пʼятницю, 4 травня 2012 р.

«Все звучить в мені його голос, Все зове мене його пісня…»


А одного разу йому наснився сон. Сашкові  привиділося, нібито він брав у лісі березовий сік, коли раптом з кущів несподівано вийшов військовий у новенькому однострої, наблизився до хлопця й попросив напитися. Спраглими вустами офіцер припав до слоїка і жадібно почав ковтати. Потому, пильно глянувши на Сашка, виразно промовив: «Знайди нас…», і так само таємниче й раптово зник за кущами…

Це місце виразно й назавжди закарбувалося в пам’яті Олександра Ткаченка. Навесні 1987 року він з ватагою хлопчаків з радомишльської околиці заготовляв у Глухівському лісі сік. Серед спрілого опалого листя хлопець помітив край якогось шкіряного ременя. Смикнувши за нього, він витягнув з піску офіцерську портупею.
- Хлопці, ну-мо сюди! – гукнув Сашко товаришів. – Тут щось є…
Трохи розгорнувши грунт, надибали вони саперну лопатку, щоправда вже без держака. Але в лісі неважко було його приладнати, відтак робота закипіла швидше. Розкопана знахідка приголомшила підлітків: у землі вони виявили останки невідомого радянського військового, затим ще одного. Під ними був офіцерський планшет, де могли б виявитися бодай якісь записи. Проте, на жаль, всі папери в ньому стліли.
Про знахідку хлопці повідомили до військкомату, і невдовзі ті останки було перепоховано в братську могилу у Глухові-Першому…
А потім Олександра призвали до війська. Після повернення додому лісова знахідка все більше почала цікавити його. Бо якраз отоді й привидівся йому той незабутній сон. Розпитуючи рідних, сусідів, які пережили в Радомишлі лихоліття окупації, дещо юнакові таки вдалося встановити. За їх розповідями, група радянських бійців з обозом несподівано з’явилась на північний околиці міста десь у жовтні 1943-го, ще за кілька  тижнів до початку першого визвольного наступу нашої армії.
За чутками, основні радянські військові розташування гуртувалися в Малині, а Радомишль ще був під німцем. Тож поява тут своїх радісно переповідалась, хоча й без зайвого розголосу. Гомоніли, зокрема, про те, як виловлювали наші німецьких патрульних, як дісталися табору з радянськими полоненими, сподіваючись поповнити ними особовий склад підрозділу. Та, побачивши змарнілих і виснажених бранців, відмовилися від такого наміру.
- Сусід згадував, - розповідає Ткаченко, - як розмовляв з одним із наших бійців з того батальйону. Той казав, що вони зазнали значних втрат у боях і потребували поповнення. Але звідки вони тут взялися і з якою метою, залишається невідомим.
Бабуся хлопця пішла тоді на базар, що так само діяв й за часів окупації, але, забачивши у місті безліч німецьких вояків, прожогом кинулась додому.
«Господи, - причитала вона, - тут німоти повно, а у мене на городі наші постоєм…»
- Тікайте, рідненькі, - переконувала вона їх…
-  А куди ж нам іти без наказу, - була відповідь.
І вже дід Ткаченків пояснив їм, як проминути Заболотські болота й дістатися Малина, порадивши підрозділу позбутися обозів, бо з ними – не пройти.
Перейшовши шляхбуд (так називали насип, де колись планували збудувати залізницю з Радомишля до Ірші), радянські бійці окопалися у Глухівському лісі. Їх усе ж виявила ворожа авіація і почала бомбити. А невдовзі сюди підтяглися й бойові сили гітлерівців. Зав'язався нерівний бій.
Про його подробиці розповів уже по війні один із бійців того розгромленого батальйону, що дивом урятувася і приїхав ушанувати полеглих побратимів. Живими залишилися лише двоє, що зуміли під шквальним вогнем противника відійти й переждати в болоті. До них ще довго долинали автоматні й кулеметні черги та постріли, бо фашисти ретельно прочісували ліс і довкола нього, добиваючи поранених. Один з наших бійців підірвав себе гранатою разом з гітлерівцями, що оточили його, сподіваючись узяти в полон...
Ці місця Олександр обходив разом з пошуковцями житомирської групи «Пошук». А докладніше він дізнався про них у 95-му, коли випадково розговорився з ветераном, якому завозив дрова. Той розповів, що ховав полеглих у тому бою. Своїх загиблих німці уночі вантажили на підводи (певно, щоб ніхто не бачив, як багато їх там полягло) і хоронили біля церкви. А наших ховали, де кого знаходили, і поодинці, і групами. Тож скільки ще таких невідомих поховань залишається у лісі біля Глухова, одному Богові відомо.
Саме це й не дає спокою Олександрові Ткаченку. Він марно намагався з’ясувати, що то був за підрозділ, як опинився в Радомишлі, з якою метою тощо. На ту пору, коли Олександр всерйоз зацікавився історією того трагічного бою, його рідні, які свого часу спілкувалися з бійцями батальйону і могли пролити світло на деякі обставини, полегшуючи пошуки, вже відійшли  у світ інший. Та чоловік надій не полишає. Оббиває пороги кабінетів, самотужки намагається зв’язатися з пошуковими групами, знавцями військових дій у Другій світовій. Мусять же залишитися в архівах якісь зачепи. От тільки чи захоче хто у них копирсатися…
А ще клопочеться Ткаченко про встановлення бодай якогось пам’ятного знака на місці того легендарного бою, де навіки залишилися в землі його невідомі учасники.
Адже потрібно зберегти пам’ять про це для нащадків. Щоб, забачивши обеліск, підійшов до нього і вклонився полеглим подорожній, і щоби хоча б у свята лягали сюди офіційні квіти. А, може, колись таки заясніють за рядками «безвісти» імена та прізвища загиблих тут бійців, і приїдуть до Глухова віддати їм свою шану і борг нащадки героїв, бойових товаришів отого невідомого офіцера з незабутнього Ткаченкового сну. Сну, що сколихнув життя.


Газета «Зоря Полісся», 4 травня 2012 р.