пʼятниця, 22 листопада 2013 р.

«Чорні дошки» голодного мору

   Одним з найжахливіших заходів в історії репресивної політики 1930-х років проти селянства (і українського селянства у першу чергу) стало запровадження так званого режиму «чорних дошок» щодо колгоспів, сіл, районів та навіть окремих осіб.

Пов'язаний цей термін був із колективізацією, розкуркуленням та наступними заготівельними кампаніями, коли села, що не виконували поставлених завдань, оголошувалися «отстающими», а передовиків натомість заносили на «червону дошку».



Під час Голодомору 1932-1933 років процедуру занесення на «чорну дошку» офіційно визнали як репресивний захід.
Його вже пов'язували не стільки з невиконанням показників заготівлі хліба, а й з особливими репресіями щодо сіл та окремих регіонів, які до того ж і чинили активний чи пасивний спротив політиці партії.
Bтрапити на чорну дошку означало - припинення торгівлі й постачання крамом, стягнення виданих кредитів, чистка органів влади. Туди направлялися каральні загони, звідти брали заручників. Поселення оточували збройною силою й вивозили звідтіля всі продовольчі продукти з торговельної мережі, а найбільш непокірних владі заарештовували.
Як правило, на «чорні дошки» потрапляли села, які мали велике недовиконання планів заготівель. Тим, хто потрапляв на ці дошки, загрожувало повне вимирання.
Ініціатором їх всеукраїнського застосування як заходу створення повністю неможливих умов для проживання у певній місцевості стало Політбюро ЦК КП(б)У.
Вперше сам термін «чорні дошки» та його трагічний зміст фігурували в постанові республіканського компартійного штабу від 18 листопада 1932 р. серед «заходів з посилення хлібозаготівель», які застосовувалися для подолання «куркульського впливу».
Офіційним державним актом, що запровадив такий режим, стала постанова РНК УСРР «Про боротьбу з куркульським впливом в колгоспах» від 20.11.1932 та Інструкцією до неї.
Зокрема, інструкція передбачала «для подолання куркульського опору хлібозаготівлям встановити занесення на «чорну дошку» колгоспів, що злісно саботують здачу (продаж) хліба за державним планом». Потому такі заходи стали застосовувати й стосовно невиконання інших сільськогосподарських робіт. Восени 1933-го селян (сільради, колгоспи й одноосібників) почали карати вже за зриви планів осінньої посівної кампанії, яка не виконувалась передусім через відсутність повністю виметеного з господарств посівного матеріалу. Відтак утворювалось замкнене коло: тих, кого заносили на «чорну дошку», позбавляли права закуповувати насіння і брати кредити для таких потреб. Тож місцеву владу спонукали провадити додаткові репресивні заходи для пошуків зернових запасів. До того ж подекуди через масовий мор вже просто не було кому працювати в полі.
Про занесення сільських рад і колгоспів на «чорну дошку» офіційно сповіщали місцеві газети. Тож за публікаціями Радомишльської райгазети «Боротьба за соціалізм» на «чорну дошку» у 1933 р. за «злочинне зривання завдань партії й уряду з осінньої сівби» були занесені:
Березська сільрада
(виконано план на 10,6%),
Білківська (3,5%),
Борщівська (6,6%),
Верлоцька (15,0%),
Вишевицька (6,5%),
Гутозабілоцька (15,4),
Забілоцька (11,6%),
Заболотська (16%),
Кичкирівська,
Комарівська (0%),
Котівська (11,1%),
Кочерівська (15,9%),
Кримоцька (2,8%),
Лутівська (17,0%),
Меделівська (7,9%),
Межиріцька (9,7%),
Мінинська (1,8%),
Мірчанська,
Негребівська (6,7%),
Радомисльська (7,6%) ,
Раївська (10,5%) ,
Раковицька (12,6%),
Ставецькослобідська (21%),
Ходорівська (5,7%);
колгоспи:
Білківський ім. Ворошилова,
Вепринський ім. Петровського,
Вепринський ім. 1 травня,
Вишевицький
ім. 13-річчя Жовтня,
Заболотський «Перемога»,
Красносільський
«Ленінський шлях»,
Лутівський «Наша праця»,
Лутівський «Широкий лан»,
Малорацький «Нове життя»,
Мірчанський «Спільна праця",
Негребівський
ім.14-річчя Жовтня,
Радомишльський
ім. Близнюка,
Раковицький
«Червоний промінь»,
Ставецькослобідський «Перемога»,
Ходорівський «Перелом»;
одноосібні господарства Котівки, Раковичів, Верлока, Гути Забілоцької, Кочерова, Заболотя, Лутівки,
Ставецької Слободи.

Газета «Зоря Полісся», 22 листопада 2013 р.

пʼятниця, 8 листопада 2013 р.

Чорний листопад українських Соловків


За радянської доби географічне поняття Соловків ототожнювалося у населення із смертним вироком. Такої трагічної ознаки набули Соловецькі острови у Білому морі, відомі передусім своїм монастирем, що започаткований був у ХV-му столітті. За царату туди відправляли «відступників» від істинного православ’я, бунтівників чи інших діячів, що були невгодні режимові або осмілювалися не покорятися йому.
Саме на Соловках знайшов свій вічний притулок останній кошовий Запорозької Січі Петро Калнишевський, запроторений туди Катериною Другою після ліквідації головного оплоту козацтва і українського духу. 1801 року його амністував імператор Олександр, та залишати обитель бунтівний отаман уже був не в змозі. Відтак прийняв він чернечий постриг, а за два роки 12 листопада 1803 р. відійшов у світ інший у 113-річному віці.

Тож про лиху славу Соловків українці були начувані упродовж усієї монастирської історії цих островів. Та якщо за перші майже 500 літ його існування тут в острозі утримувалося лише біля 350 в'язнів, то, починаючи з 1920 року, коли  більшовицький режим влаштував Соловецький табір особливого призначення (його називали чорногуморною абревіатурою СЛОН), за два десятиліття через нього перепустили понад 100 тисяч бранців. Сюди зокрема масово виселяли українських селян, що мали тавро куркулів, українську інтелігенцію з означенням націоналістичної, «шпигунів», «шкідників» та їм подібних ворогів народу. Для них етап на Соловки ставав останнім у житті.
За часів незалежної України стало відомо про трагедію одного із соловецьких урочищ під назвою Сандормох. У нашу свідомість воно нині увійшло так само, як Биківня чи Освєнцім. 
1937-й недарма називають роком розгулу сталінських репресій. Тоді каральна машина набула нечуваних обертів. Наразі тюрми і табори вже були неспроможні приймати нових в’язнів, яких масово етапували до них. Відтак з’явився наказ наркома внутрішніх справ М.Єжова за №00447, у якому зокрема вимагалося:
«1. З 25 серпня  почати і у двомісячний термін завершити операцію з репресування найбільш активних елементів, що утримуються в тюрмах ГУДБ і засуджені за шпигунську, диверсійну, терористичну, повстанську й бандитську діяльність…
2. Всі перераховані контингенти після розгляду їх на Трійках при УНКВС підлягають розстрілу.
3. … для Соловецької тюрми затверджується для репресування 1200 чоловік…»
Про виконання, звісно, треба було звітувати. Тож тюремна адміністрація активно заходилась реалізовувати рознарядку.
Особливою завзятістю була відзначена десятиденка у переддень 7 листопада – 20-ї річниці більшовицького перевороту 1917 року. Протягом п’яти днів – 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада було розстріляно 1111 осіб
Призначених до смерті посадовили на баржу й відправили нібито на етап. Довгий час вважалося, що в’язнів просто потопили разом з баржами, аби спростити процедуру страт. Але місцем їх призначення було сумнозвісне тепер урочище Сандормох поблизу міста Медвежогорська. Тут приречених із нелюдською зухвалістю цілодобово розстрілювали поодинці. При тому, що виконувала вирок одна особа – капітан держбезпеки М.Матвєєв. Смертника ставили на коліна — і кат стріляв йому в потилицю. Забитих скидали до ями, де трупи присипали вапном, щоб не можна було вже потім ідентифікувати, і засипали. За таку «тяжку роботу» заповзятий чекіст був нагороджений орденом Червоної Зірки і на персональній пенсії спокійно дожив до 1971 року…
У звіті про виконання «плану» начальник тюрми І.Апетер навів зокрема «розстрільний список» за справою № 103010-37 г. на 134-х українських буржуазних націоналістів. У цьому трагічному переліку – цвіт тогочасної української інтелігенції – письменники Г.Епік, М.Зеров, М.Ірчан, М.Куліш, А.Крушельницький з трьома дітьми, В.Підмогильний, В.Поліщук, режисер Л.Курбас, історики С.Грушевський, В.Чехівський, М.Яворський…
Загалом в урочищі Сандормох упокоєно біля 9 тисяч громадян майже всіх народів СРСР.
Серед них значиться й уродженець Радомишльщини католицький священик Ян Григорович Лукаш (у різних справах його прізвище подається також як Люкач, Лукач, Локач, проте у мартиролозі репресованих священнослужителів Католицької церкви вказано саме Лукаш).

            
           Священик Ян Лукаш.

Він народився 1893 року в с. Забілоччя у польській родині. Після закінчення в 1916 р. Житомирської католицької семінарії служив ксьондзом у приходах Київського та Могилів-Подільського католицьких деканатів.
Вперше його заарештували в 1922 р. під час першої хвилі більшовицьких репресій проти служителів культу. За звинуваченням у «приховуванні церковних цінностей» півтора місяця Яна Лукаша протримали в ув’язненні. Але провини доведено не було, відтак повернувся він до служби Божої на Поділля. Та ненадовго. У 1931-му священика знову взяли під варту і у березні 1932 р. за сумнозвісною 58-ю статтею засудили до 10 років позбавлення волі й етапували до табору на Соловки.
В 1937 році табірного в’язня «арештували» і перевели на тюремний режим. На ту пору в офіційній назві цього місця ув’язнення «лагерь» поміняли на «тюрму». Відтоді моторошне словоскорочення СТОН вже цілком відповідало реаліям, бо водночас запущено було й механізм масових страт.
Рішенням Особливої трійки УНКВС Ленінградської області 9 жовтня 1937 р. Ян Лукаш був засуджений до найвищої кари – розстрілу. Вирок сумлінно виконав капітан Матвєєв 3 листопада…
Реабілітовано Яна Григоровича Лукаша прокуратурою Хмельницької області більш ніж через півстоліття - 4 грудня 1989 р.
У деяких джерелах у переліку жертв Сандормоху уродженцем Радомисльського повіту названо знаного українського вченого-літературознавця й поета Павла Филиповича (його теж було розстріляно 3 листопада). Проте дослідження родоводу митця вказують на його походження з сусіднього Звенигородського повіту. В оману дослідників вочевидь ввело те, що місцем народження митця є село Кайтанівка, а така назва присутня й на наших теренах.  Можливо, що десь і перетиналися родинні гілки з Радомишльщиною, адже таке прізвище у наших краях доволі відоме…


Павло Филипович.

Сандормох нині не без підстав називають місцем знищення цвіту української нації. Тож теперішні покоління українців мають пам’ятати про це, щоби ніколи не повторилась подібна трагедія і щоб ті розстріли стали останніми в історії нашої держави, якщо хочемо, аби вона мала своє майбутнє.


Українська делегація на Соловках біля памятного Хреста жертвам терору.
Фото С.Шевченка.

Газета «Зоря Полісся»,  8 листопада 2013 р.



пʼятниця, 18 жовтня 2013 р.

У пам’ять про душпастиря і просвітителя

Однієї зимової ночі 1929 року темряву над Чудином прорізала величезна заграва: горів сільський храм. На пожежу хутко збіглося все село, проте загасити вогонь, яким суціль охопило дерев’яну споруду, було вже неможливо, і вона згоріла вщент. Як з’ясувалося, на хвилі войовничого атеїзму церкву підпалили зловмисники, підбурювані «червоними атеїстами».
Відтоді про місце, де сім десятиліть стояв Свято-Миколаївський храм, чудинцям нагадував могильний пагорб з кам’яною циліндричною стелою. Напис на ній засвідчував, що тут поховано настоятеля церкви священика Лукіана Васильовича Бєляновського і його дружину Пелагею Яківну. З роками надгробок потроху пошкодився. І хоча опинився згодом посеред людських городів, пам’ятник і місце те, одначе, ніхто не зачіпав.



Зусиллями громади в Чудині упродовж останніх років збудували нову церкву - в ім‘я Вознесіння Господнього, прадавнього сільського престольного свята (щоправда, вже в іншому місці – біля входу до сільського цвинтаря). Минулого року її урочисто відкрили, а цьогоріч впорядковано було й батюшчину могилу.
Відтак жителі села вберегли пам’ять про багаторічного пресвітера, який ніс жителям села слово Боже і залишив у їхніх серцях добрий слід. За переказами, миряни повсякчас зверталися до нього за порадою, підтримкою, і кожному він прагнув допомогти.

*     *     *
Отець Лукіан народився 15 жовтня 1845 року в селі Войтове Чигиринського повіту в боголюбивій родині Василя Михайловича і Дарії Василівни Бєляновських. Цей пастирський рід був відомий на Київщині. На межі ХІХ-ХХ століть представники роду Бєляновських несли службу Божу в Києві, в Іванкові, на Черкащині.
Після закінчення духовної семінарії Лукіан Бєляновський 24 травня 1870 року був висвячений священиком і став служити у Чудині. Скорим часом пресвітер здобув авторитет серед мирян не лише своєї парафії, а й у повіті.
Завдяки духовному подвижництву в 1896 р. він був призначений благочинним, а Чудин став центром 1-го православного благочинного округу Радомишльського повіту. До цього округу входили 26 церков у селах Березівка, Більківці з Теснівкою, Борщів, Видибір зі Свидею, Верлок, Горбулів, Городське з Мінинами, Гуменники, Заболоть, Заньки, Кам’яний Брід, Кичкирі, Межирічка з Краснобіркою, Моделів, Слобідка зі Сліпчицями, Ставки, Старосільці з Минійками, Торчин, Чайківка, Чудин.
Ієрей Лукіан Бєляновський також був членом повітового відділення Київської єпархіальної училищної ради. У Чудині він заснував однокласну церковно-парафіяльну школу, розраховану на двадцять учнів, у якій здобуло початкову освіту не одне покоління селянських дітей. У радянський час у ній містилась сільська початкова школа.
Цікаву згадку про приїзд благочинного у 1903 році до Кичкирів наводить  у своїх спогадах про дитячі роки уродженка цього села, відомий геолог, лауреат Ленінської премії Є.Матвієнко. Поважний гість завітав тоді до місцевої ЦПШ, де навчалась Ліза Матвієнко, і запам’ятався їй усміхненим та привітним.

*     *     *
Значний матеріальний внесок у відродження чудинського храму зробила уродженка Чудина, а нині радомишлянка Олена Леонова (у дівоцтві - Боженко). Клопотала вона й про впорядкування могили Лукіана і Пелагеї Бєляновських. Щоправда, пропонувала перенести прах упокоєних на розташований неподалік сільський погост. Проте єпархіальна рада таку пропозицію відхилила. Відшукала жінка рідних ієрея Лукіана, дякуючи яким вдалося встановити його родовід.


Олена Федорівна ЛЕОНОВА дослідила родовід Лукіана
Бєляновського, щоб зберегти память про нього
для нащадків.

Про добрі справи чудинського священика Олена Федорівна не раз чула у минулому від односельців, які пам’ятали і дуже тепло відгукувались про цього боговідданого душпастиря. Розповідав їй у дитинстві про нього й дідусь Федір.
Батюшка зарані овдовів (матушка Пелагея Яківна померла 1885 року), тож він сам виховував трьох дітей – Івана, Віру й Ганну. Мав священик город, тримав корову, коней, багато різної птиці. Наразі наймав прислугу, яка допомагала йому порядкувати по господарству.
Часто гукав він на допомогу – порубати, перенести дрова, підсобити в чомусь - й Федю Боженка, чия родина жила неподалік.  За розповідями, за роботу завжди щедро винагороджував помічників.
Жив отець Лукіан у Чудині у власному будинку на горі над яром. Його обійстя чудинці називали «поповими покоями». Дім був дерев’яним, одноповерховим, критим бляхою. У ньому було чотири кімнати, робочий кабінет, кухня і дві зали. Саме ці зали й обладнав батюшка під два шкільних класи. У кухні була велика піч, кімнати опалювались трьома грубками.
Вони мали окремий вихід на терасу з дерев’яною підлогою, де з обох боків стояли лави. Звідти відкривався чудовий краєвид на ліс, річку, луг, озеро за садом (то було старе річище). З цього боку вздовж будівлі росли кущі голубого бузку, а до озера (воно, до речі, було глибоким, добре зарибненим, селяни полюбляли викупувати у ньому коней) вела затишна доріжка. Біля хати містився ігровий майданчик для дітвори.

*     *     *
29 квітня 1909 року о.Лукіан помер від раку.
За давньою православною традицією поховали батюшку біля храму, служінню в якому він присвятив все своє священицьке життя.

*     *     *
2013-го року синод Української Православної Церкви МП канонізував як священномученика уродженця Радомисля - священика Павла Гордовського, котрий став покровителем Житомира. Як зазначено у його житії,  священиком він вирішив стати, маючи за приклад благочинного Лукіана Бєляновського, якому  підпорядковувалась Заболотська второкласна школа, де працював законовчителем П.Гордовський. Смерть о.Лукіана остаточно спонукала його прийняти священицький сан.
Благословив благочинний Л.Бєляновський свого часу на священицтво й чудинця Степана Райваховського, що, попри гоніння влади, віддано служив священиком Краснобірської церкви (у 1937 р. був репресований)
Духовною стежкою пішли життям діти чудинського пресвітера.
Іван прийняв сан священика і ніс службу зокрема у селах Литвинівка та Великі Дмитровичі Київського повіту, у Пастирському – Чигиринського, а потім у Бистрику (тепер - Ружинський район), де й завершив свій земний шлях. Він закінчив Київську духовну семінарію. До речі, в пору навчання близько товаришував з майбутнім відомим хормейстером Олександром Кошицем. У 1895 році двадцятилітній семінарист Кошиць два тижні гостював у Чудині у Бєляновських. Дружні стосунки між ними підтримувалися й надалі.
Донька Віра вийшла заміж за ієрея Віктора Гороновського, що походив з відомого на Київщині роду священнослужителів. Він служив у Заньківській церкві, а після смерті о.Лукіана перейшов до Чудинської парафії, з 1914 р. правив крім того у Малорацькій церкві. Певний час виконував обов’язки благочинного. Похований В.Гороновський на цвинтарі в Чудині.
Ганна Бєляновська, закінчивши училище, допомагала батьку опікуватися Чудинською школою, де була вчителькою. Її старання у 1901 та 1905 рр. відзначалися єпархіальною училищною радою. А після закінчення духовної семінарії вона вчителювала у Києві.
Нащадки Лукіана Бєляновського (Орищенки, Лабунські, Білошицькі) нині мешкають у Бистрику, Радомишлі й Чудині.


Газета «Зоря Полісся», 18 жовтня 2013 р.

неділя, 22 вересня 2013 р.

Парк повертає традиції


Сучасний міський парк у Радомишлі був закладений за рішенням міської ради у 1932 році. Попервах він мав на зразок Московського гучну назву – міський парк культури і відпочинку імені Горького. Для парку було відведено територію між вулицями Міськради і Присутственою (тоді - Іллічівська).


Із закладенням парку змінили тоді свій напрям декілька вулиць міста. Це зокрема торкнулося вулиці Міськради, яка до того звалась Шпитальною (народна назва Лєкарська) і вела від нинішньої школи №3 до міжколгоспбуду. Її продовженням нині є вулиця Микульського. А назву Шпитальна вулиця мала через те, що сучасні будівлі дитсадка №6 – це у минулому міська єврейська лікарня. Теперішня вулиця Шевченка у минулому носила назву Бульварної. Вона недарма й досі є найширшою в місті, бо призначалась для влаштування міського бульвару, продовженням цієї вулиці на схід міста була нинішня вулиця Покровська.



У парку висадили дерева, облаштували клумби (деякі з них були зроблені на круглих пагорбах-підвищеннях), проклали алеї, побудували фонтан, встановили лави, альтанки, скульптурні композиції.



 А ще – обладнали стадіон, який до цього був розташований на березі Мики в районі теперішнього водозабору, побудували танцювальний майданчик, на якому по вихідних звеселяв городян духовий оркестр. У 1935 році зусиллями молоді міста в парку було встановлено парашутну вишку. Згодом з’явилися стрілецький тир, дитячий майданчик з примітивними дерев’яними карусельками, гірками, гойдалками. Побудовано було й літні торговельні майданчики для закладів громадського харчування.






У довоєнний і післявоєнний час на території парку було побудовано декілька павільйонів, у яких влаштовувались виставки передового сільськогосподарського досвіду. Тут демонстрували свої досягнення і продукцію колгоспи Радомишльського району.


А у 1942 році подібну виставку влаштувала в Радомишлі й окупаційна німецька влада.


 Парк і стадіон традиційно були місцем народних гулянь, міських свят, таких як Проводи зими і зустрічі весни, піонерські і комсомольські зльоти, День молоді, Свято праці та інших.




У 1964 році в парку було споруджено пам’ятник полеглим воїнам-землякам, Героям Радянського Союзу. У 1970 роках – встановили аттракціони вже і для малят, і для старших за віком. Проте з часом вони відпрацювали свій ресурс і були демонтовані.


У 1987 році побудували літній кінотеатр, який згодом використовувався як танцмайданчик. Нині тут міститься диско-клуб “Люкс”.
У 1990-х роках парк, що не мав належного догляду, занепав. Але, починаючи з 2005 р. міська влада активно взялась за його відновлення і впорядкування. І поступово він знову став улюбленим місцем відпочинку городян. 



Останніми роками тут традиційно проводиться День міста, відзначаються інші свята, влаштовуються різноманітні святкові заходи.


пʼятниця, 20 вересня 2013 р.

Від Тетерева – до «Вісли»


Завдяки Юліану Семенову описана ним у романі «Майор Вихор» діяльність радянської розвідгрупи «Голос», якій вдалося запобігти зруйнуванню нацистами Кракова, стала загальновідомою і, можна сказати, легендарною. Але одночасно з «Голосом» у ворожий тил на польську територію було десантовано ще декілька угрупувань. Серед них була й розвідувально-диверсійна група «Вісла». У її складі перебувало двоє наших земляків, які перед тим набули належного бойового гарту у складі партизанського з’єднання ім.Хрущова, що під орудою І.Хитриченка діяв у пору окупації в нашому краї, – Костянтин Дельов і Едуард Кубельський.

Костянтин Георгійович Дельов походив з родини потомствених пожежних, проте обрав собі професію військового. У 1941-му році він закінчив Київське військове училище зв’язку і 21 червня був направлений на прикордонну Львівщину до Яворова, де мав прийняти командування взводом. Ледь діставшись до місця, молодому лейтенантові випало потрапити під перші німецькі бомбардування. Потому був тяжкий і принизливий відступ до Дніпра, де, незважаючи на шалений опір ворогові, частини були оточені й розбиті. Костянтину вдалося дивом урятуватися з того «котла» й потайки дістатися домівки. Тут він через колишніх знайомих пристає до місцевого підпілля і влаштовується на знайому йому з дитинства роботу пожежника. А в січні 1943-го, коли київських вогнеборців окупаційна влада відправила заготовляти торф у Макарівський район, Дельов з товаришами переходять до партизанів, про діяльність яких у цих краях підпільники уже були начувані.


Костянтин Георгійович Дельов.

З Кодрянської торфорозробки прийшов у партизанський загін й 18-річний Едик Кубельський.
Дельов у партизанському війську очолював кінну розвідку, а Кубельський став кулеметником. Мужні патріоти брали участь у всіх відомих його бойових діях – у диверсіях на залізничних і військових об’єктах, у зруйнуванні мостів, у розгромах німецьких гарнізонів у Радомишлі й Новошепеличах.
Під час визвольних боїв радянських військ партизани з’єдналися з підрозділами Червоної Армії і спільно з ними наводили переправи через Тетерів, Іршу, Прип’ять, стійко утримували завойовані позиції. У тяжкому бою за артбатарею біля Прип’яті обох бійців було поранено.
Едуард дістався до рідних у Білу Криницю, а Дельова, який отримав декілька важких поранень, свої навіть порахували загиблим. Лише на четвертий день зраненого і ледь живого партизана випадково підібрали й врятували місцеві селяни. Лікувався Костянтин Георгійович у Київському шпиталі. Після одужання його визнали інвалідом, тож до війська він уже повернутися не міг. Відтак звитяжця направили працювати у відділ постачання однієї з будівельних контор, яка відновлювала поруйновані війною об’єкти.
Саме тут колишній партизан і привернув увагу спецслужб, які готували диверсантів для закидання у німецький тил. Інвалідність на заваді не була, а скоріше слугувала певним захисним чинником, адже запідозрити у такій особі агента було важче. А от розвідувальний і диверсійний партизанський досвід йшов лише на користь. Власне, саме Штаб партизанського руху направляв у розпорядження НКГБ найдосвідченіших командирів та бійців для  диверсійних операцій за кордоном.
Костянтина Георгійовича призначили заступником сформованої диверсійно-розвідувальної групи «Вісла». У якості підривника включили до неї й добре знайомого йому Едуарда Кубельського, котрий був поляком і знав польську мову. Едик, до речі, був наймолодшим у групі. Він і в госпіталі не долікувався як слід, бо горів бажанням діяти у Польщі, на батьківщині своїх предків. Згодом у своїх донесеннях бійці групи називали його надзвичайно відчайдушним хлопчиною, що пустив під укіс 10 ворожих ешелонів.
Дельов дістав псевдо «Георгій», а Кубельський – «Вацлав».
Підготовка групи тривала декілька місяців, і 28 серпня керівник підготовки, капітан держбезпеки Кочешков рапортував про її готовність до роботи в тилу. У рапорті підкреслювалось, що вивчалися зокрема методи боротьби диверсійної групи, подолання нею охорони найбільш важливих об'єктів, залізниць тощо, використання «сюрпризів» і несподіванок у диверсійній роботі, проведення маршових рейдів у ворожому тилу, виявлення агентури ворога і боротьби з нею, агітаційної роботи серед населення для виявлення співчуваючих радянській владі, поведінка при можливому затриманні і на слідстві, приватного життя в тилу і т.ін.
21 вересня групу в складі восьми диверсантів було десантовано з літака на парашутах за 56 кілометрів на південний захід від Кракова.
На відміну від групи «Голос» Є.Березняка-«Вихора», яку помилково висадили не в обумовленому місці, і це зрештою ледь не призвело до її провалу, з «Віслою» непорозумінь не сталося, і вона приступила до виконання завдання. Слід зазначити, що з «Голосом» нею згодом було налагоджено зв’язок та взаємодію, і «вісловці»  часом свідомо диверсіями відволікали увагу ворога на себе. Саме диверсії на залізницях, автошляхах, на військових і промислових об'єктах, знищення живої сили й бойової техніки ворога, а також збирання розвідувальних відомостей було їхнім головним завданням. І з ним  «Вісла» успішно впоралась.
На початку жовтня група зняла і роззброїла охорону хімічного заводу, що мав військове значення. З території підприємства бійці вивели робітників, заклали вибухівку у найвразливіші його місця, підпалили дерев’яні будівлі. Завод був повністю виведений з ладу.
Групою було підірвано п’ять залізничних мостів, пущено під укіс 17 ворожих ешелонів з військовою технікою і живою силою ворога, які направлялися на фронт, знищено 1200 німецьких солдатів і офіцерів, 3 танки, 35 автомашин, 40 одиниць військового знаряддя.
Діяли бійці злагоджено і чітко. Скажімо, залізничний міст на перегоні Оселець - Макув підірвали в той момент, коли по ньому проходив військовий ешелон з 50 вагонів, а потім ще й закидали термітними кеглями, від яких загорілися вагони і почали вибухати боєприпаси. Рух потягів на ділянці зупинився на 2 доби.
Учасники групи «Вісла» налагодили контакти з польськими партизанами Армії Людової, з окремими загонами польського руху опору. Спільно з ними було розгромлено гарнізон в містечку Зубжиця, де було захоплено зброю і документи, знешкоджено ще один чималий гарнізон у Краківському воєводстві.
Досить швидко невеличка попервах група зросла до півсотні бійців, поповнившись радянськими солдатами й офіцерами, що втекли з полону, а також місцевими жителями.
Едуард Кубельський наразі сформував з них власну групу, з якою підірвав з десяток військових ешелонів.
З0 січня 1945 року в район дії групи «Вісла» увійшли радянські війська. Відтак поранених доправили на лікування, декого зарахували до діючої армії, а кістяк групи повернувся до Києва, де 28 лютого доповів про свою бойову діяльність.
Керівництво НКГБ оцінило її дуже високо. За бойові заслуги особовий склад диверсійно-розвідувальної групи «Вісла» був нагороджений орденами і медалями СРСР.
К.Г.Дельова нагородили орденом Червоної Зірки, Е.Л.Кубельського - орденом Вітчизняної війни 2 ступеня. Щоправда, в Указі про їх нагородження відзначалась партизанська діяльність звитяжців.
Власне, саме про свою участь у партизанських загонах розповідали згодом ветерани й на своїх численних зустрічах з молоддю, земляками. А от про їх диверсійну діяльність у ворожому тилу стало відомо лише в кінці 1990-х, коли СБУ розсекретила ці матеріали.
Едуард Леонтійович Кубельський на ту пору вже скінчив свій земний шлях. По війні він осів у Білій Криниці, де до пенсії працював на місцевому склозаводі. Тут і пішов з життя у 1988 році.
З Білою Криницею був повязаний життєвими узами й Костянтин Дельов, який жив у рідному Києві, працював у структурах МВС та Міноборони, брав активну участь у військово-патріотичних заходах. До останніх своїх днів (Костянтин Георгійович відійшов у вічність влітку 2012-го) звитяжець активно співпрацював з ветеранськими організаціями Києва, Радомишля.


Костянтин Дельов (справа) на зустрічі з бойовими побратимами.

Газета «Зоря Полісся», 20 вересня 2013 р.



пʼятниця, 13 вересня 2013 р.

Вчительська династія Пивоварів-Шльоміних


  Упродовж століть і десятиліть в освітніх закладах нашого краю працювало не одне покоління педагогів, утворилися навіть цілі учительські династії. Ця розповідь про одну з них – добре знану на Радомишльщині родину педагогів Пивоварів-Шльоміних.

  Почав її Тимофій Гаврилович Пивовар, що народився 1882 року в Чайківці у селянській родині. Після закінчення вчительської семінарії він працював учителем двокласного училища в містечку Іванкові Радомисльського повіту. Там і зустрів свою суджену Марію, яка, до речі, теж мала вчительську освіту. Затим Тимофій Гаврилович завідував таким же училищем в с.Мелені (нині Малинський район), учителював у Грайвороні  Курської губернії. Потому навчався у Віленському військовому училищі, Курському вчительському інституті. З початком Першої світової війни був призваний до війська і служив прапорщиком у Саратові.
  1 листопада 1917 року підпоручика Тимофія Пивовара обирають командиром 90-го піхотного запасного полку (тоді після Лютневої революції на хвилі демократичних перетворень запровадили подекуди виборчу систему і в армії). Проте довго командувати полком йому не довелося. Після наказу Леніна про демобілізацію учителів, оскільки педагогічних кадрів на місцях катастрофічно бракувало, Тимофій Гаврилович повернувся до рідних країв. З 1918 року він почав працювати вчителем вищого початкового училища в Радомислі (таку назву мав у ту пору нинішній ліцей №1). Родина мешкала на вулиці Малій Житомирській біля р.Черчі.


  Згодом перебралися до Чайківки, де Тимофій Пивовар учителював, а перед війною з нацистською Німеччиною працював директором тамтешньої сільської школи. Тимофій Гаврилович надзвичайно захоплювався садівництвом. Доклав він рук до створення колгоспних садків у селі. А на власному обійсті вирощував рідкісні сорти черешень, вишень, абрикосів, груш, яблук, винограду, ягід і квітів. Після смерті вчителя у 1970 р. вони довгий час слугували своєрідним природним пам’ятником садівникові-аматору.
  Тимофій Пивовар мав трьох синів – Бориса, Юрія і Володимира. Володимир став, як кажуть, «технарем», вважався грамотним і перспективним фахівцем, але у розквіті літ помер у блокадному Ленінграді. Перші ж двоє пішли батьковою стежиною, обравши професію педагога. Юрій осів у Кіровограді, де по війні працював директором технікуму, заступником декана тамтешнього політехнічного інституту.
  

  Борис Тимофійович народився 1906 року в Іванкові, навчався у Грайворонській гімназії, затим – у Радомисльській чоловічій. У 1926 році закінчив Коростишівське педучилище і тривалий час учителював у школах Потіївського району, проживаючи у батьків у Чайківці. Тут знайшов й свою пару – чайківчанку Анастасію Кондратюк. У подружжя народилося троє дітей – Валентина, Леонід і Ніна.
  У 1932 році Б.Пивовар закінчив Волинський інститут народної освіти ім.І.Франка, а у 1939-му – Київський Державний педагогічний інститут ім.Горького. З 1935-го року працював завучем і викладачем Потіївської середньої школи, а навесні 1941-го його перевели до Радомишльської СШ №1. Сім’ї надали помешкання в будинку по вул.Горького, 5.
  З початком Великої Вітчизняної війни евакуюватися Пивовари не встигли, відтак залишилися в окупованому Радомишлі. Льоня повсякчас перебував у діда в Чайківці. Саме там і прилучився він до Потіївського підпілля, був викритий і страчений окупантами в грудні 1942-го.
  

  Після визволення району вже 3 січня 1944-го Бориса Тимофійовича призначили директором Радомишльської СШ №1 ім.Т.Шевченка. Головним його завданням було відновити навчальний заклад, у якому під час війни містився  німецький військовий шпиталь. Зробити це в умовах повоєнної розрухи було вкрай складно. Але скорим часом школа запрацювала.
  Одначе з посади директора середньої школи Бориса Пивовара «посунули», оскільки був він безпартійним та ще й перебував під час війни на окупованій території. Тож у лютому 1947-го його призначили директором закладу нижчого рангу - міської восьмирічної школи №7. З 1950 року він працював учителем у школі №2, а на заслужений відпочинок вийшов у 1966 році з посади заступника директора з навчальної частини Радомишльської середньої заочної школи. Проте до нього, як до фахового математика і фізика, продовжували звертатися за консультаціями школярі, студенти-заочники, навіть молоді вчителі.
  Борис Тимофійович цікавився історією, краєзнавством. Він був серед ініціаторів створення в Радомишлі історико-краєзнавчого музею, тривалий час входив до його громадської ради. Разом з Миколою Івановичем Осадчим брав активну участь у створенні Музею народної освіти (був колись такий у місті), куди передав чимало особистих цікавих матеріалів (документи, світлини, книги тощо).
  А ще - досліджував власний родовід, складаючи змістовний і цікавий сімейний архів, мав досить пристойну колекцію поштових марок, був пристрасним фотографом-любителем.


  Пішов з життя педагог, дослідник, ентузіаст у 1988 році.
  Донька Валентина працювала економістом на заводі капронових виробів, а трудовий шлях Ніни, випускниці школи №1 1952 року, теж пройшов педагогічною нивою. Більше тридцяти років, аж до виходу на пенсію, завідувала вона міським дитячим садком №1, що повсякчас працював у тісній співдружності саме з її рідною школою.


  Нині родинний архів Пивоварів вивчає і водночас продовжує Борис Анатолійович Шльомін - син Ніни Борисівни. Саме він підготував біографічні й фотоматеріали для цієї публікації. Продовжує Борис Анатолійович й учительську династію роду, викладаючи фізичне виховання. Свого часу він очолював Радомишльську ДЮСШ, був головою райради ДСТ «Колос», вчителював у міській школі №3, нині – вчитель фізкультури у малорацькій школі. Від діда успадкував Борис пристрасть до краєзнавства, ретельно досліджуючи зокрема історію спортивно-фізкультурного руху на Радомишльщині.


  Дружина його брата Віктора Віра, випускниця школи №1 1976 р. (у дівоцтві Бовтюк), теж обрала учительську професію. Вона працює вчителем української мови і літератури в одній зі столичних шкіл.
  Тож педагогічні традиції Пивоварів-Шльоміних продовжуються.

Газета «Зоря Полісся», 13 вересня 2013 р.