пʼятниця, 15 червня 2018 р.

З емблемою Червоного Хреста

Нещодавно виповнилося сто років з часу створення Українського Червоного Хреста. Постала ця громадська організація за Української гетьманської держави 15 квітня 1918 року з ініціативи Всеукраїнського з’їзду лікарів, що проходив тоді в Києві. Проте виникла вона, як мовиться, не на порожньому місці, а на базі місцевих осередків червонохресної організації, що діяли на українських теренах ще з ХІХ століття. І про це наголошувалося на з’їзді.

На Київських теренах червонохресний рух започаткувався  з утвореної у 1878 році Маріїнської громади сестер милосердя Червоного Хреста, що надавала благодійну медичну допомогу киянам і діяла під піклуванням імператриці Марії Федорівни. Власне, за цим прикладом доброчинні заклади тоді почали ширитися і в інших містах. У Радомислі, приміром, відкрились богадільня, нічліжний притулок, згодом активізувалась діяльність Кураторства народної тверезості, що розгорнуло мережу чайних, їдалень, бібліотек-читалень, лекторіїв, вечірніх та недільних класів, театральних гуртків, аби відволікти громадян від пиятики.


У повітовому Радомислі благодійні піклувальні заклади містилися на розі вулиць Купальної та Троїцької.

У 1898 році навколо Маріїнської громади офіційно зорганізувалось Київське місцеве управління Російського товариства Червоного Хреста. Очолила його дружина Київського губернатора Софія Драгомирова. А до кола фундаторів і почесних членів управління увійшли засновник Червоного Хреста Анрі Дюнан, а ще – знані меценати та благодійники, серед яких – Микола і Єлизавета Терещенки, Варвара Ханенко, граф Адам Ржевуський, графиня Марія Браницька (вона була власницею величезних маєтностей, що охоплювали й Радомишльщину, а з утворенням підрозділів товариства на місцях до того ж очолювала Білоцерківський комітет).
У Радомислі головою новоутвореного комітету стала дружина повітового предводителя дворянства Софія Корчакова-Сивицька. «Товаришем голови» (по сучасному – заступником) був обраний землевласник і меценат Роман Вержбицький. Скарбником – Каетан Бялобржевський. При комітеті було відкрито амбулаторну лікарню, завідував якою Ісидор Шабліовський.
У  1900 р. на посаду предводителя дворянства Радомисльського повіту заступив барон Віктор Унгерн-Штернберг, якого обрали й головою комітету Червоного Хреста. Він очолював повітовий червонохресний комітет майже до своєї смерті: у 1919-му його розстріляли чекісти. Заступником голови став мировий посередник Микола Широков, а скарбником – лікар Іван Судаков.
Потому лікарнею завідували І.Судаков та Касьян Цвейфель. В положенні про амбулаторію зокрема вказувалось, що працює вона безкоштовно, а хворих приймає з 10-ї до 12-ї години.
До активу радомисльської організації в різні роки входили скарбники Козьма Горбач, Макар Ровинський, діловоди Микола Березівський, Василь Проталинський, Володимир Мусялковський, Йосип Криворотенко, а також шановані містяни – міські голови Никодим Гарбаров і Феодосій Гринцевич, голова з’їзду мирових суддів Олексій Полянський,  очільник повітової земської управи Костянтин Григорович-Барський, повітовий справник Микола Райченко, священик Петро Робаківський, наглядач міського училища  Микита Фініцький, нотарій Карпо Григор’єв, податний інспектор Василь Богданов, почесні міщани Павло Меленєвський, Євген Гарбаров.
Значно активізувалась діяльність організацій Червоного Хреста і спрямування до його скарбниці пожертв під час російсько-японської війни 1904-1905 р.р. На Далекосхідний театр військових дій один за одним вирушали червонохресні санітарні загони, з-поміж них і Київський, сформований при Маріїнській громаді. Відомо, що сестрою милосердя Червоного Хреста на тій війні була Олімпіада Пащенко, українська просвітниця та громадська діячка, яка після повернення з Далекого Сходу певний час працювала вчителькою Ставецької школи. Її нагородили медаллю Червоного Хреста «В пам’ять російсько-японської війни». Надавав значну допомогу Радомисльський Червоний Хрест утвореному на початку війни повітовому комітетові з опіки родин нижніх військових чинів, що були призвані на війну. 
Показово, що у ці роки заступником голови Радомисльського комітету Червоного Хреста став повітовий воїнський начальник Йосип Старковський.
Подібне відбулося і в пору Першої світової війни, коли координацію допомоги від червонохресної організації повіту здійснювали тодішній воїнський начальник Василь Богданов і очільник земства К.Григорович-Барський, що до того ж був членом Державної Думи. На тлі повідомлень про вбитих і поранених у горнилі світової бійні земляків збиралися пожертви родинам загиблих, кошти на допомогу тим, хто зазнав поранень чи каліцтв.
Плідно співпрацюючи з Міжнародним Комітетом Червоного Хреста, у 1918-му насамперед взяв на себе турботу про біженців та військовополонених Першої світової й новоутворений Український Червоний Хрест, а ще – піклувався про інвалідів та дітей-сиріт, про організацію лазаретів, шпиталів, пунктів харчування, зосередив значну увагу на боротьбу з голодом та епідеміями.  Проте, зважаючи на загарбання України більшовицькою Росією, проіснувала Українська червонохресна організація недовго. З доручення уряду УНР в екзилі вона продовжувала діяти, але вже не підпадала під патронат Міжнародного Червоного хреста.
Натомість після захоплення влади більшовиками Раднарком вже у січні  1918-го ліквідував товариство, а майно та активи осередків забрав у державну власність, порушивши один з фундаментальних принципів діяльності цієї організації – її незалежність.
Червоний Хрест на українських теренах, одначе, продовжував свою діяльність, хоча після окупації України більшовицькою Росією став так само залежним від влади. Це виразно проглядалося під час голоду 1921-23 років, що спочатку охопив Поволжя та південь України, а потім поширився й на інші українські землі, звідки більшовиками масово силоміць вилучалися й вивозилися продовольчі запаси.
Український радянський Червоний Хрест виявився цілковито підпорядкованим урядовій політиці, що попервах  всіляко заперечувала голод в Україні, спрямовуючи допомогу лише голодуючим Поволжя. Відтак Міжнародний Червоний Хрест, Американська Допомогова Асоціація та інші міжнародні структури надсилали сюди допомогу напряму, всупереч запереченням офіційної влади. Для прийому міжнародних посилок було визначено перелік міст, де облаштовувались продовольчі склади. До цього реєстру увійшов і Радомисль.
Фактично лише у 1923 році, коли очільники товариств Червоного Хреста Росії, України, Білорусі, Вірменії та Червоного Півмісяця Азербайджану підписали декларацію про об’єднання, Червонохресний рух в СРСР було легалізовано і підпорядковано міжнародній організації Червоного Хреста. Проте державного контролю і відповідного спрямування його діяльності Радянський Уряд не облишив. І це ганебно далося взнаки вже у роки Другої світової війни: СРСР став єдиною країною, що відмовилась співпрацювати з Міжнародним Червоним Хрестом, залишивши напризволяще і без будь-якої допомоги та підтримки мільйони полонених червоноармійців.
А Український Червоний Хрест відновив своє самостійне членство в Міжнародному Комітеті Червоного Хреста зі здобуттям незалежності України – у вересні 1993 року.








вівторок, 5 червня 2018 р.

Зірковий футбольний десант у Радомишлі


«Капітан збірної України Владислав Ващук отримує м’яч у карному майданчику і влучним ударом надсилає його у ворота, відкриваючи рахунок у грі!»...
Приємно, що такі ось слова, які ще декілька років тому втішали серце кожного українського футбольного вболівальника, знову пролунали у репортажі про матч української збірної. Щоправда, вже – ветеранської. А стосуються вони поєдинку, який національна збірна України серед ветеранів провела 2 червня 2018 року в Радомишлі проти місцевого ветеранського Футбольного клубу «Радомишль».
Чудову нагоду побачити на полі нещодавніх зірок українського футболу подарували радомишльським любителям футболу новий преміум-спонсор Національної збірної команди України з футболу «Перша приватна броварня» та Телеканал «1+1» у рамках спільного проекту «Вірні збірній!». У такий спосіб вони залучають до активної підтримки головної футбольної команди країни якнайширше коло вболівальників – теж збірну, яка, слід сподіватися, підтримуватиме наших гравців незалежно від результату конкретного матчу і покаже, що українці вміють уболівати красиво та від усього серця.
Тож, охопивши 55 міст України, футбольне свято «Вірні збірній!» завітало й до Радомишля.


Шанованим гостям радомишляни піднесли коровай, учасників свята привітали міський голова Володимир Тетерський, виконавчий директор ПАТ «ПБК «Радомишль» Сергій Гавриленко, віце-президент ФФУ, президент Асоціації ветеранів футболу України Олег Собуцький (він, до речі, зіграв у складі збірної).

 







Матч ветеранських команд став яскравою родзинкою дійства, адже поруч з капітаном на поле вийшли такі знані майстри як Святослав Сирота, Сергій Попов, Богдан Шершун, Віталій Косовський, Юрій Максимов, Сергій Ковалець, Віталій Самойлов, Андрій Оксимець, Володимир Бондаренко, Олександр Венглинський, Сергій Нагорняк, Едуард Цихмейструк, яких готували до гри тренери – уславлені Анатолій Дем’яненко і Володимир Лозинський.



- Національна збірна України серед ветеранів є повноцінною футбольною одиницею, що виступає під егідою Федерації футболу України, - зазначив Анатолій Васильович Дем’яненко. – Ми проводимо благодійні матчі в підтримку ветеранів АТО, родин загиблих, українського війська, в підтримку миру та єдності в Україні, як і оцей – у Радомишлі. А ще це – чудова пропаганда футболу. Та насамперед гра, бо граємо в міжнародних поєдинках, готуємось до європейських і світових футбольних турнірів ветеранів, тому гравці команди тримають себе у тонусі і в формі.

 
І матч у Радомишлі це підтвердив. Радомишляни, слід сказати, теж, беручи участь в обласному чемпіонаті ветеранів, готувалися до поєдинку не вряди-годи. Суперники грали безкомпромісно й непоступливо, проте – коректно. І сприяла цьому впевнена суддівська робота бригади арбітрів – Олега Соболевського, Олександра Макаренка, Михайла Сорокіна.
І хоч всякчас прагнули загострювати атакувальну гру та загрожувати воротам збірної радомишляни Геннадій Король, Арсентій Головченко, Олег Міцкевич, Андрій Глистюк, Василь Лузан та їхні партнери, але зірковий клас узяв таки гору.




 







Перевага збірної відчувалась упродовж усього матчу, і в другому таймі втілилась в ще один гол, який забив Едуард Цихмейструк.
А після матчу імениті гості щедро дарували вболівальникам автографи, проводили з усіма бажаючими фотосесії, відповідали на запитання.





Потому свято продовжилось у міському парку. Тут відбулися показові виступи представників ще однієї збірної України – з футбольного фрістайлу, проводилися конкурси знавців історії головної команди країни, вікторини. І дорослі, й діти мали змогу пограти у настільний та комп’ютерний футбол, позмагатися у конкурсах на силу удару та техніку футбольної гри.





Переможці і призери цих цікавих і захопливих змагань отримали подарунки від організаторів. А ще двом місцевим щасливцям дісталися два сертифікати на поїздку разом з національною збірною України на матч у турнірі «Ліги Нації», що пройде цієї осені.
Тож примітно, що до широкого вболівальницького загалу української
збірної долучився й відчутний голос радомишлян.


Газета «Зоря Полісся», 15 червня 2018 р.

неділя, 20 травня 2018 р.

«Не допускаючи ідіотської тяганини…»


Постановою зловісної «трійки» при управлінні НКВС по Житомирській області від 9 грудня 1937 року було присуджено до розстрілу Коломацького Степана Костянтиновича, котрий, як зазначалося у протоколі засідання, був служителем релігійного культу в місті Радомислі. Вирок виконали через двадцять днів.

У чому ж завинив перед радянською владою отець Степан? В обвинувальному висновку, що його склав начальник Радомисльського райвідділення НКВС сержант держбезпеки Горохов, у провину священикові висувалось систематичне проведення контрреволюційної поразницької агітації серед населення, яка спрямовувалась проти владних заходів. Наводились зокрема свідчення, що той начебто закликав  не працювати у релігійні дні, і це негативно впливало на виконання «політичних кампаній», а ще – поширював серед колгоспників провокаційні чутки, що на Україну прийде Гітлер, і влада зміниться, тримав зв’язок з іншими священнослужителями, проводив церковні обряди та пропагував серед колгоспниць релігійну віру, без якої їм нібито жити не можна, закликав їх клопотати про відкриття церкви.
Висунуті звинувачення священик рішуче заперечував, хоча й визнавав, що відправи здійснював, бо за своїм сумлінням не міг відмовити людям, які до нього зверталися, адже несінню слова Божого він присвятив усе своє життя...
Степан Коломацький народився в селі Дібрівка Таращанського повіту на Київщині у 1874 році у священицькій родині. Здобув релігійну освіту: закінчив Київську духовну семінарію, потім – Академію. У 1904 році був висвячений священиком. Проте зайнявся вчительством. Зазнав особистого горя – овдовів і сам виховував доньку.
У 1914 році Степан Костянтинович переїхав до Радомисля і став законовчителем Радомисльської чоловічої гімназії. Одначе у 1919 році більшовики гімназію скасували, а з навчальних програм усіх закладів освіти викладання Закону Божого вилучили.

Радомисльська чоловіча гімназія.

З 1922 р. отець Степан ніс священицьку службу у Свято-Миколаївському соборі, а коли у 1930-му влада закрила цей храм, служив у Верлоцькій церкві. У 1935 заборонили й її, відтоді він знову осів у Радомислі.

Свято-Миколаївський храм у Радомислі. 1941 р.
Малюнок А.Політа.

Цікаво, що у 1919 р. тут його шляхи перетнулися з колишнім колегою по навчанню у семінарії – радомишлянином Миколою Архиповичем, який тоді певний час викладав теж у радомисльській гімназії, але – жіночій. За Центральної Ради полковник Архипович входив до державної комісії з організації української армії, займався створенням для неї військових шкіл. Мабуть, якби про цей факт дізналися чекісти, «провина» Степана Коломацького дістала б зовсім інший окрас.
Проте й без того органи знайшли «вагомі підстави» для її перекваліфікації. З Радомисля справу направили до спеціальної колегії Житомирського обласного суду. І отам з нею вже відбулися дивні переміни. У згаданій постанові «трійки», яка штампувала нашвидкуруч фабриковані вироки, навіть не вникаючи у їх неоковирність, не те що абсурдність, з’явилися звинувачення, що наслідком контрреволюційної діяльності С.Коломацького стало те, що у селі Дібрівка (!) відбувалися неодноразові «волинки» (цим жаргонним слівцем радянські каральні органи іменували факти зволікань та ухилянь при колективізації чи під час виконання важливих господарських і громадських робіт). Фальсифікатори  навіть не вчиталися у матеріали справи, у яких Дібрівку згадано тільки як місце народження Степана Костянтиновича, котрий жив і служив задалеко від своєї батьківщини – у Радомислі.
Крім того, за висновками «трійки» отець Степан виявився уже членом контрреволюційного угрупування, очолюваного архиєпископом Української Автокефальної Церкви К.Малюшкевичем, котрий начебто й завербував Коломацького, і за завданням якого той вів ворожу діяльність. Проте Малюшкевич на ту пору вже кілька місяців, як був репресований і засуджений до розстрілу. Втім, фабрикуючи подібні справи, енкеведисти та іже з ними на такі «дрібниці» уваги не звертали. Головним для них було підвести звинуваченого під розстрільну статтю.




Адже для державної каральної системи Степан Коломацький вважався передусім просто священиком, і вже через це – ворогом. Комуністична влада, яка всякчас відкрито називала релігією опіумом для народу, ще з 1919 року взяла на озброєння слова вождя світового пролетаріату В.Леніна, що «потрібно якомога швидше покінчити з попами та релігією. Попів слід арештовувати як контрреволюціонерів та саботажників, розстрілювати нещадно і повсюдно». І цієї лінії вона дотримувалась неухильно, наслідуючи ще одну відому ленінську вказівку: не допускати у таких акціях «ідіотської тяганини».
Першою хвилею боротьби з «релігійним дурманом», яку більшовики почали у 1925 році, створивши Спілку войовничих безбожників, стало масове закриття храмів, їх руйнація, підпали. Відтак, якщо закривалась церква, священик зоставався без роботи. Але, попри відсутність культової споруди, люди залишалися вірними вірі та релігійним традиціям, тож продовжували звертатися до своїх пастирів, несвідомо роблячи їх заручниками системи. А це ставало зручною підставою для звинувачень священиків у незаконній релігійній діяльності, адже богослужіння їм дозволялися лише у діючих храмах.
Позаяк, не маючи місця служби, як і С.Коломацький, оселилися в райцентрі настоятелі сільських парафій В’ячеслав Грищинський, Георгій Зеленцов, Григорій Коломацький, Яким Руденко, Десидерій Чернецький. У зловісному 1937-му всі вони потрапили під криваві жорна репресій.

Газета «Зоря Полісся», 18 травня 2018 р.


четвер, 17 травня 2018 р.

Як ставчан робили «ленінцями»


Мабуть, таки невипадково більшовики обрали 1924 року на Радомишльщині для увічнення пам’яті свого вождя В.Леніна село Ставки. Бо саме це стародавнє поселення з початком у 1917-му української національно-визвольної революції стало одним із її форпостів. Із стін ставецької земської школи, у якій навчалися не лише діти місцевих селян, а й з багатьох довколишніх сіл, вийшли, приміром, знані діячі революційного руху Юліан Мордалевич, Антон Вернигора, Микола Омелюсик. Посіяне добірне зерно не могло не прорости. Тож радвлада відразу заходилась ревно вичищати «антирадянські елементи», щоби не псували вони «світлу й величну» назву села. Репресивна машина працювала на повну потужність.
Як зазначає знаний ставчанин правозахисник Василь Овсієнко, під час Великого Терору, що розпочався 5 серпня 1937 року за протоколом Політбюро ЦК ВКП(б) П 51/94 «Про антирадянські елементи», у його селі однієї ночі було заарештовано 19 чоловік – усе найграмотніших людей. Ніхто з них не повернувся – «тройки» виконували смертні вироки негайно...
1937-38-й вважаються роками піку каральних більшовицьких репресій. Проте у Ставках вони не припинялися упродовж усього радянського періоду історії цього населеного пункту. Скажімо, той же Овсієнко зазнав переслідувань у часи брежнєвського «розвинутого соціалізму».
Перша повальна чистка в селі, що вже дістало назву Леніне, сталась 28 червня 1928 року. За реєстрами меморіального видання «Реабілітовані історією», того дня арештували 18 ставчан, яким було інкриміновано антирадянську пропаганду й агітацію та участь у контрреволюційних організаціях – Степана Волинця, Олександра Глущенка, Аврама й Антона Гончаренків, Тараса Колоса, Мефодія та Юхима Науменків, Андрія і Костянтина Ніколаєнків, Михайла Овсієнка, Михайла Олійника, Петра Онищенка, Андрія Писаренка, Григорія Римаренка, Григорія Середенка, Степана Стельмаха, Івана та Юхима Сутковенків. Усіх їх засудили на різні терміни ув’язнення або «суворої ізоляції».
Затим прийшла черга «великого переселення» 1930-1933, коли масово почали розкуркулювати і виселяти цілими сім’ями на Соловки чи у Сибір усіх «соціально-небезпечних елементів», незгодних приставати до колгоспного ладу. Під цю категорію потрапили родини Бондаренків, Богданенків, Іващенків, Мельниченків, Мордалевичів, Сергієнків, Василенків.
Решту добивали у 1937-38-му. Тоді вже лік пішов на десятки, притому вдруге потрапили під криваві жорна й ті, хто, відбувши попереднє заслання, усе ж повернувся додому.
Продовжилися репресії й після війни. У повоєнній довідці-характеристиці райвідділу НКВД вказувалося, що велика кількість населення була лояльною до німецької влади. Тож насамперед органи вичистили усіх, хто співпрацював з окупантами або ж був членом родини зрадника. Серед таких опинився, наприклад, священик Михайло Михальченко, який ніс у селі пастирську службу, коли окупанти дозволили відкрити в селі церкву.
А у 1952 році гебісти раптом взяли в облогу хутірець Жадок, що тулився у лісі поруч із селом край старої дороги на Радомишль. Тут ще у 1920-х осіла родина Василенків. Батьки, проте, згодом перебралися в село, а діти залишились. Як потім з’ясувалося, через цей закуток постійно проходили рейдуючі групи ОУН-УПА, що їх підтримували місцеві мешканці – переховували, підгодовували, інформували про небезпеку, тримали у схованках національно-патріотичну літературу, яку повстанці розповсюджували в регіоні.
У березні 1952 було заарештовано господаря Миколу Василенка, а через рік – його тітку Зінаїду Овсієнко та її 16-річного сина Дмитра. Усіх трьох їх засудили на 25 років позбавлення волі. Але за Хрущовської відлиги вироки переглянули. Миколі термін ув’язнення скоротили до 10 років, Зінаїді й Дмитру – до семи. Парубка, проте, у 1958-му засудили вдруге, але осудним він уже не став, ймовірно на допитах і в «зоні» з ним добряче «попрацювали» навкулачки, позаяк направили його на тривале примусове лікування у «психушку». Втім «шизо»-діагноз у ту пору цілком могли приліпити кому завгодно, адже відхилення від пропагованого стандартного образу «совєтского чєловєка» вже саме по собі вважалося аномалією.
Натомість кількісний склад ставецьких «нащадків Леніна» з року в рік скорочувався. Відтак у 1959 році до Леніного приєднали не лише довколишні хутори Жадок та Ставочок, а й сусідні Мінини. Адже клята статистика всякчас засвідчувала повсюдні стрімкі темпи скорочення чисельності сільського населення. Приміром, якщо у 1925 році на початку Ленінського етапу Ставків тут налічувалося 1682 жителі, то за реєстром 1973 року по всій сільській раді рахувалося їх 2127. І це - з приєднанцями, а також з Мар’янівкою, Руднею Городецькою і Ставецькою Слободою.
Ліквідація Жадка водночас мала посприяти й викоріненню його народної назви, бо селяни почали прозивати поселення «бандерівським хутором». Біля самісінького Леніного!
Микола Василенко після відсидки одружився, жив спочатку в Кичкирях. Потім пристав до другої дружини – вже у Леніному. Зінаїда тимчасом залишилась на хуторі, згодом доживав там свого нещасного віку й Дмитро, що повернувся додому інвалідом.
– Був він сумирний, сердечний і привітний, – розповідає ставчанка Ніна Овсієнко, у дівоцтві – Василенко, тож у її родоводі переплелися ці два прізвища. – Приходив до нас, ми його годували завжди, чим могли –  ділилися: картоплею, олією, цукром, салом. Та хилився Дмитро не до кожного, адже «дурником» його подекуди називали чи ще як ображали. Коли десь присяде відпочити, завжди був з газетою в руках. Добре пам’ятав дати, події, деякі непомітні дрібниці. «Чорної хвороби» він в ув’язненні дістав. Били його там сильно. Хотіли ми його десь у селі улаштувати, виділити якусь кімнату. А він каже – ні, я тут народився, тут жив, тут і помру. Казав: я відчуваю, коли в мене приступ хвороби, а в селі я буду людей лякати…
А якось хатина Зінаїди та Дмитра таємниче загорілась. У селі тоді подейкували, що її хтось підпалив навмисне. Проте – відбудувалися.
– Хату їм допоміг перекрити соломою мій батько, – продовжує Ніна Федорівна. – Він був майстром крити куликами. Але ходив туди так, щоб менше хто бачив. І хоч багато що знав про Зіну, нам особливо нічого не розказував. Тоді взагалі було лячно про щось розпитувати чи цікавитись. Бо двоє говорять, а десятеро слухають, і хтось із них потім комусь про це доповідає…
Микола відійшов у засвіти у 1983-му, Зінаїда у 1987-му. Ховали їх здебільшого найближчі родичі, інші з остраху не наважувалися, адже тавро «неблагонадійності» трималося міцно, і для багатьох ставало таким собі запобіжником для більш близьких стосунків.
Дмитра поховали рідні у 2009-му. Відспівування також не було. Наразі у лютому 2018 року активісти «Свободи», «Просвіти» віднайшли Дмитрову могилу, а отець Мирослав Жилич виконав усі належні відправи, щоби упокоїлась душа його у вічності.


– Нам теж підпалювали хату, – ділиться спогадами Н.Овсієнко. – Це була вже помста за Василя.
У 1973 році Василя Овсієнка – брата чоловіка Ніни Федорівни – за антирадянську агітацію та пропаганду (розповсюдження так званого «самвидаву») засудили на 4 роки позбавлення волі в таборах суворого режиму. Відтоді потрапили у «зону особливої уваги» й усі його рідні та близькі.
– Саме 1973-го ми побудувалися і перейшли у новий будинок, – згадує жінка. – Але електрику нам ніяк не хотіли підводити. Більше року «збиралися». Я не витерпіла, написала в журнал «Перець». Зреагували швидко, провели, все чин чином. А от у переддень 30-річчя Перемоги до нашої оселі раптом завітали електрики, щось там покопирсалися й пішли. А за два дні, 9 травня, після мітингу з відкриття обеліска загиблим всі відразу пішли на «гробки» (Пасха того року припала на 4 травня). Раптом біжать люди й кричать: «Ніно, твоя хата горить!»
Як з’ясували пожежники, загоряння сталося через «жучка» з товстого дроту, що з доброго дива опинився в проводці, перемкнув її, й вона загорілась. Але ж окрім електриків ніхто в мережі нічого не робив! Нам навіть страховку не сплатили. Коли я згадала про тих візитерів, мене відразу викликали в КДБ, проте розмову швидко перевели на Василя. Цікавились його друкарською машинкою, яку він замовив через «Посилторг», і вона деякий час так і лежала запакованою у братовому помешканні. Розпитували, що читаю, зокрема про «Собор» Гончара допитувались. Я його колись придбала відкрито в книгарні і, звісно, читала. То вже потім цей твір заборонили. Викликали туди часто, по декілька разів на рік, бо «доброзичливців» вистачало…
Збіг чи ні, але коли у 1973-му Василя засудили й посадили, до села прибули нібито за направленням кілька новоселів. Один з тих «молодих спеціалістів», тримаючись поодаль, всякчас чомусь начебто випадково супроводжував Ніну Федорівну, коли їй доводилося кудись іти у справах.
Надмірну увагу відчувала жінка й на роботі – працювала вона вчителем математики та фізики, а потім ще й хімії. Саме отой «доважок» по декілька разів на рік перевідували перевіряльники. Але, навчена досвідом, жодного шансу до чогось причепитися вчителька їм не давала.
Овсієнки боялися про щось відверто говорити між собою в хаті. Знали, що їх «слухають». При потребі йшли на городи, прогулювалися до лісу.
А ще чула, як її поза очі називали «бандерівкою». Хоча здебільшого люди все розуміли й відчували. Врешті справжні авторитет та шану до Ніни Федорівни односельці засвідчили у 2006-му, обравши її сільським головою.
Але за радянських часів страх, посіяний між ними системою, тримав міцно. Приміром, коли у 1988-му повернувся із таборів до рідного села Василь Овсієнко, він запропонував утворити в селі осередок, ні, зовсім не Руху чи, не доведи Господи, Гельсінської спілки, а офіційно дозволеного владою Товариства української мови. Однак у середовищі тодішньої сільської інтелігенції не знайшлося бодай трьох охочих. Скоріше за все тому, що ініціатива йшла від недавнього політв’язня, від якого все ще вважалося за безпечніше триматися подалі.
І навіть вже у незалежній Україні намагання окремих активістів ініціювати повернення селу його історичної назви, аби позбутися нарешті ленінського спадку, підтримки не мали. Лише після революції Гідності та ухвалених під її впливом декомунізаційних законів пам’ятник вождю світового пролетаріату в селі таки демонтували, а Верховна Рада після відповідних процедур перейменувала Леніне знову на Ставки.
І цей крок хоч якоюсь мірою став даниною пам’яті безневинно убієнних, замордованих та покараних комуністичним режимом кількох поколінь ставчан.


Газета «Зоря Полісся», 18 травня 2018 р.


пʼятниця, 13 квітня 2018 р.

Чорний Великдень Хомівки


25 квітня 1943 року жителі захованої в притетерівських лісах Хомівки традиційними віншуваннями «Христос Воскрес! Воістину Воскрес!» щиро вітали одне одного з Великоднем. Дарма що вже майже два роки село перебувало під окупацією гітлерівської Німеччини, традиційних християнських святкувань хомівчани дотримувалися. Більше того, за окупаційної влади селян за віру вже не переслідували. Притому в селі, де споконвіку дружно сусідували і католики, і православні, шанували свята, так би мовити, і свої, й сусідові. У 1943-му, до речі, пасхалія обох конфесій збіглась у даті.
Так само усіх хомівських вірян вже на другий святковий пасхальний день спіткала біда. Зранку в село в’їхала величезна валка підвід, а Хомівку зусібіч оточили вартові.
Зігнавши усіх без винятку мешканців на сільський майдан, карателі «за співпрацю і зв’язок з партизанами» привселюдно розстріляли працівника місцевого лісопильного заводу Петра Мариношенка, а селянам оголосили, що відсьогодні їхнього населеного пункту не існуватиме. За постановою гебітскомісаріату в Хомівці скасовувалась утворена ще на початку окупації німецька управа (їх, між тим, було в районі лише декілька), а на селян чекає суворе покарання. І на підтвердження оголошеного вироку село скорим часом цілковито було охоплене вогнем.


Петро Ничипорович Мариношенко.

Така каральна акція була викликана нападом напередодні партизанського загону саме біля Хомівки на німецьку автоколону, що рухалась з Кримка.
У протидії з диверсійними вилазками підпільників та партизанів гітлерівці цілком наслідували запроваджений більшовиками ще за часів української національно-визвольної боротьби 1918-1922 років принцип «отвєтчіков», коли за ту чи іншу протидію «новому міру» радянська влада без розбору нещадно карала десятками й сотнями навмання обраних заручників із ближніх сіл.
А в роки Другої Світової у сумнозвісній білоруській Хатині нацисти вбили та спалили живцем 149 жителів села, у тому числі 75 дітей, помстившись у такий жахливий спосіб за засідку, яку тут влаштували партизани поліційному охоронному батальйону. В тій збройній сутичці загинув улюбленець Гітлера олімпійський чемпіон Г.Вельке.
Ще жахливішою і найбільшою за кількістю подібних безневинних жертв стала інша березнева трагедія 1943-го – Корюківська. У цьому райцентрі на Чернігівщині окупанти за партизанський наскок вимістили свою лють теж на місцевих жителів. Каральною акцією усіх корюківчан (біля семи тисяч!) було знищено, а саме містечко майже повністю спалили.
Чи потрібні були ці локальні й аж ніяк непідвладні ходові війни «перемоги», що оберталися такою кількістю жертв серед мирного населення?
Та, як зазначав, оповідаючи зокрема про звитягу партизан М.Наумова під Хомівкою, у своїх мемуарах Іван Хитриченко, командир партизанського з’єднання, що діяло в радомишльських лісах, у такий спосіб партизани давали зрозуміти окупантам, що вони аж ніяк не господарі на нашій землі. Проте ні він, ні інші партизанські проводирі, як не прикро, не згадували, у який жахливий спосіб мстилися за їхні вилазки гітлерівці місцевим жителям.
Втім крилате «ми за ценой нє постоїм» з’явилося не саме по собі. І свого презирливого ставлення до тих, хто просто собі жив під окупантом, радянська влада не приховувала. Усі повоєнні роки, аж до розпаду СРСР, у будь-яких анкетах чи автобіографіях громадяни мали неодмінно вказувати на факт свого перебування (або ж батьків) на окупованих територіях. Дехто із земляків, що пережили війну, часом згадують, що їм нерідко дорікали, нібито, мовляв, жирували тут при німцях. Розповідали про подібне презирство і ті з фронтовиків, які були мобілізовані вже після приходу Червоної Армії, коли їх кидали беззбройними в бій на вірну смерть «спокутувати свою провину за працю на Гітлера».
У Хомівці, на щастя, карателі спрямували гнів лише на будинки і підпалили їх,  спопеливши усе село. Не уникли цієї участі й лісопильний та смолокурний заводи, що діяли ще з часів господарювання на цих землях знаної графині Браницької.


Людей тимчасом посадовили на підводи і повезли в Радомишль, а над довколишнім лісом у пошуках партизанів кілька днів кружляли німецькі літаки.
Марта Мариношенко, що враз стала удовою, міцно притискала до себе осиротілих доньок – Віру, якій ішов лише четвертий рочок, та на два роки молодшу Ларису. Ці трагічні миті назавжди закарбувалися у Віриній пам’яті (нині вона Ліпіін).
– Нас привезли у Радомишль,  – з болем згадує жінка, – і взяли під варту в поліційному управлінні. Воно містилось у колишньому приміщенні міліції, що на Присутственій, і було зусібіч огороджене високим плотом – до лікарні і до садиб на вулиці Горького. Усіх працездатних німці почали відправляти на примусові роботи до Рейху. А на таких, як мати з двома малятами, особливої уваги не звертали. Скориставшись цим, одного дня мама взяла нас на руки і сказала вартовому, що веде до вбиральні. У лікарні на ту пору саме лікувалась родичка, яка передавала нам дещо з харчів. В обумовленому місті вона зробила в плоті невеликий лаз, через який ми непомітно вибрались на волю. Мабуть, нас ніхто й не шукав, бо благополучно дісталися до маминої тітки в Чудин і у тій гостинній родині прожили декілька літ.
А вже після вигнання окупантів ті з хомівчан, що вижили чи поверталися з фронтів, почали потроху тулитись до рідного села і відбудовувати рідні оселі. Позаяк дехто з односельців-чоловіків, як згодом з’ясувалося, постійно працював на смолокурному заводі, що діяв поблизу Радомишля, тож, перебуваючи на «вахті», як кажуть тепер, трагічної облави уникнув. Дорогою в Німеччину теж вдалося втекти і повернутися додому кільком сельчанам, що вбереглись від лихої долі «остарбайтерів».
Родині Мариношенків допомогли спорудити такий собі «курінь» довкола печища ті ж чудинські родичі. А згодом уже й хатину поступово звели.
Будувалися здебільшого усім миром, переважно у вихідні, й справді артільно, адже відновила по війні свою діяльність місцева промислова лісопильна артіль, де, як і в лісгоспі, здебільшого й працювало більшість місцевих жителів. Тож, як могли, допомагали ці підприємства і місцева влада хомівським погорільцям пило- та іншими місцевими будматеріалами...
Офіційні повоєнні зведення засвідчують, що перед війною в селі налічувалося 45 будинків, які всі були спалені. 67 жителів села окупанти вивезли на роботи в Німеччину.
Хомівчани старшого віку у дні пасхальних свят з року в рік неодмінно згадують трагічний для села Великдень 1943-го, що змінив життя та долі й самого села, і багатьох його мешканців.


Газета «Зоря Полісся», 13 квітня 2018 р.