суботу, 9 березня 2024 р.

З позивним «Аякс»

 

У травні 2023-го українські Сили оборони вели відчайдушні бої під Бахмутом. Російські війська, бойовий кулак яких становили «вагнерівці» та штурмовики, мали і кількісну, і якісну перевагу, проте їм мужньо протидіяла 3-тя штурмова бригада ЗСУ, що не тільки тримала оборону, а й завдавала відчутних контрударів.

8 травня українським бійцям вдалось змусити ворога тікати і посунути його на кілька кілометрів.

Командир тактичної групи «Азов» Андрій Білецький згодом розповів, що завдяки активним бойовим діям того дня азовці розгромили підрозділи ударної 72-ї бригади рф, майже повністю знищивши дві її роти. А ще українські воїни розбили бригадну розвідку росіян. Також зазнав великих втрат відбірний штурмовий загін ПВК «Вагнер».

Саме після цього удару її власник Пригожин істерично заволав, що російські війська тікають з-під Бахмуту. Втім втекти пощастило небагатьом, бо поле бою було щільно всіяне тілами непроханих загарбників.

В офіційних зведеннях повідомлялося, що наступальні дії велися у смузі завширшки 3 км та завглибшки 2,6 км. Усю цю територію було повністю звільнено від російських окупаційних сил.

Звісно, не обійшлося, на жаль, без втрат і в лавах українських сил. Серед загиблих у восьмий травневий день захисників Бахмуту був 25-річний боєць Максим Максименко – помічник гранатометника штурмового батальйону, що, як зазначено, у військовому зведенні, отримав множинні осколкові поранення, несумісні з життям.

Полеглий вояк мав позивний «Аякс». Так у давньогрецькій міфології звали мужнього воїна, що відзначився хоробрістю на Троянській війні. Проте нині назва «аякс» передусім уособлюється з усесвітньо відомим футбольним клубом, знаним своїми спортивними звитягами.

Максим Максименко захоплювався футболом, був затятим уболівальником київського «Динамо» та входив до його фанатського руху. До речі, на своєму бойовому екіпіруванні Максим носив нашивку з логотипом улюбленої команди.

Саме «ультрас» динамівського та інших українських футбольних клубів були вагомою рушійною силою Євромайдану та Революції Гідності, зокрема активно протидіяли так званим «тітушкам», а затим увійшли до складу добробатів, що за браком регулярних військових частин вирушили на захист української територіальної цілісності в зону АТО у 2014-му. Через вісім років з початком повномасштабного російського військового вторгнення «фанати» також були в авангарді добровольців.

Як розповідають рідні Максима, у перший день ворожого наступу він сказав їм: «Я не зможу жити з ганьбою у захопленому ворогом Києві, краще з гордістю загинути в боюб за Україну!» Відтак добровільно він став до лав столичної Тероборони. А вже у квітні воював навідником загону спеціального призначення у складі ОСУВ «Хортиця»…

Народився він 20 вересня 1997 року в Радомишлі у молодій родині Світлани та Вадима Максименків. Тут ходив до дитячого садочка №1. До школи хлопчина пішов у Києві, куди переїхали батьки, осівши на тамтешній Солом’янці. Проте канікули він зазвичай проводив у місті свого уродження, відпочиваючи у дідуся та бабусі – Миколи та Наталії Маляренків на тутешньому Кевличевому хуторі. Микола Миколайович розповідає, що онук був притому доброю підмогою, адже допомагав їм по господарству, випасав корівчину, підсобляв на сінокосі.

Малий косар – дідові підмога.

Звісно, товаришував та розважався з місцевими ровесниками, зокрема гасав з ними у футбол. Згодом хлопець не без гордощів розповідав київським друзям-уболівальникам та братам по зброї, як на радомишльському стадіоні у дитинстві ганяв м’яча з теж тоді ще юним Сашком Зінченком. Вправлявся Максим також із бойовими мистецтвами.

Вже перебуваючи в зоні бойових дій, у коротких телефонних перемовинах онук всякчас заспокоював діда з бабою: «Не хвилюйтеся, я непереможний, бо ж добре навчений, тренований і загартований…»

Під час короткотермінової відпустки він одружився зі свою обраницею Юлією. Проте подружнє життя у молодої пари виявилося надзвичайно коротким…

В останньому бою на Максима, що перебував на передових рубежах, поклали обов’язки командира бойової групи, який дістав поранення. І він героїчно тримав бійців та вів їх за собою.

«Хто ближче до неба, той ближче до Бога, із вільними поруч іде перемога! Нам доля – над іншими небо тримати – працюємо, брате», – написав про звитяжне подвижництво українських захисників поет Гліб Бабич, що поліг на Харківщині. І вони тримали й тримаються – до скону, і до загину. Та Небо таки забирає найкращих…

«Максим Максименко до кінця залишався вірним військовій присязі і загинув під час виконання бойового завдання, пов’язаного із захистом рідної землі», – зазначив очільник азовців Максим Жорін. 

 «Друг «Аякс» ще в перші дні війни долучився до нашого підрозділу та характеризувався надзвичайною хоробрістю і вмінням виконувати найдосконаліші завдання, – з сумом сприйняли його смерть у батальйоні. –  Він завжди мотивував побратимів, його весела вдача надихала інших до дій».

«Протягом багатьох років Максим відвідував як і домашні, так і виїзні матчі «біло-синіх». Він щиро і всім серцем любив наш клуб», – йдеться у співчутті рідним та близьким загиблого Героя на сайті ФК «Динамо» (Київ).

Трагічна звістка обпекла сумом і болем його земляків та краян. 

…Поховали полеглого захисника України на Алеї Слави столичного Міського кладовища, що по вул.Стеценка. Його портрет встановлено на меморіалі загиблих Героїв-земляків в Радомишлі.

Указом Президента України від 11 серпня 2023 року за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку солдат Максим Вадимович Максименко посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Вічна йому Слава, Пам’ять і Шана!

 

 

Газета «Зоря Полісся», 8 березня 2024 р.

 

пʼятницю, 1 березня 2024 р.

Як дарунок до жіночого дня

 

Ті, хто жив у часи СРСР, напевне, пам’ятають, як комуністична влада широко пропагувала так звані «трудові дарунки» до тих або інших визначних дат. Поширеними були, для прикладу, ідеологічні гасла на кшталт «Річний план – до річниці Великого Жовтня», «100-річчю Лєніна – 100 ударних змін» та їм подібні.

Зазвичай до ювілеїв чи й «рядових» свят вводили в дію будівельні об’єкти. Ще донедавна, скажімо, в Радомишлі про таку практику нагадували пам’ятні дошки з написом: «Збудовано на честь 50-річчя Жовтня». Вони зокрема містилися на добудові колишньої школи №6 (нині – поліклініка), на універмазі (згодом «Дитячий світ»), на автостанції, що з’явилися в місті якраз 1967-го.

Втім пальму першості тут впевнено тримало Новоріччя, адже здебільшого саме у кінці року авральним порядком здавалися новобудови. Нерідко – на папері, бо по тому ще чимало часу латалися затулені сяк-так дірки, впорядковувалися території тощо. І тоді офіційне відкриття приурочувалося до чергової святкової дати, зокрема – 8 березня, і вже подавалося як дарунок жінкам.

З таких причин чи ні, але свого часу до Міжнародного жіночого березневого дня відкрилися дві важливих «культурних» споруди: в 1954 році – Будинок культури, а у 1962-му – кінотеатр ім.Шевченка. Щоправда, відкриття кінотеатру з огляду на його наймення вірогідно приурочували ще й до дня народження Кобзаря, хоча урочистості відбувалися таки 8 березня.

БК офіційно відкрився 18 лютого. Зробити це нібито теж планували до жіночого свята, але поквапили «культурні» чиновники з області. Вони повідомили про свій приїзд до Радомишля задля вручення грамоти Міністерства культури учасникам гуртка художньої самодіяльності села Юрівка, які увійшли до кола переможців республіканського огляду, і, крім того, мали оглянути й новозбудований заклад культури в райцентрі, про що нагору вже доповіли. Звісно, що нова будівля більше личила для прийому високих гостей, аніж периферійний та малопривабливий сільський клуб. Втім з нагоди святкового для жіноцтва дня у новому Будинку культури таки відбулися урочисті збори громадськості та концерт.

 

Радомишльський Будинок культури на фотолистівці 1964 року.  Світлина О.Сахневича. 

Тут ідеться, власне, про відкриття споруди, адже така установа як Будинок культури в Радомишлі існувала ще з 1930-х. Містилась вона на Присутственій вулиці в будівлі колишнього народного дому (по війні там розташувався Будинок піонерів). Видовищні заходи й урочистості влаштовувалися в сусідньому театрі-кінотеатрі, до якого вів вільний прохід через садочок.

Зводили новий БК методом так званої «народної будови», коли місцева влада доводила визначені й розподілені будівельні завдання підприємствам, установам, організаціям, колгоспам. Недарма у день відкриття споруди найкращих із «підрядників» було відзначено і вшановано. Тривали будівельні роботи два роки.

Втім про повноцінне будівництво усе ж не йшлося. Адже під Будинок пристосували колишній костел, закритий радвладою. У ньому, звісно, облаштували сцену, глядацьку залу на 400 місць з партером та балконом, прикрашену величезною люстрою, обладнали кімнати для гурткової роботи, костюмерну, гардероб, квиткову касу, прибудували величний портал з колонадою, а з «тилу» – таку собі убиральню для переодягання артистів. Про культову споруду хіба що нагадували аркові склепіння її цокольного приміщення, яке стало «підвалом», де розташували котельню.

Костел у повітовому Радомислі. Фотолистівка початку ХХ ст.

У нововідкритому Будинку вже знайшлося місце й для розташування адміністрації закладу. Попри підпорядкування районному, а з 2018 року – міському відділам культури, БК був окремою господарською одиницею, очолював яку директор. У різні роки цю посаду обіймали зокрема Л.Шинков, І.Завєрин, М.Євстифєєв, В.Скуратівський (удостоєний згодом звання заслуженого працівника культури України), М.Ревенко, М.Глущенко, В.Добровольський, К.Журавков, В.Нагорний, П.Кузьменко, А.Домбровський, В.Третяк, М.Лисак, В.Домбровський, Г.Мозговий, С.Писаренко, С.Катерленко, М.Дацюк (натепер).

Гумористично-сатиричний дует у складі двох директорів – Всеволода Скуратівського та Михайла Ревенка. 

Не всі з них успішно поєднували культурну й адміністративну складову. Хтось тяжів до першого, хтось – до другого. Скажімо, як розповідав Михайло Ревенко, мистецька роль одного з перших повоєнних керівників зводилась до виголошення з авансцени, а то й безпосередньо із залу, кількох віршованих рядочків зі славословіями «партії-Лєніну-Сталіну». Затим відкривалась завіса, де стояв хор, що зазвичай відкривав офіційні концерти місцевого ґатунку.

Будинок культури традиційно опікувався місцевою художньою самодіяльністю, мав мережу гуртків (вокальні, інструментальні, драматичні, танцювальні та їм подібні мистецькі, або ж «за інтересами» – були свого часу навіть крою та шиття, вишивки, шахів і шашок) з відповідними виконавцями, колективами, майстрами. Їх очолювали переважно методисти, що вели той чи інший напрямок роботи. У цій когорті культпрацівників – В.Якименко, В.Бакуємський, А.Клименко, Т.Павич, Г.Власенко, Л.Глухівська, О.Здебський, С.Воротінцева, А.Боренко, О.Лисак, Л.Григор’єва, Т.Гальченко, В.Нощенко, І.Сагайдак, Є.Бернацька, М.Палиш, А.Ткаченко. Керовані ними хори, ансамблі, танцюристи, драмгуртки, агіткультбригади (користувалась колись популярністю така організаційна мистецька форма) були добре знані на Радомишльщині та за її межами, отримували перемоги й відзнаки на багатьох оглядах, конкурсах, фестивалях, удостоювались почесних звань «народних колективів», а місцеві самодіяльні таланти мали змогу реалізувати свій творчий потенціал.

Виступ агіткультбригади. 

Готується танцювальний номер. Репетицію веде Григорій Власенко.

Не злічити, скільки відбулося тут різноманітних концертів, дійств, урочистих та офіційних заходів, як і не перерахувати всіх відомих виконавців, артистів та мистецькі колективи, що виступали на цій сцені. Серед них – Д.Гнатюк, В.Зінкевич, О.Таранець, Р.Кириченко, Д. і В.Матющенки, Н.Матвієнко, Л.Відаш, Л.Ротару, В.Білоножко, А.Кудлай, М.Мозговий, І.Демарин, О.Гаркавий, Я.Табачник, Т.Нєдельська, Г.Бєсєдіна, брати Н. та Д.Яремчуки, В.Шинкарук, І.Шинкарук, І.Ганзера, К.Артеменко, П.Кадочников, О.Попов, М.Невідничий, В.Сафонов, Р.Борисюк, Черкаський хор, Житомирські «Льонок», «Родослав» та «Орея», Буковинський та Гуцульський ансамблі пісні і танцю, Державний духовий оркестр України, естрадні гурти «Товтри», «Зелений вогник», «Два кольори», «Світязь», «Беркут», «Гарун», «Збруч», «Альбом», «Мріяни», «Древляни».

На сцені Радомишльського Будинку культури Алла Кудлай і Віталій Білоножко. Лютий 1989 р. Світлина М.Сичевського.

На згадку радомишлянам  - автограф В.Зінкевича.

Гастролювали в Радомишлі славнозвісний столичний академічний театр ім.І.Франка, театри Київського Будинку офіцерів, Театрального інституту, обласні – Київський ім.П.Саксаганського, Луганський, Чернівецький академічний ім.О.Кобилянської, Житомирські музично-драматичний та ляльок, театральні колективи з Дубнів, Умані, Новоград-Волинського, Рибінська, Могилева, Бреста, Гродного, Ставрополя, циркові трупи.

Сцена з вистави «Банкір» Академічного театру ім.І.Франка за участю корифеїв сцени Віктора Добровольського, Олександра Омельчука, Василя Дашенка. Радомишль, 1958 р.

Проводили тут творчі зустрічі з радомишлянами композитори О.Сандлер, О.Білаш, С.Сабадаш, Б.Буєвський, Я.Цегляр, В.Філіпенко, О.Злотник, майстри писемного слова П.Глазовий, О.Новицький, Ю.Рогоза.

У колі радомишльських культармійців Борис Буєвський, Павло Глазовий та Олександр Білаш.

А ще прохолодної осінньо-зимової пори БК слугував «танцмайданчиком», під який звільняли від стільців партер. Музики, ясна річ, грали зі сцени.

На початку ХХІ століття будівля почала відчутно руйнуватися, у ній прогнили підлога й вікна, протікав дах, місцями потріскалися, а то й зовсім завалилися стіни. Роботу БК довелося зупинити.

Спіткала така доля й кінотеатр. Відтак у Радомишлі виникла «культурна» криза, коли обидва заклади, придатні для проведення видовищних заходів, зачинилися для відвідувачів.

Зрештою спочатку у 2014-му тією ж «толокою» привели до ладу кінотеатр, що тимчасово на кілька років став Будинком культури, а затим дійшли руки й до його «рідної» будівлі, де вже бюджетним коштом завершили капітальний ремонт.

Ремонтні роботи тимчасом дозволили сучасникам побачити виразні обриси старовинної споруди, зведеної ще у XVIII столітті. Вони відкрилися під знятим шаром тиньки. На жаль, пропозиції краєзнавчої та мистецької громадськості щодо «законсервованого» збереження окремих історичних фрагментів прадавньої первісної цегляної кладки зосталися «непочутими».

А відкрили Будинок культури після ремонту у 2017 році. І, до речі, саме у переддень жіночого свята. За традицією. Позаяк традиції популяризувати й розвивати наші національні культурно-мистецькі надбання та різножанрові народні таланти були і залишаються тут незмінними.

 

Газета «Зоря Полісся», 1 березня 2024 р.

 

суботу, 3 лютого 2024 р.

Позбуваючись національних ознак

 

У батьків Людмили Зозулі, що походить з Кримка, зберігається світлина учнів та вчителів місцевої школи, датована 10 червня 1935 року. Вона перейшла до родини від бабусі Мирослави, як розповіла пані Людмила.

 

Це другий шкільний випуск – зазначає напис угорі. Він зроблений польською мовою: «II-gi wypusk absolwentow Krymeckiei n/s szkoly». І не випадково, адже на ту пору Кримоцька школа була польськомовною, позаяк заснована у 1922 році Кримоцька сільрада належала до державного реєстру територіально-адміністративних утворень національних менших. Тоді комуністична влада таким чином намагалася схилити їхні осередки на свій бік. За відомостями 1924 року тут проживало 1375 поляків.

Польський статус школи підтверджує Валентина Чудновська, посилаючись на розповіді своєї бабусі. Далебі, зважаючи на радянські «реалії», згадувала вона про це коротко й не надто охоче. Сьогоднішні мешканці Кримка тим часом розповідають, що польським словам їх навчали саме бабусі й дідусі, зберігаючи й передаючи нащадками отой шкільний набуток.

Хто і ким були випускники 1935-го з цього фото, встановити не вдалося. Наразі достеменно відомо, що невеличкого зросту дівчина у світлій блузі у верхньому ряду – якраз «бабця Мирося».

Водночас Валентина Бернацька пригадує, що подібна фотокартка була у її свекрів. Ймовірно, на ній сфотографований хтось із їхнього роду. За її припущеннями, це міг бути крайній зліва хлопчина, що схожий на свекра. Втім за віком він у 1935-му на випускника не тягнув.

Також вдалося точно визначити тільки двох з учителів.

Четвертий зліва в середньому ряду – директор закладу Антон Титович Смольський. Про нього відомо, що уроджений 1909 р. в Житомирі, за національністю поляк. Закінчив Заболотську педагогічну школу. Мав дружину-вчительку Марію Іллівну (можливо, вона на цій світлині).

По ліву руку від директора – вчитель Олексій Андрійович Шклярук. Одначе вдалося з’ясувати, що у 1933-му і в наступні роки він працював у Радомишльській школі №1 ім.Т.Шевченка. Зокрема на випускній шкільній фотографії 1937-38 навчального року, що зберігається в музеї закладу, означений як лектор, а вже в наступному році став шкільним завпедом. Був родом з Коростишева, воював танкістом на фронтах Другої світової, нагороджений орденом Вітчизняної війни 2 ступеня і медаллю «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.». Закінчив війну старшим лейтенантом.

З розгортанням колективізації національну автономізацію в Україні скасували. Ба більше – саме на національні осередки комуністична влада спрямувала потужні каральні репресії 1930-х.

Дослідниця Кримоцької минувшини Станіслава Горай оповідає, що, за словами її бабусі Юзі, десь у 1935-37 роках восени приїхали в школу «люди» з району чи й вище, вилучили польські книги-підручники, привезли натомість українські та російські і все: польська національна школа була ліквідована. Разом з учителями.

7 серпня 1937-го заарештували вчителя Пантелеймона Григоровича Павлишина, якому інкримінували «шпигунство на користь Польщі». Через два місяці його розстріляли в Житомирі. Така ж трагічна доля спіткала А.Смольського та Євгена Феліксовича Годзинського, обвинувачених в антирадянській агітації і розстріляних 30 жовтня. На 10 років таборів засудили Івана Йосиповича Войцехівського. У 1946-му репресивна система ув’язнила на восьмирічний термін Василя Сергійовича Сіренка. Вірогідно, вони теж можуть бути на цій світлині…

Система, що будувала «світле майбутнє» з єдиною історичною спільнотою, у такий спосіб позбувалась будь-яких національних ознак.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 2 лютого 2024 р.

 

четвер, 1 лютого 2024 р.

Добрі паростки 1993-го

 

Після фінансово-економічного зубожіння 1989-1992 років 1993-й подарував українцям нарешті невелику надію на зрушення у кращий бік. Відчули їх і на Радомишльщині.

Попри те, що продовжилося падіння промислового виробництва (його обсяги за рік скоротилися на 16 відсотків), мали місце й певні позитивні тенденції. Зокрема на пивоварному заводі стала до ладу нова лінія розливу, що дала змогу вдвічі подвоїти обсяги виробленої продукції. Це ще, до слова, було за 10 років до уведення в дію першої черги сучасного ПБК «Радомишль». На льонозаводі, машинобудівному і в лісгоспі почалося впровадження комп’ютерної техніки.

Машинобудівники, до того ж, розробили й підготували для  виробництва нову лісотрелювальну машину. Хоча під кінець року завод змушений був зупинитися. Сподіваннями на подолання кризи стала приватизація підприємства трудовим колективом. До речі, перша в районі (разом зі швейною фабрикою).

Додалась до приватизованого списку й міська рембуддільниця, що була викуплена товариством «Червона рута» і під новою вивіскою взяла доволі обнадійливий новий старт.

Будівельна галузь, слід сказати, завжди вважалась мірилом поступального виробничого руху. І, як би не було складно, в 1993-му було збудовано нову школу, дитсадок та ще шість закладів соцкультпобуту в Краснобірці, житлові будинки  в Радомишлі та десяти селах, упорядковано 30 кілометрів доріг у ряді сіл, в місті відкрились дитяча поліклініка.

Чи не найвагомішим будівельним підсумком року стало підведення до міста магістрального газопроводу, що слугував потужним кроком до подолання енергетичної та сировинної кризи. Мав прислужитися цьому ще один широко рекламований об’єкт, який, щоправда, не був зреалізований і дістав згодом означення, як нині кажуть, піарного. Йдеться про тролейбусну лінію Радомишль – Ірша, що активно лобіювалася й на владному рівні, але результату так і не дала.

Канув у Лєту й інший тогочасний «горебуд» – завод картоплепродуктів, що його згодом пробували перетворити на інше підприємство, але теж без особливого успіху.

Освоїли тогоріч наші сільгоспвиробники вирощування цукрових буряків. Загалом непогані врожаї зібрали аграрники, але потім зіткнулися з проблемами реалізації вирощеного. Власне, наштовхнулися на це й промисловці, усвідомивши, врешті, що торгівля – важливий двигун економіки, особливо в умовах ринку.

Тим часом, саме у 1993 році почалися зміни у торговельній сфері. Зважаючи на означені вище труднощі зі збутом продукції, власні магазини відкрили льонозавод, пивзавод. В управлінні осушувальних систем запрацював державний магазин робітничого постачання. Долучилась до торговельної діяльності «Червона рута».

Якраз тоді в 1993-му в Радомишлі почали з’являтися перші паростки приватної підприємницької торгівлі, що помітно різнилася від колишньої «радянської» і за товарним наповненням, і за культурою обслуговування. Серед піонерів у цій царині був невеличкий магазин «Спектр» (на світлині), що відкрився у будівлі готелю і торгував канцтоварами, галантереєю та іншим подібним крамом. Він швидко завоював прихильність покупців. І хоча не все в його діяльності сталося, як гадалося, бо першопроходцям завжди важко, та це був добрий приклад для наслідування.

 

 


Газета «Зоря Полісся», 2 лютого 2024 р.

 

понеділок, 29 січня 2024 р.

Застереження з Крутів

 

«Сумно зустрічав український Київ новий 1918 рік. З півночі і сходу насувалися на Україну банди червоних завойовників. Цілий край в обіймах анархії. Нарешті і в самому Києві щодня можна було сподіватися повстання. Але що було найгірше, то повна відсутність власного війська, відсутність хоч найменшої можливості поставити опір анархії. Тодішній український уряд безнадійно проґавив момент національного підйому, який охопив маси українського вояцтва, коли можна було створити дійсну українську армію.

Щоправда, було багато полків з більш чи менш голосними назвами, але ж на той час від них залишилися лише жменьки старшин. Ті ж з них, які залишилися в більш повному складі, були вже цілковито збільшовичені. І лише в останній мент, коли катастрофа була вже неминуча, дехто з державних українських мужів схаменувся і почали наспіх творити нові частини, але було вже запізно. Все, що було ліпшого і здисциплінованого з-посеред козацького контингенту, розбрелось домів, лишилися старшини та юнаки, з котрих на скору руку зорганізовано нечисленні відділи і вислано проти ворога…»

Так описує у своїх споминах ситуацію у Києві напередодні вікопомного Крутського бою один з відомих його учасників Ігор Лоський. Ці свідчення є надзвичайно цінним і вагомим джерелом для дослідження та відтворення якомога повної картини того, що сталося 29 лютого під станцією Крути, що відтоді вважається символом стійкості та мужності українців у протидії московським окупантам.

 

Гімназист Ігор Лоський.

У ту пору Ігор Лоський навчався у Другій Українській гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства, учні якої за прикладом студентів київських університетів св. Володимира та новозаснованого Українського народного долучилися до зорганізованого Студентського куреня Січових Стрільців. Кілька днів тривала для них вишкольна муштра під орудою кількох вояків-старшин, що пройшли через горнило Великої війни, яка тоді палала на світових просторах.

Відтак новоспечені новобранці всілися на потяг і рушили навстріч «червоним» московським зайдам. Отаборившись на станції Крути, українські сили сформували розвідку, варту і, готуючись до неминучого бою, рили окопи.

Як згадував Лоський, десь біля десятої ранку з’явилися ворожі групи, і водночас більшовицька артилерія почала обстріл – доволі інтенсивний, але в такій же мірі невдалий: снаряди лягали у полі. Натомість єдина українська гармата била влучно. Добре відстрілювались і бійці. Гірше було зі студентами, багато з яких не вміли стріляти й швидко вистріляли всі набої. Штаб на ту пору вже відступив до Ніжина разом з амуніцією.

Без набоїв кулемети оборонців Крут швидко замовкли, і вони мусили відступати – подеколи у метушні та безладі. Зрештою тим, хто міг бачити картину бою, вдалося дістатися до потяга, що стояв за пару кілометрів від станції. Ті, хто не знав, що станція вже зайнята ворогом, були оточені. Студенти намагалися пробитися, але то вже було неможливо. Кількох з них більшовики закололи багнетами під час тієї невдалої атаки, більшість потрапила в полон, де зазнала тортур і страт.

Ігор Лоський у Крутському бою дістав важке поранення. Його, проте, вдалося перевезти до Києва.

Одужавши, він працював у Міністерстві закордонних справ УНР. А після поразки Української революції 1917-22 рр. перебував в еміграції. Брав активну участь в українському громадському житті, вів наукову й викладацьку діяльність, досліджував зокрема історію Гетьманщини XVII- XVIII століть. У 1936-му 35-річним раптово помер, через три роки за смертю батька.

Його батько, до речі, теж був науковцем і так само відданим українській справі. У пору української національно-визвольної революції 1917-1922 років Кость Володимирович Лоський брав участь у створенні та становленні Української Центральної Ради, працював у її Генеральному секретаріаті, а також міністерстві зовнішніх справ. У 1918 році його призначили послом у Фінляндії, Швеції та Норвегії. Цю дипломатичну місію він виконував і за Української держави, і за Директорії. Затим осів у Празі, де викладав в Українському вільному університеті, невдовзі як професор римського права став у ньому деканом правничого факультету та проректором.

Кость Лоський (Кость Вишевич).

Цікаво, що ряд його наукових та дослідницьких праць підписані псевдонімом «Кость Вишевич». Що зашифрував учений під цим найменням, зостається загадкою. Проте для мешканців нашого Полісся у ньому, безумовно, вчувається натяк на здавна відоме на Радомишльщині село Вишевичі. Тим паче, що певні підстави для таких паралелей проглядаються.

Як свідчать архівні й писемні джерела, у 1884 році інженер Київського округу шляхів сполучень, колезький радник Аполон Лоський за 17 тисяч рублів викупив у Товаристві взаємного кредиту заставлені  маєтності, що охоплювали 818 десятин орної землі, 1738 – лісу і 231 – неугідь у селах Вишевичі, Меделівка, Біла Криниця та Осів. У маєтку, вже як означений у тогочасних реєстрах поміщик, він розгорнув активну господарську діяльність. Зокрема, зберігаючи інженерну жилку, 1888 року збудував прибутковий винокурний завод з річним виробництвом 14350 відер спирту. 

Втім господарював недовго: після тяжкої хвороби у 1900-му відійшов у світ інший. Натомість його вишевицькі володіння спадкоємці продали. Чи були вони родичами з українськими патріотами Лоськими, наразі невідомо.

*     *     *

А слова, якими Ігор Лоський описав ситуацію 1918-го року, надто нагадують сьогоденні нехтування захистом української вітчизни і турботою про власне військо з подібними гіркими й трагічними наслідками: «Спомин про крутську трагедію мусить лишитись як грізне memento нашого українського невміння організувати ті моральні сили, які в українстві є».

 

 

Газета «Зоря Полісся», 16 лютого 2024 р.

 

неділю, 7 січня 2024 р.

Радомишльські «морженята»

 

Водохреща, що багатьма нашими краянами відзначається вже 6 січня – за Григоріанським календарем, у 2024-му, як і роком раніше, не було таким щедрим на купання у крижаній воді чи обливання водою просто неба. У військову пору – не до того. Водночас зимова світлина, яка зберігалась у родинному альбомі радомишлян Стеценків, нагадала про таку звичку дещо в інший спосіб. На ній – увічнено радомишльських купальників-«морженят», що обливали одне одного в міському парку. Тут свого часу діяв фонтан (працював він, звісно, влітку), де у бетонній чаші «плескалися» двійко скульптурних хлопчиків.

Це був типовий витвір радянського гіпсово-бетонного «соцреалізму», бо подібні дітлахи слугували неодмінним антуражем парків, скверів та їм подібних місць відпочинку. Як і хрестоматійні дівчина з веслом або атлет – дискобол чи списомет.

Власне, і в самому Радомишлі таких було декілька. Окрім парку, «купалися» дітки у колишньому сквері, що на його місці зараз міський меморіал.

 

А ще – у парку-садку, що в 1930-ті був облаштований біля тодішнього Піонерпалацу на вулиці 25-го жовтня (нині – Старокиївська). Цю будівлю спалили гітлерівці у грудні 1943-го, не потрібним згодом став і садок біля нього.

 

Всі вони вочевидь – ровесники. І жоден дотепер не «дожив». Фонтан у сквері розібрали під час будівництва меморіалу, а двійко інших зруйнувалися.

Втім сліди «піонерського» збереглися. Мешканці сусіднього будинку розповідають, що водогоном, підведеним до фонтану, вони тривалий час користувалися, допоки вода в ньому не обліковувалась. А нині вже така собі декоративна клумба у чаші нагадує про предмети і справи днів, що давно минули…

 

Газета «Зоря Полісся», 2 лютого 2024 р.

 


пʼятницю, 5 січня 2024 р.

Газета – наш незмінний літописець. Поки що…

 

Якось один із завсідників популярної соцмережі, коментуючи моє краєзнавче дослідження, що стосувалося певних літописних свідчень, поцікавився: а чи веде хтось нині сучасний літопис Радомишля? Відповів йому, що, звісно, такої професії як літописець тепер не існує. Проте події, що відбуваються на Радомишльщині, усякчас ретельно фіксуються. Таку функцію тут виконує місцева газета, і робить вона це майже безперервно, починаючи з 1912 року, коли в місті започаткувалося видання «Радомислянін». Його справу продовжили газетні наступниці, що були у першому своєму десятилітті «повітовками», а затим протягом майже сторіччя «районками».

У різні періоди, з огляду на періодичність виходів на тиждень, це був п’яти-, чотири-, три-, дводенник, з 2006-го – тижневик, а перерви 1917-1922, 1924-1931, 1941-1944 років, пов’язані зі суспільно-політичними потрясіннями чи пертурбаціями.

Втім і в ці проміжки, інформація про примітні події на Радомишльщині час від часу в періодиці подавалась. Про них повідомляли губернські, окружні, обласні, республіканські видання. Звісно, обмежено й вибірково, позаяк можливості місцевої преси у висвітленні довколишнього життя значно ширші. Разом з тим з цензурних причин ті чи інші події та явища таки залишалися поза увагою. Так було і в імперські, і в радянські часи, подеколи й у новітню пору. Позаяк з роками, коли завіса таємності знімалась, нащадки таки оприлюднювали замовчувані раніше факти.

Тож обов’язки «літописця» газетярі виконували й виконують справно. Недарма один із широковживаних синонімів до слова «газета» має означення «часопис», що за сутністю цілковито ототожнюється з «літописом».

В музейній кімнаті редакції газети «Зоря Полісся» дотепер зберігаються підшивки цього видання та його попередників від 1945 року. Є окремі примірники газет попередніх років. Тимчасом існує свідчення, що колись тут були навіть зшитки «Радомисляніна», але в пору, коли редакційні приміщення опалювалися грубками, через недогляд прибиральниця пустила унікальне зібрання на розпал.

Зрештою примірники радомишльських газет зберігаються у державних книгозбірнях (Книжковій палаті, національних бібліотеках), держархівах.

Рік 1945-й додався до літописного газетного реєстру лише нещодавно. У 2023-му, дякуючи краянинові Василеві Старжинському, до Радомишля повернулась ця частинка його історичного літопису – підшивка районної газети «Соціалістична перемога» за 1945 рік. Тож на втіху поціновувачів нашої минувшини зафіксовані в газеті літописні свідчення тогочасного (і не тільки) життя стають доступнішими ще на один рік.

З газетних публікацій 1945-го. 

Кілька років тому вийшла друком книга дослідників-радомишлян Валерія Фісуна та Руслана Майстренка «Радомисль 1919-1923: життя на межі смерті». У ньому за літописною традицією докладно подано хронологію подій, що відбувалися в ті роки на радомишльських теренах. Як зазначено в анотації до цього монографічного дослідження, висвітлена у ньому історія краю «базується на інформації з газет [зокрема й радомишльських] 1919-1923 років, а, отже, автори послуговувалися винятково фактологічним матеріалом».

Примітно, що віднайдено ними невідоме раніше друковане видання, що виходило в Радомислі. Притому – україномовне.  У травні 1920 року з відновленням у повітовому місті влади Української народної республіки її місцеві органи почали видавати тут газету «Громадська думка». На жаль, з черговим наступом червоних російських військ і новою більшовицькою окупацією краю цей процес, ясна річ, припинився. Наразі відоме число газети за номером 1 від 18 травня 1920 року, що додає літописних свідчень з тогочасного життя Радомишльщини.

Газетний літопис відчутно прислужився історику та краєзнавцю Геннадію Цвіку у створенні ґрунтовної «Історії Радомишля». У цій фундаментальній праці, що вже побачила два видання, практично увесь повоєнний період (з 1945 року й дотепер) рясніє посиланнями на публікації місцевих газет – передусім «Соціалістичної перемоги» та «Зорі Полісся».

Власне, історико-краєзнавчі пошуки не можуть не спиратися на газетні чи їм подібні свідчення, що є вагомими й невід’ємними віддзеркаленнями конкретного історичного періоду.

Чого гріха таїти: у сьогоденні газети свою популярність поступово втрачають. Головним джерелом інформації для читачів дедалі більше слугує інтернет. Хоча для багатьох представників старшого покоління друкована преса була й залишається важливим та незамінним джерелом.

Роздержавлення, що ставило за мету позбавити видання «засновницького цензора», натомість лишило газети вагомої матеріальної бюджетної підтримки. Відтак з року в рік зростає реєстр видань, що за браком коштів наказали довго жити. Ось і з початком 2024-го в Житомирській області припинили існування одна з найдавніших обласних газет «Житомирщина» та п’ять «районок». Тож відповідні регіони зосталися без своїх «літописців».

«Зоря Полісся» завдяки підтримці передплатників поки ще тримається. Слід сподіватися, що така підтримка й надалі буде свідомою, а «літописні» (і не тільки) традиції продовжуватимуться. Подбаймо про спадок, що його залишимо нащадкам.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 6 січня, 2023 р., 5 січня 2024 р.