пʼятниця, 24 серпня 2012 р.

Лідер українського велоспорту


В активі знаного українського велогонщика, майстра спорту міжнародного класу, нашого земляка-радомишлянина Юрія Метлушенка три титули чемпіона світу серед професіоналів, перемоги на багатьох найпрестижніших велогонках. Приміром, у 2012-му Юрій поповнив свій доробок вісьмома вагомими перемогами.


Та, як не прикро, не вийшов він на старт головних змагань року, про які мріяв, і до яких прагнув. До української олімпійської збірної увійшли лише два велогонщики-шосейники. Метлушенка керівники українського велоспорту назвали третім. Тож він був першим резервістом, готовим будь-якої миті замінити у випадку якогось форс-мажору (травма, хвороба тощо) когось з основних.
На жаль, система відбору на олімпіаду була далеко не оптимальною. Бо як інакше пояснити той факт, що у  резерві виявився гонщик, який має найкращий показник у світовому рейтингу велоспорту серед українців. Відбір здійснювався за підсумками лише однієї гонки в рамках чемпіонату України, на якій Юрію фатально не поталанило.
Специфіка індивідуальних гонок у велоспорті така, що самотужки заїзд не виграти. Лідера завжди «ведуть» і підтримують партнери. І треба ж було такому статися, що саме на відбірковій гонці гонщики з групи підтримки Метлушенка зазнали травм і не змогли допомогти своєму лідерові, залишивши Юрія відтак поза омріяною Олімпіадою.
Певно, у його 36 для нього це був останній шанс, хоча спортсмен надій не втрачає і залишати великий спорт тим часом не збирається. Адже це – його життя, його стихія
Свій шлях до великих перемог Юрій починав у секції велоспорту Радомишльської дитячо-юнацької спортивної школи, що під орудою заслуженого тренера України Сергія Кострицького стала справжньою кузнею майстрів українського велоспорту. На початку 1990-х збірна області, складена з вихованців С.П.Кострицького Ю.Метлушенка, Р.Пархоменка, С.Первушина, Р.Максимчука здійснила справжній фурор на Всеукраїнських змаганнях, упродовж чотирьох днів вигравши чотири гонки.


Сергія Павловича Юрій називає другим батьком, завдячуючи першому тренерові за всі свої спортивні здобутки. Хоча Кострицький довів його лише до рівня майстра спорту, а по тому потрібно було вже дбати про значно вищі досягнення. Тож після закінчення 9-го класу Радомишльської школи №2 Юрій Метлушенко вступив до Броварського училища фізкультури Олімпійського резерву. Потім успішно закінчив Київський університет фізичної культури і спорту. Невдовзі Юрій впевнено увійшов до когорти провідних українських велогонщиків-любителів.
Проте  у 23 знову настав час робити свій вибір: або залишати великий спорт, або ставати професіоналом. І тут Юрію у працевлаштуванні допоміг ще один колишній тренер з Радомишльської ДЮСШ – Іван Дорошук. За його сприяння Метлушенко став захищати кольори клубу  «Велотекс», у якому показав високий клас, вигравши 14 гонок, а потім уже потрапив до відомого професійного клубу «Аморе Віта». Певний час Юрій був партнером відомого українського велогонщика Ярослава Поповича, від якого перейняв багато професійних секретів та навичок. Можна сказати, що саме Метлушенку Попович передав лідерство в українському велоспорті. 13 важливих гонок Юрій виграв під прапором збірної України.
З 2011 року Юрій Метлушенко виступає за турецький клуб «Конія Шекер», що на той час мав чи не найнижчий рейтинг. Та невдовзі  Юрію та його партнерам по збірній Україні Сергію Гречину і Віталію Білеті вдалося виграти ряд престижних велогонок у Турції, Ірані, Румунії, Китаї, і разом з клубом вийти на провідні позиції.


Незважаючи на постійну зайнятість, адже гонки йдуть одна за однією з невеличкими інтервалами на тренувальні збори, Метлушенко знаходить можливість раз-другий на рік завітати до рідного Радомишля, де на нього завжди радо чекають рідні. Тут живе його брат Ігор і три сестри – Валентина (у заміжжі – Шубан), Тетяна (Гальона), Ольга (Логозян). А ще він неодмінно навідується до рідної спортшколи, щоби поспілкуватися з тренерами, юними вихованцями. І ось у нетривале міжсезоння Юрій не проминув нагоди побувати у рідному краї.
Не можна не відзначити його надзвичайну комунікабельність і відкритість у спілкуванні. До того ж на відміну від багатьох українських спортсменів він чудово спілкується рідною мовою. І обурюється, коли його земляки, що з дитинства росли в українському середовищі, побувавши десь там у столицях чи на армійській службі, через рік-другий вже видають себе за «руськоязичних». При цьому Метлушенко може цілком вважатися поліглотом. Він пристойно володіє англійською (до речі, дякує тут гарній шкільній англомовній підготовці). Свого часу Юрій захищав кольори одного з бельгійських клубів, відтак опанував французьку. Дружина у нього – естонка (познайомилися вони під час змагань в Естонії), наразі й тут розвиває мовні навички. 
«І чужому навчайтесь, і свого не цурайтесь», - словами Шевченка прокоментував цей факт Метлушенко у нашій розмові.
Та навіть перебуваючи на батьківщині, Юрій тримає себе у формі. Відтак поза конкурсом взяв він участь в обласних змаганнях, що саме проходили в Радомишлі. Звісно, був поза конкуренцією, проте надав юним спортсменам неоціненної підтримки й допомоги своєю участю.


Під час зустрічі з Метлушенком у редакції газети «Зоря Полісся»  нашу розмову з ним раптом перервав телефонний дзвінок. Юрію зателефонував друг дитинства з Брусилівщини, з яким вони мали намір зустрітися. З’ясувавши, що приятель чекатиме на нього хвилин через сорок, Юрій повідомив: «Так, буду».  За кілька хвилин, подякувавши журналістам за зустріч і щиру розмову, спортсмен сів у сідло велосипеда і рушив на зустріч. 40-50 кілометрів – то не відстань, бо як пояснив Метлушенко, норма для нього – це накатані щоденно до півтори сотні кілометрів.


Адже попереду нові відповідальні старти, і відомий спортсмен, наш земляк, знову готовий прийняти виклик суперників, щоби на фініші переможно викинути угору руки.
  
Газета «Зоря Полісся», 24 серпня 2012 р.


неділя, 5 серпня 2012 р.

Радомишлянин – в когорті найсильніших атлетів світу


Одна година… І упродовж цієї години тільки ти і гиря. Вісімнадцятикілограмова важелезна сталева гиря, яку всі ці шістдесят хвилин треба не просто тримати в руках, а й піднімати вгору чи правою, чи лівою рукою, але ні в якому разі не опускати на землю... Цей своєрідний марафон, у якому виявляються і сила, і витривалість, і техніка, і розрахунок був одним з головних елементів ХІІ-го міжнародного фестивалю гирьового спорту, що проходив в останні дні червня 2012-го у Мінську.
На цих богатирських іграх радомишлянин Віктор Міхненко у такій вправі за годину вижав гирю 1187 разів. Неважко підрахувати, що сталевий снаряд злітав угору на його руках кожні три секунди!  Цей результат нашого земляка виявився кращим. Не було йому рівних і в дещо «легшій» п’ятихвилинній вправі. Але тут уже по гирі було в кожній руці, і атлетові вдалося зробити ними 83 поштовхи! Тож закономірне перше місце та звання переможця у віковій групі 55 – 59 років і ваговій категорії до 90 кілограмів.


На змагання до Мінська Віктор Міхненко потрапив завдяки тріумфові на  чемпіонаті України і Європи з гирьового спорту, що проходив перед тим у Керчі. Там наш земляк у своїх віковій і ваговій категоріях  переконливо з 220 очками виграв першість, що проводилась за класичними гирьовими правилами, показавши результат у поштовху двох гир  (24 кг) – 60 разів, у ривку однієї гирі – 160.



Керч-2012. Вітання чемпіонові від президента Федерації гирьового спорту України Ю.Щербини.

Так, Міхненко виступає серед ветеранів, проте перемагати на цьому рівні не легше, бо конкуренція теж неабияка. І за своїми результатами він відчув, що справді перебуває в еліті світового ветеранського гирьового спорту. Та й, як зізнається спортсмен, нині його власні результати набагато вищі, ніж ті, яких він досягав у молодечому віці.
Займатися гирьовим спортом Віктор почав, коли вже йому перевалило за тридцять. Спочатку це було в секції таких же захоплених у сталеву гру радомишлян. Потім вже самостійно. Маючи вищу фізкультурну освіту (свого часу В.Міхненко працював тренером у спортшколі, вчителем фізкультури), він розробив для себе власну методику тренувань і підготовки до змагань, бо хто ж краще за нього може знати й відчувати можливості та стан власного організму.
Втім на можливості організму цілком можуть впливати гени предків. Недарма якось розповідав Міхненко про свого прадіда-коростишівця, що був доладнім ковалем, та й удався нівроку - кремезним, міцним. Дивовижна життєва історія пращура, котрий заліз у борги до корчмаря, якому, щоб розрахуватися, віддав в оренду власну кузню і пішов … наймитувати на ній ковалем, увійшла між тим до офіційно опублікованої історії Коростишева, а потому у нас один з місцевих краєзнавців з доброго дива чомусь «притулив» її до Радомишля…
Попервах Віктор Міхненко змагався на місцевому рівні, затим - на обласному. З першими перемогами прийшов спортивний азарт, коли хотілося досягати більшого й більшого. Залюбки він захищав честь району у змаганнях гирьовиків, що проводилися товариством «Колос» чи за програмою спартакіади працівників охорони здоров’я. Це коли Віктор Васильович працював начальником виробництва товарів медичного призначення ПрАТ «Ексімед», тож був повноправним представником медичної галузі й на фізкультурному рівні.
Проаналізувавши одного разу показники провідних атлетів-гирьовиків України, Міхненко відчув, що зможе гідно виступати у їхній компанії. І його переможні виступи у Ялті та Мінську це переконливо підтвердили.
А згодом були перемоги на чемпіонатах світу в Мілані (2012 р.), Ліоні (2014 р.), де так само гордо піднімав він угору наш український прапор.


Коли і де знову вийде на помост, атлет зазвичай не загадує. Але на всяк випадок постійно тримає себе у формі і готується за вже перевіреним власним планом. Тим, який і вивів його на провідні позиції світового гирьового спорту.

«Газета «Зоря Полісся», 3 серпня 2012 р.


пʼятниця, 3 серпня 2012 р.

На велосипедах - до моря


Літаком, потягом, автобусом, автівкою – саме таким транспортом зазвичай дістаються до курортів чи їм подібних місць відпочинку наші співгромадяни, залежно від уподобань і можливостей. А от родина радомишлян Ляпунових вирушила на відпочинок до чорноморського узбережжя на велосипедах, подолавши в обидва кінці небагато-немало більше тисячі кілометрів…
  

Щоправда, сказати, що отак надумалися, сіли й поїхали, було б не зовсім вірно.
Як розповів глава родини Микола Ляпунов, якось на «бабусиних-дідусевих» горищах йому натрапили на очі старі поламані велосипеди ще колишнього радянського зразка. Невдовзі в умілих руках чоловіка з них вийшло дві цілком пристойні, проте достосту надійні та витривалі веломашини – чоловіча і жіноча. На чоловічу Микола приладнав ще й сідельце для сина Кирила, який став постійним супутником родинних велоподорожей.
- Знаєте, - розповідає Альона Ляпунова, - вже після перших поїздок на велосипедах по району ми відчули, що це набагато цікавіше, ніж пересуватися автомобілем, як це робили раніше. На великах можна проїхати найменшим і непрохідним для автівки путівцем, де бачиш стільки нового й цікавого, що іноді й не здогадувався, що довкола і зовсім поруч є стільки багато мальовничих місць…
Сподобалась і запам’яталась Ляпуновим, зокрема, поїздка до старовинного села Городське, що на сусідній Коростишівщині, цікавим був маршрут до Вишевичів, вдосталь поподорожували вони й іншими нашими місцевостями, вартими уваги.
А нинішнього літа наважилися на поїздку до Чорного моря. Кінцевим місцем їхнього маршруту став Миколаїв, де на веломандрівників чекали друзі. Особливих вантажів у дорогу не брали: тільки найнеобхідніше – намети, змінний одяг, оце власне і все. Навіть повного комплекту ремонтних інструментів не взяли, та, забігаючи наперед, скажу, що вони практично не знадобилися. Як розповів Микола, машини витримали маршрут чудово  Було кілька незначних поламок, які усували в пунктах автосервісу, що їх нині на шляхах вистачає.
Так само дорогою поповнювали час від часу запаси води, продовольства. З харчуванням взагалі жодних проблем не було.
- Особливо для Кирила, - зазначає Альона. - Коли десь у якомусь селі заходили до місцевої крамниці, селяни, дізнавшись, що ми за «птиці», завжди прагнули обов’язково чимось пригостити хлопчика. Тож чого-чого, а ласощів йому не бракувало.
Озброївшись мапою, Ляпунови віддавали перевагу невеликим сільським дорогам, де не такий інтенсивний рух, ніж на автострадах, до того ж сільські путівці нерідко бувають коротшими, ніж узаконений маршрут. Бо так мандрівникам випадала добра нагода оглянути гарні краєвиди, чи побувати у майже «диких» ярах та вибалках, якими доладу переорані простори нижнього Подніпров’я. А ще вразили туристів поля, всуціль оброблені і засіяні, не так, як у нас. Щоправда, склалося у них враження, що в Україні нині вирощують виключно сою, кукурудзу і соняшник, що повсякчас зустрічалися на шляху.
А от аналог наших лісосмуг уздовж південних доріг став для родини приємним відкриттям, бо придорожні посадки там засаджені абрикосами, вишнями, шовковицями, яблунями, що саме почали плодоносити, і ними може вільно ласувати будь-який подорожній.
- Наш Кирилко раніше неохоче смакував фруктами, - каже Микола, - а тут уже розпробував, особливо абрикоси, і наїдався досхочу.
Втім, подорож автобаном Київ-Одеса теж сподобалась, бо має ця магістраль широку і впорядковану узбічну смугу, що досить комфортна для велосипедистів.
За день велотуристи долали десь із сотню кілометрів. Така відстань, за їх словами, унормувалась сама по собі після першого дня подорожі. Хоча перші два дні для мандрівників були досить складними і найважчими, а по тому, коли організм адаптувався до навантажень, денна відстань долалась без особливих труднощів. Ночували у наметах поблизу доріг. А вранці попрокидалися – і далі у путь-дорогу. Лише тричі протягом подорожі потрапляли Ляпунови під дощ. Хоча у спекотну пору він був тільки приємним.
Відтак діставалися вони до кінцевого пункту своєї подорожі п’ять днів, стільки ж зайняв зворотній шлях. Ще п’ять днів відпочивали туристи на морському узбережжі. От тільки дістатися до моря на велосипедах у прямому розумінні їм таки не вдалося. Бо отаборилися вони з друзями на Кінбургській косі, до якої добиралися спочатку катером через лиман, а потім всюдиходами «Урал» вже до Чорноморського берега через саму косу, суціль піщану, мов пустеля.
Дорогою додому Ляпунови поїхали вже іншим маршрутом, щоби додати нових вражень від поїздки. Тож побували вони у Кіровограді, Каневі, Умані… А тепер охоче діляться враженнями від поїздки з друзями, знайомими, просто – радомишлянами. Адже не кожен наважиться подолати такий шлях на велосипедах. Найчастіше при цьому лунають побоювання стосовно участі у подорожі трирічного Кирилка. Проте батьки запевняють, що хлопчина подолав тисячу кілометрів, сидячи на батьковому велосипеді, залюбки. Хлопчик і сам тепер гордо розповідає про те, як треба правильно поводитися в сідлі на схилах і підйомах, на вибоїнах і поворотах. Врешті Кирил у свої три рочки вже досить титулований велосипедист. На теж змайстрованому татом велосипедові він став переможцем у своїй віковій групі нещодавніх радомишльських масових велоперегонів. Так що через кілька років хлопчак цілком зможе складати компанію батькам у їх велоподорожах.
- І що буде далі? – цікавлюся у подружжя їх планами на наступні поїздки.
- Стільки цікавих місць є повсюдно, яких ми ще не бачили! От зараз приєдналися до групи радомишлян, таких, як і ми любителей велоподорожей, і влаштовуємо такі собі велопокатушки… - навперейми ведуть мову Ляпунови. - А там, хто зна, чом би не майнути на велосипедах до Європи, адже у них є навіть спеціальні маршрути для велотуристів?... – Альона і Микола багатозначно переглянулися, напевне вже виношуючи нові ідеї та задуми, які подружжжя прагнутиме неодмінно втілити. Бо апетит, відомо, приходить під час їжі.

Газета «Зоря Полісся», 3 серпня 2012 р.