понеділок, 25 грудня 2000 р.

Радомишльські адреси декабристів


Свого часу з Державного му­зею історії Ленінграда як да­рунок було передано Радомишль­ському історико-краєзнавчому музею портрет декабриста Іва­на Семеновича Повало-Швейковського. Його життєва доля була тісно пов'язана з Радомишлем, відтак і місто увійшло до літо­пису декабристського руху.

На початку XІX століття Радомисль (так тоді звалося місто) був повітовим центром Київської губернії. З 1803 році тут постійно перебували на постої військові. Саме у військовому середовищі формувалися майбутні «смутьяни», що після війни з Францією і закордонних походів заволоді­ли задумами зміни державного устрою в Росії. Якраз після тих походів у Радомислі було роз­квартировано Алексопольський піхотний полк, яким з 1816 р. командував полковник Повало-Швейковський.


І.Повало-Швейковський в пору командування
 Алексопольським полком.

Походив він із смоленських дворян. 14-літнім підлітком потрапив на службу до Мос­ковського гренадерського полку. У його подальшому послужному списку – участь у бойових ді­ях 1805, 1806-1807, 1808-1812, 1813-1814 р.р. У тих баталіях Іван Швейковський неодноразо­во відзначався бойовими нагородами за мужність і хороб­рість, серед яких - георгіївські відзнаки, золоті іменні шпаги, орден святого Володимира та ін. Згодом у показаннях по спра­ві декабристів, оповідаючи про свій життєвий шлях, він напи­ше, що «був же у вогні проти противника 32 чи 33 рази».
Період перебування І.С.Повало-Швейковського в Радомис­лі співпав з розгортанням ді­яльності таємних товариств. У 1823 році під час наради в Бобруйську він увійшов до Півден­ного товариства. За завданням керівників товариства, а його «мозковий центр» базувався у Василькові, Повало-Швейковський зокрема вів перегово­ри з польським визвольним То­вариством об'єднаних слов'ян, керівники якого перебували у Новоград-Волинську. Можли­во, маючи польське коріння, він контактував з Новоград-Волинськими змовниками й раніше. У всякому разі Іван Семенович всіляко сприяв його зближенню, а потім і з'єднанню з Півден­ним таємним товариством. Здій­снював Швейковський зв'язок і з Північним товариством, зустрічався зокрема з князем С.Трубецьким. За де­якими свідченнями саме через нього П.Пестель передав М.Бестужеву-Рюміну, який, до ре­чі, приїздив для зустрічей з ко­мандиром Алексопольського пол­ку до Радомисля, текст «Русь­кої правди».
Разом з С.Муравйовим-Апостолом, М.Бестужевим-Рюміним, М.Муравйовим-Апостолом та іншими І.Повало-Швейковський розробляв плани збройного виступу, походу на Москву й Пе­тербург з метою арешту царя і захоплення влади. Щоправда, він висловлювався за початок повстання навесні 1826 року.
Незадовго до повстання Чер­нігівського полку полковника Швейковського «за неблагонадійність» (1824 року був при­четним до спроби арешту Олек­сандра І) перевели до Сара­товського полку. Але в бунтів­ному грудні він знову в Радомислі, сподіваючись підняти вір­них йому алексопольців. Саме тут на міському караулі 27 груд­ня 1825 року його й заарешту­вали. А от М.Бестужев-Рюмін, що також перебував у той час в Радомислі, арешту уник. Він був заарештований через кіль­ка днів. Ареш­тованих відправляли до Петер­бурга. 7 січня 1826 року в ка­зематі №10 Петропавловської фортеці ув'язнили І.С.Повало-Швейковського як «злочинця пер­шого розряду».
8 липня 1826 р. йому в чис­лі ще 31 «смутьяна» було ви­несено смертний вирок — відру­бання голови. Та невдовзі «по­милували», замінивши ту кару каторгою.
Події, пов'язані з арештом Повало-Швейковського і наступним виведенням з Радомисля Алексопольського полку, вразили в ту пору багатьох радомислян. Та чи не найболючіше сприйня­ла трагічні звістки з Петербур­га Юлія Дуніна-Вонсович, донь­ка місцевого шляхтича. Вона бу­ла нареченою Івана Семенови­ча, і ось-ось вони мали од­ружитися. Юлія вирішує розді­лити гірку долю свого коханого і звертається з височайшим проханням до государя: дозво­лити вирушити за нареченим на Нерчинські рудники, де вони могли б обвінчатися. Більше ро­ку тривало її листування з різ­ними установами, але дозволу дівчина так і не отримала. Нев­довзі Ю.Вонсович змушена бу­ла переїхати до Бердичева. Сі­м'я всіляко перешкоджала їй у здійсненні задуму. Відтак не мог­ла вона здійснити далеку поїзд­ку за свій кошт, так як це зробили легендарні жінки-«декабристки».
До речі, доля однієї з них — Марії Волконської-Раєвської також пов'язана з Радомислем. У 1811-1812 р.р. сім'я генерала М.М.Раєвського, зго­дом відомого своїми «продекабристськими» настроями, меш­кала в Радомислі. І хтозна, чи не товаришували тоді юні Юля і Маша.
Проте спротив родини Вонсовичів щодо планів доньки був, очевидно, вимушеним, на дого­ду «общественному мнению». Ад­же через декілька років граф Йосип Дунін-Вонсович взяв най­активнішу участь у польському повстанні 1830-31 р.р. І вже на собі відчула його родина репресійні заходи. Маєтки у Став­ках, Юрівці та інших селах нав­коло Радомисля, що їм належа­ли, були конфісковані і пере­дані у розпорядження військо­вого міністерства, а сам бунтівник заарештований і відданий до суду.
Нащадки Повало-Швейковських нині як найціннішу релік­вію зберігають перстень, виго­товлений власноруч Іваном Се­меновичем на каторзі із своїх кайданів. Можливо, такий же призначався й коханій, якій не судилося стати йому дружиною.
12 років був на каторжних роботах І.С.Повало-Швейковський. М.Басаргін, брати Бестужеви, з якими він розділив усі каторжні лихоліття, називають його в своїх листах і спогадах душею товариства. Він зокре­ма завідував артільною кухнею, виконував обов'язки лі­каря.
У 1840 році Повало-Швейковського пе­ревели на поселення до Курга­ну Тобольської губернії. Але, підірвавши на рудниках здоро­в'я, пожив він там недовго: по­мер від туберкульозу 10 (23) травня 1845 року.
Бережуть про нього пам'ять, як про одного із славної когор­ти наших земляків — «провісни­ків волі», сьогоднішні поколін­ня поліщуків.



«Звягель древній і вічно молодий».
Тези Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції.

Новоград-Волинський, 1995, с.68-70.



понеділок, 4 грудня 2000 р.

Світ тримається на диваках


Таких людей називають диваками. Але, погодьтесь, без них нецікаво було б жити. Адже недарма подейкують, що світ тримаєть­ся на диваках. Отож, наш співрозмовник — Олександр ПИРОГОВ, чия неординарність і рідкісні захоплення, які він характеризує звичайнісіньким хоббі, приваблює до себе багатьох. Передусім його знанням минулого Радомишля і нашого краю. Саме про це й піде розмова.

–   Олександре, чи давно ти до­сліджуєш історію Радомишльщини?
– Серйозний інтерес до минувшини рідного краю у мене виник десь у 1990 році. Подума­лося, що все спливає, а ще — що історія міста, району набагато цікавіша і повчальніша, ніж та, що безкінечно переписується і переробляється у підручниках.
– Але ж ти не історик. Рані­ше, знаю, працював на радіовуз­лі, торгував, а ще відомий горо­дянам як фотограф, телемай­стер...
– Захоплення історією прий­шло саме по собі. Адже історія — це те, що було до нас. На жаль, зараз багато хто прагне очорнити минуле, дехто —навпа­ки занадто його вихваляє. Та найцікавіше те, що одні й інші не знають, що робити нині. А коли вивчаєш історію, що невідємна від географії і літератури, якось по іншому дивишся на світ і людей. Свого часу я навчався у школі №6, де у мене були пре­красні вчителі.
– Одначе маємо в районі де­сятки дипломованих істориків, подвижницької діяльності яких щось непомітно...
— А як же принцип: якщо не я, то хто ж? Всі тільки й ганять: і тут погано, і там. А де ж то­ді добре? Древні мудреці колись казали: «Ніж базікати про су­цільну темряву, чи не краще за­палити малесеньку свічку…». Ко­ли б кожен громадянин нашої держави кожного дня робив один добрий вчинок, я впевнений, що наша Україна розквітла і жит­тя у людей налагодилося б.
– Наскільки мені відомо, ти багато що колекціонуєш. Звідки береш кошти?
– Тим, хто у своєму житті ні­чого не колекціонував, це важ­ко зрозуміти. Мене в першу чер­гу цікавить усе, що пов'язане з Радомишлем і районом. Це, на­самперед, старовинні листівки, фотографії з видами міста, сіл, етикетки, афіші, документи, сло­вом усе — де є відбиток «Радо­мишль». Іншу старовину продаю або ж здебільшого міняю.
– І що ти особисто з цього маєш?
– Дуже не люблю цього пи­тання, яке мені ставили сотні разів. Уяви собі, що нічого. Все це я роблю за свій кошт. І вва­жаю, що взагалі у справі духов­ного відродження ні про який зиск не може бути мови. Украї­ну врятує тільки культура. А людей нині треба вчити навіть тому, як любити рідний край.
– А що тобі найдорожче?
— Мене цікавить все невідо­ме, загадкове і таємниче. А то­му приємно іноді відчувати се­бе немов першовідкривачем. Ме­ні дорогі всі старожитності, що зосталися в Радомишлі, на його око­лицях. Особливо цікавлять лю­ди, що жили і живуть тут.
– Перші твої дослідження були надруковані у райгазеті «Зоря Полісся»...
– І не випадково. Бо це газе­та, де з розумінням ставляться до відродження нашого історич­ного минулого. Недарма найви­щу оцінку нашій районці з цьо­го приводу і зокрема її тематичній щомісячній сторінці «Край рідний» дав президент науково-краєзнавчого товариства дослід­ників Волині Микола Юхимович Костриця, ставлячи «Зорю Полісся» у приклад іншим райгазетам області. Саме цій газеті довірятиму й подаль­ші свої дослідження.
— І які маєш плани щодо цьо­го?
— Зараз не модно вести мову про планування. Але у мене в полі зору біля шести десятків різноманітних краєзнавчих тем. Приміром, готую публікації про гроші Ра­домишля з їх фотознімками (так, були такі!), про таємничі підзе­мелля у місті, про колишніх на­ших співгромадян німецької на­ціональності, про табір німець­ких військовополонених, про родину італійця Бузетті та її до­лю, про жінок-радомишлянок, репресованих і розстріляних ор­ганами НКВС, про нагороди, які мало місто в минулому і т. ін.
У задумах — дослідницькі ессе про Рудню, Чудин. Готую до пу­блікації багато рідкісних фото. Хіба не цікаво, скажімо, меш­канцям Леніного побачити зні­мок своєї знаменитої каплички, зроблений на початку століття у свято Маковея? Готуються на­риси про наших видатних земляків. Зокрема, про одного з про­відних архітекторів Канади чайківчанина Василя Томашевського, про відомого шевченкознавця Миколу Мацапуру, уродженця Радомисля. А ще — знайомства із співач­кою Марією Савицькою, одним з авторів відродженого в Києві пам'ятни­ка княгині Ользі скульптором Миколою Срібнюком, і багато-бага­то іншого.

Записав розмову
Володимир Молодико.

Газета «Зоря Полісся», 4 грудня 1996 р.