четвер, 17 вересня 2015 р.

«Довіряй, але перевіряй», або – Про суттєві зміни у точках відліку ряду наших стародавніх поселень


Коли йдеться про літопис того чи іншого населеного пункту, то, визначаючи дату його заснування, історики керуються певним правилом. Якщо дата заснування однозначно зафіксована в історичних джерелах, її, звісно, й беруть за початок відліку. Якщо ж такої дати не встановлено, то нею вважається перша відома писемна згадка про поселення.
Ясна річ, що за такого підходу роки першої згадки і справжньої дати заснування можуть суттєво різнитися. Адже коли поселення згадується в якихось документах, зазвичай там мова йде вже про цілком обжитий упродовж певного періоду його статус.
Втім життя, зрозуміло, теж не стоїть на місці, як і не припиняються ентузіастами-пошуковцями дослідження нашої минувшини. Відтак віднаходяться нові, невідомі раніше згадки, відповідно до яких села, селища чи міста «старішають», хоча можуть і «помолодшати», коли з’ясовується, що певну дату віднесено до історії поселення помилково. Трапляється часом і так, і тут нічого не вдієш.
Приміром, нещодавно потіївські краєзнавці віднайшли документ, який вказує на 1603-й, як рік заснування Потіївки. До цього ж припускалося, що закладено було це поселення 1584 року.
Не локалізуються з нашою Лутівкою віднесені до неї згадки під 1586 і 1591 рр., бо тоді ще цього села, схоже, не існувало.
Натомість завдяки пошукам вдалося «збільшити вік» Раковичів, Раївки, Негребівки, Вирви, Чудина, Малої Рачі й ряду інших сіл.
Тож, коли ведеш власне дослідження, варто звертатися до першоджерела (якщо є, звичайно, така можливість), а не до посилань на нього.
От і нинішнього року згідно з офіційно зазначеними датами, зокрема в академічній Історії міст і сіл УРСР, ряд сіл району мають визначати свої ювілеї. Скажімо, 600-ліття від часу першої писемної згадки – у літописі Ставків (Леніного).
В історії села, написаній свого часу місцевим краєзнавцем М.Кравченком, зазначається, що вперше Ставки згадуються під 1415 роком. Ймовірно використано ним посилання, наведені Л.Похилевичем у його «Сказаннях про населені місцевості Київської губернії» (1864 р.) та Ю.Кшивіцьким у «Словнику географічному Королівства Польського» (1890 р.), на «Історичні акти Західної Росіїї» (т.1, №26).
Одначе, коли відкрити вказане видання і уважно перечитати наведений там документ, безпосередньо назви «Ставки» у ньому не знайдеш.
Вочевидь, дослідники розтлумачили стосовно нього означення мешканців певного поселення, яких названо «істобчанами», а назва самого поселення  подається як «Істобки». При цьому в коментарі зауважено, що в оригіналі акту префікси записані з подвоєнням «у-ви» і злито з назвою: дослівно – «увистобчани», «увистобки». Тож, імовірно, з таких міркувань й віднесено цю згадку до наших Ставків (з огляду на можливу трансформацію «Стобки» - «Ставки»).


Між тим наведено в документі й ряд інших поселень сучасної Радомишльщини. Наразі 1415 рік стає поки що відправним для відліку історичного шляху Обліток, Ходорів, Макалевичів, Буглаків, Пилиповичів, Верлока. Притому – без умовностей «перекладу».
Йдеться в ньому також про Осечу - поселення з такою назвою, що розташовувалося біля сучасної Потіївки, дослідниками ототожнюється і з самою Потіївкою, і з Заньками.
А якщо зважати на певні обумовлення, то є підстави віднести до цього переліку й Чайківку. Одним з місць збирання медової данини актова книга називає «сщитківську» землю, належні до якої пилиповицькі й верлоцькі бортники (бджолярі). Враховуючи складнощі прочитання й розшифрування давньоруських письмен, запис «сщитківська» цілком логічно трансформується у «чайківську» з огляду ще й на географічне розташування, як сусіднього поселення для Пилиповичів та Верлока.
А от звернення до іншого відомого документа дає підстави Ставкам (і не тільки їм) збільшити свій вік відразу на кілька століть. Йдеться про широко згадувану в історії Радомишля дарчу грамоту князя Андрія Боголюбського, за якою давньоруський Мичеськ (Мик-город) у 1159 році даровано було Києво-Печерському монастирю. У повному тексті грамоти згадуються й навколомичські поселення, відомі донині, – Ставки, Кичкирі та Верлок. Відтак уже цю дату логічно брати за першу в їхньому життєписі.
Хоча історики вже давно дискутують з приводу достовірності грамоти Боголюбського, звернувши передусім увагу на непритаманний для княжої доби стиль викладу. Аргументацією у таких сумнівах є й те, що князь Андрій у 1159 році не володів Київщиною й наразі не міг «роздавати» не підпорядковані йому землі. До того ж «випливла» княжа «бомага» бозна звідки вже в кінці ХVІ століття, коли печерські архімандрити намагалися якимось чином узаконити свої володіння. 
Втім, як іноді іронізують самі історики, історія – це не те, що було, а що записане. І якщо виникають сумніви, то написаному слід вірити тільки тоді, коли сам переконаєшся у достовірності наведеного твердження.

Газета «Зоря Полісся», 11 вересня 2015 р.


пʼятницю, 11 вересня 2015 р.

Зі знаного роду пастирів і співців


До когорти найславетніших українців, широко знаних не лише на рідній землі, а й далеко за її межами, належить Олександр Антонович Кошиць. Втім доля розпорядилась так, що справді гучна слава прийшла до нього в закордонні, а в Україні на його ім’я, як і на імена багатьох інших відомих земляків, упродовж років радянського періоду накладене було табу. І лише за часів незалежності дізналися українці про славні діла і звершення Олександра Кошиця – видатного хормейстера, диригента, педагога, етнографа.
У буремному 1919-му він разом із заснованою ним Українською Республіканською капелою віїхав на гастролі європейськими столицями. В Україну, яку невдовзі знову захопила під своє ярмо Росія, тепер уже більшовицька, учасники колективу не повернулись...

Вивчився на богослова і обрав – музику

Народився Олександр Кошиць 12 вересня 1875 року на Черкащині .
Батько його, до речі, свого часу служив священиком у Тарасівці – сусідньому  селі з Керелівкою, батьківщиною Т.Шевченка, а сам Олександр товаришував з онучатим племінником Тараса – Григорієм. У Керелівській церкві тимчасом теж правив один з Кошиців – отець Григорій, у якого в дитинстві наймитував Шевченко, якраз тоді, коли йому «тринадцятий минало». А у тридцятирічному віці Тарас Григорович навіть посватався  до попівни Тодосі Григорівни, але дістав відмову.   
Мати походила з роду Маяковських, що згодом дав іншого знаного поета з українським корінням, хоча й не зовсім українця за духом. Напевне, саме від співочої материнської лінії перейшла до юного Сашка любов до рідної пісні. Та, власне, не могло бути інакше в родині, де здавна пісенні традиції тісно перепліталися із засадами духовності й релігійності.
Невипадково його першими музичними авторитетами були Д.Бортнянський і А.Ведель, композитори, що заклали основи української духовної музики. З їхніх творів починав маестро свою хорову практику.
Хоча у родині передусім бачили майбутнє Олександра Кошиця як духівника. І він пішов цією стежиною, закінчивши спочатку бурсу, потому духовну семінарію, а затим – академію. Відтак отримав учене звання кандидата богослов’я і обрав… музику. Щоправда, попервах – церковну.
Навички керування хором молодий регент поєднував з учителюванням і водночас постійно вдосконалював, бо у кожному навчальному закладі, де викладав, неодмінно вправлявся з хором. Це були різні гімназії, школи, пізніше - університет св.Володимира, жіноче училище духовного відомства,  імператорське музичне училище, Київська консерваторія. Притому траплялося, що устигав працювати у декількох закладах одночасно, а його хорові колективи іноді поєднувалися для спільних виступів.
Олександр Кошиць віддано зустрів українську революцію 1917 року і без вагань зголосився увійти до утвореної Центральною Радою Музичної Театральної комісії, що згодом стала Міністерством мистецтв. Втім чиновником він не став, бо  за дорученням Директорії узявся за організацію першої державної української хорової капели. А вже скорим часом уряд відрядив капелу за кордон для пропаганди українського національного музичного мистецтва.
Хоровий колектив Кошиця (з 1920 р. він став іменуватися Українським національним хором) з тріумфом проїхав через усю Європу. А коли стало зрозумілим, що повернення додому не буде, у 1922 році хор вирушив у турне американським континентом, де на нього чекав ще більший успіх.
Врешті спочатку в США, а потім у Канаді колектив дістав своє пристановище.
Тут мистецький талант Кошиця отримав належну славу і пошану завдяки численним концертним виступам, грамзаписам, що не лише переконливо пропагували в усьому світі українське музичне мистецтво, а й суттєво збагатили музичну й пісенну спадщину України.
Незважаючи на величезну популярність не лише як хормейстера, а й композитора, аранжувальника, музикознавця, Олександр Кошиць повсякчас сумував за Батьківщиною. Ці думки не полишали його до самої смерті, яка знайшла митця у Вінніпезі у 1944 році. Після кончини маестро його хористи назвали колектив іменем Кошиця, і він донині зберігає традиції свого засновника.
Відомо, що Олександр Антонович офіційно звертався за дозволом повернутися на рідну землю, але дістав відмову.
А у радянський Україні тимчасом через переслідування влади багато хто з представників славного роду навіть змушений був змінити прізвище.

Радомишльські гілки і шляхи Кошиців

Рід Кошиців, що має чеське походження, був надзвичайно розгалуженим. Те й не дивно, коли врахувати, що священицькі сім’ї зазвичай багатодітні. Олександр Кошиць між тим мав вісім братів і сестер.
Священнослужителі з роду Кошиців у ХІХ – на початку ХХ століття несли службу Божу в багатьох регіонах Київщини: у Києві, у Бердичівському, Звенигородському, Канівському, Київському, Липовецькому (там служив старший брат Олександра Митрофан), Уманському, Таращанському, Чигиринському та інших повітах.
Родинні зв’язки міцно єднали Олександра Кошиця і з Радомишльщиною. Втім, не лише сімейні, а й дружні.
Його добрим товаришем по духовній семінарії був Іван Бєляновський, син чудинського священика о.Лукіана. У своїх спогадах Кошиць згадує поїздку до Чудина під час канікул у вересні 1895 р. Із захопленням він описує «маленьке  й дуже симпатичне» місто Радомисль, оточене довкруж «казковим старим лісом з мачтовими соснами», не менш вражаючі краєвиди, що відкрилися йому з кручі священицької садиби в Чудині: «широченний луг, по якому в’ється Тетерів, а за кілометрів три починаються ліси, скільки око обхватить, і щезають на обрію темною синьою хмарою». Два тижні відпочинку справили на Олександра незабутні враження, бо випала гарна нагода скупатися «у чудовій чистенькій воді Тетерева», побродити «по широченних безконечних лугах у високій пишній траві», половити рибу волоком.
А коли поверталися до Києва підводами о.Лукіана, дорогою священик ще й справив Кошицеве двадцятиріччя.
Наступного року, по закінченню закладу, Олександр з друзями-семінаристами відгуляв на весіллі свого чудинського товариша.


Ось саме таким побував у Чудині двадцятирічний семінарист Олександр Кошиць.
Світлина 1895 р.

Інший його приятель та однокурсник Олександр Гороновський згодом служив у Радомислі мировим суддею.
Між тим ще 1744 року на Радомишльщині осіла одна з родових гілок Кошиців. На початку ХІХ століття У Радомислі ніс священицьку службу Федір Ничипорович Кошиць, його брат Мефодій служив у Городському (до тамтешньої церкви приписані були також «радомишльські» села Мінини та Рудня Городецька, яку подекуди називають і Мінинською).
У Радомисльському повіті почав пастирську місію й молодий священнослужитель Іван Іванович Кошиць.
У церкві в ім’я Святої Трійці в Радомислі у 1848 році було освячено його шлюб з Анастасією Георгієвою, уродженою Гапанович. Тоді ж він був рукопокладений у священицький сан. Потому отця Іоанна направили нести службу Божу спочатку до парафії села Рожів Брусилівської волості, а через деякий час - до Кочерова.
Кочерівська церква в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці вважалась однією з найдавніших на Радомишльщині, побудована вона була у 1751 р. на місці стародавньої. Славився храм чудотворною іконою Божої Матері, вік з’яви тут першого дива сягав середини ХVІІІ століття. Тож новопризначений настоятель продовжив добрі справи і церкви, і парафії, а за сумлінну службу невдовзі був нагороджений священицькою скуфією.
У 1884 році Кочерів відвідав митрополит Київський і Галицький Платон. У храмі Владика вклонився чудотворній іконі Кочерівської Божої матері, попросив миру і Божої благодаті для парафіян, благословивши їх.  Високопреосвященніший також завітав до господи місцевого священика І.Кошиця та благословив боговіддану родину.
Гідно продовжив подвижництво отця Іоана син Олександр – тезко майбутнього музичного корифея. Уроджений 1850 року у Рожеві, він, як і всі Кошиці, зростав на боголюбивих традиціях.
Спочатку ніс службу у Березівці Радомисльського повіту (нині – Садове Коростишівського району). До цієї парафії входили також села Радомишльщини -  Переміжжя, Кайтанівка й Журавлинка.
У 1885 році за труди й сумління єпархіальною радою був нагороджений набедреником. А через три роки, після смерті батька, священик Олександр Кошиць дістав архіпастирське благословення і був переведений до Кочерова. Тут у 1890 р. його стараннями храм було оновлено. У 1908 р. о.Олександра призначили благочинним церковного округу і нагородили наперсним хрестом, а у 1913 р. возвели в сан протоієрея.
Священиком став його син Костянтин. У 1913 р. молодого пастиря перевели у розпорядження Радомисльського благочинія з Сухумської єпархії і направили на службу Божу до Унина Розважівської волості. Примітно, що на Кавказі свого часу вчителював і маестро Олександр Кошиць.
Священнослужителі з роду Кошиців смиренно несли пастирську службу, незважаючи на революційні лихоліття  та потрясіння. Проте репресії та гоніння, які випали на їх долю за Радянської влади, коли масово руйнувалися і закривалися храми, зробили служителів культу ізгоями на рідній землі. Бо, як записано в одній зі сфабрикованих слідчих справ: «колишній священик, на день арешту – без певних занять».
В обласному меморіальному виданні «Реабілітовані історією» названо трьох представників священицької династії Кошиців, репресованих у лиховісні 1930-ті. У переліку жертв – Іван Варфоломійович Кошиць з Городського.
Цією трагічною сторінкою їхній радомишльський родовід обривається.

Газета «Зоря Полісся», 11 вересня 2015 р.

Газета «Житомирщина», 23 лютого 2016 р.


пʼятницю, 4 вересня 2015 р.

Грані надбань пошуковця і майстра


У 2002 році побачила світ книжка Геннадія Цвіка «Історія Радомишля», що стала по суті першим друкованим виданням, присвяченим історичному життєпису нашого стародавнього міста. Звичайно, будь-яка історична чи краєзнавча праця приречена на подальше оновлення. Адже і життя не стоїть на місці, і дослідження минувшини додають нових відкриттів й доповнень до літопису.
Та й, власне, те, що повоєнний період радомишльської історії у першій праці краєзнавця умістився лише в три сторінки, вже саме по собі натякало на потребу розширення її обсягів.
І за тринадцять літ, що минули, історик (а Г.Цвік  працює вчителем історії та права Радомишльської гімназії) значно доповнив літопис історичного минулого рідного міста. Дещо зі своїх досліджень він, як член Національної спілки краєзнавців України і голова районного об’єднання товариства «Просвіта» ім.Т.Шевченка, публікував у районній газеті «ЗоряПолісся», виносив на науково-краєзнавчі конференції, у яких брав участь. Це промовисто засвідчило друге – виправлене і доповнене видання «Історії Радомишля», яке у серпні 2015-го побачило світ.


У програмі урочистостей з нагоди Дня незалежності помітне місце посіла презентація книжки, що відбулась за участю городян, громадськості у районному Будинку культури.
Як зазначила ведуча заходу завідувачка міської бібліотеки Катерина Гарбаренко, книжка напевне знайде належне місце у кожній бібліотеці нашого регіону, і не лише громадській, а й особистій. Притому, що розрахована вона на читачів різного віку. Адже цілком закономірне прагнення кожної свідомої людини знати витоки й корені не лише свого роду, а й рідного краю, міста чи села.
Розповідаючи про «Історію Радомишля», бібліотекар Ольга Завіна звернула увагу присутніх на чималий обсяг книжки – 382 сторінки. У порівняно з першим виданням він зріс більше, ніж утричі, умістивши значно розширені відомості до восьми розділів. Ними охоплено зокрема «сиву давнину», що дійшла до нас завдяки археологічним знахідкам, літописним згадкам, легендарним переказам, історичні періоди литовсько-польської доби та російського імперського панування. Значна увага приділена автором національно-визвольній боротьбі українського народу у 1917-1921 і наступних роках. Докладно, і притому під різними кутами зору, висвітлено радянський період, його замовчувані раніше сторінки, у тому числі й події Другої світової війни, повоєнного часу.
Примітно між тим, що у розповідях про повоєнний Радомишль, як свідчать наведені посилання на першоджерела, дослідник послуговувався переважно газетним архівом «Зорі Полісся». Тож це є переконливим підтвердженням, що публікації районки, попри певні ідеологічні нашарування в різні періоди її виходу, сповна були і залишаються віддзеркаленням подій у місті й районі.
Звичайно, слід віддати належне авторові за величезні пласти «перелопаченого» матеріалу, не лише газетного, а й архівного, книжкового, довідникового, свідчень краян. І слова вдячності за краєзнавчу працю з високою оцінкою книжки висловили Геннадію Цвіку редактор видання, краєзнавець Валерій Косенко, кандидат історичних наук, доцент Житомирського Національного агроекологічного університету Геннадій Махорін, кандидат історичних наук, член правління обласної організації Спілки краєзнавців Василь Тимошенко, голова обласної організації товариства «Просвіта» ім.Т.Шевченка Святослав Васильчук, письменник і правозахисник Василь Овсієнко, голова районної ради Віктор Міхненко, міський голова Олександр Ткачук, директор Радомишльського ліцею №1 ім.Т.Шевченка Євген Орехівський, член правління столичної громадської організації «Земляцтво житомирян» Валерій Фісун, депутат міської ради Василь Забігайло, науковий співробітник Інституту археології НАН України Олеся Кононенко.
Напевне підтримають добрим словом книжку й читачі, котрі її читатимуть. Бо, власне, будь-яку друковану працю потрібно читати, саме в цьому й полягає її призначення. І не лише, щоб збагатитися знаннями та пізнаннями, а й висловити авторові свої відгуки, пропозиції або навіть зауваження. Адже жоден дослідник не застрахований від помилок чи неточностей. Є вони і в працях Г.Цвіка.
Наразі друге видання «Історії Радомишля» спонукатиме до подальших краєзнавчих досліджень нашої давнини. Як і перше. Адже за тим прикладом прийшли до нас згодом книжка Людмили Гладиш «Радомишль. Ключі від міста», чотиритомник «Незгасний вогонь пам’яті», підготовлений авторським колективом, очолюваним доброї згадки Петром Жудрою.
Та й Геннадій Цвік свої краєзнавчі дослідження примножує. У новій його книжці висвітлено історію міста до 1991 року, тобто до здобуття Україною незалежності. Соціально-економічні характеристики теж переважно обмежуються 1980-ми роками. Певно, це є черговим своєрідним натяком автора, що продовження історичного літопису Радомишля безумовно буде.
Завершуючи розповідь про презентацію видання, не можна не згадати про колоритне мистецьке обрамлення дійства. Музичні історичні ілюстрації натхненно виконав талановитий юний радомишльський бандурист Дмитро Швець, привернула увагу присутніх виставка краєзнавчої літератури, підготовлена міською бібліотекою. А ще одну грань таланту Геннадія Цвіка продемонстрував представлений доробок його різьблених робіт по дереву. І примітно, що тематика виробів тісно пов’язана з історичними й краєзнавчими уподобаннями художника і пошуковця, котрий свою любов до рідного краю промовисто доносить землякам пером та різцем.


Книжку «Історія Радомишля» представляє автор - Геннадій Цвік.


З «Історією Радомишля» знайомляться Василь Овсієнко та Святослав Васильчук.

Світлини Валерія Косенка.

Газета «Зоря Полісся», 4 вересня 2015 р.