середа, 16 липня 2014 р.

Питання на засипку: коли скасували кріпацтво?

З довідників, підручників, книг з історії відомо, як постулат, що кріпацтво на наших теренах було скасовано у 1861 році. Проте наведений документ засвідчує, що століттям по тому кріпаччина існувала в СРСР, хоча й у дещо завуальований формі.


Довідкою від 30 квітня 1958 року засвідчується, що правління колгоспу «Ленінський шлях» с.Мала Рача Радомишльського району не заперечує проти виходу гр. Гонтаренка з колгоспу і видачі йому паспорта, без якого в тодішніх умовах людина не могли нікуди переїхати, влаштуватися на роботу, оселитися тощо. Тобто фактично - була безправною і залежала виключно від волі «пана» в особі голови колгоспу.
Такий порядок офіційно було запроваджено відповідними постановами Раднаркому СРСР у 1932-33 р.р. (зверніть увагу, що то роки голодного мору для українського села, як ще однієї ганебно-злочинної форми його приниження і упокорення). Залишити колгосп селянин міг тільки у випадку призову на армійську службу або організованого набору «на соціалістичні будови».

І хоча у 1970-х роках минулого століття, такі обмеження дещо послабилися, лише із запровадженням з 1976 року паспорта громадянина СССР нового зразка цю ганебну кріпацьку норму було скасовано юридично.

пʼятниця, 11 липня 2014 р.

Петро ЧУЙКО. «Певно, в тому і є та найважча провина моя…»


На початку липня 1944 року Радянська Армія вела активні наступальні бої на фронті, що тягнувся від Білорусії до Карелії. В Україні тим часом спостерігалося певне затишшя, яке врешті розродилося бурею 18 липня. Форсований наступ 1-го Українського фронту по лінії Львів - Чернівці за кілька місяців потому завершився повним і остаточним визволенням України від гітлерівських військ.
І хтозна, чи не підштовхнула командування СРСР до таких рішучих дій подія, яка відбувалась 11-15 липня біля підніжжя карпатської гори Виділок в захованому від стороннього ока урочищі на Самбірщині. Там, у затишній лісничівні, упродовж п’яти днів проходив Великий установчий збір Української Головної Визвольної Ради (УГВР) — такого собі новоутвореного підпільного парламенту і уряду України, що мала представляти Україну, як одну із воюючих сторін в стосунках з іншими країнами. Адже в політичних колах світу тоді взагалі не розглядалась навіть можливість існування незалежної української держави. Тож утворення УГВР, головною бойовою одиницею якої була Українська Повстанська Армія, мало стати на думку засновників першим вагомим кроком на шляху до здобуття реальної незалежності.
На Великому зборі були представники з усіх регіонів України - від Донбасу до Карпат, промовисто засвідчуючи, що національна визвольна ідея однаково близька українцям в усіх куточках рідної їм землі. Учасники Збору представляли також різні українські політичні сили. Серед них були відомі діячі національно-визвольного руху – галичани Роман Шухевич, Євген Стахів і Дарина Ребет, киянин Кирило Осьмак, вибраний на Великому Зборі УГВР її президентом, Іван Вовчук із Мелітополя, Йосип Позичанюк із Вінниці, Катерина Мешко з Дніпропетровська, волинянин Павло Шумовський та ряд інших.
Житомирщину на зібранні представляв професор Петро ЧУЙКО.

Втім Петро Васильович Чуйко на установчих зборах УГВР міг цілком вважатися представником інших українських регіонів, у тому числі й зросійщеного нині півдня. Адже народився він на Запорожжі в містечку Рогачику, у краї прадавнього українського духу і козацької вольності. Тож у буремному 1917-му молодий 24-річний учитель не вагаючись підтримав українську національну ідею і опинився у бурхливому й суперечливому вирі революційних подій та протистоянь.


Поразка українських визвольних змагань змусила його податися до інших місць, бо радянська влада не дарувала спокою тим, хто боровся проти неї. Зваживши на пропозицію дружини, подружжя Чуйків перебралося до її сестри – в село Журбинці на Бердичівщину.



Петро Васильович повернувся до вчительства, цілком поринувши в улюблену царину фізики й математики. Фахові й організаторські здібності талановитого педагога не зосталися непоміченими, і у 1926 році його призначають директором Радомишльської 1-ї трудової школи ім.Т.Шевченка. Для школи та її очільника то були роки становлення, розвитку і ствердження. Проте особисто для Петра Чуйка і його родини радомишльський період затьмарився трагічними обставинами. Підступний туберкульоз скосив у розквіті літ дружину Надію Василівну, яка пішла з життя у 1929 році. На руках у Петра Васильовича залишилося двійко діточок – донька Галина і син Юрко. Водночас йому надходить пропозиція перейти на викладацьку й наукову роботу до вищої школи. 
Прихистивши дітей тимчасом у Журбинцях, Петро Чуйко починає успішно торувати свій шлях у науку. Його дослідження мали на ту пору надзвичайну вагу, бо стосувалися математичних розрахунків стрілецького озброєння. Невдовзі він стає відомим ученим, викладає у вишах Києва, Дніпропетровська, Донецька, Житомира, а з 1939 року - Львова. У місті Лева професор Чуйко входить до кола місцевої інтелігенції, що сповідувала одвіку близькі йому українські національні ідеї.
Саме у Львові застала вченого гітлерівська навала. Петра Чуйка було заарештовано. Невдовзі українські патріоти домоглися його звільнення з-під арешту, і професор Чуйко включається в підпільну визвольно-українську діяльність, залучаючи до неї своїх колег, друзів, рідних.
Надійною підпорою і однодумцем стала батькові донька Галина. Петро Васильович віднайшов її на Заході. Туди вона потрапила ще до війни, перебуваючи, як майбутній філолог, у відрядженні на закордонній практиці.
Відтак невипадково Петро Чуйко увійшов до кола основників УГВР, що зібралися влітку 1944-го на свій перший Великий збір. Його обрали співпрацівником Закордонного представництва УГВР, що повинно було репрезентувати політичну боротьбу українського народу в закордонні.


Згодом Петро Васильович очолив Український комітет в Авгсбурзі. Там українцям, які внаслідок військових протистоянь опинилися на чужині далеко від рідних домівок, допомагали з оформленням потрібних документів, з розшуком рідних, знайомих тощо. Саме зусиллями авгсбурзьких комітетників у травні 1945-го вивозили з радянської окупаційної зони пораненого провідника ОУН Я.Стецька, за яким полювали енкавеесівці.
Українська повстанська армія вела збройну боротьбу з режимом на українських теренах до 1952 року. Наразі діяльність УГВР потому цілковито перейшла за межі України. На ту пору Петро Васильович Чуйко вже осів у США, де у Вашингтоні й провів решту свого життя.
Поруч з батьком за океаном була Галина, що працювала редактором в українських еміграційних видавництвах і виданнях. Ще в Німеччині серед українських патріотів знайшла вона свою долю. Зятем Петра Чуйка став Роман Петренко, один з бойових командирів УПА-Північ. В еміграції він працював співробітником бібліотеки американського Конгресу. Їхні сини Юрій і Орест обрали військовий фах. А от невістка Ганна стала репортеркою української служби радіостанції «Голос Америки».
Мабуть, за велінням долі на початку дев’яностих привела її журналістська стежина в Україну. І невдовзі вона розшукала у Радомишлі рідного брата своєї свекрухи – Юрія Петровича Чуйка.


Юрій назавжди запам’ятав, як тато фактично врятував їх із сестрою від голодної смерті, коли чорного 1933-го вивіз із Журбинців, де тітчина родина й без цих зайвих ротів заледве животіла. Оговтавшись від голодних потрясінь, діти продовжили навчання й зростання. Востаннє син бачився з батьком перед війною.
З перших днів радянсько-німецької бійні Юрій Чуйко перебував на фронті - льотчик, штурман, лейтенант, командир взводу. У боях був тяжко поранений. 33 осколки витягли лікарі з його тіла, один з них втрапив йому в око і назавжди спотворив обличчя.
Демобілізувавшись, Юрій повернувся до Радомишля, де навіки упокоїлась єдина близька, як гадалося йому на ту пору, людина. Батька і сестру він вважав назавжди зниклими безвісти у горнилі війни, принаймні такі відповіді отримав на свої запити.
Юрій Петрович, до речі, з відзнакою закінчив Житомирський педінститут, де свого часу викладав батько. Як і батько, вчителював, працював також у райвідділі народної освіти.
Натомість Петро Васильович з Галиною упродовж багатьох років усвідомлювали, що за радянського режиму шлях в Україну для них заказаний. З тих же міркувань, щоб не накликати переслідувань КДБ, не сповіщали вони про себе щонайменшої звістки найріднішим людям.
1993-го року Юрій Чуйко побував у далекій Америці. Батько на ту пору вже спочивав у Бозі. У 1970 році в 68-му числі Українського щоденника «Свобода» президія і члени закордонного представництва УГВР з великим сумом сповістили Українську Громаду, що 15 квітня відійшов у вічність славної пам’яті професор Петро Васильович Чуйко, член-основник Української Головної Визвольної Ради, член Закордонного Представництва УГВР, політичний діяч, викладач математики і фізики у високих та середніх школах…


Тож син зміг лише прихилити голову до батькової могили. 

*     *     *
Петрові Васильовичу Чуйку так і не судилося повернутися на милу його серцю Україну, на Житомирщину, що була і залишилась йому рідною до скону днів. Адже саме на Поліських теренах, у Радомишлі, він провів чи не найяскравіші роки свого шкільного учительства. Тут промайнули тернисті життєві роки його сина, котрий, як і дружина, знайшов у радомишльській землі свій вічний прихисток. Тут залишились його нащадки і близькі люди.


Одна з них - правнучка Реґіна, яка стала істориком-архівістом й нині навчається в аспірантурі. Відтак у своїх наукових пошуках вона нерідко перетинається з діяннями та звершеннями свого славного пращура, що присвятив життя визволенню з-під імперського поневолення рідної України. Та, як не прикро і не парадоксально, отаку любов до неї дехто й досі вважає провиною.


Газета «Зоря Полісся», 11 липня 2014 р.
Газета «Слово Просвіти», ч.29, 23-30 липня 2014 р.