пʼятниця, 22 жовтня 2010 р.

Григорій Корін. Поет з родини радомишлян Коренбергів

6 червня 2010 року в Москві у 85-річному віці пішов з життя російський поет і перекладач Григорій Олександрович Корін.


Під таким іменем знали його шанувальники російського поетичного слова. Та справжні прізвище, ім’я та по батькові митця були Годель Шабійович Коренберг. Змінив він їх не з конюнктурних причин, як вчиняють те  нерідко у богемних колах, щоби обрати собі милозвучні для прихильників наймення-псевдоніми. З Коренбергом таке відбулося з політичних мотивів на тлі антисемітизму в СРСР на початку п’ятдесятих, коли, побоюючись репресій,  євреї масово змінювали не лише імена та прізвища, а й намагалися взагалі приховати свою національність. З добрих намірів Коріним його зробили в редакції журналу «Літературний Азербайджан», публікуючи добірку віршів поета-початківця. Тамтешні співробітники, теж переважно євреї, не наважились публікувати твори автора з таким прізвищем. Схоже, вони навіть не усвідомлювали, що дали молодому даруванню прізвище знаного російського художника.
Це був другий (і, зазначу, не останній) випадок у житті Коріна, коли над ним  і його родиною зависала небезпека політичних переслідувань.
Вперше він це відчув ще у ранньому дитинстві, яке промайнуло в українському місті Радомишлі, більшість населення якого у першій половині двадцятого століття становили, одначе, євреї. Саме тут у 1926 році у звичайній єврейській родині Шаби Перцевича Коренберга і Михлі Янкелівни Хабінської народився третій хлопчик, якого батьки нарекли Годиком. Старших братів звали Перець (на честь діда по батьковій лінії) і Міля. До речі, старший з них своє єврейське ім’я Перець змінив на слов’янське Петро ще в шкільному віці через постійні глузування і кпини однокласників. Міля так само офіційно став Михайлом. Та це відбулося вже після того, як Коренберги вимушено залишили рідний Радомишль.


Батьки були неписьменними. І тривалий час Годель навіть не знав точної дати свого народження. Власне, в родині взагалі не були узвичаєно відзначати іменини. А тому по війні, оформлюючи цивільні документи, демобілізований фронтовик обрав днем свого народження день перемоги – 9 травня. Вже з роками донька поета докопалась таки до справжньої дати його появи на світ – 15 березня. Але змінювати записане в документах і анкетах Коренберг не став.
Найбільше в родині шанували діда Янкеля (батька матері). Він увесь свій вік пропрацював у Радомишлі лісником і часто брав онуків з собою до лісу, розповідав їм про дерева, навчав розпізнавати лісові трави та гриби, прищеплюючи хлопцям любов і шанобливе ставлення до природи та довкілля.  
А ще дід Янкель був старостою у місцевому молитовному будинку, який і містився у його хаті. Сюди приходили дорослі й поважні люди, які, звертаючись до Бога, хором читали молитов. То були перші прилучення Годика до піснеспівів, до поезій. І ота молитовна ритміка настільки зачаровувала душу хлопчика, що він мимоволі починав римувати власні молитовні фрази. Після меси її учасники всідалися за довгим столом пити чай, і маленький Годик роздавав усім шматочки коленого цукру…
У спогадах Григорія Коріна про дитячі радомишльські роки повсякчас зринали сусіди і рідні, яких він згодом, дорослим, немов упізнавав на колоритних полотнах Шагала, річка дитинства – Тетерів, міські вулички, що потопали в садках, гамірний міський базар з його лавками, багатолюддям і силою-силенною усілякої живності – птахів, тварин, з поміж-яких Годику найбільше подобалися лошата.


Саме на базарі майже весь свій час проводили його батьки, що були дрібними торгівцями. Торгівля давала їм змогу сяк-так утримувати родину. Та приватники  в ті роки ставали дедалі більше небажаними елементами для комуно-радянського ладу. До того ж проголошена в СРСР індустріалізація вимагала значних коштів, і їх влада часто-густо вишукувала шляхом «експропріації експропріаторів», тобто примусовим вилученням якраз у приватників, одноосібників та інших «непманів».
У Радомишлі почалися часті нічні облави та обшуки,  що нерідко завершувалися арештами й засудженням непокірних.
Однієї ночі особісти вдерлися до оселі Коренбергів, вимагаючи золота і коштовностей. У хаті перевернули все догори дригом, перемацавши майже кожну річ. Особливо ретельно непрохані гості обстежували підвал та горище, не полінувалися навіть перелопатити город, але з того, що їх цікавило, так нічого й не знайшли, і зі злістю залишили помешкання, натякаючи, що певно навідаються іще.  
Візит чекістів надзвичайно вразив сумирну родину. Вразив настільки, що не витримало такої наруги серце бідолашної бабусі, і вона померла під завісу обшуку.
Отоді батько, Шаба Коренберг, звелів усім негайно збирати найнеобхідніші речі, і на світанку, завантаживши дві підводи, родина подалась геть з Радомишля. Бабусю поховали вже дорогою…
Коренберги вирішили перебратися до Баку, де жили материні родичі, які у листах повсякчас кликали рідню до себе. Там нібито жилося легше і спокійніше.
Отак і залишився Радомишль для них лише у снах та споминах про кинуту і розорену оселю, про могили пращурів. Найбільше сумував за батьківщиною дід Янкель, що так і не прижився на новому місці. З тугою в очах він годинами просиджував біля вікна, мовчки і байдуже споглядаючи розпечене спекою каміння. І невдовзі помер…
Повернувся через багато літ до рідного Радомишля з родини Коренбергів лише Годель, який на ту пору вже був поетом Григорієм Коріним. Це сталося в 70-ті роки. І відвідини ті його болюче вразили. В лісі на могилах розстріляних у серпні 1941-го радомишльських євреїв він не знайшов жодної таблички, жодної згадки про своїх рідних, що стали жертвами голокосту. Уникали розмов на цю тему і ті з радомишлян, у яких гість прагнув хоч щось дізнатися про страшну трагедію. До речі, у «Книзі скорботи України» зі списками мирних жертв фашизму, виданій кілька років тому, серед страчених євреїв Радомишля зазначені й Хабінські, щоправда, лишень лаконічно й безіменно: три особи, двоє дорослих жінок і дитина.
Самотньо блукаючи вулицями рідного і водночас вже незнайомого йому Радомишля,  Корін містично вгадав місце, де колись стояв батьківський будинок. І саме тієї миті повз нього, розчуленого, процокало копитцями лошатко з його далекого дитинства…
Життя в Баку для родини Коренбергів теж складалося далеко не безхмарно. Не маючи постійної роботи, вони заледве зводили кінці з кінцями. У їхньому помешканні було лише дві кімнатки. У одній з них батько влаштував майстерню із шаповальським верстатом, за яким просиджував мало не цілодобово, в іншій мусили всі гуртом якось тулитися.
Аби матеріально підтримати родину, ще школярами почали підробляти діти. Допомагали батькові, шукали випадкового підробітку.
У старшого Петра-Переця виявився літературний хист. Його твори надрукували, і він надзвичайно радів першому отриманому гонорарові. Написаний ним кіносценарій схвально сприйняли на «Мосфільмі», його запросили на кіностудію. Хтозна, як там розвинувся б талант юнака, але надійшла повістка, і у 1940-му Петра призвали на службу до армії.
Багато в чому він слугував прикладом для молодших братів. Можливо, Годелеві поетичні спроби теж були прагненнями наслідувати брата. І коли почалась війна, хлопець почав оббивати поріг військкомату, прохаючи відправити його добровольцем на фронт. На ту пору вже воював середній брат Михайло. А от доля Петра була невідомою. Перед самісінькою війною частина, у якій він служив, перебувала біля німецького кордону і під час прикордонних бойових дій потрапила в оточення. Листи від нього надходили лише перші два місяці з початку війни.
Через рік військком таки погодився на умовляння, і сімнадцятирічного Годеля Коренберга направили вчитися на авіастрільця.
У лавах 11-ї новоросійської дивізії він визволяв Одесу, потім була Прибалтика і визволення Кенігсбергу. Саме там і завершилась для нього війна. 8 травня військам оголосили про капітуляцію фашистської Німеччини, а 9-го дивізію підняли на знищення залишків «Люфтваффе», аси якого відмовилися капітулювати і спробували врятуватися в Балтійських країнах. Годель був готовий до вильоту, але пілот, командир ланки, не став його брати з собою, мовляв, впораюся з недобитками один. Проте німці чинили шалений опір, і з того завдання ніхто не повернувся. Тож невипадково обрав Коренберг девяте травня своїм днем народження…
Отримавши демобілізацію, Годель поїхав додому, до Баку, не відразу. Передусім він завітав на Черкащину. Звідси, з-під Чигирина надійшла була остання звісточка від Петра. Доля старшого брата виявилась трагічною. Пробираючись до лінії фронту, він пристав до партизанів, був у них підривником, здійснив кілька диверсій. Під час однієї з таких вилазок німці його схопили. Двадцятирічного патріота повісили на чигиринському базарі. Відшукати місце поховання героя так і не вдалося.


Перець Коренберг.

Про те, що дізнався, Годель повідав лише братові Михайлу. Батькам про героїчну Петіну смерть брати вирішили не розповідати, аби не ятрити їхні й без того зранені серця. І до скону днів вони вірили у синове повернення. 
Про життя і голгофу Петра Коренберга написав документальну повість письменник-публіцист І.Хацкевич…
Повоєнне життя Годеля Коренберга  почалося теж з поневірянь. Його вабили до себе література, журналістика. На війні він деякій час працював у фронтовій газеті, заміняючи загиблого співробітника, опублікував там декілька власних віршів. Але у редакціях, куди звертався фронтовик-переможець та ще й при нагородах, ввічливо відмовляли. Довелося знову йти у підсобники до батька. Врешті Годелеві таки вдалося влаштуватися у редакцію газети «Минчегаурский строитель».
У Мінчегаурі Коренберг одружився з І.Ліснянською, майбутньою поетесою, лауреатом Державної премії. Згодом молоде подружжя переїхало до Баку, де в них народилась донька Олена (майбутня письменниця Олена Макарова). Працюючи в редакції «Бакинского рабочего», Годель налагодив співробітництво з кількома газетами і журналами, де друкувалися його вірші.
Відтоді й став він Григорієм Коріним. І коли на початку 60-х родина перебралась до Москви, у доробку молодого поета було вже дві виданих збірки віршів, було членство у Спілці письменників. Відтак література стала його професією й роботою.
У творчій спадщині поета 13 поетичних збірок, публікації в журналах, численні переклади. Хоча видавали його в радянські часи неохоче. Після подій 1968-го року в Чехословаччині, під час яких Корін перебував у перекладацьких справах у Празі і дивився на все, що відбувалося тоді там зсередини і певною мірою очима своїх тамтешніх друзів, які ставились до радянського вторгнення аж ніяк не прихильно, він потрапив до когорти «неблагонадійних».
До того ж поезія Коріна не надто вкладалась в усталені тодішні ідеологічні канони, які вимагали передусім апологетики й оспівування суспільного ладу. Його вірші були ліричними, іронічними й легкими, що захоплювали читача оригінальністю, та водночас простотою і близькістю до розмовної мови. Вважається, що саме він започаткував у сучасній російській поезії тему «розмов з Музою». Його творчість формувалась у дружніх стосунках і спілкуванні з такими поетичними метрами, як Арсеній Тарковський, Булат Окуджава, Анастасія Цвєтаєва, Марія Петрових.
Саме Тарковському Корін завдячував, що відбувся як поет. Посприяла цьому, як згадував митець, подарована йому Тарковським рідкісна книга про Франциска Асизського, канонізованого християнського проповідника, яка просто перевернула його світогляд. До речі, той томик рідні Григорія Коріна (Годеля Коренберга) поклали поетові до труни…

Газета «Зоря Полісся», 22 жовтня 2010 р.



Від автора.  Тут подано оригінал дослідження, бо, на жаль, у газеті зроблені недоречні скорочення, що подекуди спотворили зміст, а також перекручення. Зокрема Анастасію Цвєтаєву, про яку там не відали, «зробили» Мариною, більш відомою.

пʼятниця, 27 серпня 2010 р.

Неповторний смак дитинства


    У ностальгійних спогадах те, що було колись, часто-густо видається куди кращим, ніж сьогоденне. Маю на увазі не суспільно-політичні аспекти, а окремі, не менш значимі деталі життя, його устрою, облаштування, побуту тощо.
  Приміром, подеколи у спілкуванні з ровесниками, коли згадуються улюблені і невибагливі ласощі наших дитячих чи юнацьких літ, зринають у спогадах смачнючі пончики з повидлом або булочки з халвою зі шкільної їдальні, карамельки «подушечки» або напівфабрикатні брикетики какао й кавового напою. Останні продавалися чи не у найпопулярнішому щодо смаколиків магазині, який містився в Радомишлі на розі тодішніх вулиць Леніна і ХІХ партз’їзду (нині – Мала Житомирська і Присутствена) і звався по народному «угловим».
   Втім, попри перелічені і ще безліч незгаданих солодощів, для мене найулюбленішим смаком дитинства було і залишається неперевершене радомишльське морозиво. Йдеться про те, яке вироблялося на старому маслозаводі на вулиці Покровській.
    Щодо історії самого маслозаводу, то відкрився він у Радомислі в 1930 році на колишніх виробничих площах ректифікатного (горілчаного) підприємства, відомого з початку ХХ століття.


Приймання молока на маслозаводі. 1960-ті роки.

   Виготовляли морозиво там практично вручну з молочних вершків. Власне, вироблявся один сорт – вершкове, хоча іноді пробували робити шоколадне, домішуючи порошок какао. Але воно як слід не вдавалося. А от «біле» зазвичай йшло «на ура». Коштувала його стограмова порція 13 копійок, а з родзинками, які іноді додавалися до складу, - 15.
 Проте, даруйте за невимушений каламбур, важливою родзинкою радомишльського морозива вважалися «стаканчики», у які воно розкладалося. Це були вафельні формочки, надзвичайно смачні й хрусткі, які в поєднанні з ванільно-вершковим ароматом прохолодного продукту додавали йому особливого приємного присмаку. Від його споживання й справді діставав насолоду.
  Іноді траплялося, що вафель не було, і тоді у хід йшли вже звичайні паперові одноразові стаканчики, до яких приєднували дерев’яну паличку-ложечку. Без вафлі коштувало морозиво на три копійки дешевше, але й смак був уже не той.
   Старий маслозавод послуговувався ще дідівськими «холодильниками». У підвалах там були влаштовані льодовні, для яких взимку заготовляли лід на Тетереві, на ставках, озерах. Його складали у канавах і доладу присипали тирсою, а потім при потребі використовували.
  За допомогою льоду виробляли морозиво у алюмінієвих циліндричних ємностях. Потім ті циліндрики вставлялися у звичайні 50-літрові дерев’яні діжки, обсипалися довкруж льодом і відправлялися у продаж. Розвозили його здебільшого підводами.
  Продавали морозиво просто на вулиці жіночки-продавчині, котрі зручно вмощувалися на стільчику в оточенні діжечок з морозивом, виставляючи поперед себе лоток з терезами-рівновагами. На одній з чашечок вагів стояла стограмова гирька, на другу ставилося морозиво. Робилося те здебільшого для годиться, бо досвідчена тітонька й на око знала, скільки класти морозива на порцію.
  Головна точка була якраз перед «угловим» магазином. Продавали морозиво й на площі, здебільшого біля кінотеатру. І влітку так вабила до себе ятка біля «углового», спонукаючи на пошуки потрібної суми.


Оце і є саме той «угловий».

    За теперішніми мірками, здавалося б, що там якихось 13-15 копійок. Але й їх десь вишукати дитині було нелегко. Особливих статків родина наша не мала. Батьки сяк-так перебивалися, як мовиться, від зарплати до зарплати, котра у них була, як зараз кажуть, на рівні мінімалки – тоді це виходило, здається, 32 крб. Тож справді рахували кожну копійчину. Наразі побалувати дитину морозивом могли вряди-годи. Врахуйте, що нас у сімї зростало троє.
  Іноді вдавалося назбирати лише 10 копійок. І це вже давало шанс на неповну порцію. Як правило, продавець накладала ложкою морозиво у «стаканчик» з чималою гіркою. А на десять копійок зважувала лише «по вінця», тобто до країв вафельки.
  Проте назавжди закарбувалися в памяті два епізоди, коли мені випала неймовірна нагода поласувати улюбленим продуктом що називається «до пуза».
   Одного разу це відбулося у Чудині, де у бабусь я зазвичай проводив літні канікули. Престольним святом, чи як його називали у народі «медом», було Ушестя – Вознесіння Господнє. Попри суворі ідеологічні заборони, цієї традиції в селі неухильно трималися і в радянські часи. Звідусіль зїжджалися того дня до Чудина на гостини рідні, близькі, друзі, частуючись і гуляючи.
   Звісно, не уникали нагоди збільшити виручку торговельники. Тож у єдину на селі «лавку» на Ушестя додатково завозили напої, наїдки, крам, солодощі, знаючи, що розметуть усе. А ще у той день маслозавод доставив кілька діжок з морозивом, аби й сільська дітвора могла відвести душу.
  Ятку з морозивом прилаштували попід «лавкою» з бічної її сторони, де сільський кіномеханік вивішував афіші. І торгівля йшла досить жваво, бо вервечка дітлахів у черзі не меншала. Адже дехто, схрумавши свою порцію, ставав за другою, третьою.
 Поталанило мені тоді наїстися досхочу морозива завдяки дядькові Михайлові, який якраз приїхав на відпочинок. Він працював у геолого-розвідувальній експедиції на Півночі, на далекій Чукотці. За тодішніми мірками заробітки мав захмарні. Власне, ми з братами, завжди з нетерпінням чекали його приїзду у відпустку (а вона випадала здебільшого раз у два-три роки, бо працівникам Півночі дозволялося поєднувати її й відпочивати два-три місяці, скорочуючи і час, і витрати на задовгі й недешеві переїзди чи перельоти), сподіваючись на гарні й щедрі подарунки.
 До слова, це завдяки йому прилучився я ще з дитинства до фотографування, мав змогу спостерігати за чудинськими околицями та краєвидами через справжній польовий бінокль, розглядаючи друзів-хлопчаків, що купалися у річці чи гуляли на лузі або ж ген під лісом за кілька кілометрів від села. Тож на «медовий» день дядько підкинув мені кілька карбованців на морозиво, і я ними справно скористався. Важко сказати, скільки я його тоді зїв, але порцій з десять, мабуть, точно осилив. Принаймні, душу відвів. Добре збереглося в памяті, що до морозива на додачу випив ще й пляшку-другу улюбленого ситра з назвою «Крем-сода».
  Вдруге перепало вдосталь поласувати радомишльським морозивом на випускному вечорі у дитячій музичній школі. Після офіційних урочистостей у шкільному залі відбувся невеликий бенкет. Для дітей було влаштовано «солодкий стіл», а його приємним сюрпризом стала діжка морозива, яким досхочу й залюбки посмакували юні випускники…
  Це було у травні 1970-го. А вже у грудні того ж року в Радомишлі відкрився новий маслозавод, споруджений на виробничих площах по вулиці Івана Франка. На жаль, виробництво морозива на ньому не передбачалося. Та власне, то вже було б зовсім інше морозиво – типове, машинне, фасоване, яке за єдиним стандартом виготовлялося тоді на всіх споріднених підприємствах. До Радомишля його потому почали завозити з Житомира, Бердичева.
   А от згодом у київські студентські роки з приємністю смакував знаним столичним ескімо – «Каштаном», «Новинкою», та при нагоді прагнув з’їсти порцію морозива, що вироблялося і продавалося у кафешці популярного універмагу «Україна». Воно так само, як і радомишльське, вручну накладалося у хрусткі і смачні вафлі-ріжки, навдивовижу нагадуючи незабутній і неповторний смак дитинства.



пʼятниця, 19 березня 2010 р.

Теплохід «Радомишль»: плавання завершено

30 жовтня 1974 року зі стапелів Ростокської судноверфі «Нептун» колишньої НДР було спущено на воду суховантажний теплохід, який отримав назву «Радомишль». Відтак назва нашого міста увічнилась у реєстрі судноплавства.


Чому корабель дістав саме таке наймення? Щодо цього нерідко посилаються на впливових вихідців з Радомишля, які нібито й протегували таку назву. Можливо, певний вплив і був. Проте могло це статися й цілком випадково, бо подібній серії суден, які тоді поставлялися німецькими суднобудівникам радянському вантажному флотові, вирішено було надавати назви малих міст колишнього СРСР.  Слід зважити й на те, що свого часу громадськість Радомишля була доволі заінтригована повідомленням про знайдені на дні Чудского озера залишки вантажного судна з назвою «Радомишль», яке затонуло там під час Великої Вітчизняної війни, таранивши ворожий сторожовий корабель. Можливо, це теж мало свій вплив. Відтак  на честь міста Радомишля Житомирської області  новозбудованому кораблю присвоїли цю назву наказом міністра Морського Флоту СРСР.
Підпорядкували новий теплохід Дунайському пароплавству, що базується в Ізмаїлі. За конструктивними характеристиками це судно, як і інші з тієї серії, вважалося тоді унікальним. Воно могло перевозити як штучні вантажі, так і насипні: метал, руду, концентрати, зерно, бавовну, автотехніку, різноманітне обладнання, контейнери. Власне, все, що у ті часи експортував Радянський Союз. А спроможний корабель був перевозити 5657 тонн вантажів, його осадка  при цьому становила сім метрів. Потужність двигунів у 5000 к.с. давала змогу розвивати швидкість у 15-16 вузлів. Чисельність екіпажу складалась із 30 членів команди.
Попри приписку до Дунайського річкового пароплавства, це був океанський лайнер. Потужний сталевий корпус дозволяв йому працювати у будь-яких найскладніших  метеорологічних умовах, район плавання був необмеженим.
Отож, маршрути «Радомишля» простяглися країнами Європи, Середземномор’я, Червоного моря, Персидської затоки, Західної Африки, Азії.
Вже за перші десять років експлуатації судно побувало в 69 іноземних портах, перевезло 350 тисяч тонн вантажів. Причому усі рейси виконувалися достроково. Колектив теплоходу «Радомишль» десять разів ставав переможцем Всесоюзного і басейнового змагань, носив звання «Екіпаж комуністичної праці», а його досвід у заощадженні паливно-енергетичних ресурсів було розповсюджено на ВДНГ у Москві.
Але у колишні радянські часи будні моряків не обмежувалися лише цим. Команда знаходила час для змістовного дозвілля, у кают-компаніїї проводилися різноманітні святкові заходи, адже здебільшого свята доводилося зустрічати й відзначати далеко від рідних берегів. Перебуваючи в іноземних портах, моряки на проминали нагоди ознайомитися з пам’ятними місцями тих міст і країн.
А ще екіпаж «Радомишля» у перші роки роботи судна налагодив зв’язки з громадою нашого міста, від якого дістав собі назву. Моряки, зокрема, взяли шефство над радомишльською школою №2 (нині – гімназія). До речі, школа справила новосілля у новозбудованому сучасному приміщенні того ж таки жовтня 1974-го. Відтак теплохід і нова шкільна будівля виходили майже однолітками.
Велося листування команди теплохода з учителями і школярами, у якому йшлося з про виробничі й навчальні досягнення, про знаменні події в житті  обох колективів. У шкільному музеї свого часу було оформлено спеціальний стенд, присвяченій цій дружбі. Там зберігалися різноманітні сувеніри, подаровані екіпажем школі. Серед них – корабельна ринда (дзвін) з написом «Радомишль», килим із зображенням морського пейзажу, який вишили члени команди. Моряки також подарували школярам спортивний інвентар, постачали шкільну бібліотеку літературою на англійській мові, зважаючи на поглиблене її вивчення в школі.  Крім того сотні учнів радомишльської школи №2 мали можливість щороку влітку відпочивати й оздоровлюватися у піонерських таборах пароплавства, розташованих у Лебедівці і Приморському.


Так само на кораблі зберігалися сувеніри, подаровані екіпажеві в різні роки школою та іншими трудовими колективами Радомишля, стенди і фотоальбоми про шефські взаємини. Моряки зазвичай є забобонними людьми  і прагнуть старанно зберігати традиції, бо морська практика має чимало прикладів, коли їх забуття оберталося для суден навіть трагічними наслідками
І все ж у пострадянський період такі зв’язки, на жаль, почали слабшати, а згодом припинилися взагалі. Певно, через зміну керівництва як школи, так і теплохода, відійшли й особисті зустрічі. Незначне їх пожвавлення відбулося в 94-му, коли теплохід відзначав своє 20-річчя. З цієї нагоди були надіслані вітання команді судна від Радомишльської міської ради і підшефної школи. Були публікації у місцевій пресі Радомишля й Ізмаїла.
Одначе в ринкових умовах вже не знайшлося місця турботам про дозвілля, фізкультуру, не кажучи вже про допомогу підшефним, бо зникла з кошторисів така стаття витрат як культфонд.
Час і політичні обставини вносили свої корективи. Хоча й тридцять п’ять, і двадцять, і десять років тому головним призначенням теплохода і його екіпажу було транспортувати вантажі, виконувати рейсові завдання, давати прибутки, нести вахти, підтримувати в належному стані механізми та й увесь корабель.
Наразі після розпаду СРСР команді теплохода довелося призвичаюватися до нових умов господарювання і шукати в них собі місце. Бо кинуте свого часу першим президентом України Л.Кравчуком «А навіщо нам цей флот!», мабуть, стосувалося не лише військового чорноморського флоту, що вимушено перейшов під юрисдикцію сусідньої держави і тепер створює чималу напругу у відносинах з Росією. Байдужість державних очільників у перші роки незалежності сповна відчули на собі й цивільні українські моряки.
«Радомишлю», що борознив морські й океанські простори уже два десятиліття, доводилося докладати додаткових титанічних зусиль, аби триматися на плаву і в прямому, і в переносному розумінні. Теплохід «постарів», відтак потребував більше коштів для ремонтно-профілактичних робіт. А про те, яким було матеріально-технічне постачання на початку дев’яностих, годі й говорити. Тож недогляд і недоробки спричиняли до непередбачуваних нагальних ремонтів в іноземних портах, а це оберталося затримками і додатковими валютними витратами.
Покладатися ж доводилося здебільшого на самих себе, вірніше, на власний ризик. І часто-густо набивати при цьому гулі. Тож у повідомленнях ЗМІ теплохід «Радомишль», як і чимало інших українських суден, що опинилися в ролі «сиріт», почали з’являтися з сенсаційно-скандальним забарвленням.
У 2000-му році під час заходу теплохода «Радомишль» до Севастопольського рибного порту тамтешні прикордонники виявили на його борту  двох алжирців-нелегалів, які сподівалися у такий спосіб потайки дістатися до Західної Європи.
Далі – гірше. Набули поголосу арешт і затримання «Радомишля» у Єгипті через фінансові борги. Згодом ситуація повторилась в Італії. Як з’ясувалося, причиною була ще заборгованість часів СРСР. Судно було заарештоване на вимогу голландської компанії Pedrish, яка викупила боргові зобов’язання підприємства Інтерліхтер, заснованого Радою Економічної Взаємодопомоги колишніх країн соцспівдружності. Та через суд справу владнали.
Врешті пароплавство пристало на пропозицію компанії МЕТСО, яка зафрахтувала «Радомишль» для перевезення вантажів на лінії Індія – ПАР. І потроху начебто теплохід та його команда отримали постійну роботу і певну стабільність. Та фрахтувальникові теплохід був потрібен, поки працював. А коли його ресурси й можливості внаслідок багаторічної й не завжди правильної експлуатації вичерпалися (власне, це вже й без того був критичний вік для морських суден), у лютому 2008-го багатостраждальний суховантажник залишили в Індійському порту Мумбаї (колишній Бомбей) нібито для продажу Індійській стороні на металобрухт. Проте чиновники з Міністерства транспорту, керуючись застарілими циркулярами про заборону списання старого флоту,  ніяк не могли підготувати усі необхідні для цього папери. А екіпаж сумлінно чекав й сподівався, намагаючись хоч якось підтримати життєдіяльність судна.
Півтора року тривали поневіряння моряків, які по суті перебували серед купи металобрухту без  нормального харчування, у напівдикунських умовах. Нерідко доводилося їм нехтувати власним здоров’ям, а то й ризикувати життям. Через корозію почав протікати корпус і щодоби біля п’яти тонн води надходило до машинного відділення. Її потрібно було повсякчас відкачувати, при тому що на судні вийшло з ладу електрозабезпечення. Ситуація склалась критична, а тому забили на сполох громадські організації, ЗМІ.
І лише у вересні 2009-го долю судна міністерством була нарешті вирішено. Після ремонту на судні запустили дизель-генератор, забезпечивши енергоживлення і життєдіяльність наявної на судні команди. А до Мумбаї прибули два заступники голови правління УДП для юридичного оформлення утилізації і списання судна. Екіпаж відправили на Батьківщину, а пароплавство, отримавши довгоочікуваний дозвіл Мінтрансу, таки продало багатостраждальне судно Індійській стороні. Пізно, ніж ніколи, у цьому випадку виявилося зовсім не кращим варіантом. Бо ціна металевого брухту за півтора року знизилась в 4 рази. І виручити за теплохід спромоглися навіть менше тих двох мільйонів доларів, які пароплавство витратило  за цей час для утримання корабля на плаву. Це, на жаль, черговий раз підтвердило, що зрушити наших держчиновників з місця може лише аварійна надзвичайна ситуація, бо працювати на перспективу вони не спроможні.  
На такий ось сумній і знову таки дещо скандальній ноті завершилась історія теплохода з такою приємною для всіх радомишлян назвою. Бо завдяки 35-річному плаванню судна назва нашого міста пропагувалась у багатьох куточках світу, де лунало горде ймення Радомишль. В літопису нашого міста, певен, це теж залишиться доброю згадкою. Можливо, нагадуватиме час від час про неї й дзвін корабельної ринди, подарованої колись моряками теперішній гімназії. Якщо вона там ще збереглась...


Газета «Зоря Полісся», 19 березня 2010 р. 

вівторок, 9 березня 2010 р.

Рива Балясна. "Що без народу я й поезія моя?.."

Що без народу я й поезія моя?
Піщинки ми у безмірі пустині.
Хай одяг мій хоч золотом сія –
Мені того не треба в самотині…

Так освідчувалась у вірності собі, людям і рідній землі Рива Балясна - поетеса, знана далеко за межами рідної Радомишльщини і України.


Майбутня авторка багатьох самобутніх поетичних творів і збірок народилась 23 лютого (8 березня за новим стилем) 1910 року в повітовому провінційному Радомислі в бідній єврейській родині. Дитинство Риви припало на буремні революційні потрясіння, у вирі яких дівчина втратила батьків  і зростала сиротою. Виховувалась вона у дитячому будинку. А у восьмирічному віці її було на пільгових умовах зараховано до Радомисльської жіночої гімназії.
Та вже у 15 літ Рива почала трудову діяльність робітницею київської Першої взуттєвої фабрики, де водночас навчалась у фабзавучі підприємства. Свій поетичний дебют дівчина здійснює у 1928 році. Її вірші з’являються у єврейських періодичних виданнях України, Москви, Мінська. Згодом вона вступила до Київського інституту народної освіти, літературний факультет якого закінчила у 1934 році. Тоді ж побачила світ перша поетична збірка Риви Балясної – «Переклик».
Молода поетка також прилучається до журналістики. Перші кроки у газетярській справі вона робить у рідному Радомишлі, де в тодішній райгазеті «Боротьба за соціалізм» друкувалися її кореспонденції і твори. Під псевдонімом Р.Ясна цілком у дусі того часу Балясна таврувала ворогів і шкідників, пропагувала більшовицькі гасла та ідеї, у які, як і більшість тогочасних митців, наївно вірила, допоки сама не стала жертвою вигаданих наклепів і доносів.
Та це буде пізніше, вже у 50-х. А у лихі тридцяті Рива Балясна закінчує аспірантуру при Інституті єврейської культури Академії Наук УРСР. Молода поетеса активно включається у літературне і громадське життя, входячи до письменницької організації «Молодняк» Всеукраїнської Спілки пролетарських письменників. Крім того була членом єврейської секції Спілки, працювала редактором Главліту і Нацменвидаву. У 1940-му році виходить друга книга поезій Балясної «Світлі стежки».
А особисте життя Риви Наумівни тієї пори заполонило щастя материнства і народження сина, якого назвала Зорею і до якого спрямовуються усі її помисли і почуття.
Під час Великої вітчизняної війни Рива Балясна з сином перебувала в евакуації в Уфі, де працювала культпрацівником артілі, цензором Облліту. Повернувшись до звільненого Києва, вона працює редактором підручників у видавництві «Радянська школа». У 1947 році українською мовою вийшла її нова книга «Дівчина з Іванкова».
На початку п’ятдесятих сталінський режим почав нове полювання на відьом. Після сфабрикованої справи кремлівських лікарів-убивць в СРСР на хвилі роздмуханого антисемітизму почалися масові репресії проти єврейської інтелігенції. У ці жорна потрапила й Балясна. Заарештували її  6 травня 1952 року в Чернівцях, де вона перебувала у відрядженні і разом з колегами за гіркою іронією долі займалась розслідуванням і з’ясуванням злочинів фашистів проти євреїв. У провину полум’яній комуністці Риві Балясній висунули участь у контрреволюційній єврейській націоналістичній діяльності. Під час слідства Рива Наумівна тяжко захворіла. Незважаючи на це, рішенням особливої наради від 23 серпня 1952 року її безпідставно засудили до 10 років концтаборів.
Відбувати термін покарання Балясній було призначено у зловісно знаменитому таборі Інта біля Воркути. Просто з вагона на ношах хвору жінку перенесли до табірної лікарні. У табірному пункті для в’язнів-інвалідів вона перебувала більше чотирьох років, допоки на початку 1956 року її справу не переглянули. За відсутністю складу злочину письменницю було реабілітовано і звільнено.
Рива Наумівна повертається до Києва і після лікування активно включається в літературу. З 1961 року знову видаються її збірки, книги, серед яких «Юнь моя», «Сніг і тиша», «У пошуках жар-птиці», «В серці не згасаючи», «Вітри крилаті», «Чверть віку», «Золотий листопад», «Зірниці» та інші.
Значне місце у творчості Риви Балясної посідає героїка Великої Вітчизняної війни, Україна, історичне минуле рідного краю. Її твори, написані переважно єврейською, перекладалися українською і російською мовами. На противагу страшній життєвій трагедії, поезії Балясної сповнені ніжності, жіночності і любові. Українські переклади, зокрема, робили знані майстри українського красного письменства Наталя Забіла, Володимир Сосюра, Дмитро Павличко, Іван Драч, Абрам Кацнельсон, Наум Тихий, Іван Жиленко, Тамара Коломієць. Високу оцінку її творчості дали свого часу Максим Рильський, Павло Тичина, Мустай Карим.


Рива Балясна з колегами по перу – М.Рильським, П.Горецьким, Ф.Малицьким.

Упродовж усього життя Рива Наумівна Балясна підтримувала тісні зв’язки з містом свого дитинства – Радомишлем. Вона, повторюсь, співробітничала з місцевою газетою, неодноразово приїздила на батьківщину, щоб вклонитися пам’яті батьків, рідних, які стали жертвами голокосту і були розстріляні фашистами у серпні 1941 року в урочищі Кузьмичів. Балясна сприяла створенню радомишльського історико-краєзнавчого музею, з яким плідно співпрацювала і одна з експозицій якого нині присвячена славній землячці.

Померла Рива Балясна 29 вересня 1980 року в Києві. Як реліквію і осуд режимові зберегла вона до останніх своїх днів залізничний квиток із штемпельним чорним відбитком станції Потьма, звідкіля відбула з ув’язнення на волю…

пʼятниця, 22 січня 2010 р.

«Батьківщина прийде і спитає: де ти був і що робив...»


Однією з яскравих сторінок руху опору на наших теренах в пору німецько-фашистської окупації стала діяльність Радомишльскої підпільної друкарні. І це далеко не другорядний факт, як може здаватися. Бо новий нацистський порядок на окупованих територіях передбачав тотальну ідеологічну обробку місцевого населення, не допускаючи потрапляння будь-якої інформації про справжнє становище на фронтах чи про злодіяння окупантів. А тому суворо каралися щонайменші спроби розповсюдити будь-яку заборонену новину, вилучалися радіоприймачі, перевірялося листування тощо.  Підпільниками ж були звичайнісінькі наші родичі, сусіди чи знайомі, які прагнули зробити свій посильний внесок у боротьбу з ворогом. Так стала на стежину боротьби й радомишлянка Дар’я Михайлівна Ткаченко, знаний і шанований у нашому місті й районі педагог. Про своє життя і участь у підпільному антифашистському русі вона оповідає у цій розмові.


- Я родом з Лутівки. Народилася 1921-го. Моє дівоче прізвище Коноваленко. Сім’я у нас була велика: восьмеро дітей. Мали ми 60 соток городу, корову. У голодні роки мама торгувала на базарі городиною, прала білизну дружинам військовослужбовців, які розраховувалися хлібом. Отак і рятувалися. А ще ловили в річці «ракушок»-мідій, яких смажили. У нашій родині і з родичів, на щастя, ніхто не постраждав, хоча померлих від голоду бачити довелося. На моїх очах на вулиці помер хлопчина, що, геть виснажений, вже ледь ішов…
У 1939 році закінчила Радомишльську школу №1. Війна мене застала, коли я навчалась в Житомирському педінституті. Я була студенткою філологічного відділу. Була неділя, ми ще спали після екзамену, коли зачули якийсь гамір, метушню. І тільки одне слово лунає: війна, війна... Всі миттєво попрокидались, забігали коридорами. І тут уже почали збиратися медсестри запасу (при інституті діяла школа медсестер). Нас зібрав ректор, і усім видали довідки для обміну на військові квитки.
Я поїхала додому. Але в Радомишлі військкомату уже не було. А за кілька днів у липні прийшли фашисти. Я була свідком, як до міста заїхала з розвідкою перша німецька танкетка. Робітник машинобудівного заводу Олександр Гончаренко жбурнув у неї зв’язку гранат. Але тої ж миті й сам був скошений ворожими кулями.

- Коли організувалося в Радомишлі підпілля?

- Підпільна антифашистська друкарня в Радомишлі діяла з лютого 1942 року до серпня 1943-го. Організував її Олексій Лагутенко. До війни він очолював спорткомітет і був членом бюро райкому комсомолу. До складу групи входило 13 чоловік: Ганна Кравченко, Ніна Лагутенко - дружина і сестра Лагутенка, Євген Шлямар, Володимир Біляченко, Антон Яромко, Анатолій Андрієвський, Федір  Лощенко, Петро Содолевський, Микола Ткаченко та інші.
Ткаченко до війни працював у друкарні. А перед війною був випусковим відповідальним секретарем районної газети. Після окупації Радомишля, коли німці відновили роботу друкарні, Лагутенко порадив Ткаченкові влаштуватись туди. Той так і зробив.
Друкувалися там різні форми, бланки для місцевих потреб. українською мовою. Тому шрифти були українські.
Друкарня – колектив невеликий. Один одного всі чудово знали. Можливо, колеги й здогадувалися про таємні справи Ткаченка. Але робив він їх під час обідньої перерви , коли працівники розходилися на обід чи ще куди.
Перші набори листівок робилися безпосередньо в німецькій друкарні, і друкували їх також там, під самісіньким носом у німецької влади. Бо на другому поверсі друкарні жив гебітскомісар. Але підпільники дізналися, коли він там ночує чи не ночує. Отож, вони зайшли. Лагутенко дав команду вмикати рубильник. Увімкнули, і перші листівки лягли на талер. Звичайно, це було вкрай небезпечно. Але хлопці були запальні і відчайдушні. Їм хотілося щось зробити на шкоду ворогу. Вони часто повторювали: «Батьківщина прийде і спитає: де ти був і що робив».
Пам’ятаю, як забігали німці й поліцаї, коли перші листівки з’явилися в Радомишлі. Метушня була страшенна. Листівки були розклеєні на парканах, на будівлях, навіть на будинках управи і поліції! Поліція, між іншим, містилась там, де й у радянські часи була міліція.
Згодом Ткаченко з Лагутенком і його дружиною винесли вночі частину шрифту, трохи фарби, паперу. Ткаченко зберігав усе це в пляшках, закопаних вдома на городі. А потім, коли вже накопичилась достатня кількість шрифту, хлопці обладнали таку собі підпільну друкарню в майстерні Лагутенка. Олексій під час окупації відкрив у місті художню майстерню, де малював ікони, картини, інше. Але німці вирішили продати той будинок, тому знову постала проблема, куди переховати друкарське начиння. Перевезли те все до Лагутенка додому, де у сараї викопали такий собі погрібець і друкували вже там.

- А як Ви стали членом підпільної групи?

-  Це було не запрошення мені. Лагутенко дав Ткаченкові завдання познайомитися зі мною. Хоч сам був зі мною дуже добре знайомий. З його сестрою я навчалась в одному класі, і не раз бувала у них вдома.
Познайомилися ми на Андрія, 13 грудня. Моя двоюрідна сестра запросила мене на вечорниці. які влаштовувала з подругами. Одна з них, Надійка, зустріла на вулиці Ткаченка (йому, до речі, було вже двадцять чотири, а їй – шістнадцять) і до нього: «Приходьте до нас гуляти на Андрія!...» До господині навідався вельтфельдшер, бо корова захворіла. І його до компанії запросили!
Отак ми й познайомилися з Ткаченком. Начебто й випадково, хоча Микола мав це на меті. А сестрі моїй через мене ще по тому й від дівчат «дісталося»: «Бач, взяла до компанії сестру, то вона від нас гарного хлопця відбила…»
Одруження у нас теж вийшло кумедним. Коли Микола приніс посвідку про наше одруження й показав, я глянула й промовила:
- Вітаю тебе.
- А чому тільки мене? – перепитує.
- Тебе і Марію, - додаю. Бо там помилково замість Дар’ї записали Марію.

- А безпосередньо до підпільної роботи як прилучилися?

- Коли Ткаченко зі мною познайомився, запрошував мене на прогулянки, на вистави до міського театру. Він уже знав, що я студентка, майбутній філолог. І якось дає мені такий зім’ятий аркушик паперу: « А ну ж  бо перевір, там є помилки чи нема...»
Я з таким задоволенням перевіряю: «Ось помилка, і ось, і ще...» А у зміст зовсім не вникаю, мені доставляв радість сам пошук помилок. На цьому попервах усе й обмежилося. Та минув деякий час, і Ткаченко прийшов до мене з новим текстом та й каже: «Перевір ось, де є помилки». І тут я вже зрозуміла, що стала причетною до якоїсь підпільної організації. Їм потрібна була грамотна людина, а я на той час уже закінчила два курси філологічного факультету. Отак я стала коректором підпільної друкарні.
А як постала загроза, що мене можуть забрати на роботу в Німеччину, Ткаченко мене фактично врятував завдяки лікареві Микульському. Микульський видав мені фіктивну довідку, яка врятувала мене від відправки в Німеччину. Крім того, німці не відправляли до Рейху заміжніх. Тому Ткаченко запропонував одружитися. Це був нібито й розрахунок, хоча й почуття тоді вже між нами справді були.
Якось Ткаченко зайшов до мене і каже: «Давай пройдемось». Пройдемось, то й пройдемось... Наблизились  до приміщення редакції, зайшли чужим двором.
На другому поверсі друкарні жив гебітскомісар. Але він нібито мав бути у відрядженні. Микола виніс щось замотане в ганчірку. Що то було, він не сказав. Аж раптом з дверей виходить гебітскомісар і щось там верзе німецькою. Ткаченко миттєво охоплює мене  в обійми і цілує. А гебітскомісар, сміючись, коментує: «Швайн, швайн…». Тобто свиня. І ми пішли звідти. Дорогою не промовили ані слова. Ткаченко повернув на Рудню, а я попрямувала прямо.
У тому пакунку був набір листівки. Тоді я не знала, що там було. Могла лише здогадуватися. Я навіть боялася все знати. А вже опісля усіх тих подій Микола мене запитав: «А ти знаєш, що ми тоді виносили? То ми виносили шибеницю. Було б і тобі, і мені, і нашим родинам».

- Дар’є Михайлівно, а де підпільники брали матеріали й інформацію для листівок?

- Матеріали для листівок приймали через радіоприймач від РАТАУ з Москви та з радіостанції імені Шевченка, що діяла у Саратові. Приймач склав Анатолій Андрієвський, він ще до війни займався радіоаматорством. Передачі по черзі приймали Лагутенко, Ткаченко і Андрієвський.
Подавали також в листівках інформацію, яка стосувалась безпосередньо місцевих жителів.
В німецьких установах працювало чимало радомишлян, серед них були в нас свої люди.   Євген Шлямар мав з ними зв’язки. Отак діставалися матеріали про місцеві події, про те, коли будуть списки на відправку до Німеччини, коли вимагатимуть здачі зерна... Скажімо, німці планували відправити до Німеччини п’ять тисяч остарбайтерів. А відправили десь лише тисячу дев’ятсот. Певно і листівки тут вплинули. Як вплинули вони й на те, що 80 чоловік за рекомендаціями нашого підпілля були переправлені до партизанів… Микульський допомагав багатьом, виписуючи довідки з надуманими хворобами. Служив у поліції ще Соболь, який тримав зв’язок з партизанами і діяв за їхніми наказами.
Шлямар також, по можливості, діставав папір. Робив це, зокрема, так: намотував аркуші на палицю, загортав ганчір’ям, і з тією палицею йшов. Небезпечно? Так. Але треба ж було якось добувати папір. Бо де його візьмеш...

- Яким чином розповсюджувалися листівки?

- Розповсюджували листівки всі. Але кожен мав свій маршрут. У мене, наприклад, це були Лутівка, Мала і Велика Рача. У Великій Рачі жили мої шкільні подруги. Одній з них – Надії Микитівні Руденко я й передавала листівки.
Лощенко працював шофером, а тому розвозив листівки туди, куди їхав. Це були здебільшого Рівне, Київщина, Житомирщина. У нього в машині був зроблений спеціальний пристрій, за допомогою якого розкидалися листівки.  Нерідко він брав із собою Ніну Лагутенко. Вона сиділа зверху в кузові і звідти розкидала.
Медсестра Марта Пахуцька розповсюджувала листівки серед медиків.
Винахідливістю вирізнялась Ганя Кравченко, дружина Лагутенка. Йшла, приміром, на базар. Купувала сир, сметану. Поки куштувала їх – листівка вже у кошику. Ходила по селах – у Борщів, Верлок -  міняти одежину на хліб, на сало. Навмисно загадувала завелику ціну, щоб не обміняти. Але поки у хаті балакали, торгувалися, листівка опинялась під скатертиною чи ще десь.
Біляченко і Яромко тримали зв’язок з партизанами. Їм ставилося завдання: ідете лісом такою-то дорогою чи стежкою до такого-то дуба чи іншого примітного місця. Залишаєте повідомлення чи листівки там. Далі їх у такий же спосіб передавали інші.

- Це була конспірація?

- Так, усі мали свої завдання, але ніхто нікого особливо не знав і не бачив. Я, наприклад, знала тільки Ткаченка. Завдання давав він мені.
 Про його контакти з іншими підпільниками тільки здогадувалася. Бо, траплялося, запропонує прогулятися. А це вже для мене було мов пароль. Я особливо й не розпитувала, бо боялась знати зайве, відчуваючи, що тортур не витримаю. Ото йдемо до парку. Там і у війну завжди було людно, молоді багато. А йому, певно, треба було серед людей бувати, слухати, про що балачки ведуться, які в кого настрої. Хоча багато хто з городян вважав його зрадником, що, мовляв, не на фронті, а в німецькій установі працює. Що тут вдієш… Під час прогулянки він міг мене на деякий час залишити, мовляв, зараз підійду. По тому про щось вони перемовлялися з Лагутенком, якого я добре знала.
З Андрієвським ми часто бували разом в компанії молоді. Збиралися, гуляли, про своє балакали. І я й гадки не мала, що він у підпіллі. Вже тільки після війни дізналися, хто є хто.
З Шлямарем ми довго листувалися. Кілька місяців тому він помер.

- І що вдалося зробити підпільній друкарні?

- Ми надрукували 25 назв різних листівок, кількістю 18 тисяч примірників, не враховуючи повідомлень радінформбюро. Ось копії листівок, які мені надіслали з архіву. Там збоку напис: “Перекажи про все своєму товаришеві. А знизу зазначено: “Південний Фронт”. Радомишль, звісно, не вказували з метою конспірації.
Про битву під Сталінградом 6 лютого 1943 року було надруковано цілу газету «За нашу Радянську Україну», присвячену цій події. Але підпільники випустили лише один її номер, бо після цього почалися арешти, Ткаченка заарештували, і група розпалась. Бо тільки він розумівся на друкарській справі. Поліції вдалося схопити зв’язкову з листівками. Вона на допиті сказала лише, що листівки брала в Радомишлі. Тоді німці кинулися до радомишльської друкарні. Заарештували Ткаченка, заарештували Анатолія Козловського. А після арешту Ткаченка ще й спалили мою хату.
Чоловік на допитах тримався надзвичайно мужньо. Коли він передав мені свою спідню білизну, я вжахнулась: вона була вся скривавлена і у жовтих плямах. По тому я дізналась, що Ткаченко отримав сімдесят ударів палицею, йому повідбивали навіть м’ясо від кістя, але він ні в чому не зізнався. Його відправили до концтабору. То був сумнозвісний табір смерті Майданек у Польщі, у якому чоловік провів сім місяців. Потім він розповідав мені, як у 1943-му напередодні Жовтневих свят там враз розстріляли 18 тисяч бранців. Перед наближенням Радянської Армії полонених мали кудись далі відправити. Але Миколі пощастило втекти з поїзда. Він трохи переховувався, а затим потрапив у діючу армію. І невдовзі я отримала від нього лист. На фронті Ткаченко був нагороджений двома орденами Слави і медалями.
Частина підпільників після арештів пішла до партизанського загону: Лощенко, Содолевський, Андрієвський, Шлямар... Перші троє там загинули. Біляченка і Яромка німці розстріляли. Їх упіймали з листівками, які вони несли партизанам, у загін імені Суворова. Тримали арештантів у поліції. Цим хлопцям хтось зумів передати пилку, і вони нею перепиляли грати. Яромко спритно проліз через утворений пролаз, а Володя Біляченко був повнішим і протиснутися не зміг. Він казав Яромку тікати і передати все, про що там почули. Та Антось товариша не залишив, намагаючись допомогти вибратися і йому. Аж тут нагрянули наглядачі, і мужніх підпільників стратили.
Лагутенка попередили про арешти, і він із сім’єю, з дружиною і маленькою дитиною, встиг виїхати до Білої Церкви.
Зараз у живих з учасників підпілля зосталась лише я, єдиний свідок тих буремних подій.

   - А невдовзі після розпаду групи наприкінці 43-го до Радомишля прийшло таке жадане визволення…

- Перед тим ще у серпні 1943-го партизани поколошматили німецький гарнізон у Радомишлі. І над містом тоді прокотилися піснеспіви: «Партизанские отряды занимали города!..»
   Під час визволення Радомишля нашими військами точилися запеклі бої. Наша вулиця 9 Січня, від пошти до Лутівки, була суціль закидана понівеченою технікою. Ні пройти, ні проїхати…
   Коли мою хату спалили, я перейшла жити з Рудні знову до батьків, на Лутівку. Під час визвольних боїв ми ховалися у виритій зигзагоподібній траншеї. Щось на зразок бліндажа… Я була з малою дитиною на руках.
   А найбільше запам’ятався День Перемоги. Я була тоді на міській площі. День видався таким сонячним, лагідним, і так радісно було на душі, витало якесь передчуття чогось  приємного. Дивлюсь: там люди обнімаються й цілуються, в іншому місці – теж. До мене підбіг котрийсь юнак і радісно обійняв мене, цілує: «Війна скінчилась, перемога! Перемога!». То була величезна радість, але вкупі з горем, бо у мене на війні загинув брат. І досі серце болить, як пригадую отриману на нього «похоронку».
Чоловік повернувся з фронту в 1946-му. Діставши поранення, він після одужання певний час працював у армійській газеті в Краснодарі.

- Як склалась Ваша доля по війні?

- Після визволення району мене направили вчителювати у Верлок. З кадрами вчителів було сутужно, тому я зі своїми двома курсами інституту, певно, вже вважалась підготовленою до вчительської роботи. Я там попрацювала рік. Викладала і російську, й англійську, і німецьку, й українську. А потім мені запропонували попрацювати в райгазеті, зваживши вже на мій підпільний досвід. Якось до редакції завітав новопризначений завідувач райвно Іщенко. Порозпитував мене, що і як. Коли він дізнався, що я маю за плечима два курси педінституту, здивувався: «Чого ж Ви не вчителюєте?». І звелів звернутися до інспектора райвно, щоб той підібрав мені місце роботи вчителем. Мене  призначили вчителювати у вечірню школу. Там я викладала російську мову і водночас завідувала бібліотекою. У 1949-му продовжила навчання в інституті, хоча вже й заочно. Диплом отримала в п’ятдесят другому. А згодом мене призначили вчителем школи №1. Посприяв цьому директор Микола Осадчий. Викладала я попервах російську, а через кілька років – українську, вже за основним фахом. І так – до пенсії… Школу свою любила завжди, бо в ній навчалась, в ній промайнув мій трудовий шлях. Тому з приємністю відвідувала всі шкільні заходи, свята, на які мене кликали.
Із задоволенням зустрічалась із школярами міських шкіл, куди мене запрошували розповісти про підпілля. Бувала і у дитсадках. Приємно, що діти з цікавістю сприймали ці спогади. Школярі, до речі, виготовили й подарували мені фотоальбом з матеріалами про діяльність підпільної друкарні.
Родинне життя теж склалося добре. Виростили ми з чоловіком трьох доньок, всі вони мають вищу освіту. Гарних зятів маю, онуків. І це нині моя радість та відрада. Але воєнні події й досі у серці. Коли поринаю спогадами у ті буремні роки, немов оживаю й молодішаю… Вони – вагома частинка моєї долі і мого життя.



Газета «Зоря Полісся», 22 січня 2010 р.


Дар'я Михайлівна Ткаченко відійшла у засвіти в квітні 2013 р...