четвер, 22 червня 2017 р.

Таран у небі над Радомишлем


Вранці 22 червня 1941 року над Радомишлем у бік Києва пролетіли вервечки бомбардувальників. Тривогу в серця усіх, хто їх побачив, вселило не лише надмірне гудіння літаків, наповнених по вінця смертоносним вантажем, а й незвичні хрести на крилах. У страшні здогади про німецьке нашестя радомишлянам не хотілося вірити, але вони ще більше посилилися, коли  непроханих зайд почали атакувати червонозоряні  перехоплювачі, а потім вже й підтвердилися після офіційного повідомлення опівдні того дня про початок війни.
Як зазначає відомий києвознавець Дмитро Малаков (його життєпис, до речі, пов’язаний з Радомишлем), київська протиповітряна оборона на відміну від прикордонної не міркувала за принципом, «як би чого не сталося», а працювала по ворожих літаках на ураження, і при наближенні до української столиці «Юнкерсів» їм назустріч вилетіли радянські винищувачі. Саме їх бої з ворожими літаками спостерігали у небі жителі Радомишльщини.
У своїх спогадах колишній льотчик-винищувач Дмитро Панов, що влітку 1941-го захищав від ворожих літаків київське небо у складі 43-го винищувально-авіаційного полку (ця частина, між іншим, тієї пори використовувала польовий аеродром під Кочеровом), розповідає, що вранці першого дня німецько-радянської війни біля Радомишля ад’ютант ескадрильї молодший лейтенант Степан Кучеров вклинився у стрій німецьких бомбардувальників і одного з них збив, але винищувач був ущент рознесений стрілками з інших ворожих машин. Літак із убитим льотчиком упав неподалік від збитого ним німецького.
А в другій половині дня так само під Радомишлем льотчик з ланки Панова і його тезко Дмитро Зайцев здійснив повітряний таран – перший на Південно-Західному фронті.
Офіційна версія згодом повідомляла, що, безперервно атакуючи ворожий літак, молодший лейтенант Зайцев використав увесь боєзаряд. Щоб не дати ворогові втекти від переслідування, льотчик вирішив його таранити. Точно розрахувавши удар, він гвинтом відрубав хвостове оперення літака супротивника. Той втратив керування і впав.
Та насправді, пише Д.Панов у книзі «Росіяни на снігу. Доля людини на тлі історичної заметілі», таран стався зовсім випадково. І про це після приземлення відверто розповів однополчанам сам Зайцев. Пілотований ним винищувач І-16 (зазвичай його називали «Ішаком») був оснащений кулеметами «ШКАС», що мали відмінну скорострільність – біля 1500 пострілів за хвилину, тобто протягом хвилини безперервного вогню зброя відпрацьовувала свій ресурс. Тож після довгих черг кулемет треба було перезарядити, смикаючи кільця, які з’єднувалися з тросиками, розміщеними біля ніг льотчика.
Така оказія трапилась, коли Зайцев наздоганяв одного з німецьких бомбардувальників, що дали зворотного ходу і пішли на розворот. Льотчик вдалим маневром пришвидшив ходу, ковзнувши зі зниженням згори вниз, наблизився до ворожої машини, котра відстала від строю, та заходився поливати її кулеметним вогнем. І хоча «Юнкерси» мали доволі надійний захист від наших дрібнокаліберних кулеметів, атака вийшла вдалою: стрільця під заднім ковпаком біля хвоста, очевидно, було вбито. Його кулемет здійнявся «свічкою» і замовк. Припинився вогонь і з передньої кулеметної точки. Зайцев продовжив стріляти, і отут його кулемет зупинився. Діма нахилився, почав смикати за кільця перезарядки і на деякий час втратив спостереження за курсом. Тимчасом винищувач за кілька секунд наздогнав бомбардувальника і вткнувся своїм гвинтом у його хвіст. Як це іноді буває в житті – спеціально таку операцію повторити напевно б не вдалося. А випадково вийшло: гвинт винищувача зрубав руль повороту і руль глибини польоту бомбардувальника, який одразу клюнув носом вниз і полетів до землі. Зайцеву натомість вдалося вдало приземлитися.
За словами Д.Панова, протаранений «Юнкерс» упав біля Радомишля, і невдовзі на летовище привезли закривавлені комбінезони німецьких льотчиків, які загинули при катастрофі, та кулемети з німецького бомбардувальника – вочевидь для піднесення бойового духу.
Цій же меті безумовно повинно було сприяти й поширення інформації про мужній вчинок льотчика Зайцева. Та попервах молодого лейтенанта гнітила надмірна увага політпрацівників, фронтових кореспондентів, які наполегливо ліпили з  нього узагальнений образ геройського радянського пілота. Врешті пропаганда свою справу зробила: 2 серпня, коли ситуація під Києвом почала критично загострюватися, був підписаний Указ Президії Верховної Ради СРСР про присвоєння молодшому лейтенанту Зайцеву Дмитру Олександровичу звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» за номером 356 зі стандартним формулюванням – «за зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з німецьким фашизмом і виявлені про цьому відвагу та геройство».


Герой Радянського Союзу Дмитро Олександрович Зайцев.

Щоправда, поширена разом з нагородою офіційна версія різнилась від тієї, яку, посилаючись на зізнання самого героя, переповів його командир. І не тільки в обставинах самого бою, а й у інших деталях. Зазначалося, приміром, що героїчний вчинок відбувся 4 липня, що протаранений ворожий літак упав на околиці Києва, а двоє членів екіпажу падаючого «Юнкерса» вистрибнули з парашутами і потрапили в полон.
Та якщо для льотної справи Радомишль цілком може вважатися київською «околицею», то про полонених у перший день війни у Києві, а не майже за 100 кілометрів від нього німецьких льотчиків, збитих зовсім не Зайцевим, відомо з багатьох джерел, зокрема і з публікацій згаданого Д.Малакова. Адже вони теж стали вагомим ідеологічним об’єктом.
Вочевидь, зважаючи на наведені суперечності, пропагандистська кухня попрацювала ретельно. Втім у супровідних документах щодо представлення до вищої державної нагороди Д.Зайцева підтверджується, що німецький літак був збитий і згорів, і йдеться саме про бомбардувальник Ю-88, а не розвідник,  як це подавалося в пізніших довідкових джерелах.
Можливо, колись (звісно, що не в радянські час) розставив би тут усі крапки над «і» сам герой, проте до перемоги він, на жаль, не дожив, хоча й прагнули його уберегти для безпосереднього передавання свого досвіду молодим льотчикам.
Згодом Дмитра Зайцева перевели в одну з тилових авіаційних частин, де літати випадало вряди-годи, а потім вже у званні майора призначили льотчиком-інпектором з техніки пілотування Військово-повітряних сил Північного фронту.
Подейкували, що Зайцев, котрий за відомостями Енциклопедичного довідника «Герої Радянського Союзу» мав у послужному списку 130 бойових вильотів і 13 збитих ворожих літаків, як і чимало інших офіцерів-тиловиків знічев'я причастився до чарки, і це, можливо, й призвело до його трагічної загибелі. 1 жовтня 1944 року під час тренувального польоту керований ним літак розбився в авіакатастрофі. Пілот загинув, його останки поховали у рідній Тулі, ушанувавши по тому як героя-земляка за всіма належними канонами.



Війна, якої «не було»


«Двадцать второго июня ровно в четыре часа
Киев бомбили, нам объявили, что началася война...»

Ця невибаглива пісня, що співалась на мотив популярного «Сінєво платочка», після 22 червня 1941 року поширилась усіма просторами «вєлікого і могучєго» СРСР.
Проте мало хто замислювався, що початкові слова її не узгоджуються, одначе, з історичною дійсністю. Адже бомбили Київ хоч і на світанні, але не о четвертій ранку, а урядове повідомлення про початок війни взагалі пролунало по радіо лише опівдні. Власне, лукавив перед власним народом і Нарком закордонних справ В.Молотов, який озвучив заяву радянського уряду про напад Німеччини на Радянський Союз, коли у його зверненні йшлося зокрема про наступ німецьких військ без оголошення війни. Бо, як тепер відомо, німецька дипломатія таки вручила радянському уряду відповідні документи, в яких оголосила СРСР війну, пояснюючи це порушеннями радянською стороною договору про ненапад та інших міждержавних угод, підривними діями проти Німеччини та Європи, підбурюванням антифашистських сил, концентрацією величезної кількості сил на кордоні для нападу на Німеччину і т. ін.
Втім суперечності з приводу початку тієї війни та її причин випливають уже з трактування цього кривавого протистояння як «Великої Вітчизняної». Саме з таким заголовком надрукована була 23 червня у газеті «Правда» передова стаття одного з провідних більшовицьких ідеологів Є.Ярославського, після якої й з’явилося це означення.
З одного боку таку назву для підйому патріотичного духу запозичили за аналогом франко-російської війни 1812 року, у якій бойові дії, що велися в тодішніх межах Російської імперії, назвали саме Вітчизняною війною. Та на цьому схожість з подіями початку ХІХ століття завершується. Бо офіційно скінчилась та війна, коли війська Наполеона залишили територію Росії. Втім російські війська пішли за Бонапартом далі вглиб Європи, добиваючи спільно із союзниками. Проте ця військова місія навіть у російській історіографії уже іменувалась «закордонними походами».
Слід підкреслити, що війна 1812 р. значною мірою була реакцією Наполеона і його спільників на загарбання Росією та іже з нею Польщі внаслідок так званого третього її поділу. І це майже повністю повторило причини початку Другої світової, коли Радянський Союз у парі з «дружньою» Німеччиною за наслідками пакту Молотова-Ріббентропа здійснили по суті четвертий поділ Польщі. За протоколами пакту між Німеччиною та СРСР було таємно розподілено сфери впливу і нові кордони між цими країнами, польської території між якими вже не повинно було існувати. І цей план дав «зелене світло» німецькому походу на Польщу 1 вересня, а радянському – через 17 днів по тому.
Відтак з іншого боку – термінологією «Великої Вітчизняної» Радянський Союз прагнув відгородитися від своєї причетності не те що до розв’язання Другої Світової, а й навіть участі у ній. Бо, як би не відхрещувалися від цього факту тодішні й теперішні імперські ідеологи, польська кампанія означала офіційний вступ СРСР у Другу світову війну. Для його виправдання тоді було запроваджено термін «Визвольний похід Червоної Армії у Західну Україну й Західну Білорусь 1939 року», а нині офіційна Росія притримується тези про «введення радянських військ у Західну Україну і Західну Білорусь у ході війни Німеччини з Великобританією і Францією, що почалась». Такий собі варіант «закордонних походів». Світова історіографія тимчасом застосовує тут оцінки, які дали після цього вторгнення тогочасні польські військові і політичні діячі, розцінивши напад СРСР на Польщу як «удар ножем у спину, що повністю змінив положення держави».
Цей удар виконували сформовані у складі Київського військового округу спеціально для Польського походу три армійські групи: Одеська, Вінницька й Житомирська. Остання комплектувалась переважно з призовників Житомирської області. Ці бойові дії, тим більше як війна, особливо не афішувалися, а наголос передусім робився «на здійсненні віковічної мрії українського народу жити в одній вільній державі».
Але – на війні, як на війні. Польські війська, попри офіційні заклики не вступати у бій з червоними частинами, все ж намагалися чинити опір. Проте сили були нерівними, тим більше, що у багатьох випадках Червона Армія координувала свої дії з Вермахтом, як це було при взятті Львова, Бреста та інших міст. До речі, невеличкий польський гарнізон легендарної Брестської фортеці утримував позиції від наступу і німецьких, і радянських військ не менш мужньо, ніж потому його захисники у 1941-му. Навіть коли у Бресті 22 вересня проходив ганебний радянсько-німецький військовий парад на честь спільної перемоги над Польщею і встановлення нових кордонів між двома агресорами, поляки все ще утримували фортецю. Залишили вони її через декілька днів, коли закінчилися всі боєприпаси.
Але й радянські війська зазнали чималих втрат. Офіційно названо 795 загиблих, 59 зниклих безвісти, більше двох тисяч поранених.
Справжнє чорне лихо опустилося після цього «закордонного визвольного походу» на близьке нам селище Чоповичі (нині Малинський район), що свого часу належало до Радомисльського повіту. До тодішнього Чоповицького району за час польської кампанії надійшло 93 похоронки, у тому числі 50 – до самого селища. Загинули на тій війні 48 призовників з Андрушівського району, 27 – з Малинського. Вочевидь саме з цих райвійськкоматів було залучено найбільше поповнення для Житомирської армійської групи.
У реєстрі втрат Польського походу Червоної Армії й Іван Іванович Сташенко з Вишевичів, який пропав безвісти.
Тобто, ще майже за два роки до початку «Великої Вітчизняної» наші згорьовані земляки вже сповна оплакували своїх синів, чоловіків, братів, батьків, які чомусь не увійшли до переліку жертв, опублікованому у багатотомній «Книзі пам’яті», бо то, як вважалося, була не наша війна, і нібито взагалі не війна.
Випадково чи ні, але у цьому сумному мартирологу чимало прізвищ, які вказують на польські корені їх носіїв. Деякі з них знані й на Радомишльщині – Бернацькі, Білошицькі, Дідківські, Іваницькі, Недашківські, Скуратовські, Сушицькі, Ходаковські… У той же час у лавах Польської армії воювало чимало етнічних українців, що мешкали на території Польщі. Отак волею диктаторів всі вони опинилися в різних окопах.
Польські втрати були куди більшими: 3500 загиблих, 20 тисяч поранених, більше 450 тисяч полонених, чимало з яких потому таємно було страчено у Катині, Харкові, таборах Гулагу.


1939 рік. Радомишль. Повернення Червоної Армії з Польського походу.

На декілька років Польща як держава зникла з історичної карти світу.
А скільки людських доль нещадно було переламано внаслідок цього «визвольного походу» та наступного «добровільного волевиявлення» населення Західної України, засвідченого Декларацією про встановлення Радянської влади в Західній Україні і постановою з проханням прийняти її до складу СРСР та воз’єднання з Українською РСР. Ці документи затвердили обрані трудящими Народні збори 27 жовтня – через місяць і десять днів після офіційного вступу туди Червоної Армії.
Про те, як забезпечуються під дулами автоматів «вільні волевиявлення»,  ми нині добре знаємо за прикладом анексії Росією українського Криму, де «вільний» вибір кримчан забезпечували «зелені чоловічки», яких там не було, допоки їх не легалізував Кремль.
А про наслідки розповів у своїх спогадах ветеран Другої світової, полковник у відставці радомишлянин Микола Крепченко, який у 1945-46 роках, виконуючи наказ, вів бойові дії у Західній Україні з підрозділами УПА. Він у цьому, до речі, публічно покаявся й закликав до цього інших, заслуживши шану навіть тих, з ким тоді мусив воювати. Микола Васильович пригадав розмову з бандерівцем, котрий потрапив у полон.  
  «Ми ж, – казав полонений, – вас 39-го року зустрічали як братів. А в сороковім році що вийшло? Всіх нас до Сибіру. Вуйка – до Сибіру. Ойця забрали, навіть не знаю й де він. А я згинути в Сибіру не хочу. Помру краще тут за вільну Україну». Потім стало відомо, що повісився він у в’язниці.
Або таке. Коли формували дивізію «Галичина», потрібно було набрати 18 тисяч вояків. А добровольців записалося з місцевої молоді 80 тисяч! Чому? Та радянський уряд сам винен в тому, що чинився такий опір, – робить висновок М.Крепченко, –  бо не сприйняли люди Радянської влади. Не треба було там примусово колективізацію впроваджувати, не треба було до Сибіру ешелони з людьми гнати... Не вони ж прийшли до нас свої порядки запроваджувати, а ми туди пішли, як кажуть, зі своїм статутом. Тамтешні люди цього не сприйняли».
За підрахунками науковців, тільки у 1939-40 рр. із Західної України до Сибіру чи Казахстану було депортовано біля 320 тисяч осіб.
А наступною війною до початку «Великої Вітчизняної» для Радянського Союзу стала фінська авантюра, що подавалась теж відокремлено від Другої світової, як «відповідь на агресію проти СРСР буржуазної Фінляндії». Та це вже, як мовиться, інша історія, хоча по суті з тотожними намірами і такими ж ганебними й трагічними наслідками.




пʼятницю, 2 червня 2017 р.

Свято єднання міської громади


18 жовтня 1987 року до Радомишля вперше прийшов «День міста», що відтоді став улюбленим та очікуваним святом для всієї міської громади.
Проходив він на велелюдному головному міському майдані, котрий у ту пору, щоправда, іменувався Червоним, зважаючи на провідний радянський колір. Був, звісно, заідеологізованим, як і всі подібні тодішні масові заходи. Приміром, виставка дитячих виробів іменувалась «Ярмарком солідарності», засвідчуючи у юних радомишлян «високий рівень радянського патріотизму та пролетарського інтернаціоналізму». Хоча самі хлоп’ята в ігровій формі організували таки народний ярмарок із «закликайлами», колоритними «продавцями» й «продавчинями» та іншими атрибутами. А вже справжній «дорослий» розпродаж наїдків, гастрономії та кулінарії так само у народному стилі влаштував комбінат громадського харчування, що тоді був монополістом у цій сфері. Втім, нині ці функції не менш ефективно виконують різного роду підприємці.
Започаткувались у той час й інші традиції, що продовжуються дотепер. У дитячому середовищі – це конкурси малюнків на асфальті, виставки виробів гуртківців Станції юних техніків та інших позашкільних закладів дитячої творчості. Старші натомість влаштували виставку товарів, що вироблялися на підприємствах міста. На ній були представлені виготовлені машинобудівниками могутні лісовози та інші лісозаготівельні машини, споживчі зразки продукції підприємства, розмаїття виробів майстрів меблевого цеху,  швейної фабрики, заводу капронових виробів, лісопереробної галузі, випічка та смаколики хлібозаводу.




Згадки про День міста у 1987-му

На жаль, ця традиція, здається, вже втрачена безповоротно, бо товаровиробників тих у нас зараз майже не лишилося. Для радомишлян, одначе, то було й справді виставкою, бо на прилавках місцевих магазинів такого товарного набору вони тоді чомусь не бачили.
У минулому залишився й бадьорий та піднесений марш-парад духових оркестрів. Водночас були й тепер зостаються притаманні цьому святу різноманітні концерти, спортивні змагання, ігри, конкурси тощо.
Спочатку святкували восени, вінчаючи трудовий і зокрема сільськогосподарський рік, орієнтуючись, попри тодішні компартійні ідеологічні тертя, на улюблене в народі свято Покрови. Проте не трималися конкретного числа, а обирали ближню до цього дня неділю. Але осінь та ще й у жовтні – пора вередлива. Тож траплялося, що через негоду заплановані гуляння зривалися, переносилися, а то й зовсім відкладалися. Врешті у кризові дев’яності про загальноміські святкові дійства забули взагалі. Відновили День міста вже у 2006-му, наповнивши його новим змістом та новими барвами, і поступово перенесли святкування до так само відновленого після кількарічних занедбань міського парку.
Обрали притому й іншу дату свята, приурочивши його до дня Трійці. З одного боку – це літо, з іншого – гарантований державний вихідний. А ще – данина прадавній традиції Радомишля, головним храмом якого упродовж багатьох віків була саме церква в ім’я Святої Трійці.
Наразі це загальноміське свято було і зостається днем єднання радомишлян, демонстрацією їх умінь, талантів, працьовитості, бажання робити свій внесок для розвитку і добробуту цього мальовничого та квітучого поліського куточка, де вони живуть, трудяться і відпочивають.

Газета «Зоря Полісся», 2 червня 2017 р.