пʼятниця, 19 серпня 2011 р.

Вони були першими


Спроба самопроголошеного 19 серпня 1991 року ГКЧП (держкомітету з надзвичайного стану) втамувати, зокрема, самостійницькі тенденції союзних республік навпаки стала додатковим каталізатором цих процесів. 24 серпня 1991 року, спираючись на засади ухваленої в липні 1990-го Декларації про державний суверенітет України, Верховна Рада української республіки проголосила повну державну незалежність. А те, що в грудні на референдумі проголошення незалежності України було підтримане переважною більшістю громадян, не в останню чергу слід завдячувати патріотам, які дістали змогу вже більш-менш вільно і відкрито пропагувати національні державницькі ідеї.

Один з них – ветеран-радомишлянин Віктор Йосипович ШАХМАН згадує про ті буремні події:
- Коли в СРСР прийшов до влади Горбачов і почав запроваджувати в країні демократичні перетворення, стало зрозуміло, що демократія і комуністичний режим є речами несумісними. Тому за умов демократичного розвитку крах Радянського Союзу був неминучим. На перебудовчій хвилі українська інтелігенція, письменники, діячі культури утворили 9 березня в Києві Народний Рух України за перебудову. Згодом у Радомишлі наш місцевий письменник Микола Ярмолюк скликав небайдужих людей, які зорганізувалися в районну організацію Народного Руху України. Мені разом з Геннадієм Михальовим було довірено очолювати її певний час.
- І чим ви тоді займалися?
- Парканів принаймні не ламали, як дехто нам закидав. Приміром, один із голів сільрад з трибуни пробував доводити, що рухівці – то хулігани. Для керівників з компартійними квитками демократичні засади в роботі були незрозумілими і неприйнятними. Хоча не заперечую, що я теж свого часу був членом Компартії.
А у 1989-му році я став єдиним представником демократичних сил у тодішньому скликанні районної ради, і, здається, так само єдиним по всіх місцевих радах у районі депутатом від Руху, УРП та інших національно-патріотичних сил. Тому завжди намагався використовувати депутатську трибуну для пропаганди демократичних і національних ідей. Так само, як і всі депутати, брав участь у роботі депутатських комісій. Ми виїжджали на місця, в колективи, підприємства, у господарства, вивчали стан справ, зустрічалися і спілкувалися з людьми.
Відчувалося, що наші люди схвально сприймають ідеї державної самостійності України. І зараз ми її маємо.
- Вікторе Йосиповичу, свого часу Ви були першим, хто відкрито проніс у Радомишлі національний синьо-жовтий прапор…
- … який, зазначу, тоді ще не був державним прапором України і більше того, усіляко паплюжився й навіть переслідувався на владному рівні.
А сталося те ще до проголошення державної незалежності України у 1990 році на першотравневій святковій демонстрації у колоні трудівників машинобудівного заводу, де я на ту пору працював. Мабуть, інакше пронести прапор було б неможливо. Я все ж був депутатом районної ради, на мене розповсюджувалися законодавчі положення про недоторканість депутатів усіх рівнів, а тому міліція ніяких дій щодо мене вживати не могла. Та й святкова демонстрація – це велелюддя, де влада не могла собі дозволити відкритих переслідувань. Тому, порадившись на раді Руху, вирішили спробувати пронести прапор. І це вдалося. Більше того, колону і наш прапор радомишляни зустріли схвально.
Цікаво, що на тому святі був присутнім гість-радомишлянин, який працював десь на далекому острові аж у Баренцевому морі. Опісля святкування він підійшов і попросив два прапори. Ми їх йому надали, і по тому з приємністю усвідомлювали, що там, у Росії, майорить наш український прапор, завезений туди з Радомишля.
Ми проводили агітацію, роз’яснювальну роботу, мітинги. Пригадується, як перед виборами до Верховної Ради  України провели у Радомишлі перший демократичний мітинг.


Радомишль. Мітингові пристрасті 1990-го. Біля мікрофона - Віктор Шахман.

- І це все відбувалося так легко, вільно і безпроблемно?
- Бачте, я і перший прапор проніс, і був першим співголовою райорганізації Народного Руху. Та в тюрму мене не посадили, як це вчинили у брежнєвські часи з нашим земляком Василем Овсієнком. Хоча до міліції викликали і прокуратурою лякали. Ми ж діяли виключно в межах чинного тоді законодавства: п’ять довірених осіб кандидатів у депутати написали за десять днів заяву про дозвіл на проведення мітингу і отримали такий дозвіл, бо підстав відмовити у влади не було. Коли гукає мене секретарка машзаводу: «Тебе викликає прокурор». А я кажу:  «Як він мене буде викликать, то напише повістку». Та через хвилин двадцять приїхав на завод прокурор. Зайшли ми до директорського кабінету, і візитер починає мене лякати: показує закон про мітинги, щоправда не сам закон, а якогось плаката. В райвиконкомі також злякано цікавилися: як це ви думаєте проводити той мітинг, бо це ж багато людей зійдеться і не виключені якісь ексцеси. «Для цього міліція є, щоб дбати про порядок», - відказую.
І ми той мітинг провели. Справді, людей чимало зібралося. Прибули до нас представники демократичних сил з Житомира, Василь Овсієнко, колишній політв’язень, брав участь і виступав. Виступили кандидати в депутати, їх довірені особи, у тому числі я і мій кандидат в депутати Геннадій Михальов.
Це були перші альтернативні вибори, на яких в нашому окрузі за депутатський мандат змагалися шість кандидатів. Усі переважно були начальниками, при транспорті. І тільки Шахман з Михальовим їздили на зустрічі з виборцями на перекладних і власним коштом. Хоча двічі машзавод, від колективу якого був висунутий кандидат у депутати, все ж надавав машину для передвиборчих поїздок.
Отак закладалися підвалини нашої суверенної держави, яку ми зараз і маємо. 
- А чи про таку суверенну і незалежну Україну, як нині, Ви тоді мріяли, за таку агітували?
- На жаль, ні. Та це загальновідома біда всіх революцій, які творять одні, а їхніми плодами послуговуються і користуються зовсім інші. Але я вірю, що наші діти й онуки житимуть в незалежній українській державі, де будуть сповідуватися і діяти справжні європейські демократичні цінності, порядок та повага до закону. Вірю, що Україна буде демократичною, правовою і соціальною державою.

Записав розмову В.МОЛОДИКО.


Газета «Зоря Полісся», 19 серпня 2011 р.


пʼятниця, 12 серпня 2011 р.

Трагедія серпня 1941-го


Щороку восени Україна вшановує пам’ять безневинних жертв голокосту. Пам’ять своїх громадян єврейської національності, поголовно винищених фашистами на окупованих українських територіях влітку і восени 1941-го року. Символом цієї трагедії для українців став Бабин Яр у Києві. Та в Україні у 1941-му такі Бабині Яри були влаштовані повсюдно, у кожному місті, куди заходили фашисти. У цьому трагічному переліку і наш Радомишль, адже у довоєнний час євреї становили половину населення міста. А це – близько шести тисяч осіб. По війні їх лік вівся уже на сотні.
Фашистські війська окупували Радомишль 19 липня 1941-го, а вже через двадцять днів євреїв у місті не зосталося. В лісовому урочищі поблизу хутора Кузьмичів та у яру біля Черчі було розстріляно біля двох тисяч євреїв. Поіменно всіх їх встановити не вдалося й досі. У реєстрі, зробленому по війні міською радою, зазначені тільки прізвища голів страчених родин. А проти прізвищ – число розстріляних осіб із сім’ї. За цим реєстром було розстріляно 11 членів родини Бойтерів, 9 – Розинських, по 8 – Шатновських, Федоровських, Райтеруберів, Заєздних, Чудинських, Старчевських, по 7 – Сапожників, Сандлерів, Тарнопольських, Лозманів, Шварцманів, Червонних, Заграничних та інших.
На місцях масових убивств євреїв навколо міста нині відомо шість братських могил. Прикро, але й після визволення у повоєнні роки ці події довгий час владою замовчувалися, а могили розстріляних євреїв видавалися за місця поховань підпільників. Єврейські джерела навіть зазначають, що євреям забороняли збиратися біля цих могил, бо влада вбачала у цьому мітингові ознаки. І лише в сімдесятих роках минулого століття на місцях розстрілів було встановлено меморіальні дошки. А відкрито розповідати про події літа і осені 1941-го почали вже за часів незалежної України.
Безневинні жертви не мають національної ознаки. Тож шануймо їх пам’ять. Пам’ять наших співгромадян і земляків – колишніх киян, житомирян чи радомишлян, які так само жили, працювали і творили для дітей, для онуків, для нащадків. Для нас з вами.
Ці спогади про трагічні події серпня 1941-го у Радомишлі  залишив їх очевидець - радомишлянин Василь КУЗЬМЕНКО, який, на жаль, уже пішов з життя.

- На початок війни мені ще не виповнилося вісімнадцяти років, а тому я не підлягав мобілізації і залишився в Радомишлі.
Я навчався у міській школі №2, і у моєму класі майже половина учнів були євреями. Власне, півшколи належало до єврейської національності, бо євреїв дуже багато було у Радомишлі.
Євреї були розселені по всьому місту, але найбільше їх мешкало у північно-східній частині: в районі сучасних вулиць Чорнобильської, Русанівської, Горького, Лутовецької, і в центральній частині Радомишля.
Чимало євреїв, що мали можливість, з початком війни залишили місто і виїхали до окупації Радомишля, але значна їх кількість лишилась.
Коли німці окупували Радомишль, усім євреям було наказано зібратися в одному місці, на півночі міста. Це було своєрідне гетто, що стало останнім пристановищем приречених, яких звідти відправляли на розстріл.
А з початком окупації усіх радомишлян, у тому числі й євреїв, направили на примусові роботи. Усю молодь погнали працювати на окупантів вже через тиждень після того, як до міста увійшли німці. Приміром, нашу другу школу перетворили на казарму, прибирати у якій примушували дівчаток-єврейок. Багатьох юнаків послали ліс різати. Я потрапив у бригаду, яка била камінь на щебінь. Нас було чоловік двадцять молодих. Тут, де зараз на виїзді з міста в бік Кочерова з правого боку «бензозаправка», була величезна купа каміння. Його ще наші заготовили, щоб ремонтувати шлях на Кочерів. Бо дорога була в поганому стані. І от німці примусили нас бити ті каменюки. З нами було декілька дужих і міцних старших чоловіків, які розбивали камінь молотами, а ми вже дробили його молотками на щебінь.
До нас був приставлений озброєний німець. Йому було десь за п’ятдесят. Працювали ми з шостої ранку до шостої вечора. На обід нам давали миску якоїсь баланди і сто грамів хліба.
І шостого та сьомого серпня, упродовж двох днів, ми стали мимовільними свідками останньої дороги євреїв-радомишлян.
Шостого серпня ми так само сиділи і били камінь. І от біля сьомої ранку з міста рухається колона машин, вщерть набитих людьми. Думалося, що поїдуть вони на Кочерів, але, проминувши нашу «дробильню», машини повернули в ліс. Нас це здивувало. А вже за хвилин п’ятнадцять з лісу пролунав залп з рушниць, один, другий. Знову дивуємося: що воно там таке? А наш наглядач пояснює : «Юден капут». Тоді ми враз зрозуміли, що то – розстріли.
Машини їхали і їхали. Коли ми сиділи й обідали, мене впізнали хлопці з машин і прокричали: «Вася! Вася, куди нас везуть?!..»
То були мої друзі – Фуксман, Кагановський, Берман… Нещасні навіть не уявляли, що їх чекало, бо, як згодом розповідалося, усіх їх підманули, сказавши, що повезуть на землю обітовану.
Розстріли тривали цілий день. Ми нарахували сорок машин, що проїхали повз нас до лісу. І у кожній приблизно сорок людей. За нашими підрахунками протягом дня було розстріляно півтори тисячі жертв. Жінок і дітей. Чоловіків розстрілювали в яру біля Черчі біля теперішньої території комбікормового заводу.
Потім стало відомо, що на місцях розстрілів були вириті величезні ями. Їх копали наші військовополонені, що утримувалися в концтаборі на території сучасного «Агробуду».
Сьомого числа жахіття продовжилися, але вже тільки до обіду. Відтак ми нарахували близько двох тисяч розстріляних за два дні. Шостого і сьомого серпня 1941-го. Це були два дні жаху.
Розповідали, нібито якійсь жінці вдалося врятуватися і пораненій вибратися з ями.
То, певно, було дивом. Бо після залпів до страчених підходили німецький офіцер з пістолетом, а також поліцаї, і добивали тих, хто виказував бодай якісь ознаки життя.
А розстрілювали карателі з зондеркоманди №8. Номер запам’ятався, бо він був означений на автомобілях катів. Були вони молодими, 18-20-річного віку. Стріляли з гвинтівок.
Отакі страхіття відбувалися в Радомишлі 6 і 7 серпня 1941 року…

Записав розповідь Володимир МОЛОДИКО.

Газета «Зоря Полісся», 12 серпня 2011 р.