пʼятниця, 27 листопада 2009 р.

З історії сіл Радомишльщини. РАКОВИЧІ


Раковичі – село, розташоване при рівчаку Жилівка (Жиловець) за 20 км на південний схід від Радомишля і за 9 км від автошляху Київ – Житомир. Сусідні села: Лисиця (2 км), Садки (3 км), Негребівка (4 км), Раївка (4 км), Шнуров Ліс (4 км), Товсте (5 км), Строївка (5 км)


Назву цього давнього поселення повязують здебільшого з тим, що у навколишніх водоймах у давнину водилося багато раків. В історичних джерелах зустрічається також написання його назви як Раковщизна, Раковщина.
Про давність Раковичів свідчать артефакти, які віднаходили на цих теренах місцеві жителі. Серед знахідок – речі, монети, зразки зброї трипільських часів, Руської держави, середньовіччя та ін.
Відоме село з початку XVI століття, як володіння магнатів Лозків з давнього шляхетського року володарів Київщини. У 1507 році після смерті Бориса Лозки належні йому землі, що тяглися від Макарова понад Здвижем до Забілоччя і річечки Білки, дісталися у спадок синові Якову. Його права на дідичні маєтності, з належним до них селом Раковщизною, підтвердив король польський Сигізмунд І, поновивши давні привілеї Великих князів литовських Вітовта й Сигізмунда та короля Казимира.
У 1522 р. після смерті Якова Лозки володіння були розподілені між синами Філоном, Богданом, Василем. Останньому дісталась Раковщизна з селищами Рожевом, Високим, Ситняками.
По його смерті раковицькі маєтності перейшли до сина Степана. Він мав також землеволодіння у Мінському воєводстві, де обіймав посади річицького войського (коменданта) та збирача податей, згодом маршалка мозирського. Відтак його грунти на Київщині часом не мали належного догляду. Тож у 1577 році розглядалась скарга Степана Лозки про обідрання Брусилівськими міщанами, за наказом тамтешнього володаря Яна Бутовича, десяти колод бджіл в раковицькому маєтку.
Ще за угодою між Василем Лозкою та його швагром Київським городничим Іваном Служкою маєтностями над Здвижем у Раковщизні опікувалась Печерська архімандрія, де її люди «бортництвом промишляли і про Лозку, як про дідича, не забували». Вірогідно тому й звернувся архімандрит М.Хребтович з пропозицією до Степана Лозки щодо обміну належних йому сіл Рожів, Раковичі та Ставища, прилеглих до Радомисльських володінь Києво-печерського монастиря, на інші монастирські села. Такий обмін у 1590 р. навіть погодив грамотою польський король Сигізмунд ІІІ.
Але угода ця не відбулась, вірогідно тому, що Степан Лозка перейшов на службу до Київського воєводства, обіймаючи посади підчашого, збирача податків, підкоморія, судді. Відтак наступник Хребтовича архімандрит Є.Плетенецький у 1602 році засвідчив вивезення з Раковичів різних речей та майна і водночас вимагав повернення заставних 240 грошей кіп литовських.
У 1600 р. Лозка продав частину свого маєтку, що по правому берегу Здвижа, Київському хорунжому Яну Бутовичу. Цю угоду було підтверджено актом розмежування проданих маєтностей від сіл Рожів та Раковичі.
Разом з тим на початку XVII століття Раковичі згадуються у ряді судових розглядів, повязаних з претензіями на них магнатів Киселів, А.Олізара, Д.Єльця, що владарювали на сусідніх землях. Одначе їхні зазіхання були відкинуті наданими Лозкою підтвердженнями на ці землеволодіння ще від 1507 р.
У 1606 році Степан Лозка, котрий певний час удовував, одружився вдруге – на Єлизаветі (Галшці) Гулевич, що увійшла до історії України, як одна з найвідоміших жінок-просвітительниць та меценаток, знаною даруванням будинку в Києві та довколишньої землі Братському монастирю для відкриття при ньому школи, що згодом стала славетною Києво-Могилянською академією.
Разом з тим, як дружина, вона стала співвласницею маєтностей С.Лозки, тож її імя присутнє на багатьох актових документах, що стосувалися раковицьких володінь. Йшлося у них передусім про майнові суперечки, про повернення підданих, які збігали до інших місць. Після повстання С.Наливайка та селянських і козацьких протестних виступів такі випадки надзвичайно поширилися. У 1609 р. власники Раковичів позивалися зокрема до Ф.Стриболя з приводу викраденого його людьми коня із села, про повернення слуги, що втік до Кичкирів.
Після смерті Степана Лозки раковицькі маєтності перейшли до сина від першого шлюбу – Йосипа, а Галшка з Михайлом спочатку порядкували у Рожеві, а потім переїхали на Волинь.
У 1618 році, проте, було звернення шляхтичів Прощицьких і Новицьких з приводу грунтів необжитих у Раковичах, певно тому сюди залюбки збігали піддані з інших маєтностей. Того ж року така скарга надійшла від власників Великого Ставка.
Декрети 1628 року підтвердили, що при Й.Лозці зосталися Рожів, Ставища, Раковичі. За встановленим того ж року подимним (погосподарським) тарифом у Раковичах обліковані 5 димів і 1 городник.
Після смерті Й.Лозки володіння успадкувала його удова Єлизавета Рей. Відомі з історичних джерел ряд скарг, поданих нею та її другим чоловіком Петром Кучборським на дії урядників Печерського монастиря, що зазіхали на їхні маєтності, в переліку яких називаються села Ставища, Раковичі, Реєве (Раївка), Негребівка, Копилов, Високе.
У XVIII столітті Раковичі вірогідно входили до Рожівського староства, в описі якого зазначалося, що межує воно по р.Білка з Вишевицькими землями, належними до радомисльського ключа Київської митрополії.
Раковичі між тим мали зручне розташування, адже здавна через село проходив старий поштовий шлях, що вів з Києва через Радомисль на Житомир і далі на Захід. Під час єврейської колонізації краю тут оселилась єврейська родина, яка відкрила придорожній шинок (за реєстром 1778 р. в Раковичах записано 7 євреїв, належних до Брусилівського кагалу) 1784 р. – 4, 1787 р. – 2.
Цим трактом не раз проїздили сановні особи. В переказах місцевих жителів зберігаються згадки про урочистий проїзд через село у першій половині ХІХ століття кількох російських монархів.
У XVIIIXIX століттях село рахувалося за Ставищанською православною парафією і тамтешнім маєтком, який у різні часи належав Й.Дев’ятковському, підстарості Луцькому В.Понінському, Подоським, затим литовському князю Р.Гедройцю, як посаг його дружини Варвари Подоської. Останній мав значні володіння у Литві, а також резидував у с.Містечку (нині – Брусилівський район).
У 1863 р. у Раковичах мешкало 158 православних та 50 католиків. Село входило до Брусилівської волості Радомисльського повіту.
У 1884 р. у ньому проживав 561 мешканець.
Після реформи 1861 року селяни почали викуповувати поміщицькі землі для самостійного господарювання. Станом на 1887 р. тут нараховувалося 89 ревізійних селян, які мали земельні наділи в 301 десятину, сплачуючи за них 170 руб.39 коп.
У кінці ХІХ століття довколишні угіддя скупив інженер Григорій Шлейфер, за даними 1897 р. йому належало 7505 дес. землі. Переважно він надавав їх у орендне володіння, зокрема – німецьким колонізаторам. Так чинили й інші землевласники. Тож навколо Раковичів утворилися колонії Гордів, Дубовець, Жиловець, Красне, Райки, Садки, Строївка, Товсте, Шнуров Ліс та ін.
Станом на 1900 рік у Раковичах обліковано 71 двір з 347 жителями (174 чоловіків і 173 жінки). Населення займалося головним чином хліборобством. Із 488 облікованих десятин земельних угідь 316 належали селянам, 172 – іншим верствам. Господарі послуговувалися трипільною системою землеробства. Крім того деякі селяни вирушали на заробітки до Києва.
В селі працювала школа грамоти, а ще - казенна винна лавка («монополька»), водяний млин, сховище («магазин») хлібних запасів, де зберігалося 89 четвериків озимого зерна та 45 – яровини. Пожежний обоз складався з трьох діжок. Згодом було збудовано церкву.
У 1910 р. в Раковичах сталися заворушення через відмову селян сплачувати податок. Волосний старшина і староста силоміць відібрали у заворушників майно в рахунок податку, активістів було заарештовано.
У революційні 1918-1922 рр. тут діяли українські повстанські загони Орлика, І.Струка, Ю.Мордалевича. Місцеві селяни неприхильно ставилися до більшовицької влади. Делегат губернського зїзду рад раковичанин Яків Панасюк на волосному зібранні у 1921 р. зазначав, що «червоні» зайди не вміють працювати на землі, а хочуть «щоб ми на них працювали і щоб ми їх годували».
Після встановлення в селі Радянської влади раковичани утворили комнезам на чолі з К.Богданенком. У 1923 р. було утворено сільську раду. Того ж року в селі організувалась комуна «Червоний промінь», що у пору колективізації була перетворена в однойменний колгосп. Господарство славилося зокрема своєю пасікою.
За переписом 1926 р. в Раковичах нараховувалося 933 жителі.
Як зазначалося у зведеннях НКВС, під час колективізації жителі Раковичів, що традиційно віддавали перевагу одноосібним селянським господарствам, до усуспільнення ставились вороже, і виявляли спротив та пасивність до різного роду комунорадянських політичних кампаній. За опір колективізації у 1931 р. було заарештовано одноосібника Олександра Гарбуза.
У 1933 рр. раковичани спізнали лихоліття голодомору. За зробленими вже у 1990-ті роки приблизними підрахунками, від голоду тоді померли біля сорока жителів села. Зокрема повністю вимерли сім’ї Бобрів, Тищенків, коса голодної смерті нещадно пройшлась родинами Волонців, Єльчиків, Гарбузів, Зимовських, Ковальчуків, Корбутів, Лисиць, Лобковських, Прокопенків, Пурхаленків, Руденків, Свириденків, Сичів, Сідельських, Тимошенків, Уніченків.
А за кілька років селом прокотилась потужна хвиля репресій. Значною мірою вона торкнулась осіб німецької національності. За участь у сфабрикованій «німецько-фашистській військово-повстанській організації» у 1938 р. були розстріляні уродженці Раковичів Стефан Гейнц, Генріх Гаус, Густав Ніц, Фрідріх Розе. Така ж трагічна участь спіткала Адольфа Альбрехта, Еміля Гайзлера, Юліуса Гартвіха, Фрідріха Літвіца, Еміля Марцинковського, Данила, Едуарда та Еміля Опатерних, Райнгольда Тротнера, як і поляків Дмитра та Олександра Муравських, Матвія Суходольського та інших.
12 липня 1941 року село було окуповане військами німецького Вермахту. Під час окупації у навколишніх лісах діяли партизанські загони. 7 сельчан карателі розстріляли. 65 жителів села були вивезені на примусові роботи до Німеччини
На фронтах Другої світової війни воювало 198 раковичан, 101 воїн загинув. За мужність і героїзм 100 учасників війни були відзначені орденами і медалями.
Вперше з Раковичів було вигнано окупантів 11 листопада 1943 р., проте 23 листопада ворог знову заволодів селом. В пору боїв кінця листопада-грудня під селом точилися запеклі бої. Тут проходив Рубіж мужності військ І Українського фронту. Мужньо вели бойові дії 30-а, 71-а, 99-а, 129-а стрілецькі дивізії, 395-а, 13-й артилерійський корпус. У Братській могилі в центрі села було поховано 289 воїнів (відомі прізвища 114 з них), кількість захоронених у Братській могилі на сільському кладовищі невідома, у реєстрі зазначено лише 12 встановлених прізвищ. У 1950-х роках на цих похованнях споруджено памятники. У 1988 р. на меморіалі в центрі села встановили гранітні плити з прізвищами загиблих у Другій світовій війні земляків.


У 2011-2015 роках пошуковцями було віднайдено на місцях колишніх боїв під селом останки 30 невідомих радянських боїв, яких урочисто перепоховали.
У боях за Раковичі відзначився звитягою командир легендарної підпільної організації «Молода гвардія» Іван Туркенич, що згодом був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. У 2011 р. на полі колишнього бою йому було встановлено пам’ятник.


Остаточне визволення прийшло 26 грудня 1943 р.
Проте село зазнало значних руйнувань та збитків. Згоріло 140 будинків і 5 господарських споруд (вціліло лише 16 будівель, у числі яких 7 жител), у Німеччину було вивезено 380 центнерів зерна, 95 свиней, 68 овець, 4930 голів птиці. Вщент було поруйновано пасіку.
У 1945 році по сільраді рахувалося 206 дворів з населенням у 616 чоловік.
Повоєнної пори навколо Раковичів неодноразово рейдували пропагандивні групи ОУН-УПА, яких підтримувало місцеве населення. За зведеннями НКВС, на раковицьких теренах діяла підпільна група ОУН з місцевих жителів, які тримали зв’язок з повстанцями. За приналежність до неї у 1952 р. були заарештовані й засуджені на тривалі терміни Іван Бичківський, Леонід Жигалюк, Галина Уніченко.
У повоєнні роки село і господарство, яке дістало назву ім.Тельмана, були відбудовані. У 1950 р. до раковицького колгоспу приєднали колгоспні артілі Негребівки та Товстого.
За колгоспом ім.Тельмана закріплялося 2821 га сільгоспугідь, у т.ч. 2201 га – орної землі. Господарство займалося вирощуванням зернових культур, льону, картоплі, розвивало молочне тваринництво. За статистикою 1958 року тут утримувалося 929 голів великої рогатої худоби (у тому числі 298 корів), 709 свиней, 604 вівці, 107 коней. За трудові здобутки більше 30 колгоспників були відзначені державними нагородами, зокрема орденами «Знак Пошани» - голова колгоспу Євдоким Березюк і комбайнер Микола Тимошенко, орденом Трудової Слави третього ступеня – тракторист-машиніст Іван Гайфер.
У селі було збудовано школу, Будинок культури на 400 місць, бібліотеку з книжковим фондом у 13 тис. томів, ФАП, встановлено памятник В.Леніну.


Сільська школа.


Памятник В.Леніну.

Одними з перших у району Раковичі були електрифіковані.
У 1972 році в селі нараховувалося 217 дворів з населенням у 541 жителя. У восьмирічній школі 15 учителів навчали 350 учнів.
У 1974 р. раковицький колгосп увійшов на правах бригади до Забілоцького «Червона зоря». Проте через пять років самостійне господарство у Раковичах відновили під назвою ім.Гагаріна. У 1992 р. воно було реорганізоване у сільгосппідприємство, 1998 р. – у сільгосптовариство «Раковицьке».
Після земельної реформи 1990-х рр. розпайовані між колишніми членами колгоспу земельні наділи взяло в оренду сільгосптовариство «Агровіва».
У 2012 р. стараннями сільського голови Олександра Марчука відкрився музей історії села.


Експозиції сільського музею.

А у 2015-му в сільському меморіалі у память про полеглих в боях під селом воїнів встановлено артилерійську гармату часів Другої світової війни.


У 2015 р. у Раковичах створено виробничу базу ВТО «Будівельник», яке займається будівництвом ЛЕП. Тут оселилися декілька родин його працівників.
На початку ХХІ ст. в селі було утворено церковну громаду, якій тимчасово дозволили проводити богослужіння в колишньому клубі. З 2011 р. в селі громадським коштом споруджується церква в імя Спаса Нерукотворного образу. Служіння у ній почалося з 2015 р., коли храмові було даровано ікону Великомучениці Катерини.


За переписом 1989 р. в Раковичах нараховувалося 299 жителів (117 чоловіків, 182 жінки), у 2000 р. – 220, у 2015 - 111. Попри зменшення постійного населення, останніми роками спостерігається зростання кількості дачників, а також вихідців із села, які повертаються з великих міст та оселяються у помешканнях батьків, рідних тощо (у 2015 р. тут постійно проживало 29 таких громадян).


Сучасна забудова у Раковичах.



Газета «Зоря Полісся», 27 листопада 1999 р.