четвер, 22 червня 2017 р.

Таран у небі над Радомишлем


Вранці 22 червня 1941 року над Радомишлем у бік Києва пролетіли вервечки бомбардувальників. Тривогу в серця усіх, хто їх побачив, вселило не лише надмірне гудіння літаків, наповнених по вінця смертоносним вантажем, а й незвичні хрести на крилах. У страшні здогади про німецьке нашестя радомишлянам не хотілося вірити, але вони ще більше посилилися, коли  непроханих зайд почали атакувати червонозоряні  перехоплювачі, а потім вже й підтвердилися після офіційного повідомлення опівдні того дня про початок війни.
Як зазначає відомий києвознавець Дмитро Малаков (його життєпис, до речі, пов’язаний з Радомишлем), київська протиповітряна оборона на відміну від прикордонної не міркувала за принципом, «як би чого не сталося», а працювала по ворожих літаках на ураження, і при наближенні до української столиці «Юнкерсів» їм назустріч вилетіли радянські винищувачі. Саме їх бої з ворожими літаками спостерігали у небі жителі Радомишльщини.
У своїх спогадах колишній льотчик-винищувач Дмитро Панов, що влітку 1941-го захищав від ворожих літаків київське небо у складі 43-го винищувально-авіаційного полку (ця частина, між іншим, тієї пори використовувала польовий аеродром під Кочеровом), розповідає, що вранці першого дня німецько-радянської війни біля Радомишля ад’ютант ескадрильї молодший лейтенант Степан Кучеров вклинився у стрій німецьких бомбардувальників і одного з них збив, але винищувач був ущент рознесений стрілками з інших ворожих машин. Літак із убитим льотчиком упав неподалік від збитого ним німецького.
А в другій половині дня так само під Радомишлем льотчик з ланки Панова і його тезко Дмитро Зайцев здійснив повітряний таран – перший на Південно-Західному фронті.
Офіційна версія згодом повідомляла, що, безперервно атакуючи ворожий літак, молодший лейтенант Зайцев використав увесь боєзаряд. Щоб не дати ворогові втекти від переслідування, льотчик вирішив його таранити. Точно розрахувавши удар, він гвинтом відрубав хвостове оперення літака супротивника. Той втратив керування і впав.
Та насправді, пише Д.Панов у книзі «Росіяни на снігу. Доля людини на тлі історичної заметілі», таран стався зовсім випадково. І про це після приземлення відверто розповів однополчанам сам Зайцев. Пілотований ним винищувач І-16 (зазвичай його називали «Ішаком») був оснащений кулеметами «ШКАС», що мали відмінну скорострільність – біля 1500 пострілів за хвилину, тобто протягом хвилини безперервного вогню зброя відпрацьовувала свій ресурс. Тож після довгих черг кулемет треба було перезарядити, смикаючи кільця, які з’єднувалися з тросиками, розміщеними біля ніг льотчика.
Така оказія трапилась, коли Зайцев наздоганяв одного з німецьких бомбардувальників, що дали зворотного ходу і пішли на розворот. Льотчик вдалим маневром пришвидшив ходу, ковзнувши зі зниженням згори вниз, наблизився до ворожої машини, котра відстала від строю, та заходився поливати її кулеметним вогнем. І хоча «Юнкерси» мали доволі надійний захист від наших дрібнокаліберних кулеметів, атака вийшла вдалою: стрільця під заднім ковпаком біля хвоста, очевидно, було вбито. Його кулемет здійнявся «свічкою» і замовк. Припинився вогонь і з передньої кулеметної точки. Зайцев продовжив стріляти, і отут його кулемет зупинився. Діма нахилився, почав смикати за кільця перезарядки і на деякий час втратив спостереження за курсом. Тимчасом винищувач за кілька секунд наздогнав бомбардувальника і вткнувся своїм гвинтом у його хвіст. Як це іноді буває в житті – спеціально таку операцію повторити напевно б не вдалося. А випадково вийшло: гвинт винищувача зрубав руль повороту і руль глибини польоту бомбардувальника, який одразу клюнув носом вниз і полетів до землі. Зайцеву натомість вдалося вдало приземлитися.
За словами Д.Панова, протаранений «Юнкерс» упав біля Радомишля, і невдовзі на летовище привезли закривавлені комбінезони німецьких льотчиків, які загинули при катастрофі, та кулемети з німецького бомбардувальника – вочевидь для піднесення бойового духу.
Цій же меті безумовно повинно було сприяти й поширення інформації про мужній вчинок льотчика Зайцева. Та попервах молодого лейтенанта гнітила надмірна увага політпрацівників, фронтових кореспондентів, які наполегливо ліпили з  нього узагальнений образ геройського радянського пілота. Врешті пропаганда свою справу зробила: 2 серпня, коли ситуація під Києвом почала критично загострюватися, був підписаний Указ Президії Верховної Ради СРСР про присвоєння молодшому лейтенанту Зайцеву Дмитру Олександровичу звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» за номером 356 зі стандартним формулюванням – «за зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з німецьким фашизмом і виявлені про цьому відвагу та геройство».


Герой Радянського Союзу Дмитро Олександрович Зайцев.

Щоправда, поширена разом з нагородою офіційна версія різнилась від тієї, яку, посилаючись на зізнання самого героя, переповів його командир. І не тільки в обставинах самого бою, а й у інших деталях. Зазначалося, приміром, що героїчний вчинок відбувся 4 липня, що протаранений ворожий літак упав на околиці Києва, а двоє членів екіпажу падаючого «Юнкерса» вистрибнули з парашутами і потрапили в полон.
Та якщо для льотної справи Радомишль цілком може вважатися київською «околицею», то про полонених у перший день війни у Києві, а не майже за 100 кілометрів від нього німецьких льотчиків, збитих зовсім не Зайцевим, відомо з багатьох джерел, зокрема і з публікацій згаданого Д.Малакова. Адже вони теж стали вагомим ідеологічним об’єктом.
Вочевидь, зважаючи на наведені суперечності, пропагандистська кухня попрацювала ретельно. Втім у супровідних документах щодо представлення до вищої державної нагороди Д.Зайцева підтверджується, що німецький літак був збитий і згорів, і йдеться саме про бомбардувальник Ю-88, а не розвідник,  як це подавалося в пізніших довідкових джерелах.
Можливо, колись (звісно, що не в радянські час) розставив би тут усі крапки над «і» сам герой, проте до перемоги він, на жаль, не дожив, хоча й прагнули його уберегти для безпосереднього передавання свого досвіду молодим льотчикам.
Згодом Дмитра Зайцева перевели в одну з тилових авіаційних частин, де літати випадало вряди-годи, а потім вже у званні майора призначили льотчиком-інпектором з техніки пілотування Військово-повітряних сил Північного фронту.
Подейкували, що Зайцев, котрий за відомостями Енциклопедичного довідника «Герої Радянського Союзу» мав у послужному списку 130 бойових вильотів і 13 збитих ворожих літаків, як і чимало інших офіцерів-тиловиків знічев'я причастився до чарки, і це, можливо, й призвело до його трагічної загибелі. 1 жовтня 1944 року під час тренувального польоту керований ним літак розбився в авіакатастрофі. Пілот загинув, його останки поховали у рідній Тулі, ушанувавши по тому як героя-земляка за всіма належними канонами.



Війна, якої «не було»


«Двадцать второго июня ровно в четыре часа
Киев бомбили, нам объявили, что началася война...»

Ця невибаглива пісня, що співалась на мотив популярного «Сінєво платочка», після 22 червня 1941 року поширилась усіма просторами «вєлікого і могучєго» СРСР.
Проте мало хто замислювався, що початкові слова її не узгоджуються, одначе, з історичною дійсністю. Адже бомбили Київ хоч і на світанні, але не о четвертій ранку, а урядове повідомлення про початок війни взагалі пролунало по радіо лише опівдні. Власне, лукавив перед власним народом і Нарком закордонних справ В.Молотов, який озвучив заяву радянського уряду про напад Німеччини на Радянський Союз, коли у його зверненні йшлося зокрема про наступ німецьких військ без оголошення війни. Бо, як тепер відомо, німецька дипломатія таки вручила радянському уряду відповідні документи, в яких оголосила СРСР війну, пояснюючи це порушеннями радянською стороною договору про ненапад та інших міждержавних угод, підривними діями проти Німеччини та Європи, підбурюванням антифашистських сил, концентрацією величезної кількості сил на кордоні для нападу на Німеччину і т. ін.
Втім суперечності з приводу початку тієї війни та її причин випливають уже з трактування цього кривавого протистояння як «Великої Вітчизняної». Саме з таким заголовком надрукована була 23 червня у газеті «Правда» передова стаття одного з провідних більшовицьких ідеологів Є.Ярославського, після якої й з’явилося це означення.
З одного боку таку назву для підйому патріотичного духу запозичили за аналогом франко-російської війни 1812 року, у якій бойові дії, що велися в тодішніх межах Російської імперії, назвали саме Вітчизняною війною. Та на цьому схожість з подіями початку ХІХ століття завершується. Бо офіційно скінчилась та війна, коли війська Наполеона залишили територію Росії. Втім російські війська пішли за Бонапартом далі вглиб Європи, добиваючи спільно із союзниками. Проте ця військова місія навіть у російській історіографії уже іменувалась «закордонними походами».
Слід підкреслити, що війна 1812 р. значною мірою була реакцією Наполеона і його спільників на загарбання Росією та іже з нею Польщі внаслідок так званого третього її поділу. І це майже повністю повторило причини початку Другої світової, коли Радянський Союз у парі з «дружньою» Німеччиною за наслідками пакту Молотова-Ріббентропа здійснили по суті четвертий поділ Польщі. За протоколами пакту між Німеччиною та СРСР було таємно розподілено сфери впливу і нові кордони між цими країнами, польської території між якими вже не повинно було існувати. І цей план дав «зелене світло» німецькому походу на Польщу 1 вересня, а радянському – через 17 днів по тому.
Відтак з іншого боку – термінологією «Великої Вітчизняної» Радянський Союз прагнув відгородитися від своєї причетності не те що до розв’язання Другої Світової, а й навіть участі у ній. Бо, як би не відхрещувалися від цього факту тодішні й теперішні імперські ідеологи, польська кампанія означала офіційний вступ СРСР у Другу світову війну. Для його виправдання тоді було запроваджено термін «Визвольний похід Червоної Армії у Західну Україну й Західну Білорусь 1939 року», а нині офіційна Росія притримується тези про «введення радянських військ у Західну Україну і Західну Білорусь у ході війни Німеччини з Великобританією і Францією, що почалась». Такий собі варіант «закордонних походів». Світова історіографія тимчасом застосовує тут оцінки, які дали після цього вторгнення тогочасні польські військові і політичні діячі, розцінивши напад СРСР на Польщу як «удар ножем у спину, що повністю змінив положення держави».
Цей удар виконували сформовані у складі Київського військового округу спеціально для Польського походу три армійські групи: Одеська, Вінницька й Житомирська. Остання комплектувалась переважно з призовників Житомирської області. Ці бойові дії, тим більше як війна, особливо не афішувалися, а наголос передусім робився «на здійсненні віковічної мрії українського народу жити в одній вільній державі».
Але – на війні, як на війні. Польські війська, попри офіційні заклики не вступати у бій з червоними частинами, все ж намагалися чинити опір. Проте сили були нерівними, тим більше, що у багатьох випадках Червона Армія координувала свої дії з Вермахтом, як це було при взятті Львова, Бреста та інших міст. До речі, невеличкий польський гарнізон легендарної Брестської фортеці утримував позиції від наступу і німецьких, і радянських військ не менш мужньо, ніж потому його захисники у 1941-му. Навіть коли у Бресті 22 вересня проходив ганебний радянсько-німецький військовий парад на честь спільної перемоги над Польщею і встановлення нових кордонів між двома агресорами, поляки все ще утримували фортецю. Залишили вони її через декілька днів, коли закінчилися всі боєприпаси.
Але й радянські війська зазнали чималих втрат. Офіційно названо 795 загиблих, 59 зниклих безвісти, більше двох тисяч поранених.
Справжнє чорне лихо опустилося після цього «закордонного визвольного походу» на близьке нам селище Чоповичі (нині Малинський район), що свого часу належало до Радомисльського повіту. До тодішнього Чоповицького району за час польської кампанії надійшло 93 похоронки, у тому числі 50 – до самого селища. Загинули на тій війні 48 призовників з Андрушівського району, 27 – з Малинського. Вочевидь саме з цих райвійськкоматів було залучено найбільше поповнення для Житомирської армійської групи.
У реєстрі втрат Польського походу Червоної Армії й Іван Іванович Сташенко з Вишевичів, який пропав безвісти.
Тобто, ще майже за два роки до початку «Великої Вітчизняної» наші згорьовані земляки вже сповна оплакували своїх синів, чоловіків, братів, батьків, які чомусь не увійшли до переліку жертв, опублікованому у багатотомній «Книзі пам’яті», бо то, як вважалося, була не наша війна, і нібито взагалі не війна.
Випадково чи ні, але у цьому сумному мартирологу чимало прізвищ, які вказують на польські корені їх носіїв. Деякі з них знані й на Радомишльщині – Бернацькі, Білошицькі, Дідківські, Іваницькі, Недашківські, Скуратовські, Сушицькі, Ходаковські… У той же час у лавах Польської армії воювало чимало етнічних українців, що мешкали на території Польщі. Отак волею диктаторів всі вони опинилися в різних окопах.
Польські втрати були куди більшими: 3500 загиблих, 20 тисяч поранених, більше 450 тисяч полонених, чимало з яких потому таємно було страчено у Катині, Харкові, таборах Гулагу.


1939 рік. Радомишль. Повернення Червоної Армії з Польського походу.

На декілька років Польща як держава зникла з історичної карти світу.
А скільки людських доль нещадно було переламано внаслідок цього «визвольного походу» та наступного «добровільного волевиявлення» населення Західної України, засвідченого Декларацією про встановлення Радянської влади в Західній Україні і постановою з проханням прийняти її до складу СРСР та воз’єднання з Українською РСР. Ці документи затвердили обрані трудящими Народні збори 27 жовтня – через місяць і десять днів після офіційного вступу туди Червоної Армії.
Про те, як забезпечуються під дулами автоматів «вільні волевиявлення»,  ми нині добре знаємо за прикладом анексії Росією українського Криму, де «вільний» вибір кримчан забезпечували «зелені чоловічки», яких там не було, допоки їх не легалізував Кремль.
А про наслідки розповів у своїх спогадах ветеран Другої світової, полковник у відставці радомишлянин Микола Крепченко, який у 1945-46 роках, виконуючи наказ, вів бойові дії у Західній Україні з підрозділами УПА. Він у цьому, до речі, публічно покаявся й закликав до цього інших, заслуживши шану навіть тих, з ким тоді мусив воювати. Микола Васильович пригадав розмову з бандерівцем, котрий потрапив у полон.  
  «Ми ж, – казав полонений, – вас 39-го року зустрічали як братів. А в сороковім році що вийшло? Всіх нас до Сибіру. Вуйка – до Сибіру. Ойця забрали, навіть не знаю й де він. А я згинути в Сибіру не хочу. Помру краще тут за вільну Україну». Потім стало відомо, що повісився він у в’язниці.
Або таке. Коли формували дивізію «Галичина», потрібно було набрати 18 тисяч вояків. А добровольців записалося з місцевої молоді 80 тисяч! Чому? Та радянський уряд сам винен в тому, що чинився такий опір, – робить висновок М.Крепченко, –  бо не сприйняли люди Радянської влади. Не треба було там примусово колективізацію впроваджувати, не треба було до Сибіру ешелони з людьми гнати... Не вони ж прийшли до нас свої порядки запроваджувати, а ми туди пішли, як кажуть, зі своїм статутом. Тамтешні люди цього не сприйняли».
За підрахунками науковців, тільки у 1939-40 рр. із Західної України до Сибіру чи Казахстану було депортовано біля 320 тисяч осіб.
А наступною війною до початку «Великої Вітчизняної» для Радянського Союзу стала фінська авантюра, що подавалась теж відокремлено від Другої світової, як «відповідь на агресію проти СРСР буржуазної Фінляндії». Та це вже, як мовиться, інша історія, хоча по суті з тотожними намірами і такими ж ганебними й трагічними наслідками.




пʼятниця, 26 травня 2017 р.

«За святую правду-волю розбойник не стане…»


Недарма рішуче заперечував Тарас Шевченко, чиї безсмертні рядки з «Холодного яру» винесені в заголовок, створений російськими імперськими та іже з ними ідеологами образ гайдамаків, як таких собі розбишак з великої дороги. У радянських і навіть багатьох теперішніх підручниках історії теж розповідається, що гайдамацький рух був стихійним соціальним бунтом українського селянства супроти польських поневолювачів. Бо де стихія, то, звісно, можуть мати місце і розбійництво, і погроми та їм подібне.
Власне, у такі ж шори анархізму й бандитизму прагнула затиснути український революційний та повстанський рух 1917-1922 рр. вже радянська ідеологічна машина. А те, що, наслідуючи своїх славних попередників, гайдамаками називали себе в ту буремну пору вояки українського війська, подавалося як «спекуляції українських буржуазних націоналістів на популярних у народі традиціях». Насправді ж це дійсно було наслідуванням одвічній традиції – боротися за волю і свободу свого народу проти гнобителів і окупантів.

Втім, як підкреслив краєзнавець і дослідник козацтва Євген Букет (на світлині) на презентації в Радомишлі своєї книжки про одного з найвидатніших гайдамацьких ватажків Івана Бондаренка, гайдамацтво XVIII століття таки було дещо іншим. Це дійсно була майже столітня війна українського народу за свою незалежність. І почалась ця війна після того, як гетьман Іван Мазепа, що після Богдана Хмельницького став першим українським гетьманом і на Лівобережжі, й на Правобережжі (мовила ж народна приказка, що «від Богдана до Івана не було у нас гетьмана…»), прийняв протекторат Османської імперії та Королівства Швеція, відкрито виступивши і проти Московії, і проти Речі Посполитої. Після трагічної Полтавської битви цю війну, що також велась по обидва боки Дніпра, продовжив та координував Мазепин наступник Пилип Орлик. По його смерті повстанський рух керувався іншими ватажками.
Одному з них і присвятив свою історико-краєзнавчу книжку «Іван Бондаренко. Останній полковник Коліївщини» Є.Букет ­ – ще досить молодий, але вже доволі знаний дослідник, краєзнавець, пошуковець, журналіст, громадський діяч, що є членом Національної спілки краєзнавців України, автором більше двох десятків краєзнавчих книжок, головним редактором часопису «Культура і життя», відзначений Міжнародною премією ім. Олеся Гончара, званням Почесний краєзнавець України, медаллю «Олександра Довженка». 



КОЗАК ІВАН ІЗ ГРУЗЬКОГО

Є своя закономірність, що саме цю історичну постать обрав він для свого нового дослідження. Адже народився автор у селі Грузьке Макарівського району на Київщині, якраз у тому селі, уроджений в якому був і Бондаренко, і яку обрав згодом під свою полковничу резиденцію.
З дитячих і юнацьких літ випадало майбутньому дослідникові чути чимало переказів, легенд, пісень, присвячених своєму славетному землякові. Водночас з літами (хоча, які там його літа! – Євгенові лише 35), з подивом звернув увагу, що у підручнику історії України Бондаренка згадано тільки одним словом. Чому ж так мало, ніби мимохідь?
Відповідь на це й дає написана книжка.  Зокрема привертає увагу наведений у ній знайдений автором у мемуарній польській літературі текст прокламації, написаної найімовірніше саме Бондаренком, що з підписом «козак Іван» ширилась у народі:
«Не тільки лях, а й москаль є ворогом народу. Тож не належить прислужуватися їм обом,  тому що тільки звільнившись від них, хлоп руський одержить  необмежену свободу».
Ці відозви справляли величезний ефект, проте, ясна річ, ні російські, ні радянські видання вшановувати автора такої «крамоли» аж ніяк не могли.
Але історичні джерела, якими послуговувався Є.Букет, доводять, що дійсно гайдамацька війна відбувалась і на Лівобережній, і на Правобережній Україні, а розвідники Івана Бондаренка діяли не тільки на території сучасного Радомишльського, Брусилівського, Макарівського, Бородянського, Іванківського, Чорнобильського, Фастівського та Києво-Святошинського районів, що належали до Речі Посполитої, а й заходили на територію підмосковську – навколо Києва. І один з найбільших боїв козаків Бондаренка, що відбувся під селом Запілля, був не проти польської шляхти, а проти регулярних московських військ.
Саме московське військо захопило в Умані Максима Залізняка, пізніше під Богуславом – Микиту Швачку, передало полякам Івана Гонту, потім і Бондаренка, який після полонення перших трьох очільників ще майже місяць утримував повстання. Він перемістив його епіцентр на Північ, на рідне йому Полісся, де у районі Брусилова, Макарова, Радомисля (таку назву тоді мав Радомишль), Чорнобиля вів бойові дії проти регулярної російської армії.

БУЛИ НЕ СТИХІЙНИМИ БУНТАРЯМИ, А ВИШКОЛЕНИМИ ВОЯКАМИ

Стихійним селянським бунтом прагнула зображувати офіційна імперська пропаганда й Коліївщину – кульмінацію гайдамацького руху XVIII століття.
Одначе польська історіографія виводить назву цього повстання зовсім не від кілків, що ними нібито були озброєні селяни-колії, а від служби, яку несли надвірні українські козаки, охороняючи та захищаючи великі шляхетські маєтки. Ця варта здебільшого ходила по колу, відтак і службу таку називали «колійною».
Саме ці представники козацького стану були головною рушійною силою Коліївщини, основними її віжками. Як до речі, й основні учасники інших відомих козацьких воєн – Хмельниччини та Паліївщини. Коліївщина стала третьою спробою відновити Державу Війська Запорозького з обох боків Дніпра, та, на жаль, останньою, якщо говорити про ХVІІ–ХVІІІ століття.
І про стихію й анархію тут вести мову не доводиться, адже надвірні козаки мали чудовий військовий вишкіл, ретельно планували й координували свої дії. І так само, як за Хмельницького, гайдамаки Коліївщини,  визволяючи населені пункти від польського панування, встановлювали адміністративний сотенно-полковий устрій на визволених територіях. Це також, як зазначає Є.Букет, підтверджується архівними документами. Селяни ж виконували лише функції розвідників, дбали про забезпечення війська продовольством, а вже на визволених територіях виконували самоврядні функції.
До того ж проводирі Коліївщини, яких упродовж російського панування зазвичай називали ватажками чи отаманами, насправді мали чіткі козацькі регалії, встановлені у Війську Запорозькому. Іван Гонта, Максим Залізняк, Микита Швачка та Іван Бондаренко були полковниками. І, як стверджують історики, для козацтва в умовах війни звання полковника було навіть вищим, ніж звання гетьмана. Бо саме полковники керували передовими загонами.
Полковничий статус Івана Бондаренка, приміром, цілком підтверджується кількістю підлеглих йому козаків: під його орудою їх було біля двох тисяч.
У ґрунтовній праці доктора Петра Мірчука «Коліївщина. Гайдамацьке повстання 1768 р.», згаданій у книжці Є.Букета, називаються Бондаренкові сотники, серед них і радомисльський – Степан Головацький. Після придушення повстання його четвертували у Кодні. (Примітно, що таке прізвище обрав собі згодом один з очільників повстанського руху на Радомишльщині вже під час українських визвольних змагань 1918-1922 років Юліан Мордалевич).
Та сотник Головацький вочевидь у Радомишлі не осідав, а був козацьким ватажком території довкола нього, що готувалась до переходу до козацької вольності. У навколишніх лісах повстанці почувалися господарями, зокрема в Минійках, у Коростишеві, під Овручем.
У Радомишлі, відомо, на ту пору резидували унійні митрополити. Як зазначає відомий дослідник радомишльського уніатського періоду історик Л.Тимошенко, після гайдамацьких набігів на митрополиче містечко 1750 року тут розмістилась озброєна польська корогва, у пору Коліївщини перебував російський військовий корпус генерала М.Кречетнікова. Тобто, це було досить укріплене місто.
З огляду на це військо Бондаренка не наважувалось брати Радомишль приступом, як і Чорнобиль з його надзвичайно потужним військовим гарнізоном. За твердженням краєзнавця Лаврентія Похилевича, наведених у «Сказаннях про населені місцевості Київської губернії», чорнобильский магнат Ходкевич  тримав там 12 гармат, 500 піхотинців, 200 гусарів і 100 надвірних козаків. Саме на поталу цього воїнства й доправили підступно полоненого в Макарові Івана Бондаренка.
Під час польського повстання 1831 року вже бунтівні поляки намагалися взяти собі на озброєння згадані чорнобильські гармати, але вони виявилися непридатними для стрільби. «Гармати хтось заговорив» - пішов у народі поговір, натякаючи на Бондаренкову помсту своїм катам. Січовий вишкіл, як подейкували, зробив з нього справжнього козака – «лицаря і характерника», здатного замовляти ворожу зброю, кулі з якої його не брали…

РУЙНУЮЧИ МІФИ

З радомишльською уніатською резиденцію пов’язані ряд процесів, що вела над полоненими гайдамаками консисторія – церковна судова інстанція. Є.Букет наводить протокол одного з них, який, зокрема спростовує поширене твердження, нібито гайдамаки нещадно карали поголовно всіх унійних церковнослужителів. Стверджуючи, що повсталі дійсно чинили різню, звірства, суд називає поіменно греко-католицьких служителів культу, які стали жертвами повсталих. Таких священиків на два воєводства, Київське і Брацлавське (а це територія сучасної Київської, частини Житомирської, Вінницької, та Черкаської, областей), виявилося 16. Притому не всі з них були страчені у прямому розумінні цього слова. Підписалося ж під протоколом 302 ксьондзи.
У документах унійної митрополії до того ж засвідчено, що в селах і містечках, якими прокотилися гайдамаки, у церквах і до повстання, і після нього служили ті ж самі священики. Деякі з них сприяли й допомагали повстанцям, за що потому теж переслідувалися.
Ще один поширений міф, який спростовується Є Букетом, стосується так званої «уманської різанини», спрямованої передусім проти єврейського населення. На цій темі зокрема спекулювали польські історики, використовуючи її, як не дивно, в якості одного з виправдань розпаду Речі Посполитої, що відбувся невдовзі після Коліївщини.
Так от, за протоколами кримінальних справ, які оприлюднив черкаський краєзнавець Григорій Храбан, було встановлено документально 9 жертв, яких в силу тих чи інших обставин було вбито в результаті штурму Уманської фортеці. А у мемуарних джерелах їх чомусь називається від 20 до 80 тисяч. Якщо ж дивитися на єврейські переписи, опубліковані в «Архіві Південно-Західної Росії» (є такий збірник історичних документів, який нині доступний навіть в інтернеті), то названої кількості єврейського населення фізично не існувало в усьому Південно-Західному краї в 1765 році, коли проводився останній перед повстанням перепис.
Врешті, кількість страчених повстанців значно перевищує наведене вище число їхніх жертв.
Тільки у Кодні під Житомиром було забито біля 300 гайдамаків, яким відтинали голови, їх вішали, рубали й сікли сокирами, садили на палю.
Під селом Запілля поблизу Чорнобиля четвертували Івана Бондаренка. Як написав століттям по тому у «Київській старовині» місцевий священик Григорій Шиманський, тамтешні люди добре пам’ятали й переказували про ті події…

*      *      *

У книжці Євгена Букета «Іван Бондаренко. Останній полковник Коліївщини» наводиться чимало цікавих і подеколи унікальних фактів, подробиць з  перебігу тогочасних історичних подій, з життя гайдамацького ватажка, чий життєпис тісно пов’язаний з нашим краєм. Вона добре проілюстрована малюнками, портретами, мапами, містить додатки географічних та іменних покажчиків, історичних першоджерел.
Обкладинку видання прикрашає портрет Івана Бондаренка, котрий завдяки автору, можна сказати, повернувся із небуття.


Як розповів Є.Букет, цей малюнок, надрукований у томі Київської області з «Історії міст і сіл Української РСР», вважався втраченим. Його сліди губилися у музеях Києва та Львова, проте після довгих пошуків знайшлися на легендарній Хортиці в Музеї Запорозького козацтва. Втім, зображений на ньому полковник має вигляд далеко не героїчний. Намалювали його у карикатурному вигляді, аби виставляти картину із захопленим та страченим  козацьким ватажком для залякування українського населення. Мовляв, і ви там будете, якщо підтримуватимете своїх козаків – «розбойников і воров».
Народна пам’ять, одначе, берегла і береже спогади, перекази, легенди та пісні про них, як про відданих борців за українські права і вольності. Це засвідчують й наведені у книжці авторські та фольклорні твори про Івана Бондаренка. Серед них є й ті, що записані були у робочих альбомах Тараса Шевченка. І як співається в одній з них:

В Макарові, славнім місті, роковеє свято,
Вже ж нашого Бондаренка у неволю взято...

*     *     *

Презентація книжки пройшла у залі міської ЗОШ №5 ім.В.Чорновола за сприяння директора закладу Олександра Бугая, радомишльського краєзнавця Олександра Пирогова. У заході взяли участь школярі цієї та інших шкіл, краєзнавчий актив, культпрацівники Радомишля. 

Газета «Зоря Полісся», 16 червня 2017 р.



пʼятниця, 19 травня 2017 р.

За відхилення від інтернаціонального курсу ВКП(б)


Якось на одному з урочистих зібрань Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка очільник закладу академік М.Жулинський з болем констатував, що йому і колегам, на жаль, нічого невідомо про долю тих співробітників, які попрацювали не так багато в інституті, але були репресовані.
– Прикро, - зазначив Жулинський, - що ми не маємо навіть бібліографії їхніх праць…
Мовлене стосується й Юрія Демидовича Йосипчука, літературознавця, чиє життя і наукова діяльність обірвалися у пору нищівних репресій проти української інтелігенції в лиховісні тридцяті роки минулого століття.

Народився Юрій Йосипчук 5 травня 1906 року в селі Нова Буда Потіївської волості Радомисльського повіту.
Українська мова та література з дитинства полонили поетичну душу новобудського хлопця, а першим його університетом стала вочевидь школа грамоти при місцевій церкві Вознесіння Христового.
Закінчивши вчительську семінарію, вступив він на філологічний факультет Київського державного університету. Після закінчення вишу навчався в аспірантурі, затим очолив одну з кафедр рідного факультету. Згодом працював співробітником Київської філії науково-дослідного інституту Тараса Шевченка.
Шевченкознавство стало одним з найголовніших напрямків наукових досліджень молодого вченого. У 1935-1937 рр. були зокрема опубліковані його праці, статті та дослідження «Особливості творчості Шевченка», «Поема селянського повстання» (про поему  «Гайдамаки»), «Реалізм Шевченка», «Шевченко і Добролюбов», «Геній народний», «Етапи поетичної творчості Шевченка», «Пушкін і Шевченко», «Шевченко і народна творчість». Ю.Йосипчук входив до когорти авторів та укладачів приміток до ювілейного видання «Повного зібрання творів Т.Шевченка», що вийшло до 120-ї річниці від дня народження поета. Примітно, що його колегою на шевченкознавчій ниві та в Інституті був земляк-радомишлянин, шевченкознавець М.Мацапура.
Йосипчук працював поруч з такими велетами українського літературознавства і мовознавства, як Є.Шабліовський, М.Зеров, М.Драй-Хмара, П.Филипович, М.Русанівський. З багатьма з них його поєднала не лише наукова діяльність, а й сумна доля жертв державної репресивної машини.
Інститут Тараса Шевченка одним з перших відчув її на собі. Адже особливою увагою каральні органи обдаровували саме українські національні заклади, нищівно переслідуючи будь-які відхилення від офіційно проголошеного інтернаціонального курсу ВКП(б).
Для посилення партійного впливу й контролю у 1936 р. Інститут перевели з Харкова до Києва і до нього було приєднано Літературну комісію Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститутів. Під назвою Інституту української літератури ім.Т.Г.Шевченка він здобув статус академічного і увійшов до складу Відділу суспільних наук АН УРСР.
Заклад очолив поет-академік П.Тичина, його заступником призначили професора О.Білецького. Але, враховуючи те, що Білецький на ту пору жив у Харкові, обов’язки заступника директора поклали на Ю.Йосипчука. Ученим секретарем став Г.Лабурда. Саме з двох останніх почалась нова хвиля арештів керівників цієї ланки, які змінювалися один за одним, що дає чітке уявлення про ту гнітючу атмосферу, яка панувала тоді в установі.
Відтак творча праця вченого обірвалась. Вислужуючись перед Москвою, київські фальсифікатори слідчих справ проти «українських націоналістів» додали і його прізвище до нового переліку «ворогів народу», що начебто засіли в Інституті української літератури.
Заарештували Юрія Йосипчука 12 червня 1937 року співробітники Управління держбезпеки НКВС УРСР і відразу ревно заходилися «шити» справу.
Літератора і шевченкознавця звинуватили у належності до «української контрреволюційної націоналістичної організації», яку ніби очолювали А.Хвиля і П.Любченко.
Слідчі вибили з нього потрібні зізнання. І вже 23 жовтня «за підготування до контрреволюційних злочинів та терористичних актів» у відповідності до ст. 54-8 та 54-11 Карного кодексу Військова колегія Верховного суду СРСР засудила Юрія Демидовича Йосипчука до найвищої міри покарання. На судилищі вчений відмовився від своїх свідчень, заявив, що під тортурами змушений був оговорити себе. Що ні в чому не винен, наголосив і в останньому слові.
Про те, як поспіхом енкеведистами фабрикувалися подібні справи, свідчить, приміром, такий факт. У звинувачувальному вироку керівника Інституту мовознавства Н.Кагановича, якого заарештували вже після страти Ю.Йосипчука, йдеться, що той став активним учасником троцькістської терористичної організації у 1934 році, і йому відразу доручили тримати зв’язок з Йосипчуком. У той же час у справі самого Юрія Демидовича зазначено, що він пристав до «антирадянської організації» тільки з 1935 р.
Втім суд не зважив на жодні заперечення чи суперечності. Вирок виконали без затримок і зволікань вже наступного дня. 
Останнім притулком для Ю.Д.Йосипчука і багатьох тисяч українських патріотів, учених, митців став сумнозвісний Биківнянський ліс.


Меморіал у Биківні.

Оскільки судом встановлювалась також конфіскація усього майна, яке належало засудженому на правах особистої власності, у судових документах названі найближчі рідні вченого – дружина Тетяна Хомівна Буланова і сестра Марія. Як склалась їхня доля, тимчасом невідомо.


Газета «Зоря Полісся», 19 травня 2017 р.


пʼятниця, 31 березня 2017 р.

Відгомін далекої війни


Восени 2015 року господарі одного з житлових будинків на радомишльському Микгороді зводили прибудову до свого помешкання. Готуючи майданчик під споруду, будівельники натрапили в землі на останки двох людей і викликали правоохоронців. Навіть побіжний огляд вказував, що йдеться вірогідно про загиблих воїнів часів Другої світової війни. Скоріше за все – бійців Радянської армії. Це підтвердили й запрошені на місце фахівці житомирської групи «Пошук», що мають досвід пошукових робіт колишніх військових поховань. Адже на полеглих були вояцькі чоботи – кірзові радянські та англійські «ленд-лізівські». Поруч знайшли патрони до гвинтівки Мосіна зразка 1943 року (до речі, залізні, що їх саме з того року й запровадили), червоноармійський ґудзик вірогідно від шинелі, хімічний олівець… Можливо, вбитих прикидало землею під час обстрілів і їх не поховали разом з усіма у Братській могилі, бо, як засвідчила ексгумація, розміщення останків у землі було не притаманним для узвичаєних поховань.
Майже півтора року тривала експертиза. Нею офіційно встановлено, що загиблі – жінки.
22 березня 2017-го останки цих двох невідомих воїнів урочисто перепоховали в Радомишлі на міському кладовищі за усіма належними християнськими і загальнолюдськими канонами. Віддали їх землі поруч з Братською могилою таких же полеглих у 1943-му бійців. До речі, коли копали могилу для поховання, у грунті натрапили на гільзу від патрона до протитанкової рушниці тих же часів. Її передали у краєзнавчий музей Радомишля.

  


Як розповів член групи «Пошук» радомишлянин Роман Сладковський, він нині намагається встановити особи загиблих. Принаймні на деякі орієнтири натрапити таки вдалося. З’ясовано, що 24-25 грудня 1943 року в районі Микгорода вели бої з гітлерівцями за Радомишль бійці 49-го полку 127-ї стрілецької дивізії. У реєстрі дивізійних безповоротних втрат у ті дні значиться зокрема зникла безвісти старший сержант медсанбату. Здавалося б, є слід. Проте у липні 1944-го ця жінка, що нібито після поранення вийшла зі шпиталю, була представлена до нагородження.
Можливо, в одному із записів сталась помилка, як це не раз траплялося на війні у подібних випадках. На жаль, вірогідних свідків тих далеких подій не лишилося. Тож пошуки тривають, адже вкрай важливо, щоби якомога менше полеглих солдатів зоставалися невідомими. І це потрібно не стільки їм, як нам – живим нащадкам.

Газета «Зоря Полісся», 31 березня 2017 р.




неділя, 5 березня 2017 р.

Свято жіночої волі у Веприні


Березневе жіноче свято, як вважається, запроваджено було на згадку про мітинг за рівноправ’я жінок, який провели 8 березня 1908 року в Нью-Йорку місцеві соціал-демократки. Пов’язують його з ініціативою революціонерки Клари Цеткін, яка на Міжнародній соціалістичній конференції 1910 року запропонувала проголосити 8 березня Міжнародним жіночим днем.
З 1921 року цей день з’явився на святковому пролетарському календарі в СРСР, щоправда, вже на честь початку Лютневої революції 1917 року, передувала якій протестна жіноча процесія, що пройшла в Санкт-Петербурзі саме 8 березня. Потому це свято на офіційному рівні подеколи присвячували переважно «мужнім» жінкам, котрі досягли успіхів у «чоловічих» професіях. 
З 1966 року восьмий березневий день став вихідним, а з роками поступово втратив свою первісну політичну ознаку, уособлюючись із весняним теплом, любов’ю й шанобливим ставленням до жінки.
У 1975 році 8 березня Міжнародним жіночим днем проголосила ООН. Проте вже за два роки запропонувала усім країнам з огляду на власні традиції та уподобання визначити будь який день року Міжнародним днем прав жінок і миру.
Крім того у міжнародному календарі є й День жіночої емансипації. Припадає він на 30 травня. Цього дня 1431 року було страчено  Жанну д’Арк.
А от у самій Америці, попри прив’язку радянського жіночого свята до подій у США, засновано власний День емансипації, який відзначається 19 червня. Передумовою для його відзначення вважається скасування  1862 року в Техасі рабства.
Широко поширеним в усіх усюдах є також День матері, що в останні десятиліття набуває популярності і в Україні. Разом з тим у православній церкві третій тиждень після Великодня святкується на честь жінок–мироносиць.
У ряді країн свято жіноцтва дістало назву Дня жіночої волі. У Греції, приміром, приурочені йому святково-фестивальні дійства проводяться 8 січня. У Німеччині восьмого березня жіноче свято під такою назвою відзначають переважно вихідці з колишнього СРСР. Між тим у цій країні, звідки походить відоме принизливе уособлення жіночого призначення  як три «К» (кіндер, кюхе, кірхен – діти, кухня, церква), лише 1976 року на законодавчому рівні зрівнено права чоловіка і жінки на роботу й рівномірний розподіл обов’язків з виховання дітей та догляду за помешканням.
Примітно, що згаданого 1862 року свята жіночої волі поширилися й на теренах Російської імперії. Спричинені вони також були ліквідацією рабства, що мало тут форму кріпацтва. Імператорським Маніфестом 1861 року про скасування кріпосницької залежності зобов’язано було повітових мирових посередників на підставі розроблених місцевих положень упродовж двох років укласти по кожній громаді Уставні грамоти, що регулювали порядок розкріпачення селян.
Цими документами переважно передбачалося попервах звільнити він панщини жінок. Відтак дата їх звільнення проголошувалась Днем жіночої волі.
Про його святкування у селі Веприн Радомисльського повіту розповіли у вересні 1862 року «Київські єпархіальні відомості».


Саме з приводу набуття чинності Уставної грамоти 14 серпня (за новим стилем - 26) до Веприна прибув мировий посередник, відставний майор Броніслав Гасфорт, який оголосив знаменний документ громаді. Тож вепринські жінки вирішили щорічно відзначати 23 серпня як свято жіночої волі і попрохали волосного старшину записати цю дату до літопису поселення. А щоб уперше гідно відзначити своє визволення з кріпацтва, жінки влаштували у сільському храмі під час урочистого обіднього богослужіння подячний молебень на здравіє та вдячність монаршому дому. Того дня, до речі, Церква відзначає віддання свята Успіння Богоматері.
На честь торжества в училищному домі й на подвір’ї навколо нього жінки влаштували святковий обід, на який запросили шанованих у громаді осіб. Упродовж урочистостей лунали здравиці, багатоголосні радісні вигуки «ура», що відлунювали над селом.
А ще на честь свята вепринське жіноцтво зробило пожертви на відновлення храмової святині - старовинної ікони Казанської Божої Матері, яка потому була оздоблена позолоченою рамою.
Тимчасом вепринські урочистості зі святкування жіночої волі слугували прикладом й для інших поселень, де також було проголошено звільнення жінок від кріпаччини.
Хтозна, може, саме з цього приводу  відтоді й поширилась на наших теренах традиція вшанування жіноцтва. А щодо теперішнього березневого святкування, то привертає увагу й те, що Маніфест про скасування кріпацтва датовано дев’ятнадцятим лютого за старим стилем, тобто, третім березня – за новим.
І насамкінець про одного з натхненників та організаторів свята жіночої волі у Веприні – священика місцевої Михайло-Архангельської церкви Іоана Малицького, котрий і розповів про подію в єпархіальному часописі.
Цей священнослужитель залишив помітний слід у релігійному житті тогочасної Радомишльщини. Уроджений він 1824 року в Унині Радомисльського повіту в родині тамтешнього священика Ігнатія Малицького. У 1842 році Іоан одружився з Єлизаветою Йосипівною Петровською, а у 20-річному віці вже служив священиком у парафії села Товстий Ліс. У 1848 році його перевели до Веприна. У подружжя народилися діти – Домникія (1843 р.), Олена (1844 р.), Варвара (1845 р.), Онисія (1847 р.), Софроній (1848 р.), Павло (1849 р.), Іоан (1852 р.), Микола (1853 р.), Марія (1861 р.). Троє з них (Домникія, Олена та Софроній) померли ще у малолітстві. Іоанова сестра Олександра була дружиною знаного священнослужителя Чорнобильської Іоано-Златоустівської церкви Миколи Успенського. Вінчав їх у вепринській церкві отець Іоан.
Стараннями І.Малицького у 1860 році у Веприні відкрилось згадане парафіяльне училище. Вже через рік батюшці було даровано архіпастирську подяку і благословіння Боже за ревну турботу про народну освіту. У звязку з цим зазначалося, що священик створив при школі чудовий дитячий хор з 14 хлопчиків, котрих сам навчив церковним співам. Діти співають на чотири голоси і залюбки виконують усю Божествену літургію.
Зважаючи на авторитет та добрі богоугодні справи, невдовзі місцеве духовенство обрало отця Іоана благочинним цієї частини повіту. У 1863 року його було нагороджено священицькою скуфією. Втім того ж року єпархіальна рада направила І.Малицького до парафії села Чоповичів, де він продовжив віддану пастирську діяльність. Натомість настоятелем вепринської церкви став священик Павло Будкевич, що до цього ніс службу Божу на дияконській вакансії у Чоповичах.

Газета «Зоря Полісся», 3 березня 2017 р.


неділя, 26 лютого 2017 р.

«Саме цим зробити собі пам’ятник…»


У 1854 році вийшов друком фольклорний збірник «Народные южнорусские песни». Упорядкував і видав його етнограф, фольклорист, поет, професор Київського університету Амвросій Метлинський. До збірника увійшли українські народні пісні, зібрані переважно на Полтавщині, Чернігівщині, Волині та Київщині. Особливий інтерес для наших краян викликає те, що широко представлена в цьому виданні фольклорна спадщина Радомисльського повіту – колискові, весільні, веснянкові, купальські, обрядові, повчальні, побутові, козацькі, жартівливі та інші пісенні твори. Загалом їх тут налічується 57. З-поміж видрукованих пісень з Київської губернії (втім як і сусідньої Волинської) радомишльських зібрано найбільше. Слід зазначити, що з теперішньої Житомирської області подано також народні піснеспіви з Овруча та Житомира.



Тож честь і хвала А.Метлинському за вагомий внесок у дослідження прадавнього пісенного фольклору нашого краю. Втім він збирав його не сам. У передмові до видання упорядник висловлює слова вдячності за сприяння М.Білозерському, М.Маркович, С.Носу, С.Метлинському і навіть самому М.Гоголю.
Хто ж і з них міг посприяти появі у виданні фольклорних перлин Радомишльщини?
Микола Білозерський народився на Чернігівщині, де жив, працював і вів етнографічні пошуки.  Микола Гоголь, звісно (це зазначає й А.Метлинський), записав свій доробок до збірника на Полтавщині. З Полтавської губернії походив і сам Амвросій Метлинський, потому вчився і працював у Харківському університеті. У 1849 році переїхав до Києва, де став професором університету св.Володимира.
Одначе зібрані особисто ним та його братом твори позначені у збірці,  і їх небагато.
Так само позначено пісні, що їх записала Марія Маркович, яка згодом під псевдонімом «Марко Вовчок» увійшла до когорти найвидатніших майстрів українського писемного слова. Уроджена на російських теренах Орловщини як Вілінська, вона вийшла заміж за засланого до Орла кирило-мефодіївця Опанаса Марковича (до переліку ««Народных южнорусских песен» він теж зробив свій внесок).  В кінці 1851 року подружжя Марковичів переїхало з Орла до Чернігова, де чоловік працював у газеті «Чернігівські  губернські відомості», а невдовзі став службовцем Київської губернської палати державного майна.
Напевне вже за київського періоду почула Марія Маркович пісню «Ой, Морозе, Морозенку, превдалий козаче…», котра, як зазначається у виданні, записана нею від прислуги в Радомисльському повіті. Втім її внесок у збірку незначний, бо мистциня у ту пору вочевидь не мала змоги вести активну пошукову діяльність, бо була вагітна першою, а потім другою дитиною.


Степан Данилович Ніс теж народився та зростав на Чернігівщині. Активно він захопився записом пісень та іншої народної творчості у 1852-54 рр. у пору навчання в Київському університеті. А полем його тодішніх етнографічних пошуків називають дослідники передусім Київську губернію, до якої належав й зовсім близький до Києва Радомисльський повіт. У біографічних життєписах етнографа зазначається, що студент залюбки відвідував сільські зібрання, весілля, вечорниці, запам’ятовуючи до найменших подробиць народні пісні й поезії, перекази, які там лунали. Тож вірогідно саме він зібрав і передав професорові Метлинському нетлінні зразки пісенного фольклору Радомишльщини, що увійшли до видання.
Відродженню і збагаченню української культурної спадщини присвятив усе своє життя цей дослідник і пошуковець. А.Метлинський називає його С.Носовим. Проте етнограф згодом повернув своє прізвище до першовитоків: став офіційно писатися як Степан Ніс. Після сумнозвісного Валуєвського циркуляру 1863 р., що піддав черговій навалі переслідувань і заборон публічне українське слово, він теж зазнав репресій та заслань. Але не зрадив своїм переконанням, закликаючи земляків послуговуватися надбаннями і мовою своїх пращурів: «Треба доводити силу мови, а не її неміч, що саме цим зробити собі пам’ятник, а не російськими творами». Врешті віднайдені і збережені ним та його однодумцями народні пісенні зразки є найпереконливішим підтвердженням прадавніх українських мовних традицій, втілених зокрема у пісенну спадщину.