понеділок, 25 грудня 2000 р.

Радомишльські адреси декабристів


Свого часу з Державного му­зею історії Ленінграда як да­рунок було передано Радомишль­ському історико-краєзнавчому музею портрет декабриста Іва­на Семеновича Повало-Швейковського. Його життєва доля була тісно пов'язана з Радомишлем, відтак і місто увійшло до літо­пису декабристського руху.

На початку XІX століття Радомисль (так тоді звалося місто) був повітовим центром Київської губернії. З 1803 році тут постійно перебували на постої військові. Саме у військовому середовищі формувалися майбутні «смутьяни», що після війни з Францією і закордонних походів заволоді­ли задумами зміни державного устрою в Росії. Якраз після тих походів у Радомислі було роз­квартировано Алексопольський піхотний полк, яким з 1816 р. командував полковник Повало-Швейковський.


І.Повало-Швейковський в пору командування
 Алексопольським полком.

Походив він із смоленських дворян. 14-літнім підлітком потрапив на службу до Мос­ковського гренадерського полку. У його подальшому послужному списку – участь у бойових ді­ях 1805, 1806-1807, 1808-1812, 1813-1814 р.р. У тих баталіях Іван Швейковський неодноразо­во відзначався бойовими нагородами за мужність і хороб­рість, серед яких - георгіївські відзнаки, золоті іменні шпаги, орден святого Володимира та ін. Згодом у показаннях по спра­ві декабристів, оповідаючи про свій життєвий шлях, він напи­ше, що «був же у вогні проти противника 32 чи 33 рази».
Період перебування І.С.Повало-Швейковського в Радомис­лі співпав з розгортанням ді­яльності таємних товариств. У 1823 році під час наради в Бобруйську він увійшов до Півден­ного товариства. За завданням керівників товариства, а його «мозковий центр» базувався у Василькові, Повало-Швейковський зокрема вів перегово­ри з польським визвольним То­вариством об'єднаних слов'ян, керівники якого перебували у Новоград-Волинську. Можли­во, маючи польське коріння, він контактував з Новоград-Волинськими змовниками й раніше. У всякому разі Іван Семенович всіляко сприяв його зближенню, а потім і з'єднанню з Півден­ним таємним товариством. Здій­снював Швейковський зв'язок і з Північним товариством, зустрічався зокрема з князем С.Трубецьким. За де­якими свідченнями саме через нього П.Пестель передав М.Бестужеву-Рюміну, який, до ре­чі, приїздив для зустрічей з ко­мандиром Алексопольського пол­ку до Радомисля, текст «Русь­кої правди».
Разом з С.Муравйовим-Апостолом, М.Бестужевим-Рюміним, М.Муравйовим-Апостолом та іншими І.Повало-Швейковський розробляв плани збройного виступу, походу на Москву й Пе­тербург з метою арешту царя і захоплення влади. Щоправда, він висловлювався за початок повстання навесні 1826 року.
Незадовго до повстання Чер­нігівського полку полковника Швейковського «за неблагонадійність» (1824 року був при­четним до спроби арешту Олек­сандра І) перевели до Сара­товського полку. Але в бунтів­ному грудні він знову в Радомислі, сподіваючись підняти вір­них йому алексопольців. Саме тут на міському караулі 27 груд­ня 1825 року його й заарешту­вали. А от М.Бестужев-Рюмін, що також перебував у той час в Радомислі, арешту уник. Він був заарештований через кіль­ка днів. Ареш­тованих відправляли до Петер­бурга. 7 січня 1826 року в ка­зематі №10 Петропавловської фортеці ув'язнили І.С.Повало-Швейковського як «злочинця пер­шого розряду».
8 липня 1826 р. йому в чис­лі ще 31 «смутьяна» було ви­несено смертний вирок — відру­бання голови. Та невдовзі «по­милували», замінивши ту кару каторгою.
Події, пов'язані з арештом Повало-Швейковського і наступним виведенням з Радомисля Алексопольського полку, вразили в ту пору багатьох радомислян. Та чи не найболючіше сприйня­ла трагічні звістки з Петербур­га Юлія Дуніна-Вонсович, донь­ка місцевого шляхтича. Вона бу­ла нареченою Івана Семенови­ча, і ось-ось вони мали од­ружитися. Юлія вирішує розді­лити гірку долю свого коханого і звертається з височайшим проханням до государя: дозво­лити вирушити за нареченим на Нерчинські рудники, де вони могли б обвінчатися. Більше ро­ку тривало її листування з різ­ними установами, але дозволу дівчина так і не отримала. Нев­довзі Ю.Вонсович змушена бу­ла переїхати до Бердичева. Сі­м'я всіляко перешкоджала їй у здійсненні задуму. Відтак не мог­ла вона здійснити далеку поїзд­ку за свій кошт, так як це зробили легендарні жінки-«декабристки».
До речі, доля однієї з них — Марії Волконської-Раєвської також пов'язана з Радомислем. У 1811-1812 р.р. сім'я генерала М.М.Раєвського, зго­дом відомого своїми «продекабристськими» настроями, меш­кала в Радомислі. І хтозна, чи не товаришували тоді юні Юля і Маша.
Проте спротив родини Вонсовичів щодо планів доньки був, очевидно, вимушеним, на дого­ду «общественному мнению». Ад­же через декілька років граф Йосип Дунін-Вонсович взяв най­активнішу участь у польському повстанні 1830-31 р.р. І вже на собі відчула його родина репресійні заходи. Маєтки у Став­ках, Юрівці та інших селах нав­коло Радомисля, що їм належа­ли, були конфісковані і пере­дані у розпорядження військо­вого міністерства, а сам бунтівник заарештований і відданий до суду.
Нащадки Повало-Швейковських нині як найціннішу релік­вію зберігають перстень, виго­товлений власноруч Іваном Се­меновичем на каторзі із своїх кайданів. Можливо, такий же призначався й коханій, якій не судилося стати йому дружиною.
12 років був на каторжних роботах І.С.Повало-Швейковський. М.Басаргін, брати Бестужеви, з якими він розділив усі каторжні лихоліття, називають його в своїх листах і спогадах душею товариства. Він зокре­ма завідував артільною кухнею, виконував обов'язки лі­каря.
У 1840 році Повало-Швейковського пе­ревели на поселення до Курга­ну Тобольської губернії. Але, підірвавши на рудниках здоро­в'я, пожив він там недовго: по­мер від туберкульозу 10 (23) травня 1845 року.
Бережуть про нього пам'ять, як про одного із славної когор­ти наших земляків — «провісни­ків волі», сьогоднішні поколін­ня поліщуків.



«Звягель древній і вічно молодий».
Тези Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції.

Новоград-Волинський, 1995, с.68-70.



понеділок, 4 грудня 2000 р.

Світ тримається на диваках


Таких людей називають диваками. Але, погодьтесь, без них нецікаво було б жити. Адже недарма подейкують, що світ тримаєть­ся на диваках. Отож, наш співрозмовник — Олександр ПИРОГОВ, чия неординарність і рідкісні захоплення, які він характеризує звичайнісіньким хоббі, приваблює до себе багатьох. Передусім його знанням минулого Радомишля і нашого краю. Саме про це й піде розмова.

–   Олександре, чи давно ти до­сліджуєш історію Радомишльщини?
– Серйозний інтерес до минувшини рідного краю у мене виник десь у 1990 році. Подума­лося, що все спливає, а ще — що історія міста, району набагато цікавіша і повчальніша, ніж та, що безкінечно переписується і переробляється у підручниках.
– Але ж ти не історик. Рані­ше, знаю, працював на радіовуз­лі, торгував, а ще відомий горо­дянам як фотограф, телемай­стер...
– Захоплення історією прий­шло саме по собі. Адже історія — це те, що було до нас. На жаль, зараз багато хто прагне очорнити минуле, дехто —навпа­ки занадто його вихваляє. Та найцікавіше те, що одні й інші не знають, що робити нині. А коли вивчаєш історію, що невідємна від географії і літератури, якось по іншому дивишся на світ і людей. Свого часу я навчався у школі №6, де у мене були пре­красні вчителі.
– Одначе маємо в районі де­сятки дипломованих істориків, подвижницької діяльності яких щось непомітно...
— А як же принцип: якщо не я, то хто ж? Всі тільки й ганять: і тут погано, і там. А де ж то­ді добре? Древні мудреці колись казали: «Ніж базікати про су­цільну темряву, чи не краще за­палити малесеньку свічку…». Ко­ли б кожен громадянин нашої держави кожного дня робив один добрий вчинок, я впевнений, що наша Україна розквітла і жит­тя у людей налагодилося б.
– Наскільки мені відомо, ти багато що колекціонуєш. Звідки береш кошти?
– Тим, хто у своєму житті ні­чого не колекціонував, це важ­ко зрозуміти. Мене в першу чер­гу цікавить усе, що пов'язане з Радомишлем і районом. Це, на­самперед, старовинні листівки, фотографії з видами міста, сіл, етикетки, афіші, документи, сло­вом усе — де є відбиток «Радо­мишль». Іншу старовину продаю або ж здебільшого міняю.
– І що ти особисто з цього маєш?
– Дуже не люблю цього пи­тання, яке мені ставили сотні разів. Уяви собі, що нічого. Все це я роблю за свій кошт. І вва­жаю, що взагалі у справі духов­ного відродження ні про який зиск не може бути мови. Украї­ну врятує тільки культура. А людей нині треба вчити навіть тому, як любити рідний край.
– А що тобі найдорожче?
— Мене цікавить все невідо­ме, загадкове і таємниче. А то­му приємно іноді відчувати се­бе немов першовідкривачем. Ме­ні дорогі всі старожитності, що зосталися в Радомишлі, на його око­лицях. Особливо цікавлять лю­ди, що жили і живуть тут.
– Перші твої дослідження були надруковані у райгазеті «Зоря Полісся»...
– І не випадково. Бо це газе­та, де з розумінням ставляться до відродження нашого історич­ного минулого. Недарма найви­щу оцінку нашій районці з цьо­го приводу і зокрема її тематичній щомісячній сторінці «Край рідний» дав президент науково-краєзнавчого товариства дослід­ників Волині Микола Юхимович Костриця, ставлячи «Зорю Полісся» у приклад іншим райгазетам області. Саме цій газеті довірятиму й подаль­ші свої дослідження.
— І які маєш плани щодо цьо­го?
— Зараз не модно вести мову про планування. Але у мене в полі зору біля шести десятків різноманітних краєзнавчих тем. Приміром, готую публікації про гроші Ра­домишля з їх фотознімками (так, були такі!), про таємничі підзе­мелля у місті, про колишніх на­ших співгромадян німецької на­ціональності, про табір німець­ких військовополонених, про родину італійця Бузетті та її до­лю, про жінок-радомишлянок, репресованих і розстріляних ор­ганами НКВС, про нагороди, які мало місто в минулому і т. ін.
У задумах — дослідницькі ессе про Рудню, Чудин. Готую до пу­блікації багато рідкісних фото. Хіба не цікаво, скажімо, меш­канцям Леніного побачити зні­мок своєї знаменитої каплички, зроблений на початку століття у свято Маковея? Готуються на­риси про наших видатних земляків. Зокрема, про одного з про­відних архітекторів Канади чайківчанина Василя Томашевського, про відомого шевченкознавця Миколу Мацапуру, уродженця Радомисля. А ще — знайомства із співач­кою Марією Савицькою, одним з авторів відродженого в Києві пам'ятни­ка княгині Ользі скульптором Миколою Срібнюком, і багато-бага­то іншого.

Записав розмову
Володимир Молодико.

Газета «Зоря Полісся», 4 грудня 1996 р.


субота, 25 листопада 2000 р.

Свідки слави козацької


ПРОМИНУВШИ ЧИМАЛУ улоговину з невеличкого річечкою, дорога стрімко вибігає на узвишшя, де височать могутні красені-дуби. Упродовж віків на них неодмінно звертають увагу подорожні, котрі їдуть до Радомишля. І не лише спостерігають за цими велетнями, а й зупиняються, щоби спочити в затінку величних крон, набратися сили, попити води з цілющого джерела, яке струменить з-під стовбурів...


Легенди розповідають, що колись так само перед боєм за Бердичів відпочивало під цими деревами козацьке військо Богдана Хмельницького. І ця народна оповідь має реальне історичне підґрунтя. Адже у пору Визвольної війни українського народу через Радомисль, котрий лежав на роздоріжжі багатьох шляхів, не раз проходили війська ворогуючих сторін. Відтак містечко повсякчас перебувало у вирі подій.
Полумя визвольної боротьби, яке спалахнуло 1648 року, охоплювало значні регіони України. Не проминуло воно, звісно, й нашого краю. Знаний магнат А.Кисіль, котрий був у ту пору Київським воєводою і мав владу над Радомислем, доповідав польському королю, що повсюдно «холопство гору бере, а брати наші з домівок своїх виїжджають». Випадки втечі селян і міщан від своїх господарів були на Радомишльщині в першій половині ХVII століття надзвичайно поширеними. Напередодні народного вибуху 1648 року вони ще більш почастішали. Задля цього велась агітаційна робота посланцями Б.Хмельницького. В околиці Радомисля, зокрема, було відряджено козака Я.Концевича.


Зборівська битва.  Картина радомишльського самодіяльного художника А.Політа.

Після перемоги козацького війська під Корсунем у містечку осіли залишки розгромлених польських військ, які вихлюпнули свою лють на радомислян. Згодом, поляків тут, за переказами, «поскуб» козацький загін, який ішов з Чорнобиля, аби пристати до батька Хмеля. Втім, стояли ляхи в місті недовго, бо натхнені перемогами козаків Б.Хмельницького, жителі Радомисля влітку 1648 підняли повстання, проголосивши й себе козаками. У Радомисльській волості виникають «повстанські купи», сформовані з селян. Значною мірою сприяли цьому послані Хмельницьким козацькі загони. На Радомишльщині, відомо, діяли угрупування Голоти і Гладкого.
У 1651 році після поразки українського війська під Берестечком, через Радомисль пройшли загони Кримського хана Іслам-Гірея, який зрадив Хмельницькому і захопив гетьмана у полон. Татарські мурзи добряче пограбували містечко.
У багатьох історичних працях стверджується, що за козацьким адміністративним устроєм Радомисль був сотенним містечком. Проте достовірних підтверджень цьому фактові не віднайдено. Визначальним тут вважається Реєстр війська запорозького, складений 1649 року після Зборівської угоди. На підставі цього договору Радомисль відійшов до козацької юрисдикції. Найближчі до містечка козацькі сотні стояли тоді у Ворсовці і Коростишеві. Якій з них безпосередньо був підпорядкований Радомисль, сказати важко, бо містечко рівновіддалене між ними. Зі сходу й півдня з Радомишльщиною межували Макарівська й Ходорківська сотні.
Проте після Переяславської ради 1654 року було запроваджено новий адміністративний поділ козацької території. Не виключено, що, можливо, тоді до переліку сотенних міст увійшов і Радомисль. Радомисльська сотня (а йменувалися вони за назвами населених пунктів) належала ймовірно до Київського полку.
Сотенний устрій передбачав сотенну адміністрацію на чолі з сотником, якого призначав гетьман. Його помічниками були сотенний писар, сотенний осавул і сотенний хорунжий. Діяв сотенний суд, що розглядав на території сотні цивільні та карні справи. Проте юрисдикція сотенного управління щодо селян і міщан була обмеженою, селяни безпосередньо підлягали владі панів, а справи міщан розглядалися війтами (старостами).
Примітно, що Радомисль означено на видрукованій у ту пору карті України, складеній Г.Бопланом. З-поміж інших населених пунктів сучасної Радомишльщини. значиться на ній лише Веприн. Певно, недарма довгий час зберігалися у цьому селі залишки цегляного льоху, де, за переказами, у пору Визвольної війни було козацьке сховище пороху.
В польських хроніках під 1638 роком наводиться лист шляхтича Я.Єрлича, якому добряче дісталося під Кочеровом від козацьких загонів Б.Хмельницького.
Спонукає до роздумів й історія Заньок. Відоме з давніх часів під назвою Осеча, в першій половині ХVII століття це село було власністю панів-самодурів Тиша-Биківських. Від «козацької ребелії» ці магнати втекли до Польщі. І вже з середини ХVІІ ст. з’являється назва Заньки. У народних тлумаченнях цю назву пов’язують із якимось славним козаком на ймення Зіновій (Зінько). Але ж відомо, що Богдан Хмельницький був охрещений двома іменами і його друге ім’я – Зіновій. Цікавий збіг, чи не так?
...Якби дерева вміли говорити, вони б напевне оповіли про події 350-літньої давнини, свідками яких були, про мужніх і хоробрих українських вояків, що зупинялися під ними перепочити.



Богданові дуби здавна шанувалися радомислянами, які з покоління в покоління берегли память про славних козацьких звитяжців. Нині городяни зовуть це місце «Криниченькою», «Три дуби». А у XIX - на початку XX сторіччя його називали й «Майданом». Тодішні міщани любили діставатися сюди на відпочинок вихідного дня на фаетонах, бричках, аби порозважатися, погойдатися на гойдалках, влаштованих між деревами.
У наш час до «Трьох дубів» приїздять подружні пари, щоби вклонитися памяті предків, а ще неодмінно попити джерельної води з коханих долонь.
Місцем біля легендарних дубів тепер опікуються лісівники. У 1960-х р.р. дуби було обгороджено, впорядкували й джерельце, над яким зробили гарний зруб і дашок.



Вік цих дерев, які нині сягають висотою за 30 метрів, а стовбури мають діаметр до двох метрів, фахівці визначають у 450-500 років. Ці прадавні дуби, розташовані у 71-му кварталі Поташнянського лісництва, входять до мережі заповідних обєктів області і включені до каталогу природних комплексів Житомирщини.



Хоча дубів тут уже зосталося лише два. Третій не витримав руйнівного впливу нашого бурхливого часу і почав усихати, а під час буревію впав. Залишки його могутнього стовбура зоставили на місці, де стояв колись цей велетень. 



    3 решти вирішено було виготовити арку-браму, як символічний в’їзд до Радомишля. Додали ще кілька стовбурів мореного дуба, піднятого з дна Тетерева, де вони пролежали бозна скільки десятиліть. Самодіяльні художники вирізали з дубових колод дерев’яні скульптурні зображення стародавніх мичан, що немов зійшлися на раду. Встановлене на роздоріжжі в лісі, це означення є нині своєрідною візитівкою міста.



На жаль, і у такій представницькій ролі легендарні дерева довго не послужили. За двадцять літ по тому довелося їх змінити і поновлювати арку.
Біля трьох дубів у 1970-1980 роках діяло кафе з промовистою назвою «Криниченька». Економічна криза зробила його зайвим. Можливо, завдяки підприємливим людям воно колись іще відродиться. Хоча реконструйований автошлях проходить тепер уже в стороні від цього памятного місця. Та певен, що городяни і патріоти Радомишля так само торуватимуть дорогу до величних дубів - свідків слави козацької.

Газета «Зоря Полісся», 25 листопада 2000 р.

четвер, 26 жовтня 2000 р.

Ліс рубають, щоб… посадити


  В давніх описах наш край вимальовується суцільно залісненим. Відомо ж, що прадавні тутешні аборигени-древляни назву свого племені дістали саме від лісів,тобто – «деревні люди»,ті, що живуть серед дерев. Давньоруські літописи відзначають, що древлянські «городи» (міста-фортеці) містилися часом у непрохідних хащах, тому навіть дістатися до них, не те, що підкорити, було справою нелегкою. Тому-то й вчинили вони опір полянам-киянам, чий князь Ігор вирішив був покласти на цей волелюбний народ додатковий тягар податей.
  Вже дещо пізніше, за часів монголо-татарської навали, древлянські землі стали пристановищем для тих, хто рятувався від нашестя кровожерливих ординців у лісових нетрях. Саме в ту пору засновано було в наших краях поселень, у назвах яких зберігаються перекази про ті трагічні події – Котівка, Краснобірка, Заболоть, Мірча, Таборище, Торчин… Ці та інші села згадуються в історичних джерелах зусибіч оточеними лісами. Втім як і Радомишль. І ліси ті були могутні й вікові.
  Нині ж від них не зосталося й сліду. А те, що є, - поки що здебільшого посадки. Де більші, де менші. Справжнім лісом вони стануть через століття, а то й більше. Власне, вікових лісових масивів у нас уже практично не лишилося, за винятком окремих дерев, як, приміром, легендарні Богданові дуби біля «Криниченьки».
  З кінця XVIII століття, тобто із загарбання краю Росією, запрацював потужний маховик знищення прадавніх лісів. Один за одним почали зявлятися в наших краях тартаки, лісопильні, лісозаводи. Якби так тривало і в ХХ столітті, на цих теренах не було б жодного деревця.
  На щастя, громадськість, наука почали бити на сполох. І здоровий глузд врешті взяв гору. Відтак увійшли в обіг поняття лісокультурництво, лісовідновлення, коли ліси вирубувалися на повністю, а вибірково, а на місцях суцільних вирубок відразу виникали посадки. На Радомишльщині зокрема лісокультурницька справа, спрямована на збереження і відновлення лісових масивів, започаткувалась у 1900 році. Саме тоді було засаджено угіддя, які нині є найдавнішими у володіннях радомишльських лісівників, їхній вік відповідно перевалив за  сто років. Зосереджуються вони головним чином біля Радомишля і далі до Кримка, Хомівки.
  Відтоді лісовідновлення стало невід’ємною турботою лісоводів, які стежать за тим, аби площі нових насаджень принаймні не були меншими від вирубаних. Бо лише в цьому засторога зберегти ліси для нащадків.



Газета «Зоря Полісся», 25 жовтня 2000 р.



вівторок, 29 серпня 2000 р.

«Захоплюючись великим, славити живе...»


До численних перекладів творів ге­ніального німецького поета Генріха Гейне, вико­наних такими видатними майстрами слова як Леся Українка. Максим Рильський, додала своїх спроб й інша на­ша землячка — Хільда Антон, що мешкає нині в Житомирі. І це, певно, не випадково. Ад­же таких як вона знавців ні­мецької мови і літератури в нашому краї одиниці.
А захопилась Хільда Ельмарівна творчістю Гейне, коли в далеких 1950-х після закінчення Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка викладала німецьку мову. Вона зачитувалась його поезіями мовою оригіналу, де­кламувала напам'ять, прагну­чи якомога наочніше явити світ тієї самобутності своїм учням. Спробувала відтворю­вати ті виношені серцем ряд­ки й українською, яку також поглиблено вивчала. Саме в мові Великого Кобзаря естон­ка Хільда Антон «вбачала найбагатші можливості» для художньо-вартісної передачі наснажливої гейнівської ліри.
Захоплення філологією і літературою прийшло до неї не відразу. Бо, скажімо, у да­лекому 1940-му випускниця-відмінниця Радомишльської 1-ї середньої школи ім. Тараса Шев­ченка мріяла стати хіміком, щоби підкоряти таємниці при­роди. Але здійснення тих за­думів перервала війна, додав­ши на юні дівочі плечі безліч випробувань.


На її очах у липні сорок першого від вибуху ворожого снаряду загинула мати Анна Яківна, яка поспішала на по­міч пораненим нашим воїнам. А за два роки не стало й батька Ельмара Густавовича. Хільда, вісімнадцятирічна юн­ка, влаштувавшись медсе­строю в Радомишльську лі­карню, без вагань увійшла до складу підпільної групи, врятувавши життя багатьом нашим патріотам.
Після визволення Радомиш­ля від загарбників разом із медсанбатом дівчина рушила на фронт...
По війні більше тридцяти літ вона викладала німецьку мову. Спочатку в Ужгородсь­кому університеті, згодом у Житомирі — в інститутах іно­земних мов, педагогічному, сільськогосподарському.
Нині Хільда Ельмарівна вже прабабуся, і відмірює свої чергові дати та ювілеї. А на її столі незмінний «готичний томик» улюбленого німецько­го поета.


Нижче наведено один з віршів Генріха Гейне з її доробку, що їх перекладачка подала в супроводі окрилених слів самого поета: «Народженому таврувати невмирущим смі­хом усе мерзенне й віджиле, безглузде, фальшиве й сміхотворне, мені дано від природи відчувати також високе, захо­плюватися великим і славити живе».

У співавторстві з Ігорем ЛІБЕРДОЮ.

О, якби ви й серце мали...

Фраки чорнії, манжети.
Ще й тонких мережив хмари..
Ніжні речі та обійми...
О, якби ви й серце мали!
Серце в грудях і любові,
Теплої любові пломінь...
Вбивчу трутизну облуди
Не схова єлейний гомін.
В гори хочу я піднятись.
Де стоять хатинки бідні:
Дихати там вільно грудям,
Там гуляє вітер вільний.
В гори хочу я піднятись.
Де шумлять стрімкі ялини,
Птах співа, струмки шепочуть,
Гордо мчать легкі хмарини.
Прощавайте ж ви, панове,
Пишні зали, пишні дами!
В гори хочу я піднятись
І сміятись там над вами.

Газета «Зоря Полісся», 27 серпня 1997 р.



субота, 15 липня 2000 р.

Радомишль і євреї: від розквіту до занепаду

З погляду сьогодення євреї на Радомишльщині належать до національних меншин. Проте ще декілька десятиліть тому ця національна група бу­ла в регіоні однією з найчисельніших, а у місті Радомишлі - взагалі переважаючою.
Так, в енциклопедії Брокгауза і Єфрона (1897 р.) зазначено, що в по­вітовому місті Радомислі Київської губернії «євреї становлять 67% на­селення».
Єврейські дослідники відносять заснування єврейської общини в Радомишлі до XVIII століття. У 1797 році тут нараховувалось вже 1424 євреї (80 відсотків населення). Перші ж писемні згадки про представників єврейської нації в Радомислі датовані 1750 роком у зв’язку з пограбуванням гай­дамаками, котрі напали на митрополиче містечко, місцевих «жидів-орендарів».
У XIX столітті чисельність євреїв у Радомислі повсякчас зростала. У 1847 році їх тут було вже 2732, 1864 - 2808, 1887 - 3260, 1897 - 7502, 1900 - 7399. Зрозуміло, що будучи найчисельнішою національною громадою, євреї мали значний вплив на розвиток міста.
Даючи характеристику суспільно-політичній ситуації в Радомислі напе­редодні 1917 року, один з керівників місцевого більшовицького осередку І.Кравченко згодом згадував, що «в місті купчилась головним чином євре­йська промислова й торговельно-спекулятивна буржуазія». І це твердження, попри його певні ідеологічні штампи, все ж мало під собою підстави. Адже найбагатші тогочасні можновладці Радомисля були євреями. Це, зокрема, підтверджує перелік промислово-виробничих об’ектів міста на 1900-й рік.
Найпотужніший на ту пору у місті шкіряний завод (з 41 працівником) належав купцеві Г.Горенштейну (керуючим був Ф.Кац). Паровий млин (13 працівників) був власністю М.Авербуха з керуючим М.Цесісом. Ще один млин - дубомельний із п’ятьма працівниками належав М.Зіндеру. Власника­ми міських друкарень були А.Мажбиць та Е.Заєздний. Столярна майстерня (8 працівників) належала Й.Нагорному, майстерня гнутих меблів (2 працівники) - Т.Гольдфарбу, гільзова фабрика (8 робітників) - Т.Дудкіну, конфетна фабрика (5 робітників)М.Гольдману. Пізніше додалися шкірзавод Апштейна, лісопильня М.Рабиновича і В.Мороза, суконна фабрика І.Бренштейна, механічний і чавунно-ливарний завод А.Когана та ін. Видавцем першої міської газети «Радомыслянин» був Х.Фельдман.
Значна кількість євреїв мала у Радомислі невеликі майстерні, торговельно-промислові підприємства. На початку ХХ століття в місті налічу­валося три дрібних шкірзаводи, 5 столярних майстерень, 5 - слюсарних, З – шорних, 3 - меблевих, 16 - шевських, 14 - швацьких, 4 - палітурних, 1 - білошвейна, 1 - жерстяних виробів, 1 - дамських капелюшків, 1 - з виробництва мотузок, 4 - годинникарських, 3 пекарні тощо.
Єврейська община дбала про соціально-культурний і духовний розвиток своїх одновірців. В місті була синагога і 7 молитовних будинків. Щоправда, цей ре­гіон перебував під впливом і настановами рабина з Чорнобиля.

Вважається, що на цій світлині – Радомисльська синагога.

В Радомислі діяли єврейські навчальні заклади - хедер і училище Талмуд-Тора. Працювала єврейська лікарня, були єврейські їдальня, лазня. Відомою була капела єврейських музик–клезмерів під керівництвом Н.Вайнштейна. Діяло благодійне товариство піклування про бідних дітей євреїв (його очолював І.Гофман). До­нині існує в місті іудейське кладовище.
Єврейською (Жидівською) неофіційно називали городяни одну з міських вулиць - Купальну, хоча практично вся центральна частина Радомисля була заселена євреями.
З іншого боку турбота єврейської общини про задоволення іудеями своїх духовних потреб викликана була й певними дискримінаційними обмеженнями з боку влади. Скажімо, для вступу євреїв до Радомисльської гімназії встановлювалась квота: їх могло навчатися там не більше 5 відсотків від кі­лькості учнів усіх інших національностей.
На початку XX століття євреї активно включились у політичне життя. Однією з найперших політичних організацій Радомисля став осередок Бунду («загальний єврейський союз»), який охоплював переважно євреїв-ремісників, робітників, студентів. Відчутним був його вплив у регіоні на рево­люційні події 1905-1907 рр.
Уже в лютому 1905 р. застрайкували шкіряники на заводі Горенштейна (з 25 страйкарів 20 були євреями), змусивши хазяїв підвищити платню. На­ступна хвиля страйків прокотилась у місті влітку того ж року. Поліцією було заарештовано місцевих «бундівців» студентів С. та Ю.Лівшиців, а також Е.Вайнштейна і М.Пастернака. В листопаді 1905 р. відбулися мітинг і демонстрація євреїв Радомисля, у яких взяли участь біля 5000 чоловік, очолюваних Н. та В.Бельковськими та І.Пекарем, котрі вимагали політичних свобод та конституції.
Згодом у місті утворився осередок партії "Поалей-Ціон", який обєднував більш заможні верстви єврейського населення. На чолі його в Радомислі перебував згаданий вище заводовласник Апштейн (заснований ним у 1915 р. шкіряний завод став найбільшим у регіоні).
Після лютневої революції 1917 р. осередки Бунду (голова Слуцький) та Поалей-Ціону мали значне представництво у міській і повітовій управах. Тож невипадково компартійні ідеологи визнавали згодом, що Радомисль се­редини 1917 року був «не цілком пролетарським містом», і все ж частина робітників-євреїв прихилилась до комуністичної організації більшовиків, яка почала впливати на політичне життя міста лише з літа 1917-го. Серед активістів комуністичного партосередку були Б.Айзенберг, Б.Бетін, В.Бялик, І.Рубальський, П.Рабинович, Я.Ушеренко. За даними 1923 р. Радомисльська міська комуністична організа­ція складалася з 75 членів і кандидатів партії, 31 з них були за націо­нальністю євреями.
Чимало євреїв увійшло до утвореної в травні 1917 р. ради робітничих і солдат­ських депутатів міста.
Громадянська війна, що спалахнула внаслідок жовтневого перевороту 1917 року, і встановлення більшовицького режиму поставили євреїв по різні боки барикад та спричинили до помітного скорочення єврейського населення Радомисля. Багато євреїв полишило місто, рятуючись від сваволі нової влади. У зведенні повітревкому від 31 липня 1919 року повідомлялося, що найперше в місті націоналізовано підприємства: чавунноливарні заводи Крігера, Когана, шкірзавод Апштейна, суконні фабрики Бренштейна, Хандроса, Дудкіна.
Не сприяли підтримці євреями української національної ідеї утиски, що завдавалися їм при численних змінах влади у роки українських визвольних змагань 1917-1920 рр. Чорною сторінкою єврейською громади Радомиишля стали погроми, які прокотилися містом у 1918-20 рр. Так, у березні 1918 р. до Радомисля прибув загін гайдамаків на чолі з начальником повітової міліції. Загрожуючи розправою, цей начальник наклав на євреїв контрибуцію (податок на «переможених»). Він заявив: «Я уповноважений Центральною Радою сікти, бити, розстрілювати, аби забезпечити порядок». За декілька днів по тому об'єднана єврейська соціалістична партія зробила запит до Малої Ради з приводу цього інциденту. 
   Проте тогочасний очільник Радомисльської управи, член Центральної Ради М.Мандрика у своїх спогадах подає іншу версію інциденту. За його словами, для охорони єврейського населення від можливої помсти українського громадянства за підтримку євреями московських зайд народна міліція потребувала платні. І євреї згодилися зібрати гроші, але, коли ситуація втихомирилась, оскаржили ці дії на урядовому рівні. Врешті, повітова управа запропонувала повернути ті кошти з казни, коли назбирає належну суму. Та реалізувати це не вдалося через черговий наступ московського війська. Втім, наведений конфлікт хоча й викликав певний резонанс, одначе не призвів до трагічних наслідків.
На відміну від погрому, влаштованого 25 травня 1919 року загоном отамана Д.Соколовського, який на короткий час оволодів містом. Чимало євреїв було знищено, а багато з тих, що врятувалися, подалися до інших міст. У зведенні губвиконкому від 29 травня 1919 року повідомлялося: «Погром у Радомислі мав жа­хливий характер. Більшість вбитих – жінки, старі, діти. Поки зареєстро­вано 205 трупів. Події в Радомислі жахаючі». Серед убитих тоді євреїв були й активісти місцевого більшовицького осередку Федоровський і Шейнблат, на честь яких було названо їх прізвищами вулиці в місті (ці назви існували до 1954 року, нині – Велика Житомирська і Шкільна). Соколовці ж вважали цю акцію помстою за підступне вбивство більшовиками у Коростишеві отамана О.Соколовського, зазначаючи водночас, що повністю винищили в місті московську частину, яка прибула сюди для боротьби з повстанцями (у її складі було чимало євреїв) і тих з місцевих, хто до більшовиків пристав.
У жовтні 1920 року єврейський погром, що супроводжувався масовими убивствами, катуваннями, гвалтуваннями, грабунками, підпалами будинків, у місті влаштували вже «доблесні» будьоннівські частини 1-ї кінної армії, котрі встановлювали Радянську владу в повіті під гаслом «бий жидів і комісарів».
Тож після остаточного «встановлення» нового ладу єврейська община Радомисля офіційно припинила своє існування, хоча вплив євреїв на суспільно-політичне життя був значним. У 1926 р. в місті нараховувалося 4637 євреїв (36 відсотків від усього населення).
Проте вже 1934 р. звіт радомисльської міськради засвідчує зростання єврейського прошарку в місті до 5,3 тисячі (47,7 відсотка). Очевидно, до міста переселилися сільські євреї, котрі рятувалися від примусової колективізації та пов'язаних з нею репресій і голодомору 1932-1933 рр.
Переважаючим було представництво євреїв у міській раді, обраній 1931 року. Із 76 членів міськради налічувалось 47 євреїв. Однак внаслідок репресій це представництво протягом строку її повноважень зазнало змін. Бо депутатський склад міськради змінився більше ніж на 3/4.
Відчутного удару єврейській громаді Радомисля було завдано зруйнуванням синагоги. Попервах вона потерпіла від пожежі 1921 року. До речі, починалась та пожежа з вулиці Купальної (на її розі, на місці теперішніх складів райспоживспілки й містилась синагога). Ймовірно, що мав місце підпал, як прихована спроба нового погрому.
  
Поруйнована синагога в Радомислі (1934 р.).

  Київський губернський ревком, який очолював тоді відомий радянський діяч Я.Гамарник (його життєвий шлях пов’язаний з сусіднім Малином Радомисльського повіту, де, власне, й почи­нав він свою революційну діяльність), надав тоді допомогу радомисльським погорільцям у сумі 10 мільйонів рублів. Ще 50 мільйонів за клопотанням Гамарника мав надати уряд.
Та вже на початку 30-х років за рішенням міськради синагогу було «вилучено для культосвітніх потреб, а згодом взагалі зруйновано. Із сучасної точки зору оте рішення про «вилучення» може здивувати, зважаючи на більшість євреїв у міськраді. Але ж 46 її членів були комуністами, а в цієї когорти класові інтереси завжди брали гору над національними, тим біль­ше духовними. Врешті відбувалося те на хвилі епохи «войовничого атеїзму».
 В період німецько-фашистської окупації міста евреї, які залишились у Радомислі, були окупантами знищені. У серпні 1941-го в урочищі біля хутора Кузьмичів та у яру біля р.Черчі було розстріляно біля 1500 євреїв. Поіменно всіх встановити не вдалося. У реєстрі, зробленому по війні міськрадою, зазначені тільки прізвища голів страчених родин, а проти прізвищ - число розстріляних із сім’ї. За цим реєстром було роз­стріляно 11 членів родини Бойтерів, 9 - Розинських, по 8 - Шатновських, Федоровських, Райтерруберів, Заєздних, Чудинських, Старчевських, по 7 - Сапожників, Сандлерів, Тарнопольських, Лозманів, Цилерманів, Шварцманів, Червонних, Заграничних та інших. На місцях масових убивств євреїв навколо міста означено шість масових поховань.
   Довгий час після війни ці трагічні події владою замовчувалися, а мо­гили євреїв видавалися за місця поховань підпільників. Єврейські джерела зазначають, що євреям забороняли збиратися біля могил, бо влада вбачала у цьому мітингові ознаки. Лише в 1970-х роках на місцях розстрілів було встановлено меморіальні дошки.
 У повоєнний час євреї в Радомишлі вже дійсно стали національною меншиною. У 1970 році їх тут проживало близько 50 осіб. Проте навіть нечисленна громада не стояла осторонь життя міста і району. Відомі на Радомишльщині організатор колгоспного виробництва О.Коритний, керівники підприємств Ю.Пресс, Я.Пресс, Ш.Берібес, М.Шинков, М.Гетман, вчителі Н.Гетман, Д.Могилевський, І.Дубинський, Г.Том, лікар Г.Абрамова, зв'язківець Б.Криницький, перукар М.Галінський, годинникар С.Ліберман, торговельник С.Файнбург та інші.
 За переписом 1989 року в Радомишльському районі нараховувалося лише 55 євреїв, головним чином у Радомишлі. Потому їх чисельність ще більше скоротилась. Бо тільки за останні пять років ХХ століття виїхало на постійне помешкання до Ізраїлю 36 жителів району. Відтак перепис 2001 року вже зафіксував проживання в районі тільки 13 євреїв.
   Цікаво, що єврейські дослідники занепад міста у Радянський період пов’язують якраз із скороченням єврейського населення в ньому. Враховуючи економічну кризу і стагнацію економіки району на межі другого і третього тисячоліть, аргументи проти такого твердження віднайти важко.

Газета «Зоря Полісся», 13 травня, 17 червня, 15 липня 2000 р.

«Національні меншини Правобережної України: історія і сучасність».
Матеріали Міжнародної науково-краєзнавчої конференції.
Науковий збірник «Велика Волинь» - т. 18 .
Житомир : Волинь, 1998 р. - с. 66-68 . - ISBN 966-7390-56-X

З історії сіл Радомишльщини. РАЇВКА


Це село розташоване за 15 км на захід від райцентру при рівчаку Жилівка, який поблизу села впадає в річечку Білку. Сусідні села: Таборище (3 км), Товсте (3,5 км), Раковичі (4 км), Негребівка (5 км), Комарівка (6 км), Садки (6 км), Борівка (7 км).


Засноване було на початку XVII століття, коли ці землі належали шляхтичам Лозкам. Син Степана Лозки Йосип був одружений на Гелені зі знатного роду Реїв. На її честь на раковицьких грунтах було закладено маєток, названий Реєве. Його згадано під 1643 р. у судовій справі між Петром Кучборським (другим чоловіком Г.Рей після смерті Й.Лозки) та митрополитом Петром Могилою. У подальшому ця назва видозмінилась на Раївку (Реїве-Реївка-Раївка).
У XVIII столітті Раївка згадується в документах уніатської митрополії. У 1763 р. власник навколишніх маєтностей Й.Дев'ятківський письмово закріпив ці землі за церквою. У другій половині XVIII ст. після єврейської колонізації краю Раївку згадано у переписах євреїв Київського воєводства за 1778 і 1784 рр. Тоді в селі проживало відповідно 2 і 4 єврейських родини, приписаних до Брусилівського кагалу.
У XIX ст. Раївка входила до Містечківського маєтку (нині — Брусилівський р-н), власниками якого були магнати Подоські, потому перейшло до володінь литовського князя Р.Гедройця, котрий одружився на В.Подоській, і рахувалося за ставищанським православним приходом. Біля села в урочищі Старицькому власник маєтку збудував млина.
Після реформи 1861 р. Раївка увійшла до складу Вишевицької волості Радомисльського повіту. Тут налічувалося 110 православних і 30 католиків. Станом на 1887 р. мешкало 164 жителі. 58 селян мали у володінні 76 десятин землі, оціненої у 576 рублів зі щорічною сплатою в 32 руб. 76 коп.
За даними 1900 р. в селі була школа грамоти, діяли водяний млин і кузня. У «хлібному магазині» стратегічних зернових запасів зберігалося 57 чт. озимини і 27 чт. яровини. Пожежний обоз налічував 4 діжки і 2 багри.
В Раївці обліковувалося 69 дворів з 801 жителем (492 чол. і 399 жін.). З-поміж 383 дес. належних до села земельних угідь 83 дес. були у власності селян, 300 дес. – поміщицькі. Разом з навколишніми селами Раївка входила до земельних володінь інженера Г.Шлейфера (керуючий – П.Рогозинський). Господарювали усі землевласники за трипільною системою. У кінці ХІХ ст. Шлейфер ряд своїх земель передав в оренду німецьким колоністам, котрі заснували тут колонії Райки, Дубовець, Жиловець, Садки, Будища, Вигода.
У пору Українських визвольних змагань 1917-1922 рр. Раївка перебувала у вирі національно-визвольного і повстанського руху. Тут рейдували повстанські загони Ю.Мордалевича, Соколовських, Орлика (Ф.Артеменка), І.Струка, до яких приставали місцеві жителі. Отамана Орлика в останньому його бою на хуторі Таборище (8 січня 1922 р.) поранив житель Раївки П.Шуліпенко, котрий командував розвідувальним чекістським загоном.
У листопаді 1921 року через Раївку проходили Волинська та Подільська групи Листопадового походу Армії УНР. 13 листопада 4-й курінь Волинської групи, прикриваючи переправу головних сил через Білку, вів тут затяжний, хоча й нерівний бій з переважаючими військами «червоних». Український курінь було розбито, проте армія Ю.Тютюнника після переправи змогла відійти далі на північ.
Після встановлення радянської влади в Раївці було організовано комнезам, сільраду, до якої входили також села Райки і Довга Гребля. Серед перших її очільників був згаданий П.Шуліпенко. У 1925 р. в Раївці мешкало 887 жителів. У Довгій Греблі — 113, у Райках — 138. В подальшому ці села були зняті з обліку і увійшли до меж Раївки.
В роки колективізації в Раївці утворилися колгоспи ім. Постишева та «2-й рік п'ятирічки» (згодом вони об'єдналися в одне господарство — ім. Чкалова). Проте у зведеннях НКСВ відзначалося, що колективізація та інші тогочасні політичні кампанії проходили незадовільно. Недарма під час голодомору 1932-33 рр. Раївська сільрада була занесена на «чорну дошку».
За сфабрикованими звинуваченнями були репресовані жителі села - брати Володимир, Йосип та Франц Григоревські, Франц Древ’яновський, Огій Іщук, Андрій, Броніслав, Станіслав і Франц Куровські, Матвій Суходольський та ін.
12 липня 1941 року село було окуповане гітлерівцями.
У пору окупації жителі села брали участь у партизанському русі. Двох сельчан було закатовано і розстріляно фашистами. У Раївці проходила зустріч керівників партизанських з'єднань О.Сабурова, С.Ковпака, І.Хитриченка та інших. Окупантами було вивезено на роботи до Німеччини 21 жителя села.
Під час окупації в селі було спалено 7 будинків, вивезено в Німеччину 14 коней, 13 свиней, 51 овечку, 12 голів молодняка, 1204 птахів.
Вигнано нацистських окупантів з Раївки 9 листопада 1943 року, однак 23 листопада ворог знову заволодів селом. Остаточне визволення прийшло 26 грудня 1943 року.
У братській могилі в центрі села біля парку і клубу поховано 289 воїнів (21 офіцер) 30-ї, 71-ї,99-ї та 129-ї стрілецьких дивізій, 13-го арткорпусу, що загинули тут під час тяжких боїв, які точилися 23-29 листопада, 5-7, 21-26 грудня 1943-го, та померли в січні 1944-го. Відомі прізвища 144 похованих. У 1958 р.на могилі було встановлено пам’ятник у вигляді бетонної скульптури воїна. У 1988 р. на встановлених там гранітних меморіальних плитах була викарбовано імена похованих воїнів, а також 76 воїнів-односельців, що полягли на фронтах Другої світової війни.


У 1944 р. в Раївській сільраді нараховувалося 718 жителів, 248 дворів.
По війні у довколишніх лісах рейдували загони ОУН і УПА, які користувалися підтримкою місцевого населення. Співробітники НКВС скаржилися, що про їх появу повідомляли через 3-4 дні по тому.
У повоєнний час Раївський колгосп видозмінювався у промислову артіль, а у 1951 році став бригадою укрупненого колгоспу ім. Тельмана, ім.Гагаріна (с. Раковичі). З 1992 р. тут діяв виробничий підрозділ сільгосптовариства «Раковицьке». Нині господарюють приватні і фермерські структури.
У 1954 р. було ліквідовано сільраду з підпорядкуванням села Раковицькій сільській раді. За переписом 1989 року в Раївці мешкало 147 жителів (48 чоловіків і 99 жінок). Станом на 1 січня 2000 року в селі рахувалося 76 мешканців, 2010 р. – 84, 2015 р. – 51.


Газета «Зоря Полісся», 15 липня 2000 року.