вівторок, 28 липня 2009 р.

«Знову влада міняється…», або - Як тасувалися назви


У 1795 році із загарбанням краю Росією Радомислю було даровано імперський статус повітового міста. Разом зі статусом змінилися підходи та принципи управління, планування, будівництва. Ставши повітовим центром, Радомисль почав стрімко розвиватися й рости.
Приблизно з того часу стало вимальовуватися обличчя міста, розташування будівель, проїздів, вулиць і площ. Офіційно відтоді почали вживатися й назви вулиць. Проте з’явилися вони не на голому місці, бо були не надумані, чи запозичені звідкись. Ці назви підказало й дало саме життя міста, його багатюща історія, давні традиції. І здебільшого вживалися вони городянами — нашими предками мимоволі, спираючись на зовнішні ознаки місцевості, де робилась вулиця, господарську чи іншу діяльність жителів або конкретних причетних до неї осіб.


План Радомишля середини ХІХ століття, на якому позначені перші назви, надані міським вулицям.

Відтак чимало вулиць іменува­лися за напрямками, якими вели шляхи, що проходили ними: Вели­ка і Мала Житомирські, Велика і Мала Чорнобильські, Велика і Мала Київські, Русанівська. Саме цими вулицями простували містяни та подорожні до зазначених міст і сіл.
Околичні хутори зазвичай називали за прізвищами їхніх власників (Кевліча, Гарбарова, Ястрембовича).
Ряд назв пов’язаний був із географічним розташуванням: Борщагівська (від навколишньго бору), Микська, Набережно-Микська (від річки), Велика і Мала Руднянські, Коробочка, Папірнянська, Гранична, Північна, Лутовецька (місцевість). Поширеним було увічнення святих або церков (Покровська, Петрівська, Соборна).
Меткими і виразними були імена й новоутворених вулиць. Ряд назв виникало від закладів, що містилися на них.
Нині багато що видається тут незрозумілим. Приміром, на вулиці Присутственій, що вела від Соборної площі на північ, містилися всі присутствені місця. Так звалися тоді урядові установи — присутствія: земство, управа, жандармерія, військовий начальник і т. н. Тож назва ця в ті часи означала приблизно те ж, що нинішня Міськради. На Дворянській розташоване було дворянське зібрання. Назва «Вокзальна» також з’явилася невипадково. Бо тут мав будуватися вокзал у зв’язку із запланованим прокладанням до міста залізничної колії.
Спостерігається цікава деталь: жодна з цих назв не пов’язувалася з конкретними історичними особистостями, якими б визначними вони не були. Хоча перші такі зразки усе ж з’явилися, коли на початку ХХ століття утворилися Пушкінська й Гоголівська. Причому, зверніть увагу, не Пушкіна і не Гоголя, як це чомусь широко практикується зараз, а саме у прикметній, ознаковій формі. І це була тоді повсюдна практика. Адже вважається, що назва вулиці має відповідати на питання «яка», а не «кого».
У своєрідний спосіб вшанувала громада повітового Радомисля своїх очільників, котрі зробили значний внесок у розвиток міста в кінці ХІХ – на початку ХХ сторіччя, – міських голів Никодима Гарбарова та Феодосія Гринцевича, найменувавши на їх честь новоутворені вулиці Никодимівською та Феодосійською.
На жаль, той же початок XX століття дав і перші приклади перейменувань. Приміром, коли встановлено було на площі пам’ятник Олександру Другому - визволителю, вулицю, навпроти якої він був, тобто Малу Житомирську, нарекли Олександрівською.
Кажуть, що назви — вони як імена. Наразі те, що давалося одного разу і заслужено, житиме завжди. Бо, скажімо, не узвичаєно ж змінювати ім’я дитини в залежності від влади. А от з вулицями так робили. І не раз. Мабуть, невипадково змінені одного разу назви потім давали привід чинити ще і ще. Бо все одно не приживалися.
Справжня вакханалія почалася у топонімічній царині після 1917 року. У двадцятих роках після відомих радянських декретів про зречення від усіх символів, що характеризували добільшовицьку епоху, і одночасне увічнення всього нового й комуністичного, промайнула перша масова хвиля вуличних (та й інших) перейменувань. І не тільки перейменовували, звільняючись від буржуазного, увічнити треба було й усіх нових вождів. Зазначу, що вожді самі ж подавали в цьому приклад, з легкістю позбуваючись своїх власних прізвищ і живучи за псевдонімами: Ленін (Ульянов), Сталін (Джугашвілі), Зінов’єв (Радомисльський) та ін. Тому особливо не мізкували. Тож Велика Житомирська стала вулицею Федоровського, Мала Київська – Шейнблата (жертва революційних подій, зрозуміло, з «червоного» боку), Чорнобильські – Рози Люксембург і 9 Січня, Лутовецька – Дзержинського, Русанівська – Карла Лібкнехта, Присутствена — Іллічівською, Петрівська — Комуністичною, Велика Київська — 25 Жовтня, Соборна — Червоною, Дворянська — Горького, Купальна — Володарського, Гранична — Близнюка, Микгородська — Чкалова, Феодосіївська — Пролетарською, Романівська — Радянською, Никодимівська — Червоноармійською, хутір Гарбарова — Незаможником. Ясна річ, не встояла й Олександрівська, що перетворилася у Поштову. Тут містилась, до речі, поштова контора, так що зміна однак була досить влучною, хоча і проіснувала недовго, бо згодом отримала ім’я загиблого Науменка.
Наступне масове перейменування сталося вже 1953 року. Тепер уже не втрималися й щойно отримані назви. Федоровський поступився місцем Сталіну, Науменко — Леніну, вулиця Шейнблата (певно, на ту пору вже забули, хто він такий), майже повністю зруйнована у війну, дістала назву Шкільного провулка. Восторжествувала однак справедливість у поверненні історичної назви Микгороду. Мабуть, зіграло свою роль те, що тоді там проводилися розкопки на місці древнього городища. Вокзальна стала вулицею Котовського, Борщагівська – Калініна, Микська – Ватутіна, Цегельна (названа від заводу) – Кірова, Іллічівська (теж не сподобалося?!)— XIX партз’їзду, Набережно-Микська – Чкалова, Північна –Хрущова, Покровська – Ворошилова, Коробочка – Лесі Українки, Мала Руднянська — Жданова, Велика Руднянська — Будьонного, Клепичино – Чехова, Сухарка – Чапаєва, Кевліч – Пархоменка, Незаможник – Мічуріна, Стадіонна – Герцена...
Навіть Червона площа не встояла, а стала іменуватися площею Молотова. Проте такі кон’юнктурні назви не могли втриматися довго, бо дехто з недавніх геніїв і вождів невдовзі теж потрапив у немилість. Відтак через декілька років площа знову обернулась у Червону, вулиці у Північну і Покровську, Руднянську (замість Будьонного), а от на заміну Сталіну вже вибрали нібито нейтрального від політики Ломоносова.
Спражній парадокс, одначе, незабаром відбувся з вулицею Покровською, яку непомітно стали називати іменем сталінського історика Покровського. Не втримався довго і Жданов: вулицю перейменували 1989 року на Шкідченка, а провулок – на Мотрушенка. А імена Будьонного, Ворошилова виринули, проте, згодом на інших вулицях. Та чи надовго? Бо чужорідне тіло, кажуть, організм все одно виштовхне.
Ще одна, не менш парадоксальна, топонімічна радянська практика породила масу цифрових, здебільшого ювілейних, назв вулиць. У Радомишлі такими в різні часи були зокрема «60 років Жовтня», «60 років СРСР», «40-річчя Перемоги». До речі, у пору колективізації новоутворені колгоспи, що часто-густо не вирізнялися назвами, демонстрували такий собі календар подій та дат на кшталт «13 років Жовтня», «14 років Жовтня», «15 років Жовтня».
У зв’язку з цим майже анекдотична історія вийшла з вулицею 25-го жовтня (у її назві увічнено дату жовтневого перевороту 1917 року в Петрограді, що за новим стилем відзначалась 7 листопада), яку з огляду на ювілейну традицію зазвичай називали і навіть писали «25 років Жовтня». А тепер підрахуйте, в якому році минуло 25 літ жовтневому переворотові – у 1942-му, коли в Радомишлі владарювала окупаційна німецька адміністрація. Отаке ось цікаве вимальовувалося найменування…
Тож у радянський час від міста, що має багатовікову і багату подіями історію, практично не лишилося нічого, що б пов’язувало його з минулим. Адже більшість назв вулиць у містах України стали схожими як дві краплини води, немов друзки одного величезного поселення, що розлетілися по всій нашій землі частками казкового злого дзеркала Снігової королеви, яке уособлює колишню систему. Але ж повинен мати щось своє, відмінне від інших, Радомишль, втім, як і інші його близькі й далекі родичі.
Та й те сказати: на початок ХХІ століття з-поміж 132 вулиць і провулків міста 26 носили імена російських діячів, 23 – комуністичних, у той час, як українські історичні постаті були увічнені лише в 13 назвах, ще в 13 – видатні земляки-радомишляни.
Звичайно, повернути зруйновані в імперсько-радянський період замок, Троїцьку церкву, драмтеатр (потім — кінотеатр) або палаци Куперницької, Любанської чи Горенштейна, що колись вважалися окрасою міста, вже неможливо. А от відновити колишні незаідеологізовані назви вулиць можна і потрібно.
Хоча тут знову подекуди спостерігається мітингова ейфорія, коли замість існуючих, двічі-тричі змінених назв, пропонуються ще новіші, в залежності від сучасної політичної ситуації. Щоб вчинити перейменування одним замахом, точніше одним розчерком пера, з огляду вже на розпорядження Президента або вимоги котроїсь політичної сили. Так, як це у 1990-х вчинили майже повсюдно в колгоспах (це, врешті, тема окремої розмови). Навіть не замислюючись, виправдано це чи ні, та чи є тут якийсь зв’язок з історичним минулим міста.
Бо раз уже взялися виправляти колишні помилки, не варто породжувати нових.

Газета «Зоря Полісся», 18 серпня 1993 р.