субота, 24 грудня 2016 р.

«Один інженер…»


У письменника-сатирика Ліона Ізмайлова в одному з його концертних виступів наводився колись такий анекдот: 
«Один інженер купив сто грамів чорної ікри. Подумати тільки, лишень сто грамів... А людина не змогла дожити до получки!»
Цей жартик, повіданий ще у радянські часи, спав на думку, коли один з нещодавніх співрозмовників, який цікавився історією музейного комплексу «Замок Радомисль», дізнавшись, що цю споруду як млин побудовано власним коштом інженера Пекарського, висловив сумнів: «Невже інженер міг собі дозволити таку вартісну оборудку?!»
Мабуть, він теж уявляв інженерну працю та її оплату саме за радянськими зразками, висміяними гумористом.

Одначе, якщо вести мову про інженерний корпус Російської імперії (йдеться про межу ХІХ-ХХ століть, коли якраз і будувався млин Пекарських), праця інженера вважалась надзвичайно шанованою і добре оплачуваною. Адже для Росії то був період потужного індустріального розвитку, відтак на кваліфікованих інженерів тримався неабиякий попит з відповідною платнею. Приміром, у 1913 р. середньомісячна зарплата інженера становила 200 царських рублів, у той час як робітника, - 37,5 рубля. Хоча робітничий клас теж жив далеко не бідно. Для порівняння: борошно коштувало 20 копійок за кілограм,  стільки ж – пляшка молока. Кілограм мяса – 47 коп. До речі, кілограм зернистої чорної ікри сягав 3 руб. 20 коп. За 80 рублів можна було купити корову.
Так що інженер Казимир Пекарський цілком міг собі дозволити придбати не лише будь-яку ікру чи худобину, а й значно більше. Тож, як і тепер, надійними засобами вкладання капіталів були насамперед нерухомість та земельні угіддя. І в кінці ХІХ століття у переліку власників землеволодінь почали дедалі більше з’являтися представники інженерного фаху.
Коли під впливом селянської реформи 1861 р. один з найвідоміших тогочасних магнатів Радомишльщини Роман Вержбицький та його нащадки почали потроху розпродувати свої маєтності, землеволодіння, належні до приміського сільця Папірня, придбав саме Пекарський. Тут у його власності нараховувалося 222 десятини землі, що оцінювалися у 9000 рублів. Ще 35 десятин було при сільці Коробочка, їх там орендували німці-колоністи.
Перейшов до Пекарського і папірнянський млин Вержбицьких на річці Мика. Станом на 1882 рік його вартість становила 5000 руб. Проте інженерна думка спонукала новоспеченого власника до більш досконалого борошномельного виробництва. І у 1892 році на його замовлення інший інженер - архітектор Костянтин Тарасов розробив проект нового млина, що мав споруджуватися на річці Мика на прибережному скельному «фундаменті». Запрацював млин Пекарського у 1902 році. На млині до того ж був обладнаний паровий двигун у 76 к.с. У 1913 р. на ньому перероблялося 120000 пудів зерна.


Папірнянський млин.
Фото Ю.Волошина.

А через століття ця споруда, що вже перестала цікавити промисловців, стараннями подружжя Богомолець-Шереметьєвих перетворилась у знаний тепер музей.
Серед найбільших землевласників Радомисльського повіту кінця ХІХ – початку ХХ століть згадується також цивільний інженер Георгій Шлейфер. За реєстрами 1900 року йому  зокрема належало 7505 десятин землі та лісових угідь в Брусилівській та Вишевицькій волостях Радомисльського повіту. В межах сучасного Радомишльського району вони охоплювали села Раївка, Спірне, Таборище, колишні німецькі колонії Райки, Дубовець, Жиловець, Красно-Лози, Лисиця та ряд інших, обіймаючи територію від цих поселень до Ставища і Містечка.
Цей технар архітектурно-будівельного профілю, звісно, аграрними справами безпосередньо не переймався. Господарювання в угіддях вів керуючий Петро Рогозинський.
Значну частину своїх землеволодінь Г.Шлейфер здавав в оренду колоністам, слобідчанам, селянським товариствам, маючи від того сталий доходний капітал.
Тимчасом рядовим інженером Георгія Павловича не назвеш, хоча й починав свій трудовий шлях він з посади звичайного архітектора Київського навчального округу, де набув гарної ділової репутації. Потому став гласним міської думи, завідував будівельним відділом Міської Управи Києва. Ним затверджувалися проекти планування міста, його забудови, розвитку водоканалізаційних мереж, міського транспорту і т.ін.
    Крім того очолював Г.Шлейфер свого часу Київське Міське Кредитне Товариство, позичками якого, вочевидь, і сам користувався, адже його радомисльські угіддя оцінювалися у 197,6 тисячі рублів. Зорганізував підприємливий інженер також Київське Домобудівне товариство.



Інженер Георгій Шлейфер.

Господарював на Радомишльщині ще один представник київської містобудівної сфери. Її очільник у 1875-77 рр. інженер Іван Хижняков володів двома водяними млинами у Комарівці.
Тож, як бачимо, інженерні пошуки почали активно впроваджуватися і в сільськогосподарську галузь. У цій царині вони також відігравали дедалі важливішу роль.
Слід зазначити, що спочатку в радянські часи, особливо в пору індустріалізації, кваліфікований інженер теж був на «вагу золота». Недарма на головні будови перших сталінських пятирічок залучалися закордонні фахівці, цінувалися водночас і власні кадри, що за крилатим висловом вождя усіх народів, «вирішували все». Втім чимало з них невдовзі потрапили до  «чорного» переліку репресованих «шкідників» та «ворогів народу».
У Радомишлі, приміром, за надуманим звинуваченням у шпигунстві та шкідництві було заарештовано техкерівника суконної фабрики Веніаміна Лося. Трагічна доля спіткала уродженців Радомишля – Якова Біренберга, що працював інженером радіовузла у Хабаровську, фахівця авіабудівного заводу в Івановому Соломона Етінгера, інженера-конструктора закритого оборонного заводу №22 у підмосковних Філях Семена Дукача (Шмуля Грінберга).
А вже у Хрущовську епоху інженера «опустили» до рівня слюсаря. У 1980-ті роки в СРСР середня зарплата інженера з трирічним професійним стажем становила 150 рублів на місяць, зарплата молодого спеціаліста була в межах 65-130 рублів, притому що кваліфікований робітник заробляв до трьох сотень і більше, а середній заробіток по країні обраховувався в 200 рублів.
Певно, якраз на цьому тлі й почало ширитися замість заробітної плати означення «получка», ототожнюючись із такою собі нікчемною подачкою. Як глузувалося в іншому тогочасному «політичному» анекдоті: влада робить вигляд, що нам платить за працю, а ми робимо вигляд, що працюємо.
У сучасних ринкових умовах ціна кваліфікованої інженерної праці починає потроху зростати. Скажімо, коли уводилися нові виробничі потужності теперішнього провідного підприємства регіону Пиво-безалкогольного комбінату «Радомишль», місцеві «базарні експерти» називали просто таки захмарні розміри рівня оплати тамтешніх провідних фахівців. І, певно, не без підстав.
Врешті теперішній рівень комп’ютеризації та автоматизації будь-якого виробництва потребує й фахівців надзвичайно високого інженерно-технічного рівня. Відтак безумовно має зростати й статус інженерної професії.



вівторок, 13 грудня 2016 р.

На початку було слово…


«На початку було Слово,
             і Слово було у Бога,
                          і Слово було Богом…»

Ці загальновідомі рядки з Євангелія від Іоана навдивовижу підкреслюють Божествену сутність та силу Слова, що ототожнюється і з вірою, і зі знаннями. Поєднала їх у собі зокрема й давня богослужебна книга, що дістала назву «Часослов». Її використовували не лише для послідовного читання під час щоденних служб, а й як підручник для навчання грамоті. Особливого поширення й популярності набули часослови у середні віки, коли церква переходила від писаних до друкованих книг. Недарма саме «Часослов» став книжним первенцем для друкарні Києво-Печерської лаври, яку заснував  1615 року архімандрит Єлисей Плетенецький.
Проте для книгодрукування одного друкарського верстату було замало, потрібен був папір і в значних обсягах. Відтак у монастирському містечку Радомислі на річці Мика спорудив ігумен Єлисей водяний млин та при ньому паперову мануфактуру, що постачала вироблений папір до лаври. Тож видруковано було і «Часослов», і наступні лаврські книжні видання на радомисльському папері.

У ці дні минає 400 літ лаврському першодрукові. І саме Радомишль обрала наукова, церковна, мистецька та громадська спільнота для відзначення ювілею знаної української книжної пам’ятки. Адже у музейному комплексі «Замок Радомисль», який розташувався на берегах Мики у давньому й величному млині Пекарських, його господарі відновили середньовічну технологію паперового виробництва. А засновника папірні Є.Плетенецького увічнили у пам’ятнику, встановленому безпосередньо на Мицькій течії. Знаний просвітитель зображений на ньому в човні, якими напевне й відправляли виготовлені паперові аркуші до Києва.



Як зазначила господиня музею, народний депутат України Ольга Богомолець, «Часослов» став першою друкованою книгою на подніпровських українських теренах, слідом за якою лаврські видання масово пішли у світ, поширюючи і Боже Слово, і православні канони, і грамоту.  І завдяки папірні радомишльській лавра змогла надрукувати цю книгу.
В урочистостях узяв участь предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет.
Разом з усіма присутніми він помолився за мир і злагоду в Україні.



- Цей музей дає можливість побачити, звідкіля починався у нас друк, хто друкував і як друкував, яким чином розповсюджувалися богословні книги, – промовив до усіх присутніх Патріарх. - Якщо ми живемо в незалежній державі, маємо знати її правдиву історію, а не ту, яку нам нав’язували упродовж століть.
Бо найголовніші Господні заповіді – полюби Господа Бога свого і ближнього свого, як самого себе. У притчі про самарянина Господь сказав, що ближнім є той, хто потребує нашої допомоги. І таку любов до ближнього сьогодні промовисто виявляють волонтери. Господь випробовує і стан нашої душі: чи любимо ми Господа. За роки незалежності побудовано в Україні більше трьох з половиною тисяч православних храмів. Хіба це не любов до Бога, коли люди віддають останнє, а храм будують. Тому ми віримо, що Господь змилостивиться і дасть нам перемогу. 70 років ми були в духовній неволі, що закінчилась  повним крахом комунізму та атеїзму. Отакий кінець злу. І агресія є зло, тому воно буде покаране.
Усі учасники урочистостей і місцеві віряни, які прийшли на святковий молебень, отримали благословення патріарха Філарета во славу Господу нашому Ісусу Христу і славу Україні.


Ольга Богомолець подарувала Святійшому Патріархові старовинну ікону коронації Пресвятої Богородиці з вірою в те, що в нашій країні таки буде своя єдина Православна Помісна Церква, і зі сподіваннями, що Україна буде коронована своєю єдністю, своєю перемогою над зовнішнім ворогом, перемогою над внутрішніми ворогами, які іноді є сильнішими від зовнішніх ворогів, коронована сильною потужною незалежною державою, де люди будуть мати гідне життя і будуть щасливими.


За заслуги з відродження духовності в Україні та утвердження Помісної Української Православної Церкви Філарет нагородив  Ольгу Богомолець відзнакою УПЦ КП - Орденом Святої Рівноапостольної княгині Ольги.  Музей української домашньої ікони та старожитностей «Душа України» було нагороджено Орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого другого ступеня.


До присутніх звернувся ректор Відкритого Православного Університету Святої Софії-Премудрості, православний священик, громадський діяч, професор, отець Георгій Коваленко.


– Радомишлю – радіти мислею, - сказав богослов. – Бо саме тут виробляли папір, на якому писали мислі – думки премудрі, що ширилися усім світом. Сьогодні цей папір, як і завжди, – це в тому числі й наші душі і серця, в яких записуються усі наші слова, відображаються ті образи, що їх ми бачимо тут в музеї. І дай Бог, щоб у Радомишлі завжди лунали розумні й мудрі мислі!
Протопресвітер Житомирського протопресвітерства Української Греко-Католицької Церкви о.Віталій Сидорук передав присутнім привітання з нагоди ювілею від Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава, зауваживши, що без минулого немає майбутнього. Для декого це здається дивним, але для народу надзвичайно важливо пізнати самих себе і навчитися любити самих себе. Бо насправді багато чого з нашого минулого зневажене, забуте.
Отець Віталій передав у дарунок музеєві рукописне Євангеліє королеви Анни Ярославни.
Гості і радомишляни, які прийшли того дня до «Замку Радомисль», оглянули музейні експозиції, мали змогу спостерігати за відродженим у музеї процесом ручного виготовлення паперу за технологіями XVII століття і друку на ньому.




Як зазначалося на урочистостях, радомишльський папір – це не просто частина нашої історії, це наша духовна спадщина, наші помисли і сподівання. І хай вони всякчас спрямовуються на добрі справи і звершення!

Газета «Зоря Полісся», 23 грудня 2016 р.


пʼятниця, 25 листопада 2016 р.

Іван Шилюк: прозріння і каяття


1931 року у видавництві пролетарських письменників «Гарт» вийшла невеличка книжечка «Записки комунара», написана Іваном Шилюком. У передмові до видання знаний літератор Кость Гордієнко зазначив, що молодий автор, оповідаючи про життя комуни імені Сталіна, створеній у селі Гришківка на Потіївщині (тоді це був Потіївській район), виявив у цьому творі своєрідний літературний хист. Він яскраво й талановито змалював хутірське життя комунарів, їхні взаємини та характери, подав етапи зростання комуни, її значний політичний вплив на село. Гордієнко відзначає спостережливість письменника-початківця, його вміння використовувати різноманітні літературні засоби.
Важливим, на думку рецензента, було й те, що подібні твори, написані професійними літераторами, зазвичай пишуться під враженнями кількаденного перебування автора в комуні. Шилюк же є безпосереднім членом комуни, до того ж комунаром-ударником, відтак описує її зсередини, висвітлюючи щоденну кропітку роботу комунарів, процеси та проблеми, що відбуваються і в ній, і навколо неї.
Твір було вибудовано з окремих нарисів, у яких виразними художніми засобами розповідалося про комунарські будні, про посівні, просапні, збиральні роботи, про організаційну побудову комуни та її актив. Колоритно виписані у творі комунари Грищенки, Тишкевичі, Синицькі, Дзюбенки, Янчуки. 
Звісно, як учитель за фахом, розповів автор про школу, створену в комуні, в якій, проте, навчалися не лише діти комунарів, щоби впливати на родини одноосібників, незорганізованих бідняків. Прізвища вчителя письменник, певно з етичних міркувань, не називає, але діти кличуть його Іваном Семеновичем…


Іван Шилюк. 1931 р.

Іван Семенович Шилюк народився 1903 року в містечку Янушполі (нині – Іванопіль)  на Чуднівщині у багатодітній селянській  родині.  Вчився у місцевій ЦПШ, затим закінчив семирічку, потому здобував освіту в Турчинівській агрошколі.
У 1926 році Іван поєднав свою долю із землячкою-полькою Анастасією, в яку був закоханий ще з юнацьких літ.
Соціалістичні ідеї полонили тоді багатьох юнаків та дівчат, котрі вбачали в них передусім рівноправ’я, прагнули побудови справедливого ладу, вірили в можливість утворити на таких засадах окремі самоврядні осередки, що дістали назву «комун». Молоде подружжя пристало до такої комуни спочатку під Житомиром. Водночас більшість новоспечених комунарів за політичною термінологією були «люмпенами», тобто тими, кого сам головний ідеолог комунізму К.Маркс назвав найзнедоленішими прошарками, що нездатні, одначе, самостійно діяти, не те, що будувати світле майбутнє. Тож багато хто вважав, що класової свідомості та ініціативи їм додасть освіта.
Відтак у 1928-му подружжя вступило до Коростишівського педтехнікуму, а через два роки, успішно закінчивши його, Настя та Іван Шилюки були направлені вчителювати у Потіївській район. Працювали вони спочатку  в Заньках, згодом – у самій Потіївці, а ще – у невеличкому сільці Гришківка.
У створеній в останньому сільгоспкомуні ім. Сталіна саме відкрилась школа для дітей комунарів, яких і почали навчати Шилюки.
У соціалістичному перетворенні радянською владою села це була друга спроба комунізувати його. Перша, що проводилась на початку більшовицького правління, завершилась голодним продовольчим крахом 1921-22 рр. і нагальною потребою повертати сільгоспвиробництво на ринкові рейки.
У 1929 році більшовики знову проголосили негайний перехід на суцільну колективізацію сільського господарства, зокрема до його комунних та артільних форм.
Новоутворювана комуна засновувалась на усуспільненні майна та праці всіх її членів. До неї увійшло передусім бідняцтво, що не мало достатньо власних засобів та належних навичок самостійного господарювання.
Втім комуна, утворена в Гришківці, дещо різнилась за своїм складом, тому що це село було засноване в кінці ХІХ століття як слобода. Означення «слобода» вважається похідним від усім зрозумілого слова «свобода», символізуючи вільне поселення. Селяни, що після реформи 1861 року отримували землю за межами своїх сіл,  утворювали нові осідки, які називалися слободами. Здебільшого це були працелюбні вправні господарі, що трудились, як мовиться, не покладаючи рук, нерідко об’єднані у Селянське Товариство. За відомостями 1891 р. в Гришківській слободі налічувалося 44 мешканці, котрі мали в користуванні 132 десятини землі, обробляючи ріллю за прогресивною трипільною системою.
На 1900 рік в Радомисльському повіті нараховувалося 35 слобід, три з яких було в Потіївській волості. Про колишнє слобідське господарювання гришківців подекуди згадується і в «Записках комунара».

*     *     *
Об’єднувала комуна в Гришківці трохи більше півсотні працездатних селян, з яких постійно працювали по господарству 28. Було тут дві рільничих бригади по 6 трудівників. Та у пору важливих польових кампаній на роботу виходили всі. Разом з усіма у полі працювали й медичні сестри-жалібниці, й лимарі, і вчителі, і кухарі (мала комуна, до речі, пересувну кухню і навіть кузню). Поралися вони на 790 гектарах землі, яку обробляли 18 пар коней, а згодом з’явився й свій «трахтор».
Власним коштом і суворими руками побудували комунари клуб-їдальню, житловий корпус, гамазей (зерносховище), стайню, школу, почали зводити молочну ферму з власної цегли, адже доглядали 225 голів худоби, облаштовувати водогін з артезіанської криниці. При школі діяв агрогурток, навчальний заклад до того ж мав свої городні ділянки.


Перепочинок у полі. Потіївщина. 1930-ті роки.

Врешті, підсумовуючи описаний у книжечці рік комуни, автор не без гордощів зазначає, що зібраного врожаю пшениці (124 пуди з десятини) слобода ще не знала.
Гришківська комуна навіть зорганізувала свою філію в Облітках.
Саме на такій оптимістичній ноті й завершується твір.
Здавалося, прогресивна форма господарювання мала б успішно розвиватися й надалі. Однак зіткнулися невдовзі підприємливі хлібороби з новою «продрозкладкою», надмірною «директивізацією» та регламентацією, не маючи змоги самостійно розпоряджатися не те, що майном, а й вирощеним, зібраним, щоби продавати на свій розсуд. Адже, як висловився один з персонажів Шилюкових «Записок…», навіть за «торбу з милом», що ним дехто торгував по селах, лунали погрози Соловками.
Відтак наказала «довго жити» й Гришківська комуна, бо невдовзі і комунари, і ті, хто не хотів до них приставати, тобто – середняки, одноосібники, як кваліфікувала таких «незгодних» із соціалістичним перетворенням села комуно-радянська влада, примусово були загнані до колгоспу «Друга п’ятирічка», що утворився у тій же Гришківці.
Тих, хто продовжував опиратися, із тавром «куркулів-екпертників» ліквідовували як «злісних класових ворогів», виселяли у «не надто віддалені» місця Російської Півночі, або ж позбавляли усіх засобів до існування, відправляючи на «виселки» - неугіддя.
Саме так вчинили зі згаданими у «Записках комунара» Пилькевичами, Севруками, Корзунами, Вишнівськими та іншими, що не хотіли підкорятися примусовому усуспільненню й опинилися на зловісних Соловках. У 1937-38 рр. у колишньому комунному селі  до скорботного переліку репресованих додалися колгоспниця Марія Сінькевич, одноосібник Григорій Шавловський.
«Куркульське» майно та землі зазвичай відбиралися й передавалися до тих же комун чи новостворюваних колгоспів. Власне, перелік власності гришківських комунарів підтверджує такі реквізиції.
У творі І.Шилюка закономірно вжито щодо незгодного «куркульства» узвичаєне в ті часи означення як «шкідників», «глитаїв».
Водночас  на сторінках книжки виразно проглядаються не приховувані факти доносів, «стукацтва», навіть фальсифікацій, котрі, щоправда, подаються як викриття підривної діяльності куркулів, коли зниклі з комуни інструменти (чи, бува, не ті, що реквізовувалися під час розкуркулення?), раптом чомусь опинялися на видноті в черговому «куркульському» обійсті.
Врешті мимохідь згадується в напевне доладу процензурованій книжечці про поширений нікудишній рівень господарювання в багатьох директивно утворених колективних господарствах, де йдеться, приміром, про те, що  розпався СОЗ (товариство спільного обробітку землі) у сусідній Ляховій (Осички), пустували землі в Горбулеві, Теклянівці, Прибутку, інших довколишніх селах, на хуторах. Навів автор й, мабуть, не без підстав поширене в ту пору уявлення про комуни та їм подібні формування, коли один з невдоволених зазначає:
– Хочу головою в комуну встроїтись, бо робить не хочеться…
Іван Шилюк, звісно, переконливо спростовує таке твердження, ставлячи у приклад діяльну працю разом з усіма голови комуни Олександра Дідківського.

*     *     *
Через рік після виходу «Записок комунара» у вересні 1932 р. Потіївська райгазета «За соціалістичні темпи» надрукувала лист до редакції котрогось «Тарасенка». У ньому твір, що його написав молодий письменник-початківець Іван Шилюк про комуну ім.Сталіна, названо шкідливим, оскільки змальовано у  ньому одного з фундаторів комуни О.Дідківського  - соціалістичним активістом та вправним господарником, що заслуговує державної нагороди. Насправді ж, за словами дописувача, керував комуною великий куркуль, що зорганізував її з корисливою метою, чинив у ній злочини, мав зв’язок зі спекулянтами, а потому розікрав комуну і втік.
Така публікація у ті роки по суті ставала для автора книжки смертним вироком, адже й сам твір, за газетними висновками, підлягав вилученню із вжитку та знищенню.
Втім, попри вказівку про вилучення видання з користування, як свідчать теперішні електронні каталоги, книжка І.Шилюка «Записки комунара» таки зберігається у провідних книгозбірнях. Свого часу залишив її примірник у родинній бібліотеці Борис Пивовар, представник знаної на радомишльських теренах династії педагогів. У 1930-х він теж учителював на Потіївщині і вочевидь особисто був знайомий з колегою-вчителем Іваном Шилюком.
Врешті, коли над самим письменником нависла  загроза фізичного знищення, усвідомив він, що далеко не всі із супротивників комуни були «ворогами народу». А прагнення самостійно господарювати на землі аж ніяк не можна вважати злочином.

*     *     *
Результати примусового усуспільнення та фізичного усунення й наступного знищення найпрацелюбнішого і господарського селянства далися взнаки голодного 1932-33. На власні очі Іван Шилюк побачив на Потіївщині усі жахіття наслідків директивного соціалістичного господарювання, що обернулося народними муками, голодними смертями величезної кількості селян. Двадцять таких жертв достеменно встановили лише через шість десятиліть після трагедії у Заньківській сільраді, якій підпорядкована Гришківка. У сумному реєстрі – Михайленки, Сидоренки, Клименки, Жембровські, Зігмани, Розуни, Марчуки, Комарчуки, Барвінські. Є в ньому й згадувані серед колишніх комунарів Дзюбенки – батько та двоє малолітніх діток…
Трагедія голодомору наскрізно вразила душу учителя й молодого письменника, вразила настільки, що письменство він на певний час полишив, бо написати правду про потрясіння власні і людей, що стали жертвами голодних та каральних лихоліть, змоги не мав. Точніше, йому б такого просто «не дозволили».
Відтак, попри те, що закінчив заочно Московський літературний інститут ім.Горького, Шилюк вступив до Житомирського педінституту, де над ним укотре нависла загроза потрапити під криваві жорна репресій. До виявленого тут невсипущим пильним оком НКВС буржуазно-націоналістичного кубла «ворогів народу» потрапили керівники,  викладачі і навіть студенти навчального закладу. Івана лиха доля знову оминула, хоча з поля зору органів він не випав – і як син репресованого, і за те, що наважився перевідати батька, котрий з кайлом та лопатою під прицілом охоронників працював в примусовій трудовій «комуні» - на «світлій соціалістичній будові»  Біломорсько-Балтійського каналу.
Відчуваючи, що затягується зашморг на шиї, Шилюк скористався набором  вчителів у Західну Україну, що «приєдналась» до СРСР за пактом Молотова-Рібентропа, який благословив черговий, тепер уже радянсько-німецький поділ Польщі. Рятівним для нього стало місто Заліщики на Тернопіллі, де Іван Семенович працював викладачем місцевої городничо-садівничої школи-технікуму.
Цим він певним чином наслідував описаний у газетній замітці «приклад» свого гришківського «героя-невдахи» Дідківського і зміг уникнути репресій. Як і де склалась доля колишнього очільника комуни, невідомо. Між тим його родина так само жила собі у Гришківці. Син Іван працював у колгоспі, потому у Другу світову був мобілізований до Червоної Армії, а у 1944-му загинув під м.Волочиськ.

*     *     *
Іван Шилюк того року вступив до Війська Польського, до речі, разом із сином. З початком німецько-радянської війни родина переїхала під Варшаву до родичів дружини, де вже остаточно осіли та доживали віку.
Демобілізувавшись у 1946-му, Іван Семенович викладав у технікумі, дописував до газет, поновив літературну діяльність. 
А з Радянської України знову надходили сумні звістки про чергові голодні повоєнні роки, про розгортання нових репресій проти інакодумців та «шкідників»…
Якраз правдиве й особисто пережите висвітлення тематики побудови соціалістичного ладу радянського зразка, з усіма перегинами й спотвореннями, стало основою подальшої творчості письменника. Значуще вказують на це назви його книг, виданих у Польщі – «Сирена з мечем», «Лихоліття», «Вітре буйний», «Син Голгофи», а ще – «Серце монаха»,  «Гімн Православ’ю», «Двораменні Хрести». Останні засвідчують, що у свідомості Івана Шилюка відбувся ще один суттєвий злам, бо у «Записках комунара» він з глузливою іронією описує колишніх місцевих служителів культу. Тепер же священик отець Павло став одним з провідних героїв та моральних авторитетів чи не найголовнішого у літературній спадщині письменника твору - «Голод», що вийшов у 1989 році. У ньому автор висвітлив зокрема й те, свідком чому був у 1932-33 роках на Поліссі.
- Боже! Яким ця земля гріхом завинила, що й місця не зосталось чесним людям на могили? Це ж бо і є страшний суд, як в святому писанні. Кат у генералісимівській мантії вчинив серед голів жнива криваві. То голодом відтяті черепи творили знак «вождевої» тропи у літо тридцять третє… Це не в біблейській діялось пустині, а на очах Європи, на нашій чорноземній Україні.
З такими словами зносив до неба руки пастир, тавруючи жахливе винищення режимом власного народу.
Звісно, у вуста свого героя вклав автор особисті погляди й переконання. Вони промовисто висвітлені Іваном Шилюком у багатьох інших його літературних творах – прозових і поетичних. Як і у ось цих рядках з вірша «Хресна дорога нашого слова»:

А в культівські оті страшні тридцяті,
Коли весь край трудився, як в імлі,
Скільком невинним довелось сконати
За рідне слово правди на землі…

Іван Шилюк таки доніс слово правди землякам, щоправда, його книги ще чекають свого видання в Україні.

Газета «Зоря Полісся», 25 листопада 2016 р.
Світлини з родинного архіву Пивоварів-Шльоміних. 

пʼятниця, 18 листопада 2016 р.

Жив і працював по совісті


Найвищою нагородою в колишньому СРСР був Орден Леніна, яким винагороджували за особливо видатні заслуги у різних видах діяльності, зокрема й у трудовій. Саме за трудові звершення Ордена Леніна удостоївся ряд працівників Радомишльщини, передусім – сільськогосподарської галузі.
У когорті кавалерів головної державної відзнаки був і екскаваторник районного  об’єднання «Сільгосптехніка» Іван Протасеня. Його зазвичай теж віншували як трудового звитяжця, проте нагорода Івана Олексійовича Орденом була обрамлена ще й справжнім героїзмом. 


Свій родовід Іван вів з Білорусі, був він старшим сином у родині колгоспників зі Старцевичів Мінської області. Проте хлопець з діда-прадіда від землі в армію потрапив служити на Балтійський флот. Там матрос Протасеня успішно освоїв професію машиніста, тож, коли повернувся після служби у рідне село, його направили на курси екскаваторників.  На Білоруській екскаваторній станції й почав він свій трудовий шлях. Згодом сів за кермо трактора вже у місцевому колгоспі.
Тут звела його доля з молодим агрономом – радомишлянкою Галиною Селюченко, яку сюди направили працювати після закінчення сільгоспінституту. Невдовзі після одруження молоде подружжя долучилося до масового патріотичного руху й вирушило піднімати цілинні землі у Казахстанських степах.
Загін новоселів з Білорусі утворив у Кустанайській області «Радгосп «Мінський», і закипіли напружені та справді героїчні трудові будні. Бо ж починати доводилося, як мовиться, «з нуля», у голому степу, на ентузіазмові й романтиці. Попервах і літували, і зимували у наметах, що не завжди утримували потужні степові піщані завії та суховії.
Але свою справу першопрохідці цілини зробили: землі освоїли, засіяли й зібрали врожаї, які здивували світ. А ще – заклали на зроду необжитих обширах села та селища для нащадків.
Іван Протасеня, що осідлав гусеничний трактор С-80, невпинно видавав на цьому сталевому коні, якого прозивали «цілинником», і норму, і понад норму. Недарма, коли 1957-го готувався чималий перелік трудівників, що представлялися за трудові здобутки до урядових нагород, заслужено потрапив до нього. До звершень у праці додався й його героїчний вчинок, звістка про який швидко поширилась цілинними просторами.
Одного зимового дня Протасеня вирушив буксирувати до залізничної станції вагончик з цілинниками, що від’їздили у відпустку до рідних місць. На зворотному шляху зі станції мав доставити вантажі з устаткуванням. Добре знаний і вторований шлях пролягав урвистим берегом річки Тобол. Раптом тракторист відчув, що на зледенілій дорозі вагончик повело донизу вбік кручі. Рішення прийшло блискавично: Іван різко розвернув трактора і поставив його впоперек причепу, зупинивши у такий спосіб катастрофічне сповзання. Страшній біді вдалося запобігти. До урвища зоставалося трохи більше метра…
Невдовзі груди Івана Олексійовича Протасені прикрасив найвищий радянський орден.
Попри досягнення і здобутки, цілинна епопея згодом почала згасати. З одного боку подальша експлуатація освоєних земель вже не потребувала стільки людських ресурсів, а з іншого – скоротилися й відповідні державні фінанси. Тож багато цілинників повернулося до рідних місць.
У 1961 році родина Протасень вирішила переїхати до Радомишля. На ту пору у подружжя вже народилося двоє діток – Майя та Аркадій.
Іван Олексійович і Галина Олександрівна поруч трудилися в «Сільгосптехніці». Не злічити, скільки сотень тисяч тонн торфу, яким удобрювалися збіднені органікою поліські землі, навантажив екскаваторник Протасеня. Видобував він мергель, копав будівельні котловани, ставки, меліоративні канали. І це чи не в кожному господарстві району, де завдяки внесеній органіці чи зрошеній або осушеній місцині врожаїлися ниви, віддячуючи за турботу. Бо ж робилося все на совість, з віддачею, відповідально, сумлінно.
Належав трудівник до тих, кого в радянські часи називали ударниками. Власне, зобов’язав до цього статус орденоносця, тож не міг собі дозволити жодних послаблень. Недарма додалося йому вже й у Радомишлі трудових нагород.
Від його кремезної й плечистої статури повсякчас віяло міццю, завзяттям та надійністю. І ці риси промовисто доповнювали щиру й відкриту вдачу Івана Олексійовича.
На жаль, хвороби та смерть не зважають на характери чи титули. Підкрались вони до Івана Протасені на самісінькому злеті його великого і натхненного життя.  Відійшов він у вічність у 1978-му, ледь розмінявши друге своє півстоліття.
Та залишився у вдячній світлій пам’яті не лише рідних, а й усіх, хто його знав, хто жив і працював поруч з цим відкритим серцем та душею справжнім чоловіком і невтомним трудівником.

Газета «Зоря Полісся», 18 листопада 2016 р.


понеділок, 24 жовтня 2016 р.

«Глибиною буває у два аршини, а місцями й більше…»


«Глибиною буває усілякої спекотної літньої пори у два аршини, а місцями більше й менше…» Неймовірно, але йдеться тут про річку Тетерів попід Радомишлем. Аршин, зазначу, дорівнює 71 см. Відтак середня глибина Тетерева біля міста сягала півтора метра.
Справді неймовірно, але – як для сьогодення. Бо ось так виглядає головна радомишльська річка в році 2016-му на фотопогляді з мосту, спорудженого на ній при вїзді в місто.


А наведено було на початку витяг з опису Радомишля від 1805 року.
Підтвердження таким «глибинним» характеристикам подаються і у військово-статистичному огляді Київської губернії 1848 року, де Тетерів названо у переліку головних річок Радомисльського повіту, що сприяють розвиткові торгівлі та лісосплавові.
Втім І.Фундуклей, характеризуючи 1852 р. Радомисль в «Статистичному описі Київської губернії», висловлює сумніви щодо цілковитих лісосплавних можливостей Тетерева. За його твердженнями, таке можливе нижче за течією, починаючи від Вишевичів (власне, у статистичних звітах ХІХ століття наводяться пристані та лісосплавні пункти на території теперішнього Радомишльського району у Веприні та Макалевичах), а біля самого Радомисля річка має «низьку воду» та безліч каміння у річищі, що затруднюють лісосплав, не кажучи вже про судноплавство.
Тим не менше Радомисльський городничий Д.Круглов, рапортуючи у квітні 1803 року Київському губернаторові про стан справ у повіті, зазначає, що сплав лісу по Тетереву не провадиться через велику кількість гребель. Одначе зауважує, що роком раніше мав місце факт переправляння корабельного лісу через греблі аж від самого Житомира.
Тож за бажання здійснити лісосплав таки можна було. А щодо заперечення судноплавства, то тут теж не варто відкидати протилежні міркування і навіть свідчення.
Приміром, свого часу в сучасному Радомишльському дитсадку №1 під час ремонту натрапили на металеву табличку з судноплавною символікою: на ній було зображено суднову кітву (якір) з написами «Надежда» та «Учр. 1847 год». Цим, власне, засвідчувалося існування в ту пору в Радомислі відповідної річкової компанії. Хоча її повноваження напевне ширилися не лише на Радомисль, а й на увесь повіт, північна частина якого мала добре розвинене річкове транспортне сполучення.
А от посилання на греблі, які зазвичай споруджувалися для облаштування річкових млинів і нібито унеможливлювали торговельно-транспортне використання Тетерева, то не завжди вони ставали на заваді. У моїй памяті збереглися, приміром, згадки про млин, котрий діяв на Тетереві під Чудином до середини ХХ століття. Так, роботу млинового колеса забезпечувала споруджена тут гребля, що створювала потрібний рівень води. Але у цьому місці був улаштований також обвідний рукотворний «канал», котрий давав можливість оминути водою при потребі і греблю, і млин. І, скоріше за все, це було поширеною практикою.
Врешті Л.Похилевич у своїх «Сказаннях про населені місцевості Київської губернії» 1864 року, повторюючи викладене Фундуклеєм, мимоволі суперечить сам собі, коли оповідає літописну оповідку про криваве придушення княгинею Ольгою древлянського бунту. Краєзнавець ставить під сумнів можливість походу річкою (по Уші) на човнах в давнину (йдеться про 946-й рік) літописного князя Мала до Києва з Іскоростеня (Коростеня), де нібито була древлянська столиця. Натомість стверджує, що Тетеревом таке цілком можливе і в середині ХІХ століття.
Але ж від описаного в літописі переказу про Ольгу до епохи Похилевича проминуло більше тисячі літ! Це значний часовий відрізок не лише для історичних, а й для природних змін. І Тетерів за цей період також міг і повинен був змінитися.
Пригадується, коли у 2006 році проходила міжнародна наукова конференція, присвячена 50-річчю відкриття палеолітичної стоянки «Радомишль», під час однієї з дискусій зайшла мова про особливості розташування подібних стоянок, що за твердженнями науковців зазвичай містилися біля річок. Відтак зауважено було, що Радомишльська стоянка розташована дещо задалеко від річки, маючи на увазі передусім Тетерів. Але опонент зазначив, що неподалік від місця розкопу стоянки протікає невеличкий струмок, який 30-35 тисяч років тому (саме цим періодом окреслено існування стоянки) цілком міг виглядати великою повноводною річкою. Важко уявити, яким був тоді й Тетерів (і чи був узагалі?).
Втім, не вдаючись до припущень глобальних тисячолітніх перетворень, які виникали природним шляхом, слід таки зміни останніх півтора-двох століть віднести передусім на згубний вплив господарської та іншої людської діяльності, що порушує сталий екологічний водний баланс. Відтак годі тепер дивуватися разючим перемінам, котрі відбуваються на наших очах зі знайомими й близькими водоймами та іншими водними обєктами – і рукотворними, і природними.



понеділок, 17 жовтня 2016 р.

Місто на семи пагорбах і трьох китах


Тихий і провінційний, як за сучасними мірками, Радомишль, звичайно ж не претендує на статус Третього Риму. Може, тому, що перебував у складі Російської імперії, яка не приховувала своїх саме таких амбітних намірів, лише два століття. Тобто, за порівняно невеликий проміжок часу критичної маси імперських вірусів зросійщення не надбав, згадавши свої прадавні корені у час українського національного відродження та промовисто підтвердивши їх у пору теперішніх лихоліть і випробувань. 
Втім деякі паралелі з Вічним містом радомишляни для себе усе ж проводять. Бо в Радомишлі так само проглядаються сім утворених ярами, вибалками й річечками невеликих пагорбів, які, щоправда, суттєво знівелювалися роками й природою.
Не менш примітною за «щасливу» сімку є для радомишлян і культова цифра «три». Вона, знову повертаючись до прадавнього Риму, за античними легендами про світобудову уособлювалась з потрійною кількістю китів, котрі тримали на собі нашу планету.
Три голуби зображені на давньому радомишльському гербі, символізуючи три річки, на яких розбудовано місто: Тетерів та його притоки Мика й Сухарка. Упродовж кількох століть головним храмом Радомишля вважалась церква Святої Трійці, відтак храмове свято було загальноміським. І ця традиція продовжується донині, бо саме на Трійцю радомишляни й тепер відзначають День міста.
А ще одна магічна трійка – це ті історичні першопочатки, що, мов три радомишльських кити, допомогли Радомишлю зіпятися на ноги та ствердитися. Спитайте будь-кого з радомишлян, які стародавні назви досі зберігаються на міських теренах, у відповідь неодмінно почуєте: – Микгород, Рудня, Папірня.

Із глибини віків

Микгородом нині іменується передмістя Радомишля. А кількома минулими століттями це було таке собі невелике село попід містом, що успадкувало свою назву від звісного літописного Мичеська - Мик-города. Літописець розповідає під 1150 роком про відступ вигнаного Ізяслава Мстиславича перед Володимирком Галицьким. Підкорені останнім мичани відкупилися від князя-галичанина сріблом, до того ж у чималій кількості, бо жінки мусили познімати з себе навіть натільні прикраси. Таки заможно жили наші пращури!
Проте в літописних згадках йдеться вже про цілком заселене й обжите місто, початки якого сягають значно глибшої давнини.
Власне, перші сліди перебування тут homo sapiens сягають доби пізнього палеоліту (30-35 тисячоліть назад). У 1956 році, виконуючи земляні роботи під час допомоги підшефному колгоспові в кагатуванні овочів, місцеві школярі натрапили на якісь давні чималі кістяки. Завдяки своєчасному втручанню вчителів роботи припинили, а до місця знахідки викликали науковців, що визначили знайдене як рештки мамонтів. Невдовзі після кількарічних розкопів археологи відкрили на цьому місці палеолітичну стоянку первісної людини, що дістала в науковому обігу назву Радомишльської. Відкопані біологічні та крем’яні зразки зі стоянки зберігаються нині в столичному археологічному та радомишльському краєзнавчому музеях.
Довкола сучасного Радомишля зосталися залишки легендарних «змійових валів», що в сиву давнину слугували оборонними спорудами від набігів недругів,  опоясуючи Київ та інші стародавні поселення.
У виданому у 2009 році академічному тритомнику «Давня історія України» Мичеськ названо серед головних міст і форпостів Древньої Руси, оскільки через нього проходив важливий торговельний та транспортний шлях до західних земель і держав.
Мичани зі своїм стольним Мичеськом вважаються одним з провідних древлянських племен. Недарма, певно, на згаданому гербі міста (його було даровано повітовому Радомислю 1796 року) увічнено літописну оповідку про підкорення бунтівних древлян княгинею Ольгою. Зображені голуби із запаленими смолоскипами вказували на знану трагічну долю спаленого нею в 946 році головного древлянського міста Іскоростеня. Водночас ця символіка засвідчувала можливу Ольжину помсту й самому Мичеську, адже історична думка схиляється до того, що древлянське князівське об’єднання являло собою федерацію з кількох оточених лісами утворень, кожне з яких мало свого князя. «І перемогли древлян. Древляни ж побігли і зачинилися у своїх містах… І пішла Ольга із своїм сином та дружиною по древлянській землі, встановлюючи скрізь… закони і порядок», - читаємо у «Повісті минулих літ».
Про древлянські корені нагадують сучасникам скульптурні зображення пращурів, вирізьблені зі столітніх дубів, на символічній арці при в’їзді до міста.


Нині ж у Радомишлі починає впроваджуватися оригінальний задум про перетворення у дерев’яні скульптури стовбурів аварійних та загрозливих дерев замість узвичаєного їх зрізання під корінь. Перші такі зразки вже з’явились біля міського краєзнавчого музею.
Ще одна повязана з Мичеськом-Микгородом історична дата засвідчує нібито його дарування 1159 року Андрієм Боголюбським Києво-печерському монастирю. Але історики й дослідники піддають цю «дарчу грамоту» сумніву, бо «випливла» вона невідомо звідки вже у ХVІ столітті, коли після ординських спустошень почався переділ «нічийних» володінь. До того ж князь Андрій у ту пору не мав жодних прав на Київщину, тому не міг розпоряджатися її землями. А ще знавці минувшини звертають увагу на непритаманний ХII століттю мовний стиль документа і невідповідність тій добі згаданих у ньому назв деяких довколишніх сільських осадів, річок. Водночас привертає увагу й те, що в історичних джерелах навколомичеські землі називаються материзною (спадщиною від матері) Андрієвої бабусі Катерини. З одного боку це нібито й натякає на спадкові права князя на ці землі, а з іншого – вказує на доволі високий статус давнього Мичеська. Навряд чи правитель княжого рівня взяв би дружину з якоїсь глушини…
Та факт залишився фактом: Мичеськ став церковною власністю, і така належність багато в чому визначила подальший доволі успішний розвиток краю. Стараннями Лаври на протилежному березі Мики було закладено замкове поселення, від якого з 1569 року почала ширитись його новоутворена назва – Радомисль.


Історична реконструкція облаштування Радомисльського замку, виконана І.Драгуном та Л.Тимошенком.

Поширена серед радомишлян легенда розповідає, що таке наймення є похідним від «радісної мислі», що сподвигла мичан на потребу оселитися на новому більш підвищеному березі. Подейкує й посилання на раду городян, що так мислила. Примітно, одначе, що тотожні «радісні мислі» раптом охопили в ХVI столітті жителів відразу кількох поселень у різних і доволі віддалених краях, бо таке ж наймення Радомисль дістали засновані у цей період містечка на Волині (під Луцьком), у Польщі, Чехії і навіть на Балканах. Тож більш вірогідним видається посилання на походження цих назв від давнього слов’янського імені Радомисл або ж від означення радника сановної особи, що деінде іменувався радомислом.
Традиції ж церковної належності дістають несподівані натяки і в початках самого Мичеська та тлумаченні можливого походження вже його назви. У старочеській мові (чеська, до речі, вважається «найчистішою» з-поміж усіх інших слов’янських) наводиться ім’я Мичек, що є відповідником нашого Миколи. Якраз наймення святого Миколая носив згадуваний  в історичних джерелах монастир, «біля Мичеська лежащий». Між тим за тодішньою традицією мандрівні ченці зазвичай влаштовували свої обителі у підземних рукотворних чи природних печерах. Відтак доволі вірогідною виглядає версія про те, що давній мичеський монастир містився саме в дітинці сучасного Радомишля, а залишками чернечих підземних лабіринтів можуть бути легендарні радомишльські підземелля, що час від часу нагадують про себе несподіваними проваллями чи просіданнями грунту.  У спогадах місцевих старожилів зберігаються зокрема згадки про таємничі отвори печер, що подеколи вимивалися зливами чи відкривалися зсувами на високих радомишльських кручах.

Багатство може вимірюватися не лише благородними металами, а й звичайним залізом

Заболочені заплави тутешніх річок разом з тим слугували не лише додатковим захистом від непроханих зайд, а й сприяли господарсько-економічному зростанню Мичеська, як потому й Радомисля. Саме у заплавах здавна був поширений у цих місцях рудний промисел.
Згадки про радомишльську рудню тимчасом такі ж давні, як і про Микгород. Принаймні на межі XIVV століть уже цілком достовірні грамоти Київського князя Володимира Ольгердовича та його наступників засвідчували належність Мичеська та Рудні, що біля нього, сквирським  князям Рожиновським. А в описі маєтностей Києво-печерської лаври, зробленому 1593 року, довкруж Радомисля перелічено сім рудень, кожна з яких давала щороку 500-700 пудів заліза.
Виплавляли його з болотної руди, покладами якої була надзвичайно багата древлянська земля. Руду просто викопували, бо залягала  вона зазвичай на два-три заступи від поверхні й являла собою кругляки бурого залізного каменю зі вмістом металу у 30-50 відсотків. Викопані валуни перемивали та звозили на «залізний завод» - рудню, що була водночас і металоплавильним, і ковальським виробництвом. З добутого заліза вироблявся різноманітний господарський реманент, а також зброя. Недарма під час Визвольних козацьких воєн середини ХVII століття точилась боротьба й за стратегічні Поліські рудні!
Одним з пам’ятних козацьких місць для радомишлян є урочище «Криниченька» з могутніми віковими дубами, під якими, за переказами, перед боєм за Бердичів відпочивало військо Богдана Хмельницького, насолоджуючись водою з тутешнього природного джерела. Та вода, між іншим, має підвищений вміст заліза.
Важливе промислове значення поліських рудень підтверджують і документи ХVIІI ст. А після розшматування у 1793 році Речі Посполитої та загарбання краю Імперською Росією вирішила російська могутність прирости ще й Поліссям, себто її рудами. Сенатор Петро Кінін, зять впливового царедворця Ардаліона Торсукова, якому дістався шмат володінь колишнього радомишльського митрополичого ключа, спорядив експедицію на розвідку місцевих рудень, сподіваючись їх відновити. Але висновки виявилися невтішними: запаси руд були вже незначними, а якість заліза, що містилося в них, - невисокою.
Проте традиції прадавнього промислу продовжилися зокрема у ковальській справі. І сьогодні у Радомишлі можна оцінити вправність місцевих ковалів та гартованого ними металу на оздобах давніх поховань на старому міському цвинтарі, а ще – на кованих візерунчастих піддашках, що подекуди донині прикрашають входи до давніх будинків і слугують своєрідною ковальською візитівкою міста.


Будівля колишньої жіночої гімназії в повітовому Радомислі, де тепер міститься дитяча музична школа. Світлина 1970-х рр.



На цих міських будівлях, як і на музичній школі, збереглись старовинні ковані мережива.

Руднянський «пагорб» та пов’язані з ним металоплавильні промисли з радомишльської минувшини нагадують про себе промовистими «рудними» назвами навколишніх поселень,  а також деінде шпаристими слідами рудних покладів, що рудуватими барвами виблискують на сонці на урвистих притетерівських кручах.

Захищаючи інформаційний простір

Та рудництво було не головною радомишльською принадою для монахів уже з києво-печерських пагорбів. У 1612 році лаврський архімандрит Єлисей Плетенецький побудував при Радомислі на річці Мика млина, на якому заснував папірню – паперову мануфактуру. Це виробництво мало постачати папером друкарню лаври, що, кажучи сучасною термінологією, спрямовувалась на захист православного інформаційного простору. Враховуючи сталу й немалу за обсягами видавничу діяльність лаврських інтелектуалів, яких залучив і згуртував архімандрит, радомисльські папірники без роботи не сиділи. На виготовленому в Радомишлі папері друкувалися служебні церковні книги, полемічні твори, шкільні підручники, словники і навіть поезія.
У культовому для радомишлян історичному романі З.Тулуб «Людолови», одним з персонажів якого є лаврський настоятель, докладно описано роботу папірні, де попервах порядкували іноземні майстри. За тодішньою технологією папір виробляли з ганчіря. Його очищали, вибілювали, а затим зубчастими валами розтирали на порох і замішували до білуватої рідини. Ця маса тонким шаром розливалась у чотирикутні форми з сітчастим дном, через яку стікала вода. Загуслий осад, що лишався, підсихав, ущільнювався, глянсувався, утворюючи готовий для друку паперовий аркуш.
Розгорнуте Є.Плетенецьким власне паперове виробництво стало першим таким підприємством на прикиївських теренах і вагомою подвижницькою та просвітницького справою архімандрита. «Папірню в Радомислі побудував коштом немалим на подивення у тім краю і як річ небувалу виставив та поніс» - висловився у поминальній промові про заслуги небіжчика його наступник Захарія Копистенський.
На філігранях (водяних знаках) радомишльського паперу, зразки якого дійшли до нашого часу, проглядаються родові герби Є.Плетенецького, З.Копистенського, є на них також зображення культової споруди. Можливо, то радомишльський храм, згадуваний у податних реєстрах ХVІІ століття. Проте церква на цих землях існувала значно раніше. А найпершу, скоріше за все, звели біля своїх печер першомонахи. У 2011 році археологи Східно-Волинської експедиції ІА НАНУ виявили у цьому місці сліди підмурів вірогідної давньоруської храмової будівлі ХІ-ХІІ ст., що продовжилась у зафіксованій вже у літописних джерелах церкві Святої Трійці. У ХVІІІ столітті вона стала кафедральною для Уніатських Греко-Католицьких митрополитів.


Філіграні радомисльської папірні.

В епіцентрі уніатства

Символічно, що саме в Радомишлі – колишньому стольному місті уніатської митрополії – пройшла цього року наукова конференція, присвячена 300-літтю Житомирської унії. Вчені, богослови, краєзнавці, що зібралися у гостинному музейному комплексі «Замок Радомисль», зійшлися на думці, що, завдячуючи проголошеній унії, на лівобережних землях, підвладних Речі Посполитій, вдалося зберегти українські національні традиції, культуру, духовність. Уніатська церква тут стала такою собі міні-державою зі столицею в Радомислі.
Те, що унійні митрополити обрали під свою резиденцію це містечко, яке після Руїни перебувало майже в цілковитому запустінні, значною мірою посприяло його розвою й піднесенню. Митрополія зміцнила й примножила радомисльські володіння, налагодила ефективну господарську діяльність, відновивши й розвинувши передовсім давні місцеві промисли, заснувала довкола нові поселення, поновлювала, ясна річ, храми. Навіть джерела цілковито православного ХІХ століття підтверджують що більшість церков у Радомишлі й довкола нього були збудовані та відновлені тут уніатами.
Найдавніші споруди на радомишльських теренах, що збереглися до сьогодення, стосуються саме уніатського періоду. На жаль, про їх первозданний вигляд говорити не доводиться, бо добряче вони змінилися багаторазовими й недолугими ремонтами, реконструкціями, перебудовами й добудовами. Приміром, для багатьох цьогоріч стали одкровенням виявлені на районному Будинку культури, що в черговий раз капітально ремонтується, сліди давньої цегельної кладки, що відкрилися під шаром знятої штукатурки. Вони промовисто вказують і на давність споруди, яка у XVIII столітті була митрополичими палатами, а впродовж ХІХ та першої половини ХХ – католицьким костелом, і на її культове призначення.


Фрагменти кладки XVIII ст. на будівлі Будинку культури.

Важко впізнати у сучасному житловому будинку на розі Старокиївської та Великої Житомирської будівлю колишньої уніатської духовної семінарії, що згодом стала дворянським училищем. Освітній заклад розмістився нині у стінах колишньої консисторії (у повітовий період тут лаштувалися присутствені місця).
Як митрополича резиденція, Радомисль став місцем проведення церковних соборів, синодів за участю великої кількості сановних гостей. Тут рукопокладалися та висвячувалися єпископи та священики. У радомишльській землі упокоїлися митрополити Лев Шептицький (предок знаного очільника Української Греко-Католицької Церкви у ХХ ст. Андрея Шептицького) та Ясон Юноша-Смогоржевський. Вочевидь їх було поховано біля згаданого Свято-Троїцького храму.
Недарма у багатьох історичних джерелах йдеться про потужний розвиток Радомисля у ХVIII столітті і його становлення саме як міста.

Меншина, що стала домінуючою

Запроваджені митрополією орендні засади в господарюванні сприяли потужній колонізації краю, передусім – євреями. За переписом 1896 року єврейський прошарок у Радомишлі сягав 71 відсотка. У повітовому місті діяли державні та приватні єврейські училища, молитовні будинки, синагога. Попри численні міграції та гоніння, євреї зберегли тут свою самоідентичність, національні традиції, благополучно уживаючись з корінним населенням та іншими етнічними групами.
Цю багаторічну традицію перервав вчинений нацистами голокост. У радомишльському «Бабиному Яру» - лісовому урочищі Кузьмичі на південній околиці Радомишля у серпні 1941 року карателі розстріляли біля двох тисяч місцевих євреїв. Ще одним чорним радомишльським некрополем стало урочище Черча, де розстрільні акції тривали упродовж всієї окупації. Тут стратили й привезених сюди євреїв з прикиївського Ірпеня.
Каральні антиєврейські акції почалися в Радомишлі ще в революційному вирі, що спалахнув після 1917-го. Нинішнього року на радомишльському кіркуті (єврейському цвинтарі) відновили поховання святого цадика та праведника Авраама Єошуа Тверського, онука надзвичайно шанованого хасидами брацлавського Ребе Нахмана. Разом із сином його розстріляли у 1919 році.


Могили святого цадика Авраама Єошуа Тверського та його рідних.

Тут поховано й молодшого сина засновника хасидського руху хабад рабі Шнеура Залмана з Ляд – Моше.
Єврейську мистецьку палітру відомих радомишлян доповнюють один з найвідоміших канторів початку ХХ століття Зайдель Морогівський, епатажний художник, улюбленець Монпарнасу Саша Залюк, поети Рива Балясна та Григорій Корін (Коренберг), літератори Абрам Веледницький та Дора Шульнер.
В родинах емігрантів з Радомишля народилися всесвітньовідомий учений-біофізик Леон Белл та знаний джазовий маестро Герб Алперт. Під завісу свого життя зізнався про своє радомишльське уродження уславлений актор і режисер Ролан Биков.
Врешті, доволі поширеним у єврейській спільноті є й прізвище Радомисльський (Радомишльський), що безпосередньо вказує на тутешніх вихідців.  
Між тим, з цим прізвищем пов’язана просто таки анекдотична оповідка. Коли у грудні 1943-го року після вигнання з Радомисля гітлерівців про це, як годиться, сповістило Радінформбюро, його повідомлення страшенно розлютило самого Сталіна.
– Як? Досі не перейменували?!
Виявляється, що назва «Радомисль» нагадала Йосипу Віссаріоновичу розстріляного ним злісного ворога Зінов’єва – таким було партійне псевдо опозиціонера, що мав за батьком прізвище Радомисльський.
Відтак літеру «С» у назві міста невдовзі поміняли на «Ш».
Та насправді у 1946-му Радомисль став Радомишлем з іншої причини. Коли після Другої світової СРСР та Польща з’ясовували стосунки  висилками-пересилками українців та поляків, водночас на українських обширах привели «до історичної ідентичності» й топоніми, лише через 160 років після загарбання Речі Посполитої Російською імперією позбувшись у такий нікчемний спосіб у стародавніх назвах будь-яких польських натяків.

Велич і втрати повітового міста

Ще одним воістину «золотим» віком для Радомишля став його повітовий період. У 1795 році місто самодержавною милістю стало спочатку центром однойменного повіту Волинської, а через два роки – Київської губернії. Повітовий статус ставив Радомишль на один щабель з такими містами, як Житомир, Черкаси, Рівне, Луцьк, Полтава та іншими, що тепер є не просто обласними, а й потужними господарськими та культурними осередками.
Радомисльський повіт охоплював більшість земель Київського Полісся. Простирався він від Брусилова й Коростишева до Малина й Чорнобиля, межуючи аж з трьома губерніями: на півночі – з Мінською, на Заході – з Волинською, на сході – з Чернігівською. З територією у 8429 квадратних верст (9593 кв. км)  це був найбільший за розмірами повіт у Київській губернії. Для порівняння, таку площу обіймає доволі розвинена за європейськими мірками країна як Кіпр, а ще – це третина території теперішньої Житомирської області.
На вибір Радомисля під повітовий центр вочевидь вплинуло декілька чинників. З політичних міркувань – скасовувалось володіння ним уніатської митрополії. Водночас колишня митрополича резиденція суттєво вплинула на фінансові складові, значно здешевлюючи для казни облаштування міських та повітових установ. Якраз у колишніх митрополичих будівлях їх і розмістили.
Не останню роль відігравав і географічний фактор. Радомисльський повіт мав напрочуд «нестандартну» форму і нагадував два чотирикутники («північний» та «південний»), поєднаних між собою кутами. Радомисль лежав у південній частині поблизу «кута з’єднання» і був майже рівновіддаленим від двох сусідніх губернських міст – Києва та Житомира.
У всякому разі місто отримало гарні стартові можливості і доволі успішно їх реалізовувало. Скажімо, чисельність населення в ньому за 1793-1913 роки зросла у вісім разів і сягнула 15 тисяч. Поступово набирав потуги господарський комплекс. Недарма Радомишль вважався одним з найперспективніших міст регіону.
Одначе відчутних втрат засадам його соціально-економічному розвитку завдав транспортний чинник. Адже попередній розвій не в останню чергу був повязаний з тим, що містилося місто на «битих» шляхах і відігравало важливу посередницьку та сполучальну функцію.
Спочатку в середині ХІХ століття Радомисль оминуло новозбудоване Києво-Брестське шосе, що пройшло за 18 верстов від нього. А вже під завісу століття «контрольним пострілом» стало прокладання стратегічної Києво-Ковельської залізниці також в обхід повітового центру. Радомишляни у звязку з цим звинувачували у бездіяльності своїх місцевих зверхників, що не змогли «переконати» урядовців завернути залізничну колію до повітового міста, поскупившись на хабара. Міському голові з майже тридцятилітнім стажем Никодимові Гарбарові це, врешті, коштувало посади, але несприятливу для Радомишля ситуацію не змінило. Хоча вже й вокзал будувався, й насип готувалась…



Неповторний колорит повітового Радомисля зберегли листівки початку ХХ століття, видані в місцевій друкарні Е.Заєздного.

Обереги міської минувшини

Своїми повітовими надбаннями Радомишль успішно користується й досі, частково зберігаючи той колишній колорит. На жаль, запроваджене більшовиками гасло «війна палацам» сподвигло комунарів на руйнацію розкішних садиб Куперницьких, Любанських. У 1963 році згоріла від пожежі колишня будівля міського театру. Подейкують, що його підпалили, аби приховати розкрадання під час капітального ремонту, що тоді там вівся.
Водночас велична споруда колишнього земства нині слугує медичним потребам. «Швидка допомога» тимчасом обіймає будинок, що в ХІХ столітті спочатку належав городничому Карлу фон Раабену, а затим - міському лікарю Цезарію Любинському. Цікаво, що після арешту Раабена за участь у польському заворушенні 1830-31 рр. міська влада планувала викупити у дружини засудженого його дім для облаштування в ньому міської лікарні. Тож певною мірою цей задум зреалізувався вже у радянський час. Хоча нині від колишнього особняка залишилась лише його частина. Адміністративний апарат райлікарні розміщений у садибі одного з найзаможніших радомислян – фабриканта Г.Горенштейна.
Поруч з райлікарнею облаштувалися енергетики, що переобладнали під свій сучасний офіс споруду колишньої міської електростанції, яка чомусь за своєю будовою більше нагадувала культову будівлю, можливо, тому, що зведена була поруч із цвинтарем.
Одним із символів давнини у теперішньому Радомишлі є колишня водогінна вежа, що височить у самісінькому центрі міста. Хоча за віком вона не така вже й давня, кілька років тому почавши відлік лише другому своєму століттю. Втім слугувала башта не лише для водогону, а й була спостережною пожежною каланчею, потреба у якій відпала, коли пожежна команда, що так само майже століття квартирувала поруч у колишньому помешканні адвоката Герценштейна, переїхала до нового депо на міську околицю. Колишню будівлю пожежників потому викупили місцеві підприємці і … зрівняли із землею. Спроба ж місцевої влади реконструювати вежу, щоб зробити її екскурсійним об’єктом, дещо спотворила первісний вигляд споруди і поки що зостається не реалізованою.


 Серед вартих уваги обєктів сучасного Радомишля – вежа, що забезпечувала колись місто водою і допомагала контролювати пожежену ситуацію. Світлина 2004 р.

Будинок, у якому в радянську пору містився суд, вважався одним з культурних центрів повітового Радомисля. У цьому оригінальному за будовою особняку, що в різні роки належав міщанам Зельонкам та дворянам Вержбицьким, влаштовувалися музичні вечори для міської знаті. Ймовірно саме тут у 1788 році дав свій благодійний концерт на допомогу погорільцям славетний Петро Чайковський.
Донині виконують освітню функцію збудовані на початку ХХ століття приміщення вищепочаткового чотирикласного училища (нині у ньому діє загальноосвітня школа №3), чоловічої та жіночої гімназій (у них містяться відповідно санаторна та музична школи). Будинки, споруджені у повітовий період, використовують чотири міських дитячих садки (усіх їх у місті діє шість).



В колишній  чоловічій гімназії нині функціонує санаторна школа.

З чималої кількості культових споруд, що функціонували в місті до 1917-го року, відповідає своєму призначенню лише Свято-Миколаївська церква, збудована у 1883 році за проектом губернського архітектора Миколи Юргенса. Примітно, що споруджувалась вона одночасно з Володимирським собором у Києві. Враховуючи те, що внутрішній розпис обох храмів має багато спільного й навіть тотожного, поширеним є твердження, що до радомишльського так само причетні знані майстри пензля - В.Васнєцов, М.Нестеров, М.Врубель та інші, що робили шедевральний київський розпис. Разом з тим собор у Радомишлі нині різниться від первозданного свого вигляду. У пору «войовничого атеїзму» його дзвіницю зруйнували.


Так тепер виглядає Свято-Миколаївський собор.


А це його первозданний вигляд на тлі старовинної Троїцької церкви.

Парадоксально, що «червоними атеїстами» було поруйновано православні та католицький храми, синагогу, а кірху, одначе, не зачепили, незважаючи на те, що Німеччина двічі протягом минулого століття вела тут військові дії і встановлювала окупаційний режим (а була ж іще Перша світова, де теж клали свої голови радомишляни). Можливо, протестантизм з його ідеями «домашньої церкви» став тут таким собі захисним чинником. Адже окрім культового призначення, будівля кірхи була ще й житлом місцевого лютеранського пастора. Як житловий будинок ця споруда функціонує й донині.
У звільненій після переїзду колишній земській лікарні теж квартирує з десяток родин.
Врешті здебільшого під комунальне житло перелаштували більшість будівель повітового Радомисля, як, приміром,  будинки інших «батьків міста» - Григор’євих, Лозинських, Подановських, Вахерів, Колтоновських, Пекарських та іже з ними.



Колишні особняки радомисльської знаті слугують сьогодні соціальним потребам міста.

Загартовані Радомишлем

Наведені прізвища колишніх домовласників мало про що говорять  сьогоднішнім радомишлянам. Проте деякі їхні сучасники, сягнувши вершин у науковій чи мистецькій сферах, уславили не лише себе, а й місто, з якого походили.
Уроджений у Радомислі в родині міського лікаря Анатолій Бочвар вважається засновником вітчизняного металознавства. Його син Андрій, продовжуючи батькову справу, зробив неоціненний внесок у оборонну міць колишнього СРСР. Він був одним з творців кращого танка Другої світової війни Т-34, входив до когорти вчених, що створила радянський ядерний щит.
Оборонними розробками ще одного радомишлянина – Сергія Гусовського, який тривалий час очолював київський завод «Арсенал», досі послуговуються в українській військовій сфері.
У створенні кращих українських літаків АНТК ім.О.К.Антонова брав участь авіаінженер Михайло Березюк. Уродженець Радомишля трагічно загинув під час випробувального польоту АН-70.
Становленню українського війська в революційну пору 1917-22 років сприяли радомишляни Микола Архипович, Володимир Равич-Каменський, Олександр Чубенко.
Сучасні принципи міждержавних стосунків знайшли своє юридичне обгрунтування ще у ХІХ столітті в працях знаного правознавця радомишлянина Василя Незабитовського. Його брат Степан, що служив лікарем, є одним з небагатьох українців, які залишили свій автограф у прижиттєвому щоденнику Тараса Шевченка.  В Радомислі народився й відомий шевченкознавець Микола Мацапура.
Теперішня українська столиця певною мірою зобов’язана Радомишлю своїм архітектурним обличчям. Бо творець архітектурних шедеврів повоєнного Києва та головний його зодчий у 1950-55 рр. академік Анатолій Добровольський вважав себе радомишлянином. Саме в місті на Тетеревом промайнули його нелегкі дитячі та юнацькі роки.  Тут він навчався, тут прилучився до художньої творчості, яку потім успішно розвинув і ствердив уже на київському рівні.
А от нащадок іншого славного київського будівничого Івана Григоровича-Барського, що входить до еліти класиків українського мистецтва, Костянтин Григорович-Барський у 1912-17 роках очолював у Радомислі земську управу і навіть представляв Радомисльський повіт у IV-й Державній думі.
На головні міграційні потоки і напрямки в Радомишлі здавна вказували місцеві топоніми. До речі, вже у перші пострадянські роки радомишляни відновили історичні назви своїх первинних вулиць, серед яких зокрема – Старокиївська, Велика і Мала Житомирські. Натомість з карти Києва Радомишльські вулиця та провулок тихенько зникли, втім, як і з житомирської, - теж.

З погляду сьогодення

Врешті теперішня виробнича сфера Радомишля теж спирається на минулі традиції. Збудована у 1906 році на Микгороді братами-чехами Францем та Ігнатом Альбрехтами пивоварня нині успішно функціонує як пиво-безалкоголний комбінат «Радомишль», що є одним з лідерів пивоварної галузі, приваблюючи до міста пивних гурманів з усіх усюд. Поряд із сучасними виробничими потужностями тут збереглися й первісні цехи, збереглися й певні традиції пивоваріння, що йдуть від сивої давнини. Адже перші згадки про броварництво у Радомишлі сягають часів митрополії, тобто ХVIII століття.
А головне багатство древлянського краю – ліси – втішають чудовими грибними та ягідними місцями радомишлян та численних любителів лісового відпочинку, що їдуть сюди з інших близьких і далеких країв. Так само приваблюють до себе любителів порибалити численні мальовничі озерця, річки, ставки. Втішають погляд неповторні краєвиди, що відкриваються з притетерівських пагорбів. Врешті вабить зір й панорама самого Радомишля, що відкривається подорожнім, які приїздять до міста.
Останніми роками їх потік значно пожвавився. Адже історико-культурний комплекс «Замок Радомисль» входить до переліку найпривабливіших туристичних обєктів сучасної України. Його відвідувачі водночас не проминають нагоди ознайомитися і з іншими пам’ятними місцями прадавнього міста, що додають йому свого неповторного шарму і зберігають колоритний та притягальний дух минувшини.


Замок-музей Радомисль.