субота, 25 січня 2014 р.

Мийдодір для рідного слова


Значну загрозу нашій рідній українській мові несе не лише русифікація, що викликає в українців найбільше спротиву і опору, а й латинізація, на яку чомусь не надто звертають увагу.

26 липня 2011 р. було терміново скликано позачергову сесію Житомирської обласної ради. Чим же була викликана нагальна потреба у її скликанні, може, якимись надзвичайними й неординарними подіями? Ні, причини виявилися з одного боку надто банальними, а з іншого – просто дивними і водночас сумними.
Депутатів спішним порядком зібрали до Житомира для перейменування обласної комунальної установи «Житомирський обласний центр охорони здоров’я матері і дитини» на Житомирський обласний перинатальний центр.
А поспішність, з якою це робилося, пояснювалась бюрократичною казуїстикою, за якою чималі асигнування та сучасне і вартісне медичне обладнання, що призначалися для центру згори за відповідною державною програмою, мали бути спрямовані винятково на перинатальні центри. Житомирський центр матері і дитини слова «перинатальний» ні у назві, ані в статуті не мав, відтак омріяного медиками і громадою устаткування, як і відповідного фінансування, за чиновницькою логікою не міг отримати.
Що ж то воно за таке слово, яке так переполохало житомирян?
Скажу відверто, що саме тоді почув я його вперше. І був подивований, що латиною воно поєднує в собі вагітність, пологи, післяпологовий період – власне, те, що ми означаємо материнством,  як функцію жінки народжувати й виходжувати дитину.
І коли запитую котрогось із далеких від медичної галузі співрозмовників, чи знають вони, що таке перинатальний центр, більшість лише стинає плечима. А центр матері й дитини – цілком ясно і зрозуміло. Власне, й комп’ютер такого чужого українській мові слова не розуміє, бо підкреслює його за правописною програмою як помилку.
І такі масові перейменування відбувалися майже повсюдно в Україні…
Це лише один, але досить промовистий приклад того, як зрозумілі громадянам рідномовні поняття штучно замінюються й засмічуються чужими словами. У наведеному випадку - на догоду коштодавцю. Бо Національний проект «Нове життя - Нова якість охорони материнства та дитинства», у відповідності з яким виділялися значні кошти на створення перинатальних центрів, був профінансований рядом міжнародних організацій. Одначе зверніть увагу: у наведеній назві проекту жодної згадки про перинатальність нема, а йдеться натомість про охорону саме звичного нам материнства і дитинства. Але чиновники бачили тут тільки те, що хотіли бачити, а фінансовий чинник у їхньому погляді виявився визначальним.
Взагалі медична галузь, як на мене, стає однією з найнебезпечніших у впровадженні в нашу бутність чужих слів. Приміром, звернув якось увагу, що замість теж зрозумілих колись центрів чи станцій переливання крові, у яких зокрема збиралась донорська кров,  почали з’являтися трансфузіологічні заклади.
Або – з дитинства цілком усвідомлював, чим займається лікар, якого називали «вухо-горло-ніс». Можливо, звучить воно і не зовсім оковирно, але принаймні зрозуміло, бо узвичаєне тепер «отоларинголог» дитина (і не тільки) не лише не зрозуміє, а й не вимовить. Так само порівняйте наймення «зубний лікар»  і «стоматолог», «підвищений тиск» і «гіпертензія», «належний до тіла»  і «соматичний» та багато інших медичних понять.
А ще зараз масово вводиться в обіг термін «хоспіс», яким називають благодійну установу по догляду за безнадійно хворими людьми. Один з таких закладів, до речі, планують відкрити у нашому Радомишльському районі. Хоча здавна існують українські визначення для подібних установ - богадільня, притулок тощо.
Та медицина, на жаль, непоодинока у такій майже примусовій латинізації.
Грішать цим і освітяни, котрі, здавалося б, як ніхто інший мав би піклуватися про захист рідного слова. Днями, наприклад, в одній з педагогічних публікацій зустрів термін «пропедевтичний». Спеціаліст, до якого звернувся з цього приводу, детально намагався роз’яснити, що ж воно означає, і знаходив для такого тлумачення цілком слушні українські відповідники.
Я вже не кажу про нашестя іншомовних слів, пов’язаних з комп’ютерізацією: файли, смайлики та їм подібні буквально заполонили обігову мову. А чому не теки й малюночки?
Додайте сюди наймення окремих закладів, гучно розрекламовані з вивісок. Який, питається, стосунок до Радомишля мають «Фул-хаус», «Мак-дак», «Шервуд», втілені у назвах магазинів та барів?
Павло Загребельний якось на одній із зустрічей з читачами обурювався тим, що у київських ресторанах з’явилися сомельє. Так французи називають фахівців з розливу вин. Але ж, зауважив наш велет письменного слова, у рідній мові ще з прадавніх княжих часів існують власні назви для таких професій – чашник, підчаший, виночерпій. То навіщо ж приставати до французького визначення?
Полюбляють вставити екзотичне модне слівце у свої виступи й наші політики. Приміром, декілька років тому доходило до сміху, коли поважні нардепи, немов мавпуючи один одного, у своїх дискусіях раз по раз згадували чиюсь «харизму» або «харизматичність» (на зрозумілій мові – це вміння особи подобатися людям і впливати на них). Напевне тому і вподобали вони це слівце, бо надто важливою є така здатність під час виборчих перегонів.
То нехай там собі медики, педагоги та іже з ними у своєму колі вправляються на зрозумілих собі термінах (хоча це теж не зовсім і не завжди виправдано), не виносячи їх на широкий загал.
У ряді країн існує законодавча заборона на офіційне правописне використання іншомовних термінів та слів, якщо є відповідник цьому у своїй державній мові. От нам би такий підхід! Бо складається враження, що нині про чистоту рідного слова дбають лише поодинокі диваки-ентузіасти. Як скажімо, журналіст Юрко Зелений, котрий, мов казковий Мийдодір, разом з однодумцями намагається впроваджувати в обіг взамін іншомовних слів свої, придумані ним і ними відповідники.
Наприклад, замість маркера пропонується вживати слово «мітник», журналіст – це «новинар», афіша – «оголоска», спідометр – «швидкомір» тощо. І деякі з його слів уже починають уживатися.
Дехто, одначе, цим обурюється: мовляв, навіщо зайвий раз винаходити велосипед (нещодавно, між іншим, з приємністю почув, як у гурті підлітків між собою вони називали цей транспортний засіб «крутилом»), і, приправляючи сюди політику, починає волати при цьому про насильницьку українізацію, якою у нас і не пахне, та, власне, суттєво ніколи й не пахло. На жаль.
Бо коли надумаємо на ділі взятися рятувати рідну мову, то предмета порятунку вже може й не виявитися…

До речі. За висновками мовознавців-славістів серед слов’янських мов  найменш  засміченою  словами  іншомовного  походження  вважається чеська.  Для  прикладу,  автомобільні  фари  чеською  –  «свєтломети», маркер – «значкова». Слідом ідуть поляки, у яких, приміром, автомобіль – «самохід»,  той  же  маркер  –  «мазак».  Найбільше  чужорідних  слів –  у російській.  Мабуть,  невипадково  росіяни  найгірше  з-посеред  слов’ян розуміють  мову  інших  слов’янських  народів,  і  для  них  досить проблематично спілкуватися без перекладача з тим же чехом чи поляком. На  відміну,  скажімо,  від  українців  (звісно,  тих,  що  знають  українську), котрі  цілком  можуть  порозумітися  з  ними  сам  на  сам,  бо  мають  значно більше схожих споріднених слів. Поки що…


Газета «Зоря Полісся», 8 листопада 2013 р.


пʼятниця, 17 січня 2014 р.

Одна з яскравих сторінок нашого життєпису

У нього в дитинстві, як і у кожного з нас, було чимало захоплень. Завдяки трофейному батьковому акордеону,  маминим співочим талантам та дружбі з родиною знаних музикантів Мілієнків бавила юного Володю Шуневича музика, і він здобув початкову музичну освіту у радомишльській музшколі. Відвідуючи гурток авіамоделізму в Будинку піонерів, захопився хлопець повітроплаванням.
Та врешті пересилили таки батьківські гени. І коли після закінчення другої міської десятирічки настала пора вибирати подальший життєвий шлях, Володимир обрав учительську професію  і філологічний фах, вступивши до Київського педінституту. Після закінчення вишу навіть деякий час учителював. Але гору взяло прагнення творити та огранювати слово самому, і юнак обрав журналістику. Бо на ту пору вже почав подавати свої перші проби пера до газет.
Однією з них стала для Володі наша «Зоря Полісся», з якою він відтоді плідно й віддано співпрацює, а одного з корифеїв місцевого газетярства Анатолія Пилипенка, котрий (пухом йому земля!) нещодавно скінчив свій земний шлях, вважає своїм учителем і наставником, бо ж недарма приїхав на похорон востаннє йому вклонитися…
Газетярську стежину почав Володимир Шуневич топтати з багатотиражки Київського авіазаводу, що певною мірою змогла втілити в реальність його дитячі літакобудувальні мрії. Затим Володя працював у таких знаних столичних виданнях, як «Прапор комунізму» («Київський вісник»), «Правда України», співробітничав з «Комсомольськім знамєнєм».
«Правду написати не дадуть, а брехати не хочу», - розповідав згодом про ті часи в інтерв’ю з ним один з його тодішніх колег. Тому надто цінувалося вміння доносити до читача потрібну думку навіть поміж рядками.
Та попри чітко окреслені ідеологічні шори й недремне око цензури, робота у компартійних виданнях стала для молодого журналіста не лише чудовою школою журналістської майстерності, а й газетярської пильності.
Він часто нині згадує, як чергуючи у газеті, ретельно стежив за тим, щоби раптом не потрапили на газетні шпальти після помилок набірників ляпсуси на зразок «Леонід Брехнєв», «нескорений Сталінгад», «історичні (замість «істеричні») промови Гітлера» та їм подібні. Та одного разу все ж ледь не вляпався. Вже коли майже третину тиражу нового номеру «Прапора…» було надруковано, черговий редактор Шуневич раптом помітив, що в публікації матеріалу про гончарів іде заголовок «Поезія глини і говню». Друкарську машину довелося зупиняти, а наклад друкувати спочатку, уже з «вогнем».
Сьогодні це сприймається зі сміхом, тоді ж подібний «жартик» у газеті міг мати найсерйозніші наслідки.
З розвалом комуністичної імперії наказали довго жити більшість провідних газет радянської епохи і сповідувані ними принципи. Їм на зміну прийшли сучасні, вільні, розкуті. Одним з лідерів українського газетного тепер уже ринку стали в лихі 1990-ті «Київські відомості», де було зібрано тодішній цвіт столичної журналістики. Запросили до роботи у виданні й Володимира Шуневича.
Як зазначав Володя, особливо перебудовуватися потреби для нього не було, бо завжди тримав, кажучи журналістським штампом,  руку на пульсі часу, писав про цікаві події, цікавих людей, намагаючись у будь-якому явищі,  у людині побачити щось таке, чого інші не помічають. Бо саме це зрештою виходить цікавим для читача. Визнанням творчої майстерності стала премія журналістської спільноти «Золоте перо».  І ця його здатність повсякчас підтверджувалась у «Відомостях…» та додатку до них «Сільське життя», а затим у «Фактах і коментарях», куди він перейшов після розколу колишньої провідної газети і де працює донині.
З-під пера журналіста Володимира Шуневича вийшли тисячі газетних публікацій, розповідей, репортажів, досліджень. Він побував у багатьох «гарячих» точках і просто куточках колишнього СРСР, України та за їх межами. Не раз бував у горнилі чорнобильського лиха у 1986-му і в наступні роки, продовжуючи висвітлювати «чорнобильську» тему й досі. Володимир працював поруч з нині такими відомими метрами журналістики як Олег Ситник, Віктор Безкоровайний, Володимир і Юлія Мостові, Микола Луків, Володимир Кулеба, Іван Коваль, Євген Якунов, Юрій Хлистун, Сергій Доценко, Олександр Швець, багато з яких ставали для нього не лише колегами по перу, а й друзями.
Героями його розповідей були провідні діячі і відомі особистості сучасності: політики, військові, космонавти, вчені, господарники, митці, з якими Володимир не лише спілкувався особисто, а й підтримував потому дружні зв’язки. Серед них - Павло Попович і Віталій Жолобов, Михайло Калашников і Олексій Маресьєв, Володимир Дурдинець і Валентина Шевченко, Борис Патон і Олег Антонов, Микола Касьян і Руслан Аушев, Микола Олялін і Вадим Ільєнко.
Проте, якими б світами не водила його журналістська стежина, він повсякчас тримав зв’язок з рідною Радомишльщиною. І тоді, коли живі були батьки, і дотепер. Володимир залюбки приїздить до місць свого дитинства і юності, гідно пропагує рідну землю на всеукраїнському рівні. У його творчому доробку  - опубліковані у центральній пресі розповіді про подвиги земляків-героїв, про танкістів-кантемирівців під Заньками (до речі, одним з ініціаторів і натхненників встановлення танка-пам’ятника в селі була його мама Зінаїда Іванівна), про звитяжні сторінки життя Івана Хитриченка, Петра Жудри і Миколи Крепченка, Петра Шкідченка, Івана Туркенича і Валентини Прушківської, авіаінженера Михайла Березюка, про творчі злети Риви Балясної та Ніни Матвієнко.
У свої 60 він, як мовиться, не збавляє темпу і охоче співпрацює з обласною газетою «Ехо», яку очолює знайомий йому ще зі шкільних лав Володимир Яцкевич, і, звісно, із «Зорею Полісся», оповідаючи про батьків, рідних, друзів, вчителів, наставників. Брав Володимир участь у творенні чотирьох томів книги «Незгасний вогонь пам’яті».
- Наша радомишльська земля, її люди і минувшина такі цікаві, що писати про них журналістам і дослідникам вистачить ще на багато років, - зазначав з цього приводу В.Шуневич.


В одній з останніх своїх публікацій у нашій газеті Володя відкрив землякам свого батька Петра Івановича, шанованого фронтовика і педагога, ще й як літописця Радомишльщини, що залишив у спадок землякам чимало цікавих і унікальних, зроблених ним піввіку тому світлин з краєвидами рідного краю. Власне, творчий доробок самого Володимира теж є вагомою спадщиною для краян.
Захоплюють читачів його розповіді про минуле Радомишля і рідної Потіївки, де народився 17 січня 1954-го. У краєзнавчих публікаціях журналіста – дослідження місцевих переказів, легенд, топонімів, версій їх походження. Приміром, повідав він свого часу власне тлумачення назви Радомишля,  вважаючи її похідною від котрогось знаного місцевого можновладця.
«Кожен з нас – це сторінка в історії Радомишля, з яких складається велика книга його життєпису», - написав свого часу В.Шуневич в одній зі своїх журналістських публікацій. Життєвий і творчий шлях Володимира – це, безумовно, одна з яскравих таких сторінок.

«Зоря Полісся»,  17 січня 2014 р.