неділя, 3 березня 2013 р.

Наш земляк удостоєний однієї з найпрестижніших премій


У лютому 2013 року Україною промайнула сенсаційна і водночас приємна звістка: вперше представник нашої держави став лауреатом  Міжнародної Премії Миру Гузі — азійського аналога Нобелівської премії. Такої почесної відзнаки був удостоєний головний лікар обласного Чернігівського протитуберкульозного диспансеру Валерій Павлович Дубров, уродженець міста Радомишля.


Премію Миру Гузі заснували національний герой, партизан часів Другої світової війни, котрий боровся з японським гнобленням і став відомим борцем за права людини, Джеменіано Гузі та його дружина. Ця Премія -  найвідоміша в Азії і одна з найвідоміших у світі. Щороку з тисячі претендентів на її отримання обирається в середньому півтора десятка лауреатів за досягнення в різних номінаціях: миротворчість, дипломатія, гуманітарна та соціальна робота, освіта, благодійність, а також - за звершення в таких галузях науки, як медицина, фармацевтика, юриспруденція.
Наш земляк потрапив до їх переліку, здійснивши, можна сказати, прорив у лікуванні туберкульозу. У клініці В.Дуброва було вперше застосовано новий препарат американської компанії - енерсель, що являє собою вдосконалену формулу розведених рослинних екстрактів, запозичену з давньоєгипетських манускриптів. Цей імуномодулятор, котрий можна назвати справжньою панацеєю у боротьбі з туберкульозом легень та їх онкозахворюванням, навдивовижу мобілізує захисні сили організму. Відтак термін одужання хворих прискорився у 6—8 разів, відтепер рахунок йде не на місяці, а на десятки днів. Нині  колектив Чернігівського облтубдиспансеру під керівництвом свого головлікаря працює за подібною схемою з групою хворих на ВІЛ.
Саме виробник енерселю номінував В.Дуброва на Премію.
На урочистій церемонії нагородження, що традиційно проходить у столиці Філіпін Манілі, Валерій Павлович у промові зазначив: «Це премія — не моя, а моєї молодої країни України і колег-фтизіатрів. Пригадуючи слова американського астронавта, котрий ступив на Місяць, подивився на Землю і мовив: «Господи, яка вона маленька і яка красива!», хочу сказати: давайте всі разом берегти нашу планету від голоду, злиднів та інфекційних захворювань!»
Заслужений лікар України Валерій Дубров народився у Радомишлі 1948 року. По війні його батьки мешкали у нашому місті разом з бабусею. На початку п’ятдесятих родина переїхала до Кременчука, де майбутній лауреат закінчив школу. Потому він навчався у Вінницькому медінституті, здобувши фах лікаря-фтизіатра.
Декілька років разом з групою колег боровся з епідемією туберкульозу в Алжирі. В цій країні й досі згадують відданих своїй справі фтизіатрів як національних героїв.
І хоча радомишльський період у житті В.Дуброва був недовгим, у нашій розмові він з теплотою згадував місто свого раннього дитинства, будинок на Старокиївській навпроти колишнього крохмального заводу (ця будівля не збереглась), де мешкала родина. Подякувавши за привітання від земляків, Валерій Павлович зауважив, що завжди з приємністю приїздив до Радомишля в гості до рідних, і неодмінно при нагоді завітає в рідне місто ще не раз.
 
Газета «Зоря Полісся», 1 березня 2013 р.


Яскраві сторінки літопису

знаного не лише на Радомишльщині, а й далеко за її межами навчального закладу оживають зі сторінок книги «Радомишльський ліцей №1 ім.Тараса Шевченка», підготовленої до сторічного ювілею закладу його директором Євгеном ОРЕХІВСЬКИМ.


У далекому 1913 році у повітовому Радомислі почав ліцей відлік своїй історії спочатку з початкового земського училища, реорганізовуючись потому під час неодноразових освітніх реформ  у трудову семирічну, затим - середню, загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів. З 2003 р. - це ліцей, сучасний та престижний освітній заклад. І не лише за назвою.
Високу якість навчання ліцеїсти підтверджують неодноразовими перемогами у міжнародних, всеукраїнських, обласних предметних олімпіадах і конкурсах. Досвід роботи педагогічного колективу узагальнювався та розповсюджувався Міністерством освіти. Вчителі й учні ліцею повсякчас запрошуються до участі у різноманітних наукових конференціях, з’їздах, інших заходах і освітніх проектах та експериментах. Навчальний заклад підтримує тісні зв’язки з університетами Києва, Рівного, Житомира, Херсона, співпрацює з науково-виробничим комплексом «Полісся». За вагомий внесок у розвиток освіти і науки у 2009 р. Академія педагогічних наук визнала Радомишльський ліцей №1 ім.Тараса Шевченка лауреатом громадської акції «Флагман сучасної освіти України».
Про все це, тобто про минуле і сьогодення ліцею, що з 1924 року носить ім’я великого Кобзаря, про його символи, традиції і надбання, читач детально дізнається зі сторінок книги, що вийшла друком у Житомирському видавництві «Волинь» у популярній серії «Історія підприємств Житомирщини».
Розповідає видання, у  підготовці якого також брали участь викладачі ліцею І.Трубіна, Н.Повшедна, К.Комашко, про кращих своїх випускників і теперішніх учнів, педагогів. Серед них – заслужені працівники багатьох галузей, орденоносці, герої війни, науковці, митці, лауреати державних і галузевих нагород та відзнак. Книга багата ілюстраціями, має гарне поліграфічне оформлення, тож безумовно прислужиться усім, хто пов’язаний з цим освітнім закладом, й тим, хто цікавиться історією рідного краю.
А Радомишльський ліцей №1 ім.Тараса Шевченка тим часом продовжує свій славний літопис, долучаючи до нього нові примітні сторінки.
Спираючись на досягнення і здобутки попередників, спільними зусиллями теперішніх педагогічного, учнівського і батьківського колективів навчальний заклад впевнено крокує у майбутнє.

Газета «Зоря Полісся», 1 березня 2013 р.

Орехівський Є.Ф.  Радомишльський ліцей №1 ім. Тараса Шевченка:  100 років історії. (Серія «Історія трудових колективів Житомирщини».- Кн.24)
Історико-краєзначий нарис про історію, розвиток і сьогодення Радомишльського ліцею №1 ім.Т.Г.Шевченка. Прослідковується шлях розвитку цього навчального закладу від часів його утворення як міської школи (1913 рік) до наших днів.
Житомир: “Волинь”, 2012. — 92 с., 171 іл., 150 прим.
ISBN 966-7390-04-07 серія)                                                                      ББК 74.03 (4Укр – 4 Ж)
ISBN 978-966-690-147-0                                                                                                            0-63

пʼятниця, 1 березня 2013 р.

Дослідник природи Радомишльщини

Він довго, як мовиться, шукав себе. Бо хоча й не мав вищої освіти, після закінчення Меджибізької школи на Поділлі, якою опікувалися князі Чарторийські, і яка давала своїм вихованцям ґрунтовні й різнобічні знання, вільно володів англійською, німецькою і французькою мовами, тож певний час працював перекладачем у губернських установах. Потому обіймав посади судового секретаря і канцеляриста у Кам’янці-Подільському, діставши чин колезького реєстратора.
Та головною справою життя уродженця села Пилява (нині – Хмельницька область) Густава Бельке, про якого іде мова, стала зоологія.



Врешті інтерес до цієї науки у нього теж виник у шкільні роки. Природознавство у школі викладав Юлій Ковалевський, який згодом став знаним ученим, професором Віденського університету. Вочевидь, зв’язок з ним Густав підтримував й надалі, бо отримував з Відня університетські лекції, які студіював у вільний від роботи час. Його зоологічній самоосвіті значною мірою сприяли також зроблені ним переклади польською мовою природничих праць відомого французького дослідника Жоржа Кюв’є.
Поступово Густав Бельке починає вести дослідницьку зоологічну діяльність на Поділлі, а згодом і на Поліссі, де оселився з родиною.
Слід зазначити, що з раннього дитинства Густав зростав сиротою. Під опіку його взяв князь Адам Чарторийський, завдяки чому й здобув обдарований юнак шкільну освіту та подальше місце у житті. І хоча одружився він на Софії Ростовській, що походила із знатного роду, особливих статків родина не мала. Тому справжнім подарунком долі стала для них спадщина, що дісталась Густавові 1853 року по смерті дядька - підполковника Антонія Бельке: маєток у селі Продубівка Брусиловської волості Радомисльського повіту.
Вчений активно включився у дослідження фауни регіону. Невдовзі у Житомирі вийшли друком його наукові праці «Про сарану та терміни її розмноження» (1860 р.), «Про оводів, шкідливих для господарства...» (1861 р.). А у 1866 р. в Москві побачила світ написана ним «Історія натуральна Радомисля».
Природознавча діяльність Густава Бельке дістає схвальні відгуки науковців, його роботи відзначаються нагородами, дипломами. Дослідника приймають у члени Товариства дослідників природи у Москві, музею та комісії археології у Вільно, Товариства натуралістів при університеті св. Володимира в Києві, Наукового товариства у Кракові. А Краківський університет навіть запросив Бельке (він, зауважу, за національністю поляк) на посаду професора кафедри ботаніки. Вчений, одначе, відмовився від пропозиції, пославшись на те, що не здобув класичної природничої освіти.
Та продовжити дослідження Радомишльщини йому не судилося. Серце дослідника не витримало значних навантажень і виснажливої наукової праці. Кілька років він тяжко хворів і 3 березня 1873 р. пішов з життя.  Похований Густав Бельке у Києві на старому католицькому цвинтарі Байкового кладовища.
Почату ним справу, на жаль, ніхто не продовжив. П’ятеро його дітей: син і чотири дочки - шляхом батька не пішли, втім, на успадкованих від нього маєтностях порядкували аж до більшовицького перевороту 1917 р. Згодом вони, щоправда, згадували, що після смерті вченого залишилося багато рукописів польською та французькою мовами, що так і не були видані. Відтак для науки їх назавжди втрачено.
А збережена наукова спадщина Густава Бельке ось уже півтора століття привертає увагу науковців та дослідників.



Газета «Зоря Полісся», 1 березня 2013 р.

«Простіть мені, люди добрі…», або - Як радомишляни впливали на долю вбивці Лермонтова

Поширена нині серед радомишлян, що намагаються самотужки щось заробити, практика везти до столиці на продаж дари наших ланів, садів, лісів має, проте, давні традиції. Приміром, у ХІХ столітті, як зазначають історичні джерела, чимало селян Радомисльського повіту промишляли у Києві продажем збіжжя, овочів і фруктів, грибів, деревного вугілля. Причому деревовугільний промисел у ті часи був досить поширеним та доволі прибутковим, оскільки ніякого централізованого опалення тоді ще й на гадці не було, тож кияни, так само, як і мешканці інших міст і сіл, самотужки дбали про паливо для власних помешкань. Відтак ті, хто мав таку можливість, підводами возили дрова і деревне вугілля до губернського міста.
Року 1844-го радомисльські селяни, які торгували цим крамом на Сінному базарі Києва, були вкрай подивовані тим, що з дня в день до їхнього ряду підходив доволі поважний і пристойно одягнений чолов’яга, ставав навколішки й починав бити поклони та приказувати:
- Простіть мені, люди добрі, мої гріхи і провини…
- Бог простить, - за православним звичаєм одказували радомисляни покаянному, і той неквапом простував до іншого гурту, де відбувався точнісінько такий же ритуал.
Базарні торговці, одначе, звертали увагу, що київські міщани прагнули обминути ряди, якими пересувався грішник, висловлюючи у такий спосіб своє презирство до особи, з провиною якої багато киян були добре обізнані.
Прохачем прощення був Микола Мартинов, який 1841 року убив на дуелі на злеті життя та творчості славетного російського поета і письменника Михайла Лермонтова.



Спочатку за дуель, що призвела до загибелі одного з її учасників, Мартинова засудили до розжалування і ув’язнення у фортеці. Потім відмінили й ув’язнення, змінивши його на нібито суворе п’ятнадцятирічне церковне покарання. Щоправда, відбувати його лиходію довелося не десь там у каторжних закутках Сибіру, а  у «матері міст Руських».
Чому саме в Києві? Дехто з дослідників вбачає у цьому навіть певне провидіння: мовляв, каятись грішника змусили там, де хрестилась його безневинна жертва (Лермонтов був охрещений у Києво-Печерській лаврі 1817 року).
Та як з’ясувалося, перевели Мартинова до Києва завдяки заступництву тамтешнього військового генерал-губернатора Д.Бібікова, з яким Мартинови мали родинні корені.
Відтак за наказом царя Миколи І його доправили на три місяці на гауптвахту до Київської фортеці і піддали церковному покаянню – публічній єпітимії. Щомісячно він мав відбити три тисячі поклонів.
Відбуваючи нібито покару, Мартинов, одначе, почувався цілком комфортно. Він винаймав розкішне помешкання, не проминав світських вечірок, напропале залицявся до дам, одружився врешті. Маючи господарську жилку, ще й непогано заробляв, хоча не завжди чесними засобами. Та, звичайно ж, - повсякчас слав прохання про помилування, до яких долучалися й клопотання Бібікова.
І 1843 року церковний Синод скоротив йому термін покарання до п’яти років. Проте Мартинов вважав і цей строк завеликим, тому продовжував просити милості до себе, і, скрупульозно перераховуючи зроблені ним покаяння, згадував, звісно, й радомисльських селян. Тож через три роки  митрополит Київський дозволив прилучити Мартинова до причастя і  майже відразу потому взагалі звільнив його від подальшої покути.
Тож, як бачимо, поширена нині непогрішимість сучасних «мажорів» - родичів високопосадовців, яким сходять з рук навіть найтяжчі злочини, також має давнє коріння.
Однак, повертаючись до київського проводження часу засудженим, слід виокремити ось таку його, з дозволу сказати, діяльність, яка в черговий раз стала приводом для пересудів обивателів. І що цікаво, знову особа вбивці Лермонтова опосередковано торкнулась підприємливих радомислян.
У 1845 році наш край навесні вразила величезна повінь. У Радомислі, наприклад, водна стихія знесла мости через Тетерів, Мику і Сухарку, якими подорожні діставалися до міста. За браком коштів у міській казні мостові споруди довго не могли поновити, тому городництвом були влаштовані поромні переправи, які слугували доволі тривалий час.
Потужні водяні потоки тієї весни змітали все на своєму шляху. За водою з притетерівських заплав понесло до Дніпра й далі хати, споруди, худобу, копиці з сіном, соломою, дрова, а ще – лісо- й пиломатеріал з розташованих уздовж Тетерева лісопилень та лісосплавних пристаней. Одна з найбільших лісопилень на радомишльських теренах, що належала знаним магнатам Браницьким, зазначу, працювала у Хомівці, пристані обладнані були у Веприні і Макалевичах.
Проте той дармовий, вважай, ліс здебільшого допливав лише до Києва. Тут його перехоплювали ватаги спритників, виловлювали і… пускали на продаж, роблячи гроші практично з нічого. Діяли, однак, вони не самі по собі. Організував такий високоприбутковий і зухвалий артільний бізнес той самий Микола Мартинов, даючи фору багатьом сучасним «бізнесменам».
…Невдовзі після офіційного помилування він з родиною полишив Київ, оселившись у родовому маєтку на Нижньогородщині.
Подейкують, що на схилі літ каяття Мартинова, що таки зажив геростратової слави, посилилось. Щороку 15 липня у день вбивства Лермонтова він начебто взагалі зачинявся у своїй кімнаті, де напивався до нестями. Пробував писати мемуари, але про свої стосунки з Лермонтовим і про дуель з ним не зміг викарбувати жодного слова.

Газета «Зоря Полісся», 1 березня 2013 р.