пʼятниця, 26 червня 2015 р.

«Людської пам’яті свіча нехай палає…»


Урочище Черча – одне зі скорботних місць Радомишльщини. Тут у пору нацистської окупації карателями було страчено сотні безневинних жертв. Когось відправили до карєрної ями (там здавна видобували глину для господарських та будівельних потреб) за національною ознакою, як те чинилося з євреями та ромами, або за те, що належав до радянського активу, когось – за непокору чи прагнення чинити опір окупантам, аби захистити попрану людську гідність, хтось став заручником або потрапив у полон. Куля ката не мала милості ні до кого, хто був поставлений на дошку над прірвою. Шлях звідти для нещасних був уготований лише один...
  Свідчень про ту трагедію збереглося вкрай мало. Радомишлянин Володимир Науменко, котрий у 1970-80 роках опікувався міською ритуальною службою, а відтак і захороненнями воєнної пори, дещо закарбував у своїй пам'яті з поодиноких розповідей очевидців. За їх словами, бранців, заручників, полонених, тримали у підвалі колишньої чоловічої гімназії (нині санаторна школа), де в пору окупації було гестапо, у жандармерії (нині школа №3), у колишніх в'язницях на вулицях Івана Франка та Червоноармійській. Всі вони були переповнені. Радомишлянам забороняли передавати полоненим будь-які харчі.
  Жінка на прізвище Михальченко, родина якої під час окупації жила навпроти гестапо, із жахом згадувала, що розстріли відбувалися і вдень, і вночі, бо від Черчі, відстань до якої була недалека, повсякчас долинали постріли.
  Лутівчани свідчили про конвоювання до місця страти на Черчі від Краснобірки групи військовополонених. Одного з бранців розстріляли дорогою: за те, що хотів попити води з калюжі.
  Колишня працівниця будинку культури розповідала, як разом з однолітками-подружками (було їм тоді по 12-13 рочків) одного разу, заховавшись неподалік у копичках, спостерігали за стратою бранців. Жертву ставили на дошку, покладену посеред ями, а потім розстрілювали.
   У глиняних кар’єрах на Черчі розстріляно й безневинних жителів з Ірпеня, що під Києвом.  Гітлерівські війська окупували Ірпінь 24 серпня 1941-го. Готуючись до вирішального штурму приреченого Києва, нацисти зачищали прикиївські міста. Як описано в історії Ірпеня, усім його жителям було наказано залишити домівки й зібратися на околиці. Звідти їх відправили пішки до Радомишля, куди вони дісталися за три дні (євреїв нібито доправляли автомашинами). У Радомишлі їх загнали в спеціальний табір, облаштований просто неба. А потім почали методично розстрілювати актив, євреїв, підозрілих, ненадійних, у переліку жертв згадується депутат Ірпінської селищної ради Марія Гагіна. Решті дозволили повернутися додому лише в жовтні, коли радянські війська залишили Київ.
На жаль, у радянські часи, коли сповідувалися принципи перемоги понад усе і будь-якою ціною, шанували передусім саму перемогу. Жертви, покладені на її вівтар, вважалися просто трагічною статистикою. Тож відсутній докладний мартиролог страчених, занедбані були могили розстріляних у Радомишлі мирних жертв нацизму. Більше того, єврейські джерела вказують на те, що, євреям заборонялося доглядати й відвідувати поховання своїх одновірців, бо у тому вбачалась загроза мітингових проявів.
Як зазначається в реєстрі єврейських поховань Yiddish US Commission, у 1996 р. поховання на Черчі обстежував дослідник і краєзнавець з Новоград-Волинського Леонід Коган. Ним заобліковано, що «могили розташовані в 1 км на північний захід від міста, за 30 м від дороги, що веде на Верлок, за підприємством з виробництва комбікормів. Могили не охороняються, не позначені і не огороджені. До них є вільний доступ для всіх. Надгробки не помітні. Поховання займають 30 квадратних метрів. Огляд і доступ до поховань утруднені через заростання місцевості рослинністю. Місцевість крім того руйнується ерозією, засмічується. Відвідувачі там бувають рідко. Наруги і вандалізму на могилах не чинилося, але така загроза існує. Також не виключена забудова території. Муніципалітет не веде обліку єврейських поховань і володіє незначною інформацією про єврейські кладовища. Місцева муніципальна влада востаннє впорядковувала поховання в 1980 році». Зроблено також примітку, що нібито існують якісь документи, але де вони і про що, дізнатися не вдалося.
Втім у незалежній Україні ситуація поступово змінилась. У 2008-2014 рр. впорядковано і меморіалізовано поховання жертв нацизму в урочищі Кузьмичів. 22 червня 2015-го – встановлено пам’ятник на місці розстрілів на Черчі. Зусиль до цього доклали згаданий В.Науменко, як спеціаліст з охорони культурної спадщини, підприємці В.Півень, Ю.Сидоренко, О.Сазонов, котрі виготовили пам’ятник і надали матеріали для облаштування меморіального місця, а персонал психоневрологічного інтернату впорядкував територію довкола і взяв шефство над захороненням.


На пам’ятнику викарбовано слова:

Багато на нашій землі обелісків.
Вкарбовано в них золоті імена…
Вклонися, людино, їм низенько-низько.
Це – память, яку залишила війна.
Під час гітлерівської окупації на цьому місці в 1942 р. було страчено біля двохсот осіб: військовополонені, мирні жителі Радомишльщини та м.Ірпінь Київської області.

Хай же вічною буде їм память…

Газета «Зоря Полісся», 26 червня 2015 р.



пʼятниця, 19 червня 2015 р.

Три крапки Володимира Шинкарука


На Спаса, 19 серпня 2014-го, Володимир Шинкарук відзначив своє 60-річчя, а через чотири місяці відомого барда, поета, композитора, письменника, викладача, науковця не стало. Він пішов з життя після тяжкої тривалої хвороби, з якою мужньо боровся, прагнучи передусім не знижувати свого творчого і мистецького запалу. І це йому вдавалося, попри недугу. Хоча й літа вже починали брати своє. Проте на них митець зроду не зважав, а цей свій уже досить поважний вік означив «дідовим літом»:
І небо похмуре, і хмари густі,
Пожовкли дерева, і трави, і квіти…
Підходить найкраща пора у житті,
Її назвав би – дідове літо!
Таку назву отримала й остання поетична збірка Шинкарука. Вона прийшла до читача вже після смерті автора. Але дала змогу шанувальникам його творчості ознайомитись з неповторними зразками поезій та пісень, щоб сповна відчути почерк і своєрідний стиль майстра – поетичний та музичний.


Життєвий шлях митця та його творчі здобутки окреслені зокрема перемогами у численних музичних фестивалях та конкурсах, концертними виступами у багатьох країнах світу, званнями заслуженого працівника культури України та почесного громадянина Житомира. А ще, як зазначають його рідні, він був люблячим чоловіком, прекрасним батьком і просто неймовірним дідусем. Ті ж, кому ж доводилося з ним спілкуватися, відзначали його надзвичайну щирість і відкритість. Такою сприймається й уся творчість майстра.
… Вперше я дізнався про талановитого краянина-земляка під час служби в Радянській Армії, коли у популярних тоді телепрограмах «Ширше, коло!» юнак з Житомирщини виконував під гітару бардівські пісні. Тоді й гадки не було, що колись наші шляхи навіть перетинатимуться. Наразі одна з перших написаних мною рецензій стосувалась якраз біобібліографічної книжки «Літературна Житомирщина» Шинкарука, вже як науковця та очільника обласного товариства книголюбів. Згодом на краєзнавчій ниві разом ми потрапляли до збірників друкованих праць з різноманітних дослідницьких зібрань та конференцій.
А творчі дороги відомого барда доста вели його країною, світом, і, звичайно, рідним Поліссям. Свого часу, як лауреат обласної комсомольської премії ім.М.Шпака він зїздив чимало сіл Радомишльщини, де давав концерти у Будинках культури, клубах, а то й просто неба, у виробничих цехах. Виступав і сам, і у тандемі з культармійцями району та радомишльською сценічною зіркою Миколою Глущенком. Жаль, що занапастив і по суті загубив себе цей безумовно талановитий місцевий актор і лицедій…


Володимир Шинкарук з культармійцями Радомишля. 1987 р. 



Виступ перед сільськими трудівниками. 1987 р.

Через десятиліття Шинкарук уже сам був знаним ведучим та конферансьє не лише власних концертних програм, а й своєї доньки, багатьох мистецьких заходів, які проходили в Житомирі, інших містах. У дуеті з Іриною, що саме засяяла на пісенному небосхилі, вони дали блискучий концерт у 1999-му в Радомишльському БК. Втім тріумф того виступу варто було б поділити на трьох. Бо левову частку глядацьких овацій, що лунали на тому дійстві, дістали пісні, виконувані І.Шинкарук, музику до яких написав композитор-радомишлянин Костянтин Яновський. Вони були не просто колегами по творчості, були добрими й відданими друзями по життю. Тож надзвичайно болісно сприйняла уся родина Шинкаруків надто ранній Костін відхід у засвіти. Через вісім років той забрав із собою й Володимира…
Пригадується, як під час того памятного радомишльського концерту Шинкарук неодноразово наголошував публіці, що звучать твори їхнього земляка. Щоб знали й шанували. Згадував і того ж таки Глущенка, мимоволі підкреслюючи, що ті, з ким він потоваришував, залишаться для нього щирими й добрими приятелями, всупереч будь-яким життєвим негараздам.
Вас все менше і менше стає,
Час не знає жалю – на біду…
Ви – найбільше багатство моє.
Я до вас, як на сповідь, іду!
- написав поет у віршованій присвяті друзям.
Після сценічного виступу в Радомишлі відбулося формальне й неформальне спілкування з Шинкаруками. Їх таки було троє. Бо коли батько з донькою виступали на сцені, про матеріальні стимули для творчості своїх рідних людей дбала Людмила Шинкарук - мама Ірини й дружина Володимира Федоровича, розповсюджуючи їхні музичні записи, календарі, плакати.
Згадка про ті взаємини з митцем зринула через кілька років, коли, випадково побачивши Володимира Федоровича на Києво-Святошинській Четвертій просіці у ймовірному чеканні попутки до Житомира, я запропонував йому підїхати до Кочерова, мовляв, там уже буде ближче. Приємно було відчути, що й він пригадав співрозмовника-радомишлянина і, ввічливо подякувавши, завважив, що його мають підібрати машиною знайомі.
Шинкарук якраз сягнув всеукраїнської популярності, ставши одним із завсідників рейтингового гумористичного телешоу «Біла ворона». Тож перекинулися ми кількома словами про його не надто обнадійливі перспективи, бо й справді невдовзі цікавий проект з незрозумілих причин закрили. Втім певне його продовження згодом зринуло вже на Житомирському ТБ у вигляді «Побрехеньок», вів які Костя Яновський, а Володимир Шинкарук періодично туди навідувався. Він любив і цінував гарний гумор, влучне й дотепне слово, якими повсякчас сипав зі сцени під час своїх виступів. Теплою іронією й посмішкою пронизано чимало пісенних і поетичних творів митця.
Одначе останній рік життя Володимира Шинкарука був позначений трагічними подіями в Україні, які безумовно знайшли свій відбиток у його поетичній душі. Адже боліло серце за долю рідної країни, за долі її кращих синів і дочок, що віддали й віддають свої життя за нашу свободу. Тож наскрізь пронизують душу вірші поета, присвячені Небесній сотні, землякам-героям з 95-ї бригади, військовому протистоянню на Сході.
Я хочу тільки такої долі
Для себе й своєї країни –
Щоб руки в усіх були в мозолях.
Руки, а не коліна!
Кажуть, що Володимир Шинкарук дуже чекав виходу збірки «Дідове літо». Чекав не лише для себе, а передусім - для загалу, щоби пішла вона межі люди, як має йти в народ усяка творча спадщина.
«З роками усе частіше виникає внутрішня потреба розповісти про себе і не тільки… Я буду щасливий, якщо хтось візьме в руки мою книжку, розгорне її і дочитає до самісінького кінця. Дочитає ось до цієї крапки».
Проте у творчості митця залишаються завжди три крапки, адже до неї звертатимуться нові й нові читачі, слухачі, виконавці. Відтак пам’ять про талановитого земляка живе і житиме у серцях вдячних краян.

Газета «Зоря Полісся», 19 червня 2015 р.


пʼятниця, 12 червня 2015 р.

З історії сіл Радомишльщини. ЧУДИН


«В рік 1072-й. Перенесли святих страстотерпців Бориса і Гліба... І правив тоді Вишгородом Чудін…» - так записано в давньоруському літописі. Згадано в ньому одного з представників знатного боярського роду вишгородського посадника Микулу Чудіна. Його брат Туки служив воєводою у Київських князів Ізяслава та Всеволода Ярославича, а син Іван брав участь у відомій нараді, котру скликав Володимир Мономах у Берестові.
Саме цим нащадкам давньослов’янського племені чудів приписують заснування поселення Чудин поблизу стародавнього Мичеська – попередника Радомишля. Тож  якраз другу половину ХІ століття слід брати за точку відліку в історії цього оселеного пункту. Між тим у багатьох польських і російських архівних джерелах офіційно наводиться назва села саме як Чудін.

Розташоване на пагорбі на лівому боці Тетерева поселення було добре захищене від ворожих зазіхань. Тут вабили перших оселенців гарні місця для полювання, рибальства, лісозаготівель і супутніх промислів. На крутих схилах притетерівської долини струменить декілька джерел зі смачною і багатою на поживні мінерали водою.
В описах Київської губернії згодом зазначалося, що однією з найпримітніших і найбільших низовинних місцевостей Київщини є низовина, що тягнеться від Чудина до Мигалок.


Чудинський краєвид. 1993 р.

Здавна вкорінились у Чудині давні назви урочищ і кутків села – Острів, Хутір, Глибока Долина, Антонова яма.
Одну з місцин на Тетереві чудинці споконвіку називають «Жужелем». Цей термін пов’язаний з давнім металорудним виробництвом. Тож біля Чудина в заплавах Тетерева в давнину місцеві жителі копали болотну руду, яку потім у Кримоцькій рудні переплавляли на залізо, а вже з нього вправні ковалі виготовляли знаряддя і реманент для землеробства, домашнього господарства, або й навіть зброю для захисту від недругів. Адже прокочувались тут татарські зайди, польські коругви.
Давній сільський переказ розповідає про трагічну долю двох чудинських дівчат, котрих захопили у полон і взяли з собою польські завойовники. Їх вигнала із села українська козацька залога. Поляки разом з награбованим добром, скарбами і наложницями заледве перебрались через Тетерів і затоплену низовину, діставшись невеликого підвищення у заболоченій заплаві, що має назву урочища Лядо. Після того, як загарбники тут обсохли й перепочили, вони почали ділити свої набутки. Проте згоди не дійшли, і наразі суперечки переросли у бійку. Один з жовнірів, прихопивши цінності, спробував утекти і самотужки пішов у брід. Проте інші його швидко наздогнали, добро відібрали, а самого потопили. Свій гнів завойовники вимістили на дівчат, над якими позбиткувалися. Потім, закопавши там скарби, нечестивці вже рушили услід за кіньми, що навмання побрели через осоку. Проте вибратися з тої пастки їм так і не вдалося.
Дівчат залишили конати на Лядові. Одна з них таки не витримала наруги й померла. Друга залишилась живою, проте стала несповна розуму. А тому, коли її знайшли і врятували односельці, місця, де заховали скарби ґвалтівники, бідолашна так ніколи нікому й не відкрила…
Одна з найперших відомих писемних згадок про Чудин в історичних джерелах датована 1579 роком.  У дозволі на побудову Радомисльського замку, який було надано Печерському архімандриту М.Хребтовичу, одним з орієнтирів місця його облаштування серед інших навколишніх сіл вказано й Чудин, як осадне село Тетерівської волості, центром якої був Радомисль. Як засвідчено описом рухомого і нерухомого майна 1593 р., складеним при його передачі архімандритові Н.Туру, село це входило до маєтностей Києво-печерського монастиря. У давнину Чудин сполучався з Радомишлем шляхом, що йшов з Лутівки понад Тетеревом повз урочище Лигов, а далі вів до Великої Рачі і Кримка.
Встановлені у Київському воєводстві в 1631 р. податі зобов’язували чудинців сплачувати з двох димів (господарств) – по три злотих, а з двох городників – по 24 гроша.
А наведена давня місцева оповідка знайшла своє підтвердження у багатьох подіях козацької доби. Приміром, у 1636 році значних збитків завдали Чудину козацька і гусарська хоругви  війська королівського ротмістра Людвіга Олізара, які стояли постоєм у Радомислі й довколишніх селах. До суду за зверненням повірених-депутатів притягнуті були окрім Олізара також поручик А.Сокольницький з товариством.
У 1646 році повірений Києво-печерського монастиря М.Пренсецький від імені митрополита Петра Могили скаржився на стражника коронного Самійла Лаща, хоругви якого пограбували чудинских монастирських селян, ґвалтували жінок, чинили інші наруги. Збитки, завдані селу, оцінені були в 120 злотих.
А в лютому 1652 року архімандрит Києво-печерський Й.Тризна подав скаргу до староства Житомирського на управителя Вепринського маєтку Я.Домановського, котрий з озброєним загоном здійснив грабіжницький напад на притетерівські села. У Чудині нападники забрали у селян двох коней і шість волів.
Певне спустошення, що спостерігалось на Правобережжі після Хмельниччини і наступних україно-російських і польських протистоянь, спричинило королівський указ від 1682 р., за яким від Києво-печерського монастиря було відібрано його маєтності, віддані в управління львівському уніатському єпископу Й.Шумлянському. У тому переліку в Чудині обліковано 88 дворів.
За люстрацією подимної податі від 25 січня 1683 р. у Чудині нараховувалося 12 димів, з яких до казни надходило два злотих. Реєстр ревізії митрополичих і поліських сіл 1686 року засвідчив передачу села військовиком Галицької землі Журахівським. Потому поліські маєтності передавалися уніатами в орендне володіння. Зокрема за контрактом 1705 року Чудин названо в переліку поселень, орендованих С.Шумлянським.
Під тим же 1705 роком Чудин згадується у зв’язку з повстанням С.Палія. Повстанські загони фастівського козацького полковника владарювали на цих теренах на межі XVII-XVIII століть. Дворяни Рудницькі, які орендували уніатські маєтності перед Шумлянським, скаржились на нього та його дружину про напади на них і про те, що чудинські селяни не підкорялися їм, а податок сплачували Палію.
У XVIII столітті Чудин вважався одним із примітних оселених пунктів краю і належав до маєтностей уніатської митрополії, осідок якої був у Радомислі. У візитації Радомисльського деканату 1744 року зазначено, що до Радомисльської церкви Святої Трійці приписано 14 парафіян з Чудина, які «щорічно дають велебній милості парохові роковщизни по дійниці збіжжя, хто якого зможе». А серед церковного староства згадано Кіндрата Йовенка.
У «Реєстрі димів в добрах Київської митрополії за 1789 р.» у Чудині обліковано 36 димів (господарств).
У середині XVIII століття з поширенням єврейської колонізації краю у Чудині оселилась родина євреїв, яка відкрила в селі корчму. За переписом іудеїв Житомирського повіту 1791 р. їх тут нараховувалося п’ятеро.
У 1795 році після ліквідації уніатської митрополичої кафедри в Радомислі Чудин перейшов у володіння Антонія Злотницького, колишнього коменданта Камянецької фортеці. 
Згодом той розпродав частину своїх маєтностей, і у середині ХІХ століття це село вже належало магнату, дворянинові Роману Вержбицькому та його дружині Варварі, які заснували тут свою резиденцію. Поміщицький палац з пишним садом містився на в’їзді до Чудина з боку Лутівки. Залишки панського льоху збереглися донині.
1866 р. в повітах було запроваджено волосний поділ. Чудин увійшов до складу Вишевицької волості і за підпорядкованістю належав до З-го поліційного стану, 6-ї дільниці урядника, 1-ї дільниці мирового судді, судового слідчого і мирового посередника.
У 1864 р. в Чудині налічувалося 420 мешканців (224 чоловіки і 196 жінок).  270  жителів сповідували православ’я, 150 – були римо-католиками. Євреїв у селі вже не рахувалося. Вочевидь, вплинула на це трагічна історія, що трапилась 1839 року з малолітньою Гапкою, донькою кріпака Вержбицьких Нечипоренка, якій було порізано горло. У скоєнні злочину підозрювався цирульник А.Лазебник, котрий нібито вчинив це у ритуальних цілях. Його зрештою виправдали, але та справа пустила чималий поголос і резонанс.
До чудинського маєтку Вержбицьких входили крім того Лутівка, Микгород, Папірня, Березці, Мала Рача. У власності цих поміщиків були також чималі маєтності  навколо Терехів (нині – Іванківський район), а загалом мали вони 15 тисяч десятин землеволодінь і 1200 кріпаків.  На Тетереві Вержбицькими було побудований водяний млин на дві постави, який діяв у селі до 1970-х р.р. Мали ці поміщики у своїй власності й лісові угіддя.
Згодом чудинські маєтності перейшли до їх сина – Казимира. За даними 1911-1912 р. тут  за ним рахувалося 1475 десятин землі, і він входив до числа найбільших землевласників Радомисльського повіту. По його смерті ці землеволодіння перейшли до дружини Олександри (за реєстром 1913 р. – 122 дес.), донькам Анелі (374 дес.), Марії (270 дес. - у Чудині і Малій Рачі), Стефанії (262 дес.). 381 дес. викупив міщанин, радомисльський почесний громадянин Трохим Шкідченко.
   За часів уніатської митрополії у 1778 році в селі було побудовано церкву, освячену в ім’я святителя Миколая у день перенесення його мощей (22 травня за новим стилем), дерев’яну, яка попервах була приписана  до Радомишльської Свято-Троїцької церкви і містилась на сучасному пагорбі над яром. Неподалік стояв будинок священика (будівлі колишньої сільської школи). За розповідями старожилів, з батюшчиного обійстя вів до церкви (а, можливо, й ще кудись) потаємний підземний хід. Біля храму був сільський цвинтар. У церковних візитаціях кінця ХVІІІ століття згадується церковне братство, старшими провізорами (почесними попечителями) якого були Іван Маладика і Андрій Коваль, що мало в казні 168 злотих та 20 грошей (для порівняння: річні витрати кафедральної радомишльської церкви становили біля тисячі злотих).
У ХІХ столітті церква у Чудині стала самостійною.
Проте однієї зими у 1860-х роках випало дуже багато снігу. Під час раптового весняного потепління він швидко розтанув, утворивши потужні водяні потоки, що рушили з поля в річкову долину, змітаючи все на шляху. Два таких ручаї проклали собі шлях понад церквою через цвинтар, розмивши могили, і понесли тлінні останки небіжчиків до річки. Після того тут утворився величезний яр. Наслідки того потопу помітні й у інших місцях Чудина, розперезаного такими ж ярками і вибалками. 
Відтак сільська громада вирішила перенести храм на інше місце. Його розібрали, залишивши на попередньому церковищі пам’ятну каплицю і поодинокі могили з кам’яними хрестами, яких не зачепила водна стихія. У 1861 році  було збудовану нову церкву на узвишші біля теперішнього цвинтаря, який тоді там було й облаштовано.
До парафії чудинської церкви були приписані жителі Березець, Малої і Великої Рачі, Кримка, Білки. Церква мала по 7 десятин землі під сінокосом і садибою, 30 десятин ріллі. Було відкрито церковно-парафіяльну школу. За церковною класифікацією, що визначала штати служителів культу відповідно до парафії, чудинська церква належала до 5-го класу.
Головною святинею храму вважалась старовинна ікона Пресвятої Богородиці. 
Хоча нова церква також іменувалась Свято-Миколаївською, чудинці, проте, тримали давню традицію святкувати сільське престольне свято («мед») на Вознесіння Господнє – Ушестя.
За відомостями 1880 р. до чудинської церкви було приписано 2093 парафіянина: 988 чоловіків і 1105 жінок. Церкві належало 45 десятин землі. У селах парафії, до якої входили Велика Рача, Кримок і Білка з тамтешніми каплицями, рахувалися також 191 католик і лютеранин, 107 євреїв. Католики, зокрема, підпорядковувалися Вишевицькому костьолові, одначе здебільшого відвідували каплицю у сусідньому Кримку з чудотворною іконою св. Антонія. У день вшанування його пам’яті (15 червня), яке було там престольним святом, чудинці, навіть православні, також ходили вклонятися цій святині, відвідуючи своїх рідних і близьких.
У ЦПШ, яка мала статус однокласної, навчалося 20 учнів (18 хлопців, 2 дівчат). Школа утримувалась на кошти громади (річне утримання становило 40 руб.). Для довідки: священик мав оклад у 300 руб. на рік.
Добрий слід по собі залишив настоятель чудинської Свято-Миколаївської церкви Лукіан Бєляновський (1845-1908), що служив тут з 1870-го року і мав авторитет серед мирян не лише своєї парафії, а й у повіті. Завдяки духовному подвижництву в 1896-1908 рр. він був призначений благочинним, а Чудин став центром 1-го православного благочинного округу Радомисльського повіту. До цього округу входили 26 церков у селах Березівка, Більківці з Теснівкою, Борщів, Видибір зі Свидею, Верлок, Горбулів, Городське з Манином, Гуменники, Заболоть, Заньки, Кам’яний Брід, Кичкирі, Межирічка з Краснобіркою, Моделів, Слобідка зі Сліпчицями, Ставки, Старосільці з Минійками, Торчин, Чайківка, Чудин. Отець Лукіан також був членом повітового відділення Київської парафіяльної училищної ради.
   У 1895 році в родині Бєляновських два тижні відпочивав товариш сина священика Івана по Київській духовній семінарії Олександр Кошиць - майбутній славетний хормейстер і музикант. У своїх спогадах митець згодом опише неповторні краєвиди довкола Чудина з широченним лугом, за яким «починаються ліси, скільки око обхватить», котрі «щезають на обрію темною синьою хмарою». З теплотою він згадає й турботливого та привітного отця Лукіана, котрий чимось нагадував Кошицю його батька
   Л.Бєляновський з дружиною поховані у Чудині біля колишньої церкви (могила збереглась донині). Його донька Ганна після закінчення духовного улища тривалий час учителювала у чудинській школі.
Потому священиком чудинської церкви, підпорядковану вже 2-му повітовому благочинному округу, служив зять Л.Бєляновського Віктор Гороновський, який певний час також виконував обов’язки благочинного. З 1915 р. він крім того правив у Малорацькій церкві.
Селянська реформа 1861 року дала змогу селянам самотужки господарювати на землі. Наразі в кінці ХІХ століття в Чудині рахувалося 110 ревізьких (таких, що обкладалися податками) селянських господарств, якими оброблялося 630 десятин наданої їм землі. Викупна плата за ці землеволодіння становила 549 руб. 64 коп. Водночас селянам, як правило, надавалися неугіддя, часом до їхніх наділів не було доступу, поширеною була черезполосиця.
У 1900 році в Чудині налічувалося 87 дворів, у яких проживало 566 жителів, зайнятих переважно хліборобством (273 чоловіки і 293 жінки).
У селі було обліковано 1127 десятин землі, з якої 455 належало поміщикам – нащадкам К.Вержбицького і оброблялися за трипільною системою, 42 дес. перебувало у власності церкви, 630 дес. належало селянам.
У Чудині рахувався «хлібний магазин»  (так називалося сховище зернових запасів для стратегічних державних потреб), де на 1 січня 1900 р. зберігалося 110 четвериків озимого і 55 чт. ярового зерна.
Діяв пожежний обоз із 3-х діжок і 3-х багрів.
Під час революції 1905-1907 рр. Чудином промайнули селянські заворушення, спрямовані проти утисків селян мати право на громадські випаси, доступ до лісів тощо. Серед активістів, які відстоювали права односельців на волосних сходах, був чудинець Олександр Іваніченко.
У липні 1914 року, коли в Радомисльському повіті спалахнув бунт мобілізованих на Світову війну, повсталі погромили у Чудині панський маєток.
Після 1917 року селяни Чудина одними з перших на Радомишльщині розподілили колишні поміщицькі землі між біднотою.
Зі встановленням Радянської влади у селі, яке підпорядкували Великорацькій сільській раді, було утворено комнезам. За переписом 1926 р. в Чудині нараховувалося 622 жителі. У 1930 р. тут організувався колгосп, який назвали іменем Тараса Шевченка. У перші роки його очолював Савченко.
Колгоспний двір, де було побудовано кузню, корівник, конюшню, свинарник, комору, довгий час слугував місцем святкових урочистостей, у теплу пору тут  кінопересувкою просто неба влаштовували кіносеанси.


Як зазначали згодом у своїх зведеннях співробітники НКВС, під час громадянської війни місцеве населення симпатизувало петлюрівцям і соколовцям, а у період колективізації демонструвало «волиночні настрої».
У 1931 році було репресовано жителів села за сфабрикованим звинуваченням про участь у контрреволюційній повстанській організації «Морозівці №2», яка нібито діяла у Чудині і Великій Рачі. У 1936-37 р.р. репресованих вже заарештовували за належність до викритого тут куркульського угрупування з п’яти осіб. При цьому населений пункт Чудин охарактеризовано уповноваженим НКВС як кримінально-бандитський. У переліку чудинців, репресованих у 1930-ті роки, – Федір Боженко,  Антон Духнич, Євтихій Йовенко, Федір Йовенко, Феодосій Кириченко, Михайло Олійниченко, Степан Райваховський, Михайло Руденко. Одноосібник Микита Руденко був виселений на Північ.
Під жорна репресивних та войовничо-атеїстичних заходів комуністичної влади потрапила у Чудині й церква.
Однієї ночі 1929 року темряву прорізало величезне полум’я: горів сільський храм. На пожежу хутко збіглося все село, проте загасити вогонь, яким суціль охопило дерев’яну споруду, було вже неможливо. Подейкували, що вчинили підпал двоє братів-хуторян із сусідньої Малої Рачі, які мали лиху славу не лише паліїв, а й злодіїв, зокрема конокрадів. Нібито спаливши за вказівкою влади церкву, вони прагнули уникнути покарання за інші свої злодіяння. Проте громада сама покарала лиходіїв, вчинивши самосуд над ними на подвір’ї сільської школи...
За Радянської влади чудинська школа стала початковою. Відповідно до змін у освітній галузі була вона спочатку трикласною, а потім – чотирикласною. Далі чудинські школярі ходили навчатися до Великорацької семирічки й восьмирічки.
У 1930-ті роки вчителювали в Чудині подружжя Климчуків, Грушків, Михайло Войтенко (він потім став священиком), Григорій Квашенко. По війні школу було перебудовано, завідував тоді цим навчальним закладом Микола Забродський. У спогадах чудинців – добрі згадки про завідувачів і вчителів повоєнної пори Григорія Федоренка, Юлію Войтенко.
Попри голодні і криваві лихоліття чудинські мешканці вміли гарно порядкувати й господарювати. Славились у селі вправні ковалі, бондарі, гончарі, чия майстерність з діда-прадіда втілилась у поширених серед краян у похідних від цих промислів прізвищах. Тримав славу доброго шевця Прокіп Йовенко, що мав швейну машинку відомої фірми «Зінгер». У нього шили чоботи не лише чудинці, а й жителі навколишніх сіл.
Село було окуповане нацистськими загарбниками 20 серпня 1941 року.
Брали чудинці участь у партизанському русі. За зв’язок з партизанами і радянську агітацію під час окупації були розстріляні батько і син Степан та Василь Безпаленки, Павло Грищенко, Марія Грушко, Микола Кириченко, Мирон Молодико, Яків Молодико, Павло Орищенко, Павло Руденко, Петро Руденко, Іван Фильовченко.
На примусові роботи до Німеччини було вивезено окупантами 16 юнаків і дівчат.
Населення Чудина співчутливо ставилося та допомагало харчами, одягом і партизанам, і окремим групам ОУН-УПА, які рейдували в місцевих лісах. Вже по війні у 1947 р. за співпрацю з ОУН у числі групи жителів навколишніх сіл було заарештовано мешканку Чудина Антоніну Руденко.
Визволено Чудин Радянською Армією 15 листопада 1943 року.
Під час окупації та визвольних боїв згоріло і було поруйновано 21 будівлю колгоспу і колгоспників.
У пору важких оборонних боїв грудня 1943 р., коли радянські війська стримували тут потужний наступ гітлерівців, які прагнули будь що повернути Київ, у Чудині дислокувався «заградотряд» Червоної Армії, який вів вогонь по своїх бійцях. У такий жорстокий спосіб солдатам, які практично голіруч протистояли німецьким танкам, не дозволяли залишати позиції, на яких їх знищував шалений вогонь ворога. В полі між Великою Рачею і Чудином залишилися по війні десятки безіменних поховань радянських воїнів, які тут полягли.
У 2012 р. на сільському кладовищі з належними пошануваннями й відправами було віддано землі останки невідомих офіцера і солдата радянської армії, що були поховані у 1943 р. у лісопосадці.
Загалом у цвинтарній Братській могилі упокоєно 231 воїна 7 гв. кав. дивізії, 271-ї, 304-ї, 322-ї стрілецьких дивізій, 3-ї артилерійської дивізії, які загинули у ході визволення села 10 листопада, при оборонних боях 4, 7, 11-18 грудня і наступальних боях 24-26 грудня 1943 р. Прізвища 48 полеглих відомі.
У 1958 р. на могилі було встановлено бетонну скульптуру воїна з меморіальним написом на постаменті.


У 1985 р. на меморіалі добудовано бетонні плити з нанесеними прізвищами воїнів-визволителів і посвятою та прізвищами загиблих воїнів-односельців, що полягли у Другій світовій війні.


Після вигнання нацистів чудинці відновили поруйноване війною господарство.
В 1949 році село було радіофіковане, біля контори колгоспу встановили гучномовець. Того ж  року до Чудина подали електрику з Малорацької електростанції.  Ще однієї технічної новації селу довелося чекати 50 років, коли в 1999-му тут була змонтована одна з останніх у районі сільських автоматичних телефонних станцій.


Ця верба посеред цвинтаря, що впала від бурі взимку 2013-го, виросла колись з вербового хреста .
У повоєнний час навколо села час від часу знаходили значні залишки боєприпасів. Особливу увагу до їх пошуків виявляли підлітки, нерідко серйозно травмуючись через необережне поводження із смертоносними знахідками. У 1974 році виявлений арсенал снарядів часів війни знешкодив викликаний для цього військовий саперний батальйон.
У післявоєнну пору почався відтік молоді із села. Не маючи змоги виїхати з колгоспу за власним бажанням, молоді люди вирушали «за оргнабором» на відбудову промислових центрів, на шахти Донбасу, на комсомольські будови.
В 1950 році чудинський колгосп увійшов на правах виробничого підрозділу до укрупненого Великорацького колгоспу ім.Кагановича (з 1957 р. – «За комунізм», з 1964 р. – «Росія»).
Очолив укрупнене господарство уродженець Чудина Данило Петров, який у 1935-1939 р.р. і з 1946 р. був головою чудинського колгоспу. На цій посаді він працював до 1973 р. Очолюваний ним колгосп вважався одним з кращих, був «мільйонером», тобто мав мільйонні прибутки, що давало змогу розвиватися, будувати виробничі й соціальні об’єкти. В Чудині зокрема було побудовано будинки для сімей колгоспників, дитячі ясла-садок, мости через Тетерів у напрямку Кримка і до лісової стражі, тваринницький комплекс, вимощено шлях до Великої Рачі, який до того в негоду був не те що непроїзним, а й навіть важко прохідним. Було також частково забруковано центральну сільську вулицю.


Новобудови Чудина. 1959 р.

З вимощенням шляху до села запровадили автобусне сполучення. Спочатку до Чудина з Радомишля курсувало три автобусних рейси (вранці, опівдні і ввечері), потому їх скоротили до двох, а у кризові 1980-90 рр. відмінили зовсім.
У 1957 р. коштом колгоспу в Чудині було побудовано і на Жовтневі свята відкрито клуб із залом більш, ніж на 200 глядачів, бібліотекою, читальнею, просторим фойє, кіноапаратною.
У 1958 році було перебудовано сільську школу. За відомостями 1965 р., чотири вчителі навчали у ній 91 учня.
В урочищі Глибока Долина біля Чудина були виявлені значні поклади якісної червоної глини, тож колгосп побудував власний цегельний завод. Ця глина до того ж виявилась охровмісною. Відтак невипадково сільські господині залюбки підмазували нею призьби будинків. У 1969 р. цим родовищем зацікавився радомишльський промкомбінат, який організував виробництво фарби з компонентів тієї глини.
У багатьох місцях в селі та на його околицях зустрічається також синя глина, якою здавна у селянських хатинах фарбували долівки земляних підлог.
За досягнуті успіхи і значний внесок у розвиток сільськогосподарського виробництва Д.Петров був двічі удостоєний ордена Леніна - найвищої державної нагороди СРСР, ордена Жовтневої революції, він неодноразово обирався депутатом обласної і районної рад.


Данило Федорович Петров.

Ланкові Ганна Мариношенко і Варвара Петрова, пташник Микола Ханюченко, бригадир Павло Савченко були нагороджені орденами Трудового Червоного Прапора, доярка Любов Ревенко та ланкова Уляна Мариношенко – орденами «Знак Пошани». Хмелярка-ланкова Любов Паламаренко удостоєна звання «Заслужений працівник сільського господарства України». Г.Мариношенко крім того обиралась жителями села депутатом районної ради від Чудинського виборчого округу.


Передові чудинські хмелярки: Галина Великоіваненко, Галина Орищенко і Любов Паламаренко. 1988 р.

У 1957-58 рр. передові сільські трудівники брали участь у Всесоюзних сільськогосподарських виставках і були відзначені виставковим комітетом нагородами та цінними подарунками
Високих виробничих показників досягали чудинські городники, хмелярі, тваринники. Тут була свиноферма, де утримувалось до тисячі свиней. Побудована в Чудині молочно-товарна ферма стала однією з передових у районі, неодноразово перемагаючи у трудовому суперництві серед тваринників Радомишльщини.
Після закриття сільської школи у її приміщенні було обладнано фельдшерсько-акушерський пункт.
У 2012 році в селі біля входу на цвинтар на пожертви мирян було збудовано церкву Вознесіння Господнього, освячену митрополитом Овруцьким і Коростенським Віссаріоном. Править у Чудині священик Андрій Співак.


Уродженцями і вихідцями Чудина є заслужений артист Росії співак Олександр Безпаленко, співачка знаного Поліського хору «Льонок» Тетяна Пастушенко.
У 2002 р. тут придбав собі будинок під дачу науковець, поет і журналіст Віталій Іващенко.
За переписом 1989 р. в Чудині проживало 450 мешканців (198 чоловіків і 252 жінки). Проте через занедбане сільськогосподарське виробництво і відсутність соціального розвитку молодь у пошуках роботи і можливостей розвиватися переселяється до міст, тож чисельність сільського населення стрімко скорочується. І у 2000 р. в Чудині мешкало вже лише 365 жителів, у 2015 – 259.



Незважаючи на економічні й соціальні негаразди, село живе, тримається, сподіваючись на кращі часи і маючи водночас славу одного з найдавніших поселень нашого краю, багатого на здобутки і надбання.


Газета «Зоря Полісся», 15 травня, 12 червня 2015 р.



понеділок, 8 червня 2015 р.

Один з тих, хто закладав наші газетярські традиції та підвалини


Ще донедавна його вважали старійшиною журналістського цеху на Житомирщині. І не тільки за вік, що перевалив за дев’ятий десяток, притому більше шести десятиліть свого життєпису він присвятив газетярській ниві. Між тим,  Леонід Васильович Яроцький стояв біля витоків утворення знаної і шанованої творчої організації – Спілки журналістів, котра об’єднала кращих представників величезного загону пишучої братії – працівників засобів масової інформації, як їх називають нині, - газет, журналів, радіо, телебачення.


Примітно, що з дев’яти членів оргбюро з утворення обласного спілчанського журналістського осередку, який виник у перші дні 1958 року, троє були радомишлянами. Окрім Яроцького, першопрохідцями тут стали тодішній редактор «Радянської Житомирщини», заболотчанин Іван Стеценко та обрана секретарем оргбюро Любов Яковець, уродженка Кичкирів. Тоді ж одним з перших в області утворився журналістський спілчанський осередок у Радомишлі, а редактор радомишльської газети, що на ту пору мала яскраву ідеологічну назву в тогочасному дусі - «Соціалістична перемога», став делегатом першого установчого з’їзду Спілки журналістів України.
Леонід Яроцький очолив радомишльську райгазету у 1953-му і редагував її до 1961-го. Для розвою газети це були справді вагомі й плідні роки. Хоча б і тому, що за дев’ять повоєнних років змінилося вісім редакторів, й ота кадрова лихоманка стосувалась також редакційного штату. Наразі Яроцькому вдалося не лише збільшити газету кількісно (з 1954 року районка почала стабільно виходити на чотирьох сторінках тричі на тиждень, тираж газети за цей період зріс з 2,5 до 4 тисяч примірників), а й насамперед якісно.
Районна газета перестала бути простим друкувальником офіційних повідомлень та статистичних зведень. Значно більше уваги почало приділятися висвітленню справ у районі, і не тільки виробничих,  а й освітніх, культурних, медичних, спортивних тощо. Безумовно, привертали увагу читачів публікації морально-етичного змісту, публіцистичні роздуми, нариси, розповіді про славних і знаних краян, репортажі, фейлетони, що виразно збагатили жанрову політику. Газета запровадила друк літературних спроб земляків – віршів, пісень, оповідань, гуморесок, досліджень краєзнавців про минувшину рідного краю, зовнішній вигляд приємно змінили світлини з місцевого життя.
До роботи в районці редактор залучив талановитих і амбітних місцевих творчих людей – Юхима Гончаренка, Леоніда Сінькевича, Сергія Хруленка, Віктора Кушніренка, Наума Гетмана, Доната Стеллецького, Анатолія Онопрійчука, котрі стали справжніми фахівцями журналістики і відомими майстрами друкованого слова. Саме в ті роки було закладено надійні традиції творення районного видання, які примножувалися й розвивалися наступними поколіннями радомишльських газетярів.
Наразі це не залишилося непоміченим «наверху», і у 1961-му Леоніда Яроцького перевели до Житомира. Попервах він став, за сучасною термінологією, партійним функціонером, курируючи пресу в обкомі КПУ. А в 1970 році повернувся на творчу ниву і очолив головну газету області, редагував яку 13 літ. Під його керівництвом «Радянська Житомирщина» неодноразово перемагала у всесоюзних і всеукраїнський журналістських конкурсах та оглядах. А сам Леонід Васильович двічі відзначався премією Національної Спілки Журналістів України «Золоте перо».
Отримавши право на заслужений відпочинок, безробітним пенсіонером, проте, не став. Він викладав у Житомирському державному університеті імені Івана Франка, був житомирським власкором всеукраїнської газети «Злагода», писав статті, дослідження, есе, брошури, книжки. У його доробку – десяток книжок та 150 наукових праць (до слова, закінчив Леонід Яроцький Житомирський педагогічний інститут, аспірантуру при Інституті філософії АН України, захистив кандидатську дисертацію з філософії).
Чи не найвагомішою тематикою для його «вільної» творчості стала Друга світова війна. Вона увійшла в життя юнака з села Голуб’ятин Попільнянського району відразу із закінченням школи у 1941-му.  Служив він навідником кулеметної роти, а за звитягу в бою за населений пункт Люмен у Литві, де зі свого кулемета знищив вогневу точку ворога, отримав найвищу відзнаку солдатської доблесті – медаль «За відвагу». Був тричі поранений, після останнього, особливо важкого, під Кенігсбергом, півроку провів у шпиталях…
За внесок у перемогу над нацизмом Л.Яроцький нагороджувався орденами Великої Вітчизняної війни І ступеня, «За мужність» І ступеня, медалями, його трудовий шлях відзначений орденами Трудового Червоного прапора та «Знак пошани» та ін. Медаллю «За трудову доблесть» він був нагороджений у 1958 році як редактор радомишльської райгазети. 
Леонід Васильович Яроцький відійшов у засвіти у жовтні 2014-го. Пішов, можна сказати, зі свого трудового фронту, бо до останніх своїх днів творив і був сповнений нових творчих задумів, у полоні яких перебував упродовж свого світлого і гідного життя.

Газета «Зоря Полісся», 5 червня 2015 р.


вівторок, 2 червня 2015 р.

Полювання по-радомишльському і з Остапом Вишнею


Поки що немає підтвердженого факту перебування знаного українського гумориста і сміхослова Остапа Вишні в нашому краї чи його родинних звязків з ним. Але ще раз наголошу – поки що… А там – хтозна. Адже незбагненні шляхи й дороги великих.
Натомість шанувальників творчості митця на Радомишльщині – хоч греблю гати. Особливо в мисливському середовищі. Бо ж недарма багато цитат з гуморесок видатного українця стали крилатими. Деякі з них з його знаменитих «Мисливських усмішок» проілюстровано тут світлинами радомишльських мисливців середини ХХ століття (у кадрах - А.Лукашенко, А.Христенко, Г.Артьомов, І.Бойко, В.Бурлаченко, М.Семенов, Ю.Тимошенко, В.Дорошенко, О.Пузіков, М.Ковальчук та ін.).


Полювання, як бачите, не якась там легковажна дурничка, не дрібничка, а дуже й дуже поважна справа, особливо для таких громадян, як ми з вами...

«Відкриття охоти»



Всі, розуміється, зразу на гвалт:
— Чому «ружжо», коли насправді — «рушниця»... А як не хочеться, щоб була «рушниця», то вже «ружье», але ж ні в якому разі не «ружжо».
«Рушниця» — правильно. За всіма словниками — «рушниця». Згодний.
І «ружье» — правильно. Згодний. Це по-російськи.
А от мені хочеться, щоб було «ружжо», бо так називав цю річ той дід, що вчив мене колись з неї стріляти.

«Ружжо»



Полюєте, розумiється, ви з собакою, - лягавим улiтку, i з собаками - гончаками восени i взимку.
Для собак берiть харчi, миску, свисток, сурму (для гончакiв), поводок i нагая…

«Екіпіровка мисливця»



Екiпiруйтеся, дорогi товаришi мисливцi!
Не забувайте нiчого, бо в лiсi, чи на озерi, чи на лузi - нiде нiчого не дiстанете: все треба мати з собою!
Нi пера вам нi пуху!

«Екіпіровка мисливця»
  


Качка, як відомо, птах. Вона — літає.
Як її стріляти?
Дуже просто: цільтесь обов'язково в око. І бахкайте.
— Бах! — і в торбу! Бах! — і в торбу.

«Як варити і їсти суп з дикої качки»



Їдете ви компанією, тобто колективом, так чоловіка з п'ять, бо дика качка любить іти в супову кастрюлю з-під колективної праці.
У вагоні (чи на машині) зразу ж ви почуєте:
— Е, чорт! Стопку забув! Ви взяли?
— Взяв!
— Ну, як будемо вкупі, позичите!

«Як варити і їсти суп з дикої качки»
  
Стопки тут таки не видно. А от те, для чого вона призначена, - у лівому нижньому куті світлини.



Тут і починається найцікавіший момент полювання.
Це коли старі, досвідчені ваші товариші по полюванню починають розповідати різні надзвичайні випадки з мисливського життя.
Спільна для всіх мисливських оповідань риса — це те, що всі вони — факти, що все це насправді було, що: «розкажу, то не повірите, але це факт!»

«Як варити і їсти суп з дикої качки»



Мисливцеві, що йому вперше в житті доводиться їхати чи йти полювати вовка, раз і назавжди слід обов'язково запам'ятати стару нашу народну приповідку:
«Не бійсь вовка, — сідай у хаті».
Вовк — хижак і хижак лютий, кровожадливий, — проте боятися його нема чого…
Та хоч вовк, може, й не такий уже сильно полохливий, проте ще раз кажемо:
«Не бійсь вовка!»
Полювати вовка — це для мисливця і честь, і обов'язок…

«Вовк»