування»: роздачу двічі на день рідкої сочевичної або квасолевої юшки, почасту без хліба. Якось санітарка вирішила покарати малюка, який виловлював із тарілки квасолю і ховав її у кишеню. Худа хвора дитина крізь сльози намагалася пояснити: «Це для мами, вона прийде до мене – хай попоїсть!»
Доки вранці дійду на роботу, під плотами – по кілька скручених трупів. Удосвіта хату, де  жила, оточували опухлі люди, одягнені у кожухи, валянки. Вони благали забрати їх до лікарні. Траплялися випадки людоїдства. Кожен з них повинна була обстежити комісія в складі міліціонера, секретаря сільради і медика. Мені довелося засвідчувати шість подібних випадків...»
Зі спогадів лікаря Тетяни Будникової.

Чому ж так довго тривало сталінське табу на визнання факту голоду, яке міцно засіло в головах українців, заляканих репресіями, Соловками й Сибіром? Цю блокаду свідомості було знято лише під завісу СРСР. Як згадує один з найавторитетніших вітчизняних дослідників голодомору професор Станіслав Кульчицький, поворотним тут став рік 1987-й, коли комуністичний режим відзначав 70-ті роковини свого панування. З ювілейної високої трибуни вперше сказав про це лідер комуністичної України В.Щербицький.
Проте поштовх до цього було зроблено з-за океану. «Залізна завіса», якою Радянський Союз упродовж майже всього свого існування відгороджувався від іноземного інформаційного простору, на ту пору не була такою щільною. Та, коли стало відомо про утворення Конгресом США комісії з українського голоду, сховати голову в пісок вже було неможливо. Адже однозначно програшними виглядали будь-які намагання щось заперечувати.
Проте у ЦК Компартії України вирішили все ж спробувати. І навесні 1986-го було утворено таку собі «антикомісію», яка повинна була розвінчати «фальсифікації українських буржуазних націоналістів».
Відтак члени комісії чи не вперше за післяголодні роки отримали доступ до документів, що ховалися під грифами надзвичайної таємності. Хоча й далеко не до всіх.
 - Радянські архіви мали одну особливість, - розповідає член тієї комісії С.Кульчицький: дослідник міг мати доступ до 99,9 відсотка справ, але все істотне для історії тоталітарної держави було у недоступних для нього 0,01 відсотка. Одначе вдалося проаналізувати становище в сільському господарстві на початку 30-х рр. І вже після цього деякі звичні з шкільної лави причини помінялися місцями з наслідками. І вони збігалися з тим, що доводилося читати в «антирадянській» літературі. Що робити комісії далі, було незрозумілим, бо у верхах, певно, усвідомили нереальність і приреченість поставленого завдання.
Тоді Станіслав Кульчицький подав до ЦК аналітичну записку, в якій запропонував визнати факт голоду.
Для компартійної верхівки це було схожим на самовбивство. Адже наступники Сталіна після ХХ з’їзду КПРС легко пішли на засудження політичного терору 1937—1938 рр., бо він здебільшого виглядав індивідуальним, що провадився органами держбезпеки. А терор голодом у 1932—1933 рр. здійснювався партійними комітетами, комсомолом, профспілками, комнезамами. Відтак треба було визнавати, що Сталіну вдалося використати систему влади, яку всі називали «народовладдям», для нищення народу, тобто геноциду? Викриваючи голод, не можна було розмовами про сталінізм ховати органічні вади радянської влади за широкою спиною вождя.
Тож, коли уперше офіційно пролунало слово «голод», історики, дослідники, журналісти отримали можливість не тільки вивчати, а й публікувати документи про голод-33. Втім наважувались на це ще з оглядкою. На місцях, як правило, зазвичай діяла довготермінова інерція. Тим більше, що подібні одкровення були до душі далеко не всім. Пригадую, коли я свого часу попросив поділитися спогадами про голодні лихоліття одного з ветеранів, той раптом знітився й… заплакав. Та то були не тільки сльози від трагічних спогадів. То було каяття!
- Не можу, - відверто зізнався він, - бо я сам доклав до цього руку…
Він, як на сповіді, крізь сльози розповів, що був серед активістів сумнозвісної «червоної валки», що, роз’їжджаючи навколорадомишльськими селами, вимітала з селянських дворів, на які вказували місцеві стукачі-активісти, усі їстівні запаси…
Врешті прорвати завісу мовчання вдалося й тут. У липні 1988-го у газеті «Зоря Полісся» трагедію голоду згадав у своєму есе К.Недзвецький з Гуто-Потіївки, а у лютому наступного року районка опублікувала публіцистичний роздум великорацької вчительки Євгенії Йовенко та нарис потіївчанина Павла Човнюка, у яких докладно розповідалося про трагічні події голодних лихоліть на наших теренах…

 «Весна 1933-го стала справді страшною. Кінчались залишки картоплі, навіть її насіннєвий запас пішов у їжу. А засадили ми тоді город  паростками-вічками з бульб (але ж і доладній урожай з них тоді вродив!). Виснажені голодною зимівлею, люди, мов тіні, походжали селом від двору до двору, прохаючи подаяння. Але чим могли їм допомогти такі ж голодні та вбогі? Однак ділились чим могли.
Як зійшов сніг, ми з товаришами  пішли на торішній картопляний лан, вишукуючи бодай якусь мерзлу картоплину. З них наші мами пекли млинці, які мали бридкий запах та вигляд. Але, пересилюючи себе і навіть затуляючи ніздрі пальцями, ми все ж ковтали їх. Цим хоч трохи тамували почуття голоду, що переслідувало щоденно. Слідом за мерзлою картоплею добували рибу на торф’яниках. І тоді до столу вже були куди смачніші рибні балабухи. У їжу йшло все: і молоді соснові пагони, і різне зілля – кропива, дикий щавель, лобода тощо.
Та все ж вижити вдалося далеко не всім. Вулицями села постійно їздили підводи, якими звозили мерців. Померлих ховали у загальній могилі без усякої шани, як скотину. Лише на одній своїй вулиці, що була далеко не найбільшою, згадую 12 померлих односельців…»
Зі спогадів забілоччанина Віктора ВАСИЛЕВСЬКОГО.

Поступово лавиноподібне зростання свідчень і хронік років голодної смерті та їх оприлюднення перетворило й без того страшне поняття «голод» на ще страшніше – «голодомор». Власне, це слово було по суті новотвором, бо доти взагалі ніколи й ніде не вживалося.
Втім законодавчо підтвердити і довести факти не просто голоду, а голодомору, тобто свідомого нищення українського селянства, стало можливим вже лише в умовах незалежної України. Проте прихований спротив колишньої системи все ще відчувався.
 У 1993-му до 60-річчя трагедії «Зоря Полісся» почала друкувати списки громадян, які померли від голоду у 1932-33 роках. Збирали їх по крупиці сільські ради, збирали те, що ще могли зібрати. Бо нагадували оті скорботні реєстри перелік жертв єврейського голокосту 1941 року в Радомишлі, у якому були зазначені лише прізвища страчених родин із зазначенням кількості осіб. Мабуть, з огляду на це згори наказали публікацію списків припинити, бо вони, мовляв, неофіційні і неточні. Притому, що тоді ж газета публікувала матеріали «Книги пам’яті» загиблих у Другій світовій, що готувалась до друку, пояснюючи, що їх оприлюднення якраз ставить на меті усунення можливих неточностей чи помилок у майбутній книзі.
Так само повсякчас обліковуються, уточнюються, меморіалізуються місця військових поховань. І це, звичайно, потрібно робити й надалі. Та от про те, де ховали померлих голодною смертю, довідатися у багатьох місцевостях й досі неможливо. Наразі про повсюдне утворення таких меморіалів говорити тим часом не доводиться.
Тож неоднозначні підходи тут є доволі промовистими.


 «33-й. Страшний рік. У селах люди мерли з голоду. У Межирічці для звезення мертвих щодня виділялась підвода. Заходять якось їздові в хату – конає чоловік на печі. «Злазь, - кажуть йому,  ми звозимо на могилки». – «Хлопці, братики, я ж іще живий… Дайте борщику». – «До завтра однак помреш, а на цю вулицю ми завтра не заїжджатимемо».
У Великій Рачі тої весни померло десятеро. Десятками гинули люди в Котівці, і наші діди, киваючи скрушно головами, все повторювали: «От і рано прокинулися, значить живі ще, а вже (називали) й того нема, й того нема…»
Зі спогадів Євгенії Йовенко.

Правда про голод стала своєрідним покаянням і прозрінням українського суспільства. Бо не принизила нас і не змусила себе жаліти, як дехто прорікав. Вона довела, що правда таки може бути правдою, і усвідомлення цього слугує для українців вагомим орієнтиром та дороговказом у поступу до справжнього очищення й оновлення своєї держави. 

Газета «Зоря Полісся», 27 листопада 2015 р.


пʼятниця, 13 листопада 2015 р.

Головною складовою селянського добробуту є хліборобство.

Цю давню істину наполегливо впроваджували на Радомишльщині аграрники Веселовзорови

1913 рік вважається роком найбільшого розквіту Російської імперії. Не в останню роль значному економічному зростанню сприяли реформи, які активно проводилися, починаючи з 1906 року. Втім реформа місцевого господарства, що дала змогу суттєво поліпшити освітню галузь, охорону здоров’я, санітарію та благоустрій передусім периферійних населених пунктів, почалась ще у 1864 році із запровадженням земств. У 1912 році їх виконавчі функції значно розширились, охопивши й деякі виробничі сфери. До складу повітових земських управ увійшли зокрема агрономи.
Для Радомисльського повіту належне функціонування аграрного сектора вважалося особливо актуальним, бо він був вкрай обмежений земельними ресурсами, придатними для розвитку сільськогосподарського виробництва. Північносхідна частина повіту взагалі являла собою піщані й заболочені ґрунти, майже суціль вкриті лісами. Як зазначалось, приміром, у губернському статистичному звіті 1893 р., «всі повіти губернії однаково родючі, за винятком двох третин Радомисльського повіту».

На посаду повітового агронома з далекого Тифлісу (Тбілісі) до Радомисля прибув Віктор Миколайович Веселовзоров, придбавши тут на Великій Житомирській вулиці будиночок  у місцевого священика. Його переїзду до Радомисля, певно, посприяв новопризначений голова земської управи Костянтин Григорович-Барський, бо рідні згодом згадували, що Віктор Миколайович подеколи розповідав про свої дружні стосунки з ним. Тож саме Веселовзорову, випускникові знаної Петровської (Тимірязєвської) сільськогосподарської академії, довірила управа опікуватися аграрними справами.
У Радомислі сорокарічний фахівець енергійно взявся за роботу. Вже через рік у повіті відкрилась Радомисльська сільськогосподарська дослідна станція, що передусім покликана була сприяти підвищенню родючості поліських ґрунтів.
Тісно співпрацювала повітова агрономічна служба з ученим-аграрієм Сергієм Богдановим, котрий був гласним Радомисльського повітового земства. У своєму маєтку він мав дослідні ділянки і вів досліди на піщаних ґрунтах, які прагнув поліпшити, передаючи отриманий позитивний досвід колегам.
Врешті потребували кращої віддачі й більш-менш придатні для хліборобства землі. Тож поступово рекомендації й зусилля повітової агрономічної служби почали втілюватися. Проте сповна реалізувати усі плани і задуми Віктору Веселовзорову завадили воєнні та революційні потрясіння.
А після зміни влади ситуація ще більш погіршилась, бо попервах новий режим здебільшого спирався на силу маузера та гасел, а вже потім почав дбати про власні кадри, котрі, як сказав згодом більшовицький вождь, мали вирішувати все.
Згадали притому й про ще одне важливе гасло, що саме хліборобство є головною складовою селянського добробуту. Знадобився відтак і досвід досвідченого ученого-агронома.
Віктору Миколайовичу запропонували готувати сільськогосподарських фахівців у нововідкритій в Радомишлі колгоспній школі.
 А тим часом підросли діти. Їх у подружжя Веселовзорових було двійко – Віктор та Олена. Втім на ту пору вони стали напівсиротами: після народження доньки зарано пішла з життя мама – Олена Володимирівна. Вона, між тим, походила зі знатного дворянського роду Бойє. Її батько був військовим начальником високого рангу, генералом, свого часу командував Київським артилерійським округом. Проте завів іншу жінку, залишивши дружину з дітьми, які й переїхали до Радомисля. Саме тут зустріла Олена Бойє Віктора Веселовзорова.


Двоюрідні сестри Наталія Єгорєва та Олена Бойє
1894  р.

Овдовівши, Віктор Миколайович невдовзі одружився вдруге, поєднавши свою долю з Антоніною Вігілянською, чоловік якої загинув на громадянській. Відтак став добрим батьком для двох своїх дітей і п’ятьох прийомних
До речі, Віктор Веселовзоров теж мав дворянське коріння. З огляду на це після приходу до влади більшовиків він спочатку взагалі не міг знайти собі роботу, потім деякий час працював звичайним бухгалтером.
Саме колгоспних бухгалтерів мав готувати новий навчальний заклад, який йому запропонували очолити. А «дворянство» для нього було не якимось привілеєм, як колись, чи тягарем, як у радянські часи. Це були насамперед високі моральні й гуманістичні принципи, яких він дотримувався у житті.
Був, приміром, такий випадок. Якось голова одного з колгоспів приїхав до нього додому, щоб поклопотати за доньку, яка погано навчалась. Віктора Миколайовича вдома не було. Прохач натомість залишив хабара – два гусака. Коли господар повернувся і довідався, що й до чого, страшенно розсердився і звелів викинути «дарунка»… І це у голодні 1930-ті, коли вдома було семеро дітей, які ледь перебивалися з хліба на воду.
Врешті директорування в навчальному закладі дало йому змогу певною мірою повернутися й до улюбленої агрономії, бо працівники колгоспної рахівничої служби все ж повинні були знати бодай ази сільськогосподарського виробництва. А ще офіційна робота в освітній галузі відкрила двері до викладання у сільськогосподарському технікумі в Леніному (Ставках).
Цей технікум закінчили й діти Віктора Миколайовича. Щоправда, обрали вони інший сільськогосподарський фах – зоотехнію (Ставецький технікум готував якраз фахівців цього профілю).
  

Олена Веселовзорова – випускниця Ставецького сільськогосподарського технікуму. 1934 р.
На зворотньому боці світлини напис: «Любимому «батьку» от зоотехника».

Проте батько вважав, що вони таки пішли його дорогою. Як досвідчений аграрник, він добре знав, що саме для Поліських умов вкрай важливе ефективне поєднання землеробства та тваринництва. Адже бідні на поживу ґрунти всякчас потребують органічного удобрення, і найефективнішим тут вважається гній худоби. З іншого боку, щоби продуктивним було тваринництво, для нього потрібні фаховий зоотехнічний догляд та доладня кормова база, про яку, в свою чергу, мають дбати агрономічні служби.
З огляду свого багаторічного наукового й практичного досвіду він неодноразово готував для владних інституцій свої пропозиції й рекомендації. Як згадували колишні сільгоспспеціалісти, на них нерідко посилалися на різного роду науково-практичних семінарах, конференціях тощо.
Звичайно, слідували батьковим настановам і діти. Віктору Вікторовичу, на жаль, сповна реалізувати їх у конярстві, яким він захопився, не випало. Він загинув 9 травня 1945-го, в останній день війни…
Не повернувся з фронтів і зведений брат Віктора та Олени — фронтовий кореспондент Михайло Вигілянський. Свого часу він редакторував у Радомишльській райгазеті, затим  очолював обласні й республіканські молодіжні видання.
Олена Вікторівна Веселовзорова тимчасом у пору нацистської навали перебувала в Казахстані. Коли почалась війна, вона працювала в обласному земельному відділі, котрий опікувався всією сільськогосподарською галуззю. Їй та ще одній співробітниці доручили евакуювати на схід усю худобу з Радомишльського району. І з цим жіночки успішно впоралися.
Війна залишила незагойну рану в її серці, адже забрала не лише братів, а й нареченого (він, до речі, воював разом з Віктором). Олена зберегла йому вірність. Натомість віддала усю себе улюбленій професії.
Повернувшись на Радомишльщину, Веселовзорова стала працювати зоотехніком Лутівського колгоспу. І невдовзі господарство вийшло в лідери тваринницької галузі, нарощуючи не лише кількісні, а й якісні показники. Тут мали велике дійне стадо, займалися свинарством, вівчарством, птахівництвом, активно застосовуючи матеріальні й моральні стимули. Колгосп неодноразово перемагав у трудовому суперництві серед тваринників району, брав участь у Всесоюзних сільськогосподарських виставках, передові доярки, скотарі, чабани, пташниці красувалися на Дошках пошани, відзначалися нагородами.
Належно було вшановано й Олену Вікторівну. У 1958 році її нагородили орденом «Знак Пошани», а невдовзі призначили старшим зоотехніком в структурі райсільгоспуправління. Вже там їй 1966 року присвоїли почесне звання «Заслужений зоотехнік України», а у 1971-му - відзначили орденом Трудового Червоного Прапора.
Хоча жінка так і не вийшла заміж, самотньою вона не почувалась. Адже багатодітною була батькова родина, а в 1960-х вона ще більш зросла, коли до Радомишля переїхала сім’я Єгор’євих.
Добре знаний радомишлянам старшого покоління Володимир Миколайович Єгор’єв доводився Олені Вікторівні двоюрідним братом. До 1917-го був він військовим моряком, гардемарином. Тож після приходу до влади більшовиків змушений був емігрувати. Жив у Франції, Болгарії.


Емігрант Володимир Єгорєв  у Парижі.

І лише в пору післясталінської «відлиги» його родина отримала дозвіл на повернення в СРСР. Разом з рідними вони провели в останню путь Віктора Миколайовича Веселовзорова, що помер у 1959-му. Його внучаті племінниці досі з теплотою згадують цього лагідного й привітного дідуся.
- Він був надзвичайно доброю й турботливою, ерудованою та цікавою людиною, - розповідає Наталія Єгор’єва. – Хоча уникав розмов про минуле. Наш тато навпаки полюбляв згадувати дореволюційні, емігрантські часи. Та коли він починав про це мову, її відразу переводили на щось інше…


Віктор Миколайович (другий зліва у першому ряду) і Олена Вікторівна (у другому ряду в центрі) у родинному колі. 1955 р.

У сталінську добу Веселовзорови, звісно, намагалися приховувати свої родинні зв’язки з емігрантами. Між тим за стіною у них квартирував секретар райкому партії. Мабуть, від нього часом йшли «доброзичливі» пасквілі до КДБ, «ввічливі чоловічки» якого потім з’ясовували, що й до чого…
Втрата найрідніших людей додала карбів на серці Олени Вікторівни. Не минали безслідно й «розноси», «накачки», що влаштовувались у керівних кабінетах.
Нерідко їй дорікали, коли траплявся спад у роботі. «Ось, мовляв, ви заслужена, орденоносна і т. ін., а у вас показники впали…». Вона це болісно сприймала, бо часом траплялися об’єктивні обставини, а ще деякі керівники в гонитві за сьогоденними високими цифрами, абсолютно не дбали про те, що буде завтра. Зоотехнік з багаторічним досвідом була переконана: тваринництво – галузь, що всякчас потребує оновлення й розвитку...
В останні роки свого життя Веселовзорова тяжко захворіла. Вона все більше потребувала постійного медичного догляду, якого в домашніх умовах забезпечити змоги не було. Наразі хвору направили до Бердичева у шпитальний будинок для престарілих. Рідні перевідували її, підтримували, як могли. Два роки провела там Олена Вікторівна, а у 1996-му відійшла у засвіти. У Бердичеві її й поховали...
- Це була напрочуд порядна, щира й відкрита людина з когорти високоморальних і висококультурних потомствених інтелігентів, - згадує радомишлянка Олена Гарбаренко, котра тривалий час працювала в райуправлінні сільського господарства. – Для всіх, хто трудився поруч з нею, вона була взірцем – у ставленні до роботи, до обов’язку, до колег. Згадуючи її, в душі повсякчас тепліє від світлого образу цієї прекрасної жінки та кваліфікованого фахівця.

Світлини з особистого архіву Н.В.Єгор'євої.

Газета «Зоря Полісся», 13 листопада 2015 р..