пʼятницю, 18 жовтня 2013 р.

У пам’ять про душпастиря і просвітителя

Однієї зимової ночі 1929 року темряву над Чудином прорізала величезна заграва: горів сільський храм. На пожежу хутко збіглося все село, проте загасити вогонь, яким суціль охопило дерев’яну споруду, було вже неможливо, і вона згоріла вщент. Як з’ясувалося, на хвилі войовничого атеїзму церкву підпалили зловмисники, підбурювані «червоними атеїстами».
Відтоді про місце, де сім десятиліть стояв Свято-Миколаївський храм, чудинцям нагадував могильний пагорб з кам’яною циліндричною стелою. Напис на ній засвідчував, що тут поховано настоятеля церкви священика Лукіана Васильовича Бєляновського і його дружину Пелагею Яківну. З роками надгробок потроху пошкодився. І хоча опинився згодом посеред людських городів, пам’ятник і місце те, одначе, ніхто не зачіпав.



Зусиллями громади в Чудині упродовж останніх років збудували нову церкву - в ім‘я Вознесіння Господнього, прадавнього сільського престольного свята (щоправда, вже в іншому місці – біля входу до сільського цвинтаря). Минулого року її урочисто відкрили, а цьогоріч впорядковано було й батюшчину могилу.
Відтак жителі села вберегли пам’ять про багаторічного пресвітера, який ніс жителям села слово Боже і залишив у їхніх серцях добрий слід. За переказами, миряни повсякчас зверталися до нього за порадою, підтримкою, і кожному він прагнув допомогти.

*     *     *
Отець Лукіан народився 15 жовтня 1845 року в селі Войтове Чигиринського повіту в боголюбивій родині Василя Михайловича і Дарії Василівни Бєляновських. Цей пастирський рід був відомий на Київщині. На межі ХІХ-ХХ століть представники роду Бєляновських несли службу Божу в Києві, в Іванкові, на Черкащині.
Після закінчення духовної семінарії Лукіан Бєляновський 24 травня 1870 року був висвячений священиком і став служити у Чудині. Скорим часом пресвітер здобув авторитет серед мирян не лише своєї парафії, а й у повіті.
Завдяки духовному подвижництву в 1896 р. він був призначений благочинним, а Чудин став центром 1-го православного благочинного округу Радомишльського повіту. До цього округу входили 26 церков у селах Березівка, Більківці з Теснівкою, Борщів, Видибір зі Свидею, Верлок, Горбулів, Городське з Мінинами, Гуменники, Заболоть, Заньки, Кам’яний Брід, Кичкирі, Межирічка з Краснобіркою, Моделів, Слобідка зі Сліпчицями, Ставки, Старосільці з Минійками, Торчин, Чайківка, Чудин.
Ієрей Лукіан Бєляновський також був членом повітового відділення Київської єпархіальної училищної ради. У Чудині він заснував однокласну церковно-парафіяльну школу, розраховану на двадцять учнів, у якій здобуло початкову освіту не одне покоління селянських дітей. У радянський час у ній містилась сільська початкова школа.
Цікаву згадку про приїзд благочинного у 1903 році до Кичкирів наводить  у своїх спогадах про дитячі роки уродженка цього села, відомий геолог, лауреат Ленінської премії Є.Матвієнко. Поважний гість завітав тоді до місцевої ЦПШ, де навчалась Ліза Матвієнко, і запам’ятався їй усміхненим та привітним.

*     *     *
Значний матеріальний внесок у відродження чудинського храму зробила уродженка Чудина, а нині радомишлянка Олена Леонова (у дівоцтві - Боженко). Клопотала вона й про впорядкування могили Лукіана і Пелагеї Бєляновських. Щоправда, пропонувала перенести прах упокоєних на розташований неподалік сільський погост. Проте єпархіальна рада таку пропозицію відхилила. Відшукала жінка рідних ієрея Лукіана, дякуючи яким вдалося встановити його родовід.


Олена Федорівна ЛЕОНОВА дослідила родовід Лукіана
Бєляновського, щоб зберегти память про нього
для нащадків.

Про добрі справи чудинського священика Олена Федорівна не раз чула у минулому від односельців, які пам’ятали і дуже тепло відгукувались про цього боговідданого душпастиря. Розповідав їй у дитинстві про нього й дідусь Федір.
Батюшка зарані овдовів (матушка Пелагея Яківна померла 1885 року), тож він сам виховував трьох дітей – Івана, Віру й Ганну. Мав священик город, тримав корову, коней, багато різної птиці. Наразі наймав прислугу, яка допомагала йому порядкувати по господарству.
Часто гукав він на допомогу – порубати, перенести дрова, підсобити в чомусь - й Федю Боженка, чия родина жила неподалік.  За розповідями, за роботу завжди щедро винагороджував помічників.
Жив отець Лукіан у Чудині у власному будинку на горі над яром. Його обійстя чудинці називали «поповими покоями». Дім був дерев’яним, одноповерховим, критим бляхою. У ньому було чотири кімнати, робочий кабінет, кухня і дві зали. Саме ці зали й обладнав батюшка під два шкільних класи. У кухні була велика піч, кімнати опалювались трьома грубками.
Вони мали окремий вихід на терасу з дерев’яною підлогою, де з обох боків стояли лави. Звідти відкривався чудовий краєвид на ліс, річку, луг, озеро за садом (то було старе річище). З цього боку вздовж будівлі росли кущі голубого бузку, а до озера (воно, до речі, було глибоким, добре зарибненим, селяни полюбляли викупувати у ньому коней) вела затишна доріжка. Біля хати містився ігровий майданчик для дітвори.

*     *     *
29 квітня 1909 року о.Лукіан помер від раку.
За давньою православною традицією поховали батюшку біля храму, служінню в якому він присвятив все своє священицьке життя.

*     *     *
2013-го року синод Української Православної Церкви МП канонізував як священномученика уродженця Радомисля - священика Павла Гордовського, котрий став покровителем Житомира. Як зазначено у його житії,  священиком він вирішив стати, маючи за приклад благочинного Лукіана Бєляновського, якому  підпорядковувалась Заболотська второкласна школа, де працював законовчителем П.Гордовський. Смерть о.Лукіана остаточно спонукала його прийняти священицький сан.
Благословив благочинний Л.Бєляновський свого часу на священицтво й чудинця Степана Райваховського, що, попри гоніння влади, віддано служив священиком Краснобірської церкви (у 1937 р. був репресований)
Духовною стежкою пішли життям діти чудинського пресвітера.
Іван прийняв сан священика і ніс службу зокрема у селах Литвинівка та Великі Дмитровичі Київського повіту, у Пастирському – Чигиринського, а потім у Бистрику (тепер - Ружинський район), де й завершив свій земний шлях. Він закінчив Київську духовну семінарію. До речі, в пору навчання близько товаришував з майбутнім відомим хормейстером Олександром Кошицем. У 1895 році двадцятилітній семінарист Кошиць два тижні гостював у Чудині у Бєляновських. Дружні стосунки між ними підтримувалися й надалі.
Донька Віра вийшла заміж за ієрея Віктора Гороновського, що походив з відомого на Київщині роду священнослужителів. Він служив у Заньківській церкві, а після смерті о.Лукіана перейшов до Чудинської парафії, з 1914 р. правив крім того у Малорацькій церкві. Певний час виконував обов’язки благочинного. Похований В.Гороновський на цвинтарі в Чудині.
Ганна Бєляновська, закінчивши училище, допомагала батьку опікуватися Чудинською школою, де була вчителькою. Її старання у 1901 та 1905 рр. відзначалися єпархіальною училищною радою. А після закінчення духовної семінарії вона вчителювала у Києві.
Нащадки Лукіана Бєляновського (Орищенки, Лабунські, Білошицькі) нині мешкають у Бистрику, Радомишлі й Чудині.


Газета «Зоря Полісся», 18 жовтня 2013 р.