пʼятниця, 19 березня 2010 р.

Теплохід «Радомишль»: плавання завершено

30 жовтня 1974 року зі стапелів Ростокської судноверфі «Нептун» колишньої НДР було спущено на воду суховантажний теплохід, який отримав назву «Радомишль». Відтак назва нашого міста увічнилась у реєстрі судноплавства.


Чому корабель дістав саме таке наймення? Щодо цього нерідко посилаються на впливових вихідців з Радомишля, які нібито й протегували таку назву. Можливо, певний вплив і був. Проте могло це статися й цілком випадково, бо подібній серії суден, які тоді поставлялися німецькими суднобудівникам радянському вантажному флотові, вирішено було надавати назви малих міст колишнього СРСР.  Слід зважити й на те, що свого часу громадськість Радомишля була доволі заінтригована повідомленням про знайдені на дні Чудского озера залишки вантажного судна з назвою «Радомишль», яке затонуло там під час Великої Вітчизняної війни, таранивши ворожий сторожовий корабель. Можливо, це теж мало свій вплив. Відтак  на честь міста Радомишля Житомирської області  новозбудованому кораблю присвоїли цю назву наказом міністра Морського Флоту СРСР.
Підпорядкували новий теплохід Дунайському пароплавству, що базується в Ізмаїлі. За конструктивними характеристиками це судно, як і інші з тієї серії, вважалося тоді унікальним. Воно могло перевозити як штучні вантажі, так і насипні: метал, руду, концентрати, зерно, бавовну, автотехніку, різноманітне обладнання, контейнери. Власне, все, що у ті часи експортував Радянський Союз. А спроможний корабель був перевозити 5657 тонн вантажів, його осадка  при цьому становила сім метрів. Потужність двигунів у 5000 к.с. давала змогу розвивати швидкість у 15-16 вузлів. Чисельність екіпажу складалась із 30 членів команди.
Попри приписку до Дунайського річкового пароплавства, це був океанський лайнер. Потужний сталевий корпус дозволяв йому працювати у будь-яких найскладніших  метеорологічних умовах, район плавання був необмеженим.
Отож, маршрути «Радомишля» простяглися країнами Європи, Середземномор’я, Червоного моря, Персидської затоки, Західної Африки, Азії.
Вже за перші десять років експлуатації судно побувало в 69 іноземних портах, перевезло 350 тисяч тонн вантажів. Причому усі рейси виконувалися достроково. Колектив теплоходу «Радомишль» десять разів ставав переможцем Всесоюзного і басейнового змагань, носив звання «Екіпаж комуністичної праці», а його досвід у заощадженні паливно-енергетичних ресурсів було розповсюджено на ВДНГ у Москві.
Але у колишні радянські часи будні моряків не обмежувалися лише цим. Команда знаходила час для змістовного дозвілля, у кают-компаніїї проводилися різноманітні святкові заходи, адже здебільшого свята доводилося зустрічати й відзначати далеко від рідних берегів. Перебуваючи в іноземних портах, моряки на проминали нагоди ознайомитися з пам’ятними місцями тих міст і країн.
А ще екіпаж «Радомишля» у перші роки роботи судна налагодив зв’язки з громадою нашого міста, від якого дістав собі назву. Моряки, зокрема, взяли шефство над радомишльською школою №2 (нині – гімназія). До речі, школа справила новосілля у новозбудованому сучасному приміщенні того ж таки жовтня 1974-го. Відтак теплохід і нова шкільна будівля виходили майже однолітками.
Велося листування команди теплохода з учителями і школярами, у якому йшлося з про виробничі й навчальні досягнення, про знаменні події в житті  обох колективів. У шкільному музеї свого часу було оформлено спеціальний стенд, присвяченій цій дружбі. Там зберігалися різноманітні сувеніри, подаровані екіпажем школі. Серед них – корабельна ринда (дзвін) з написом «Радомишль», килим із зображенням морського пейзажу, який вишили члени команди. Моряки також подарували школярам спортивний інвентар, постачали шкільну бібліотеку літературою на англійській мові, зважаючи на поглиблене її вивчення в школі.  Крім того сотні учнів радомишльської школи №2 мали можливість щороку влітку відпочивати й оздоровлюватися у піонерських таборах пароплавства, розташованих у Лебедівці і Приморському.


Так само на кораблі зберігалися сувеніри, подаровані екіпажеві в різні роки школою та іншими трудовими колективами Радомишля, стенди і фотоальбоми про шефські взаємини. Моряки зазвичай є забобонними людьми  і прагнуть старанно зберігати традиції, бо морська практика має чимало прикладів, коли їх забуття оберталося для суден навіть трагічними наслідками
І все ж у пострадянський період такі зв’язки, на жаль, почали слабшати, а згодом припинилися взагалі. Певно, через зміну керівництва як школи, так і теплохода, відійшли й особисті зустрічі. Незначне їх пожвавлення відбулося в 94-му, коли теплохід відзначав своє 20-річчя. З цієї нагоди були надіслані вітання команді судна від Радомишльської міської ради і підшефної школи. Були публікації у місцевій пресі Радомишля й Ізмаїла.
Одначе в ринкових умовах вже не знайшлося місця турботам про дозвілля, фізкультуру, не кажучи вже про допомогу підшефним, бо зникла з кошторисів така стаття витрат як культфонд.
Час і політичні обставини вносили свої корективи. Хоча й тридцять п’ять, і двадцять, і десять років тому головним призначенням теплохода і його екіпажу було транспортувати вантажі, виконувати рейсові завдання, давати прибутки, нести вахти, підтримувати в належному стані механізми та й увесь корабель.
Наразі після розпаду СРСР команді теплохода довелося призвичаюватися до нових умов господарювання і шукати в них собі місце. Бо кинуте свого часу першим президентом України Л.Кравчуком «А навіщо нам цей флот!», мабуть, стосувалося не лише військового чорноморського флоту, що вимушено перейшов під юрисдикцію сусідньої держави і тепер створює чималу напругу у відносинах з Росією. Байдужість державних очільників у перші роки незалежності сповна відчули на собі й цивільні українські моряки.
«Радомишлю», що борознив морські й океанські простори уже два десятиліття, доводилося докладати додаткових титанічних зусиль, аби триматися на плаву і в прямому, і в переносному розумінні. Теплохід «постарів», відтак потребував більше коштів для ремонтно-профілактичних робіт. А про те, яким було матеріально-технічне постачання на початку дев’яностих, годі й говорити. Тож недогляд і недоробки спричиняли до непередбачуваних нагальних ремонтів в іноземних портах, а це оберталося затримками і додатковими валютними витратами.
Покладатися ж доводилося здебільшого на самих себе, вірніше, на власний ризик. І часто-густо набивати при цьому гулі. Тож у повідомленнях ЗМІ теплохід «Радомишль», як і чимало інших українських суден, що опинилися в ролі «сиріт», почали з’являтися з сенсаційно-скандальним забарвленням.
У 2000-му році під час заходу теплохода «Радомишль» до Севастопольського рибного порту тамтешні прикордонники виявили на його борту  двох алжирців-нелегалів, які сподівалися у такий спосіб потайки дістатися до Західної Європи.
Далі – гірше. Набули поголосу арешт і затримання «Радомишля» у Єгипті через фінансові борги. Згодом ситуація повторилась в Італії. Як з’ясувалося, причиною була ще заборгованість часів СРСР. Судно було заарештоване на вимогу голландської компанії Pedrish, яка викупила боргові зобов’язання підприємства Інтерліхтер, заснованого Радою Економічної Взаємодопомоги колишніх країн соцспівдружності. Та через суд справу владнали.
Врешті пароплавство пристало на пропозицію компанії МЕТСО, яка зафрахтувала «Радомишль» для перевезення вантажів на лінії Індія – ПАР. І потроху начебто теплохід та його команда отримали постійну роботу і певну стабільність. Та фрахтувальникові теплохід був потрібен, поки працював. А коли його ресурси й можливості внаслідок багаторічної й не завжди правильної експлуатації вичерпалися (власне, це вже й без того був критичний вік для морських суден), у лютому 2008-го багатостраждальний суховантажник залишили в Індійському порту Мумбаї (колишній Бомбей) нібито для продажу Індійській стороні на металобрухт. Проте чиновники з Міністерства транспорту, керуючись застарілими циркулярами про заборону списання старого флоту,  ніяк не могли підготувати усі необхідні для цього папери. А екіпаж сумлінно чекав й сподівався, намагаючись хоч якось підтримати життєдіяльність судна.
Півтора року тривали поневіряння моряків, які по суті перебували серед купи металобрухту без  нормального харчування, у напівдикунських умовах. Нерідко доводилося їм нехтувати власним здоров’ям, а то й ризикувати життям. Через корозію почав протікати корпус і щодоби біля п’яти тонн води надходило до машинного відділення. Її потрібно було повсякчас відкачувати, при тому що на судні вийшло з ладу електрозабезпечення. Ситуація склалась критична, а тому забили на сполох громадські організації, ЗМІ.
І лише у вересні 2009-го долю судна міністерством була нарешті вирішено. Після ремонту на судні запустили дизель-генератор, забезпечивши енергоживлення і життєдіяльність наявної на судні команди. А до Мумбаї прибули два заступники голови правління УДП для юридичного оформлення утилізації і списання судна. Екіпаж відправили на Батьківщину, а пароплавство, отримавши довгоочікуваний дозвіл Мінтрансу, таки продало багатостраждальне судно Індійській стороні. Пізно, ніж ніколи, у цьому випадку виявилося зовсім не кращим варіантом. Бо ціна металевого брухту за півтора року знизилась в 4 рази. І виручити за теплохід спромоглися навіть менше тих двох мільйонів доларів, які пароплавство витратило  за цей час для утримання корабля на плаву. Це, на жаль, черговий раз підтвердило, що зрушити наших держчиновників з місця може лише аварійна надзвичайна ситуація, бо працювати на перспективу вони не спроможні.  
На такий ось сумній і знову таки дещо скандальній ноті завершилась історія теплохода з такою приємною для всіх радомишлян назвою. Бо завдяки 35-річному плаванню судна назва нашого міста пропагувалась у багатьох куточках світу, де лунало горде ймення Радомишль. В літопису нашого міста, певен, це теж залишиться доброю згадкою. Можливо, нагадуватиме час від час про неї й дзвін корабельної ринди, подарованої колись моряками теперішній гімназії. Якщо вона там ще збереглась...


Газета «Зоря Полісся», 19 березня 2010 р. 

вівторок, 9 березня 2010 р.

Рива Балясна. "Що без народу я й поезія моя?.."

Що без народу я й поезія моя?
Піщинки ми у безмірі пустині.
Хай одяг мій хоч золотом сія –
Мені того не треба в самотині…

Так освідчувалась у вірності собі, людям і рідній землі Рива Балясна - поетеса, знана далеко за межами рідної Радомишльщини і України.


Майбутня авторка багатьох самобутніх поетичних творів і збірок народилась 23 лютого (8 березня за новим стилем) 1910 року в повітовому провінційному Радомислі в бідній єврейській родині. Дитинство Риви припало на буремні революційні потрясіння, у вирі яких дівчина втратила батьків  і зростала сиротою. Виховувалась вона у дитячому будинку. А у восьмирічному віці її було на пільгових умовах зараховано до Радомисльської жіночої гімназії.
Та вже у 15 літ Рива почала трудову діяльність робітницею київської Першої взуттєвої фабрики, де водночас навчалась у фабзавучі підприємства. Свій поетичний дебют дівчина здійснює у 1928 році. Її вірші з’являються у єврейських періодичних виданнях України, Москви, Мінська. Згодом вона вступила до Київського інституту народної освіти, літературний факультет якого закінчила у 1934 році. Тоді ж побачила світ перша поетична збірка Риви Балясної – «Переклик».
Молода поетка також прилучається до журналістики. Перші кроки у газетярській справі вона робить у рідному Радомишлі, де в тодішній райгазеті «Боротьба за соціалізм» друкувалися її кореспонденції і твори. Під псевдонімом Р.Ясна цілком у дусі того часу Балясна таврувала ворогів і шкідників, пропагувала більшовицькі гасла та ідеї, у які, як і більшість тогочасних митців, наївно вірила, допоки сама не стала жертвою вигаданих наклепів і доносів.
Та це буде пізніше, вже у 50-х. А у лихі тридцяті Рива Балясна закінчує аспірантуру при Інституті єврейської культури Академії Наук УРСР. Молода поетеса активно включається у літературне і громадське життя, входячи до письменницької організації «Молодняк» Всеукраїнської Спілки пролетарських письменників. Крім того була членом єврейської секції Спілки, працювала редактором Главліту і Нацменвидаву. У 1940-му році виходить друга книга поезій Балясної «Світлі стежки».
А особисте життя Риви Наумівни тієї пори заполонило щастя материнства і народження сина, якого назвала Зорею і до якого спрямовуються усі її помисли і почуття.
Під час Великої вітчизняної війни Рива Балясна з сином перебувала в евакуації в Уфі, де працювала культпрацівником артілі, цензором Облліту. Повернувшись до звільненого Києва, вона працює редактором підручників у видавництві «Радянська школа». У 1947 році українською мовою вийшла її нова книга «Дівчина з Іванкова».
На початку п’ятдесятих сталінський режим почав нове полювання на відьом. Після сфабрикованої справи кремлівських лікарів-убивць в СРСР на хвилі роздмуханого антисемітизму почалися масові репресії проти єврейської інтелігенції. У ці жорна потрапила й Балясна. Заарештували її  6 травня 1952 року в Чернівцях, де вона перебувала у відрядженні і разом з колегами за гіркою іронією долі займалась розслідуванням і з’ясуванням злочинів фашистів проти євреїв. У провину полум’яній комуністці Риві Балясній висунули участь у контрреволюційній єврейській націоналістичній діяльності. Під час слідства Рива Наумівна тяжко захворіла. Незважаючи на це, рішенням особливої наради від 23 серпня 1952 року її безпідставно засудили до 10 років концтаборів.
Відбувати термін покарання Балясній було призначено у зловісно знаменитому таборі Інта біля Воркути. Просто з вагона на ношах хвору жінку перенесли до табірної лікарні. У табірному пункті для в’язнів-інвалідів вона перебувала більше чотирьох років, допоки на початку 1956 року її справу не переглянули. За відсутністю складу злочину письменницю було реабілітовано і звільнено.
Рива Наумівна повертається до Києва і після лікування активно включається в літературу. З 1961 року знову видаються її збірки, книги, серед яких «Юнь моя», «Сніг і тиша», «У пошуках жар-птиці», «В серці не згасаючи», «Вітри крилаті», «Чверть віку», «Золотий листопад», «Зірниці» та інші.
Значне місце у творчості Риви Балясної посідає героїка Великої Вітчизняної війни, Україна, історичне минуле рідного краю. Її твори, написані переважно єврейською, перекладалися українською і російською мовами. На противагу страшній життєвій трагедії, поезії Балясної сповнені ніжності, жіночності і любові. Українські переклади, зокрема, робили знані майстри українського красного письменства Наталя Забіла, Володимир Сосюра, Дмитро Павличко, Іван Драч, Абрам Кацнельсон, Наум Тихий, Іван Жиленко, Тамара Коломієць. Високу оцінку її творчості дали свого часу Максим Рильський, Павло Тичина, Мустай Карим.


Рива Балясна з колегами по перу – М.Рильським, П.Горецьким, Ф.Малицьким.

Упродовж усього життя Рива Наумівна Балясна підтримувала тісні зв’язки з містом свого дитинства – Радомишлем. Вона, повторюсь, співробітничала з місцевою газетою, неодноразово приїздила на батьківщину, щоб вклонитися пам’яті батьків, рідних, які стали жертвами голокосту і були розстріляні фашистами у серпні 1941 року в урочищі Кузьмичів. Балясна сприяла створенню радомишльського історико-краєзнавчого музею, з яким плідно співпрацювала і одна з експозицій якого нині присвячена славній землячці.

Померла Рива Балясна 29 вересня 1980 року в Києві. Як реліквію і осуд режимові зберегла вона до останніх своїх днів залізничний квиток із штемпельним чорним відбитком станції Потьма, звідкіля відбула з ув’язнення на волю…