неділю, 22 вересня 2013 р.

Парк повертає традиції


Сучасний міський парк у Радомишлі був закладений за рішенням міської ради у 1932 році. Попервах він мав на зразок Московського гучну назву – міський парк культури і відпочинку імені Горького. Для парку було відведено територію між вулицями Міськради і Присутственою (тоді - Іллічівська).


Із закладенням парку змінили тоді свій напрям декілька вулиць міста. Це зокрема торкнулося вулиці Міськради, яка до того звалась Шпитальною (народна назва Лєкарська) і вела від нинішньої школи №3 до міжколгоспбуду. Її продовженням нині є вулиця Микульського. А назву Шпитальна вулиця мала через те, що сучасні будівлі дитсадка №6 – це у минулому міська єврейська лікарня. Теперішня вулиця Шевченка у минулому носила назву Бульварної. Вона недарма й досі є найширшою в місті, бо призначалась для влаштування міського бульвару, продовженням цієї вулиці на схід міста була нинішня вулиця Покровська.



У парку висадили дерева, облаштували клумби (деякі з них були зроблені на круглих пагорбах-підвищеннях), проклали алеї, побудували фонтан, встановили лави, альтанки, скульптурні композиції.



 А ще – обладнали стадіон, який до цього був розташований на березі Мики в районі теперішнього водозабору, побудували танцювальний майданчик, на якому по вихідних звеселяв городян духовий оркестр. У 1935 році зусиллями молоді міста в парку було встановлено парашутну вишку. Згодом з’явилися стрілецький тир, дитячий майданчик з примітивними дерев’яними карусельками, гірками, гойдалками. Побудовано було й літні торговельні майданчики для закладів громадського харчування.






У довоєнний і післявоєнний час на території парку було побудовано декілька павільйонів, у яких влаштовувались виставки передового сільськогосподарського досвіду. Тут демонстрували свої досягнення і продукцію колгоспи Радомишльського району.


А у 1942 році подібну виставку влаштувала в Радомишлі й окупаційна німецька влада.


 Парк і стадіон традиційно були місцем народних гулянь, міських свят, таких як Проводи зими і зустрічі весни, піонерські і комсомольські зльоти, День молоді, Свято праці та інших.




У 1964 році в парку було споруджено пам’ятник полеглим воїнам-землякам, Героям Радянського Союзу. У 1970 роках – встановили аттракціони вже і для малят, і для старших за віком. Проте з часом вони відпрацювали свій ресурс і були демонтовані.


У 1987 році побудували літній кінотеатр, який згодом використовувався як танцмайданчик. Нині тут міститься диско-клуб “Люкс”.
У 1990-х роках парк, що не мав належного догляду, занепав. Але, починаючи з 2005 р. міська влада активно взялась за його відновлення і впорядкування. І поступово він знову став улюбленим місцем відпочинку городян. 



Останніми роками тут традиційно проводиться День міста, відзначаються інші свята, влаштовуються різноманітні святкові заходи.


пʼятницю, 20 вересня 2013 р.

Від Тетерева – до «Вісли»


Завдяки Юліану Семенову описана ним у романі «Майор Вихор» діяльність радянської розвідгрупи «Голос», якій вдалося запобігти зруйнуванню нацистами Кракова, стала загальновідомою і, можна сказати, легендарною. Але одночасно з «Голосом» у ворожий тил на польську територію було десантовано ще декілька угрупувань. Серед них була й розвідувально-диверсійна група «Вісла». У її складі перебувало двоє наших земляків, які перед тим набули належного бойового гарту у складі партизанського з’єднання ім.Хрущова, що під орудою І.Хитриченка діяв у пору окупації в нашому краї, – Костянтин Дельов і Едуард Кубельський.

Костянтин Георгійович Дельов походив з родини потомствених пожежних, проте обрав собі професію військового. У 1941-му році він закінчив Київське військове училище зв’язку і 21 червня був направлений на прикордонну Львівщину до Яворова, де мав прийняти командування взводом. Ледь діставшись до місця, молодому лейтенантові випало потрапити під перші німецькі бомбардування. Потому був тяжкий і принизливий відступ до Дніпра, де, незважаючи на шалений опір ворогові, частини були оточені й розбиті. Костянтину вдалося дивом урятуватися з того «котла» й потайки дістатися домівки. Тут він через колишніх знайомих пристає до місцевого підпілля і влаштовується на знайому йому з дитинства роботу пожежника. А в січні 1943-го, коли київських вогнеборців окупаційна влада відправила заготовляти торф у Макарівський район, Дельов з товаришами переходять до партизанів, про діяльність яких у цих краях підпільники уже були начувані.


Костянтин Георгійович Дельов.

З Кодрянської торфорозробки прийшов у партизанський загін й 18-річний Едик Кубельський.
Дельов у партизанському війську очолював кінну розвідку, а Кубельський став кулеметником. Мужні патріоти брали участь у всіх відомих його бойових діях – у диверсіях на залізничних і військових об’єктах, у зруйнуванні мостів, у розгромах німецьких гарнізонів у Радомишлі й Новошепеличах.
Під час визвольних боїв радянських військ партизани з’єдналися з підрозділами Червоної Армії і спільно з ними наводили переправи через Тетерів, Іршу, Прип’ять, стійко утримували завойовані позиції. У тяжкому бою за артбатарею біля Прип’яті обох бійців було поранено.
Едуард дістався до рідних у Білу Криницю, а Дельова, який отримав декілька важких поранень, свої навіть порахували загиблим. Лише на четвертий день зраненого і ледь живого партизана випадково підібрали й врятували місцеві селяни. Лікувався Костянтин Георгійович у Київському шпиталі. Після одужання його визнали інвалідом, тож до війська він уже повернутися не міг. Відтак звитяжця направили працювати у відділ постачання однієї з будівельних контор, яка відновлювала поруйновані війною об’єкти.
Саме тут колишній партизан і привернув увагу спецслужб, які готували диверсантів для закидання у німецький тил. Інвалідність на заваді не була, а скоріше слугувала певним захисним чинником, адже запідозрити у такій особі агента було важче. А от розвідувальний і диверсійний партизанський досвід йшов лише на користь. Власне, саме Штаб партизанського руху направляв у розпорядження НКГБ найдосвідченіших командирів та бійців для  диверсійних операцій за кордоном.
Костянтина Георгійовича призначили заступником сформованої диверсійно-розвідувальної групи «Вісла». У якості підривника включили до неї й добре знайомого йому Едуарда Кубельського, котрий був поляком і знав польську мову. Едик, до речі, був наймолодшим у групі. Він і в госпіталі не долікувався як слід, бо горів бажанням діяти у Польщі, на батьківщині своїх предків. Згодом у своїх донесеннях бійці групи називали його надзвичайно відчайдушним хлопчиною, що пустив під укіс 10 ворожих ешелонів.
Дельов дістав псевдо «Георгій», а Кубельський – «Вацлав».
Підготовка групи тривала декілька місяців, і 28 серпня керівник підготовки, капітан держбезпеки Кочешков рапортував про її готовність до роботи в тилу. У рапорті підкреслювалось, що вивчалися зокрема методи боротьби диверсійної групи, подолання нею охорони найбільш важливих об'єктів, залізниць тощо, використання «сюрпризів» і несподіванок у диверсійній роботі, проведення маршових рейдів у ворожому тилу, виявлення агентури ворога і боротьби з нею, агітаційної роботи серед населення для виявлення співчуваючих радянській владі, поведінка при можливому затриманні і на слідстві, приватного життя в тилу і т.ін.
21 вересня групу в складі восьми диверсантів було десантовано з літака на парашутах за 56 кілометрів на південний захід від Кракова.
На відміну від групи «Голос» Є.Березняка-«Вихора», яку помилково висадили не в обумовленому місці, і це зрештою ледь не призвело до її провалу, з «Віслою» непорозумінь не сталося, і вона приступила до виконання завдання. Слід зазначити, що з «Голосом» нею згодом було налагоджено зв’язок та взаємодію, і «вісловці»  часом свідомо диверсіями відволікали увагу ворога на себе. Саме диверсії на залізницях, автошляхах, на військових і промислових об'єктах, знищення живої сили й бойової техніки ворога, а також збирання розвідувальних відомостей було їхнім головним завданням. І з ним  «Вісла» успішно впоралась.
На початку жовтня група зняла і роззброїла охорону хімічного заводу, що мав військове значення. З території підприємства бійці вивели робітників, заклали вибухівку у найвразливіші його місця, підпалили дерев’яні будівлі. Завод був повністю виведений з ладу.
Групою було підірвано п’ять залізничних мостів, пущено під укіс 17 ворожих ешелонів з військовою технікою і живою силою ворога, які направлялися на фронт, знищено 1200 німецьких солдатів і офіцерів, 3 танки, 35 автомашин, 40 одиниць військового знаряддя.
Діяли бійці злагоджено і чітко. Скажімо, залізничний міст на перегоні Оселець - Макув підірвали в той момент, коли по ньому проходив військовий ешелон з 50 вагонів, а потім ще й закидали термітними кеглями, від яких загорілися вагони і почали вибухати боєприпаси. Рух потягів на ділянці зупинився на 2 доби.
Учасники групи «Вісла» налагодили контакти з польськими партизанами Армії Людової, з окремими загонами польського руху опору. Спільно з ними було розгромлено гарнізон в містечку Зубжиця, де було захоплено зброю і документи, знешкоджено ще один чималий гарнізон у Краківському воєводстві.
Досить швидко невеличка попервах група зросла до півсотні бійців, поповнившись радянськими солдатами й офіцерами, що втекли з полону, а також місцевими жителями.
Едуард Кубельський наразі сформував з них власну групу, з якою підірвав з десяток військових ешелонів.
З0 січня 1945 року в район дії групи «Вісла» увійшли радянські війська. Відтак поранених доправили на лікування, декого зарахували до діючої армії, а кістяк групи повернувся до Києва, де 28 лютого доповів про свою бойову діяльність.
Керівництво НКГБ оцінило її дуже високо. За бойові заслуги особовий склад диверсійно-розвідувальної групи «Вісла» був нагороджений орденами і медалями СРСР.
К.Г.Дельова нагородили орденом Червоної Зірки, Е.Л.Кубельського - орденом Вітчизняної війни 2 ступеня. Щоправда, в Указі про їх нагородження відзначалась партизанська діяльність звитяжців.
Власне, саме про свою участь у партизанських загонах розповідали згодом ветерани й на своїх численних зустрічах з молоддю, земляками. А от про їх диверсійну діяльність у ворожому тилу стало відомо лише в кінці 1990-х, коли СБУ розсекретила ці матеріали.
Едуард Леонтійович Кубельський на ту пору вже скінчив свій земний шлях. По війні він осів у Білій Криниці, де до пенсії працював на місцевому склозаводі. Тут і пішов з життя у 1988 році.
З Білою Криницею був повязаний життєвими узами й Костянтин Дельов, який жив у рідному Києві, працював у структурах МВС та Міноборони, брав активну участь у військово-патріотичних заходах. До останніх своїх днів (Костянтин Георгійович відійшов у вічність влітку 2012-го) звитяжець активно співпрацював з ветеранськими організаціями Києва, Радомишля.


Костянтин Дельов (справа) на зустрічі з бойовими побратимами.

Газета «Зоря Полісся», 20 вересня 2013 р.



пʼятницю, 13 вересня 2013 р.

Вчительська династія Пивоварів-Шльоміних


  Упродовж століть і десятиліть в освітніх закладах нашого краю працювало не одне покоління педагогів, утворилися навіть цілі учительські династії. Ця розповідь про одну з них – добре знану на Радомишльщині родину педагогів Пивоварів-Шльоміних.

  Почав її Тимофій Гаврилович Пивовар, що народився 1882 року в Чайківці у селянській родині. Після закінчення вчительської семінарії він працював учителем двокласного училища в містечку Іванкові Радомисльського повіту. Там і зустрів свою суджену Марію, яка, до речі, теж мала вчительську освіту. Затим Тимофій Гаврилович завідував таким же училищем в с.Мелені (нині Малинський район), учителював у Грайвороні  Курської губернії. Потому навчався у Віленському військовому училищі, Курському вчительському інституті. З початком Першої світової війни був призваний до війська і служив прапорщиком у Саратові.
  1 листопада 1917 року підпоручика Тимофія Пивовара обирають командиром 90-го піхотного запасного полку (тоді після Лютневої революції на хвилі демократичних перетворень запровадили подекуди виборчу систему і в армії). Проте довго командувати полком йому не довелося. Після наказу Леніна про демобілізацію учителів, оскільки педагогічних кадрів на місцях катастрофічно бракувало, Тимофій Гаврилович повернувся до рідних країв. З 1918 року він почав працювати вчителем вищого початкового училища в Радомислі (таку назву мав у ту пору нинішній ліцей №1). Родина мешкала на вулиці Малій Житомирській біля р.Черчі.


  Згодом перебралися до Чайківки, де Тимофій Пивовар учителював, а перед війною з нацистською Німеччиною працював директором тамтешньої сільської школи. Тимофій Гаврилович надзвичайно захоплювався садівництвом. Доклав він рук до створення колгоспних садків у селі. А на власному обійсті вирощував рідкісні сорти черешень, вишень, абрикосів, груш, яблук, винограду, ягід і квітів. Після смерті вчителя у 1970 р. вони довгий час слугували своєрідним природним пам’ятником садівникові-аматору.
  Тимофій Пивовар мав трьох синів – Бориса, Юрія і Володимира. Володимир став, як кажуть, «технарем», вважався грамотним і перспективним фахівцем, але у розквіті літ помер у блокадному Ленінграді. Перші ж двоє пішли батьковою стежиною, обравши професію педагога. Юрій осів у Кіровограді, де по війні працював директором технікуму, заступником декана тамтешнього політехнічного інституту.
  

  Борис Тимофійович народився 1906 року в Іванкові, навчався у Грайворонській гімназії, затим – у Радомисльській чоловічій. У 1926 році закінчив Коростишівське педучилище і тривалий час учителював у школах Потіївського району, проживаючи у батьків у Чайківці. Тут знайшов й свою пару – чайківчанку Анастасію Кондратюк. У подружжя народилося троє дітей – Валентина, Леонід і Ніна.
  У 1932 році Б.Пивовар закінчив Волинський інститут народної освіти ім.І.Франка, а у 1939-му – Київський Державний педагогічний інститут ім.Горького. З 1935-го року працював завучем і викладачем Потіївської середньої школи, а навесні 1941-го його перевели до Радомишльської СШ №1. Сім’ї надали помешкання в будинку по вул.Горького, 5.
  З початком Великої Вітчизняної війни евакуюватися Пивовари не встигли, відтак залишилися в окупованому Радомишлі. Льоня повсякчас перебував у діда в Чайківці. Саме там і прилучився він до Потіївського підпілля, був викритий і страчений окупантами в грудні 1942-го.
  

  Після визволення району вже 3 січня 1944-го Бориса Тимофійовича призначили директором Радомишльської СШ №1 ім.Т.Шевченка. Головним його завданням було відновити навчальний заклад, у якому під час війни містився  німецький військовий шпиталь. Зробити це в умовах повоєнної розрухи було вкрай складно. Але скорим часом школа запрацювала.
  Одначе з посади директора середньої школи Бориса Пивовара «посунули», оскільки був він безпартійним та ще й перебував під час війни на окупованій території. Тож у лютому 1947-го його призначили директором закладу нижчого рангу - міської восьмирічної школи №7. З 1950 року він працював учителем у школі №2, а на заслужений відпочинок вийшов у 1966 році з посади заступника директора з навчальної частини Радомишльської середньої заочної школи. Проте до нього, як до фахового математика і фізика, продовжували звертатися за консультаціями школярі, студенти-заочники, навіть молоді вчителі.
  Борис Тимофійович цікавився історією, краєзнавством. Він був серед ініціаторів створення в Радомишлі історико-краєзнавчого музею, тривалий час входив до його громадської ради. Разом з Миколою Івановичем Осадчим брав активну участь у створенні Музею народної освіти (був колись такий у місті), куди передав чимало особистих цікавих матеріалів (документи, світлини, книги тощо).
  А ще - досліджував власний родовід, складаючи змістовний і цікавий сімейний архів, мав досить пристойну колекцію поштових марок, був пристрасним фотографом-любителем.


  Пішов з життя педагог, дослідник, ентузіаст у 1988 році.
  Донька Валентина працювала економістом на заводі капронових виробів, а трудовий шлях Ніни, випускниці школи №1 1952 року, теж пройшов педагогічною нивою. Більше тридцяти років, аж до виходу на пенсію, завідувала вона міським дитячим садком №1, що повсякчас працював у тісній співдружності саме з її рідною школою.


  Нині родинний архів Пивоварів вивчає і водночас продовжує Борис Анатолійович Шльомін - син Ніни Борисівни. Саме він підготував біографічні й фотоматеріали для цієї публікації. Продовжує Борис Анатолійович й учительську династію роду, викладаючи фізичне виховання. Свого часу він очолював Радомишльську ДЮСШ, був головою райради ДСТ «Колос», вчителював у міській школі №3, нині – вчитель фізкультури у малорацькій школі. Від діда успадкував Борис пристрасть до краєзнавства, ретельно досліджуючи зокрема історію спортивно-фізкультурного руху на Радомишльщині.


  Дружина його брата Віктора Віра, випускниця школи №1 1976 р. (у дівоцтві Бовтюк), теж обрала учительську професію. Вона працює вчителем української мови і літератури в одній зі столичних шкіл.
  Тож педагогічні традиції Пивоварів-Шльоміних продовжуються.

Газета «Зоря Полісся», 13 вересня 2013 р.


пʼятницю, 6 вересня 2013 р.

І за віру мученицьку смерть прийняв…

Уродженець Радомишля священик Павло Гордовський причислений до лику місцевошанованих святих Житомирської єпархії і став покровителем Житомира

У першотравневий день 1919 року Голова ВЦВК М.Калінін та голова Раднаркому В.Ульянов (Ленін), посилаючись на рішення цих повноважних органів, надіслали Голові ВЧК Ф.Дзержинському вказівку з вимогою якнайшвидше покінчити з попами і релігією. «Попів слід арештовувати як контрреволюціонерів і саботажників, розстрілювати нещадно й повсюдно. І якомога більше», - йшлося у документі, який наразі «благословив» репресії проти служителів культу на неосяжних просторах Червоної Російської імперії на багато років наперед.
Чекістам це практично розв’язало руки, і вони з «революційним запалом» взялися виконувати отриману директиву. Як зазначав згодом у своїх мемуарах командувач Сибірської армії генерал М.Дітеріхс, із 360 тисяч священнослужителів, які налічувалися в Росії до жовтневого перевороту, під кінець 1919 року їх залишилося в живих лише 40 тисяч. В мартирологах тієї пори навпроти кожного прізвища пастиря – різновид його мученицької смерті: «утоплений», «заколотий багнетами», «забитий прикладами», «порубаний шаблями», «задушений єпітрахіллю (стрічка священика – В.М.)», «прострелений і заморожений», а найчастіше – «розстріляний».
Так розпорядився слідчий-чекіст вчинити після катувань й зі священиком Павлом Гордовським…

4 листопада 1880 року в повітовому Радомислі у родині Івана Миколайовича Гордовського, що справляв посаду дячка у місцевому Свято-Троїцькому храмі, і його дружини Юстини Петрівни народився хлопчик. За два дні новонародженого ім’ям Павло охрестив настоятель Свято-Миколаївського собору протоієрей Антоній Гороновський, один з найвизначніших релігійних діячів Радомисля у ХІХ столітті. Хрещеними батьками дитяти стали син місцевого службовця Віктор Чайковський і донька соборного диякона Олександра Захарієвич.


Свято-Троїцька церква в Радомислі, у якій було охрещено Павла Гордовського.

Разом з двома братами – Іваном та Костянтином - і сестрою Софією зростав хлопчина у боголюбивій родині. Відтак вибір життєвого шляху йому, власне, був уготований долею.
Він навчався у повітовому училищі, а у 1904 році закінчив Київську духовну семінарію, і Радомишльське повітове відділення Київської єпархіальної училищної ради призначило Павла Гордовського законовчителем до церковно-парафіяльної школи с.Соловіївки. Через рік він був переведений на таку ж посаду до Коростишева, а з 1907 р. навчав Закону Божому учнів второкласної школи с.Заболоть, випускники якої, до речі, отримували фах вчителя початкової школи.
1909 року законовчитель Гордовський подав прохання митрополитові Київському Флавіану про рукоположення його в сан священика. Клопотання було синодом задоволене, і Павла Гордовського призначають парохом церкви Різдва Пресвятої Богородиці с.Заньки.
Невдовзі молодий священнослужитель одружився на Ользі Гринцевич, доньці дворянина Володимира Гринцевича, що мав маєток у сусідній Чайківці. Після шлюбу відбулась церемонія висвячення, відтак священик Гордовський став ієреєм отцем Павлом.


Ієрей Павло і матушка Ольга.

Через три роки батюшку Павла Гордовського перевели нести службу Божу до Різдво-Богородичного храму с.Гуменники (нині – Коростишівський район), а у 1916 році - до церкви св. мучениці Параскеви в с.Старостинці Сквирського повіту (нині – Вінницька область). І скрізь він користувався беззаперечним авторитетом у парафіян, власним прикладом засвідчував відданість і вірність заповідям Господнім.
У 1914 році ієрея П.Гордовського було нагороджено спеціальною церковною відзнакою – набедреником, а єпархіальна училищна рада за зразкову організацію навчально-виховної справи у Гуменницькій ЦПШ відзначила його подякою і похвальним листом.
У поданні до нагородження протоієрей П.Робаківський, благочинний 1-го церковного округу Радомисльського повіту і настоятель Свято-Миколаївського храму, охарактеризував службу отця Павла старанною, а турботу про ошатність ввірених йому храмів – сумлінною. «Поведінки він відмінної. Проповіді проголошує власного творення по можливості часто, як у храмі, так за його межами при відправленні треб...», - йшлося у доданому формулярному списку. У церковних характеристиках Гордовського називають особою високодуховного улаштування, підкреслюють його надзвичайну талановитість як проповідника, духівника, регента. У нього була гарно поставлена мова, він чудово співав, маючи красивий баритон (співочі таланти напевне успадкувалися ним від батька, що тривалий час працював псаломником). «В  усіх місцях учительства і священства влаштував правильно організовані хори півчих», - зазначено в одній з клірових відомостей.
Проголошувані батюшкою проповіді навдивовижу захоплювали парафіян, люди з усієї округи сходилися, щоб послухати його духовних повчань і настанов. Він завжди заступався за несправедливо скривджених.
Мабуть, саме в цьому й побачили загрозу для себе більшовицькі емісари та комісари, що після жовтня 1917-го разом з червоними військами заходилися встановлювати новий лад на українських теренах.
На адресу Старостинецького священика почали лунати погрози й залякування, червоноармійці відібрали у нього наперсний хрест, поглумилися над церковними святинями.
26 липня 1919 року комісар транспортного відділу ст. Козятин Л.Кузьмін заарештував  батюшку. Проте, аби не викликати протидії парафіян, його спочатку оголосили заручником у справі розслідування диверсії на залізниці, а вже потім висунули офіційні звинувачення в контрреволюції, посилаючись на свідчення місцевого голови комітету бідноти і кількох селян – прихильників більшовиків, що нібито отець Павло виступає проти радянської влади. На допитах Гордовський всіляко заперечував висунуті проти нього звинувачення, називаючи їх брехливими й вигаданими, оскільки люди, що свідчили супроти нього, не користувалися в громаді довірою та підтримкою і ставилися вороже до церкви.
У селах парафії відбулися масові сходи селян, які виступили на захист свого духівника, спростовуючи всі поставлені йому провини, і направили письмові протоколи з проханнями звільнити його. Проте в резолюції на ці звернення їх названо «зборищем куркулів і темної маси», а тому до уваги не взято. Заарештованого священика тим часом допровадили подалі - до Житомира у Волинську губчека.
Слідом рушила й матушка Ольга, оббиваючи пороги владних губернських установ з новими клопотаннями від старостинецької та інших довколишніх громад щодо звільнення отця Павла. Повсюдно вона запевняла, що готова надати будь-які свідчення і документи на підтвердження невинуватості безпідставно заарештованого чоловіка.
Але на це ніхто не зважав, і вочевидь не збирався зважати, керуючись не законами, а політичною доцільністю, зокрема й з наведеної першотравневої ленінської декретки.
Тим більше до Житомира стрімко підкочувалися українські війська, і більшовики готувалися залишити місто, тож заарештованих «контрреволюціонерів», у числі яких перебував і Павло Гордовський, слід було швидко позбутися. Відтак 17 серпня за постановою слідчого Железнова, який визнав  священика «головним оплотом контрреволюції в цьому районі» і «затятим ворогом радянської влади, що вів контрреволюційну діяльність», отця Павла після катувань було розстріляно.
Після відходу більшовиків за кілька днів потому тіла страчених, вкинуті у декілька ям, відкопали.
Ось що повідомлялося про це у житомирській газеті «Громадянин»:
«Всіх розстріляно в голову і пізнати дуже трудно. Майже у всіх замість голови якийсь віхоть. Обличчя помордовані. Першим лежить священик з Київщини Павло Гордовський, літ 40, черепа нема, на голові залишилось кілька клаптів шкури, видно ніс, губи і підборіддя. Вуса і борода обрізані. На тілі жовті плями, на стегнах в деяких місцях обпечене тіло, ніби після пухирів… Ще одне револьверне поранення у груди…»
Знівечене тіло отця Павла передали дружині, і 25 серпня вона поховала його на Руському цвинтарі Житомира за всіма християнськими канонами. У домовину небіжчикові поклала хрестика, ікону Успіння Пресвятої Богородиці, Євангеліє. Відспівали у цвинтарній церкві святого апостола Якова, брата Господнього, і провели в останню путь закатованого преосвященний Аверкій з місцевим духовенством.
Матушка Ольга була на ту пору вагітною і невдовзі народила сина Леоніда. Та потрясіння й наруги, яких зазнала жінка під час репресій проти чоловіка, не минули марно. Дитина хоча й росла хворобливою, але була навдивовижу розвиненою не по роках, проте захворіла на туберкульоз кісток, і в п’ятирічному віці її забрав до себе Всевишній (похований хлопчик у Чайківці, куди після страти о. Павла матушка переїхала з дітьми) .
Малолітнім ще у Заньках помер і первісток Гордовських - Сергійко. Тоді смерть настала через недогляд няні (дитинка впала зі столу і сильно вдарилась головою об долівку), але боговірні батьки, керуючись Божими заповітами, пробачили винуватицю.
Залишившись удовою, Ольга Володимирівна все своє життя віддала вихованню трьох синів, що їх викохало подружжя, – Володимира, Миколи, Анатолія. «Ольго, вчи дітей», - такою була остання воля отця Павла, викладена у записці, яку він передав дружині з житомирської ЧК.
У 1929 р. жінка з дітьми переїхала до Києва, де услуговувала немічного свекра, а на хліб заробляла випадковими заробітками. Проте повсякчас відчувала вона підтримку рідних, які допомагали їй ростити і виховувати дітей.
Ольга Гордовська померла 1979 року в 92-річному віці і похована в Києві на цвинтарі у Берковцях. Разом з нею діти й онуки доглядали могилу дорогої людини, пам’ять про яку донесли у своїх спогадах і розповідях нащадкам.
Онук Віталій Миколайович Гордовський і внучата племінниця мученика Тетяна Ткаченко свого часу подали клопотання про реабілітацію безпідставно репресованого отця Павла. Постановою прокуратури Житомирської області від 31 липня 1996 року Павло Іванович Гордовський був посмертно реабілітований.
Відтоді карну справу проти нього було розсекречено, а її зміст, як і трагічна доля священика, стали надбанням громадськості.
Декілька років тривав початий Українською Православною Церквою процес канонізації священномученика.
25 квітня 2013 року Священний Синод УПЦ МП розглянув житіє, труди, подвиги та, враховуючи народне шанування священика Павла Гордовського, причислив його до лику місцевошанованих святих Житомирської єпархії, благословив місцеве прославляння і шанування. Затверджено також іконописне зображення святого, тропар, кондак і молитву на його честь. Відтоді цей угодник Божий став покровителем Житомира.



Ікона священномученика Павла Житомирського (Гордовського). 

15 липня з благословення архієпископа Житомирського і Новоград-Волинського Никодима відбувся обряд здобуття мощей, який зазвичай проводиться церквою, коли християнина зараховують до лику святих. У ньому взяв участь зокрема голова відповідної синодальної комісії архімандрит Віктор. Розкриття труни також засвідчило святість безневинно убієнного за віру. Чудово збереглися покладені до неї святині, майже нетлінними були останки, які пролежали в могилі 94 роки. Відібрані мощі священнослужителі поклали у спеціальні скрині і хресною ходою під церковноспіви перенесли до Свято-Яківської церкви.
Днем прославлення священномученика ієрея Павла Житомирського (Гордовського) визначено 25 серпня. І саме цього дня в обласному центрі відбулися урочистості з його ушанування. У них взяли участь духовенство, громадськість міста, віряни, гості з багатьох єпархій, представники Синоду. Хресною ходою мощі святого були перенесені до Спасо-Преображенського кафедрального собору, де відбулась свята Божественна літургія.
Така визначна подія пройшла у Житомирі вперше за його багатовікову історію.


«Газета «Зоря Полісся», 6 вересня 2013 р.